Золотий плуг-6

Розділ 2

 

1

Одна думка, от уже від якого часу, шкрябається в Миколиній свідомості, ще навіть і неоформлена добре. Її можна було б грубо окреслити такими словами: от малюю я собі картину життя-буття на наших землях, шугаю думкою вширшки-вглибшки, наштовхуюсь на провалля — нерозв’язні проблеми, — але все це веде мене або на схід, або на захід, або на південь... Там наші партнери у грі розселення та споріднення. А де північ? А де «старший брат»? Гей-гей, на північ від України нічого не існувало, крім озер та болот у лісах, як на Дніпрі вже почали оформлюватися перші родові громади. Повшце сучасних північних етнографічних кордонів України так, як одрізав. Нічогісінько!

Зате ж як густо насичена наша земля пам’ятками неугавного життя! Тисячі й тисячі могил та курганів розкидані по всій Україні від Кавказу до Карпат, — на Поділлі, Київщині, Полтавщині, у Причорномор’ї, в Криму, на Кубані… Багато з них розкопані ще в минулому столітті, багато скарбів із тих могил ще в глибокій старовині розграбовано, багато в ленінградському Ермітажі опинилося, а багато ще спить сховано у землі. А проте, вже можна, образ за образом, відтворити, які були наші попередники на цій землі.

І коли Миколу цікавить широкий розмах зв’язків доісторичної України із західніми кельтами, південними греками, східніми саками, кавказцями й закавказцями із Месопотамією та Єгиптом включно, — то не менш йому цікава, а може ще й цікавіша різноманітність людности на землях України. Як вона виглядала дві з половиною тисячі років тому? На заході, там, де раніш проживали стародавні трипільські племена, на басейнах рік Дунаю, Дністра, Богу й правого берега Дніпра, проживала осіла хліборобська людність. Ці алазони, калліпіди, аґатирси, орачі мали хліб «у кучах» (мабуть, скиртах) і сіяли не тільки для себе, а й на продаж. То й справді археологія знаходить у цих самих місцевостях зернові ями, рештки наземних будівель, а в могилах — ручні жорна та залізні серпи.

А що далі на схід, то там дедалі все більше скидається на торт: шари осілих перекладені шарами напівосілих номадів, що ото перекочовують з місця на місце разом із своїм скотом і повстяними хатами-вежами. Гелони, будини, савромати… А надто голосні царські скити, що ото так зневажали працю коло землі та всіх інших скитів вважали своїми рабами. Оце вони й посідали низ Дніпра від порогів до Чорного моря, від Дунаю до Дону.

Микола сильно підозрює, чи не отих царських скитів найбільше знали греки-колоністи. І це по їх згадках маємо ми судити тепер, чи всі одвічні населювачі різноманітної й різноплеменної Скитії були іраномовні?

А які цілковито протилежні характеристики позалишали грецькі хронікарі! Тут тобі и святе плем’я гіперборейці, що не знали гріха й помсти Немезіди, і поруч — жорстокі й немилосердні скити, пияки, завжди ладні битися та сваритися. Один самовидець каже, що як потрапиш до них, то тебе, чужинця, нагодують і переночують, ще й довезуть до другого племени, з наказом якнайкраще гостеві догодити. А другий запевняє, що скити негостинні й дикі звичаєм…

І вся ця строкатість об’єднана одним зразком характерної скитської культури на всім просторі України. Ото й тільки, що в степу, на Запоріжжі, вона пишніша й розкішніша, а в лісостепу дещо скромніша… Так мовить археологія…

 

2

Взаємини із Зіною невтішні! Зіна чомусь згубила свою вчорашню затишність та сердечність і тепер Гаїну пригноблює її доскоцько-допитацька хватка. Моторности й сприту Зіні й раніш не бракувало, але чомусь вона так не випиралася. Що воно таке? Що змінило її так? Невже оті таємничі успіхи «на Марсі»? Не каже.

На тлі цієї моторности Гаїна почуває себе якимось вайлом, блідим персонажем без кольору й барв. Може й справді? Як так знічуватися, то може краще відійти зовсім?

Тягне її в книгозбірню, а не йде. Знає: все те марно, і не до саморозвитку там їй. Стомили Гаїну саморозвитку цікавість теж затамована. Зборює її глуха туга за щастям, що не дається в руки, а тільки облудно блимає здалека. Зміни! Хай прийде щось гірше, але інше.

Оця ненапоєна спрага мордує Гаїну, але не доконує. Краще б захворіти й умерти, ніж терпіти оцю довгу агонію...

Один проблиск: зустріла секретаря журналу «Червона зоря», він казав, що її оповідання буде надруковане в черговому числі. Рік уже лежить це оповідання з ухвалою до друку, а тільки ніяк не потрапить на сторінки журналу. А тепер, каже він, принципали всі поїхали «визволяти Західню», він сам складає число, то скористався давньою ухвалою… От! Не всі тебе гонять. Є такі, що подали б руку, тільки непомітно.

Але Гаїна боїться цьому повірити. Щоб не було гір-кости розчарування. Повірить тоді, як уже побачить.

 

 

3

А якби так Геродот помер у дитинстві, або зовсім не родився — що б ми знали про пишний похоронний ритуал скитських царів на Запоріжжі біля Никополя? Тепер з’єднані докупи два джерела цілком вияснюють значіння Ідантирсової відповіді Дарієві: «Ти думаєш, що ми тебе боїмося? Це наш спосіб життя, персе! Ми не маємо міст і постійно переходимо з місця на місце. Але слухай-но! Якщо хочеш помірятися з нами силою, то спробуй розшукати могили наших предків і їх розкидати. Тоді побачиш, уміємо ми битися чи ні…»

Могили предків! Ось, які найбільші святощі цього дикого, варварського народу. Ось, що найдорожче скитові, який знає, хто він і чий нащадок. Ось, чому похорон царя — епохальна релігійна містерія, що для неї весь нарід не жалує нічого. Ось, чому разом із покійним царем ідуть у могилу його найвірніші товариші, його люба жінка, його найкращі табуни коней, пишна одежа, золотом прикрашена зброя, золотом вкриті ки-лими, а через рік ще й молода гвардія, п’ятдесят найкращих юнаків-їздців… Божественний за життя, він тепер ще могутніший, а його могила — храм-святиня, найдорожче, що треба боронити.

Сором тобі, Миколо, що ти не втямиш, чому це так. Хіба ти забув стародавній переказ про своє походження від спільного предка? Кожна дитина знає, а ти забув. То слухай же!

Отут над Дніпром жив колись твій пращур, на ім’я Тарґітай, син Папая, самого бога неба, грому й блискавки. І була в нього жінка, Бористенівна, Дніпрова дочка. Народилися в них сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Володіли вони цими землями утрьох. Аж ось одного разу упало з неба (від діда Папая) золото: золотий плуг, золоте ярмо, золота сокира і золота чаша.

Як побачив це найстарший брат Ліпоксай — підбіг, щоб забрати. А золото взялося вогнем. Підскочив середульший брат, Арпоксай, —-що за лихо? Знов ані приступу, зайнялося. Аж як наблизився Колаксай, золото перестало горіти. Він забрав ці золоті речі собі. А тепер самі судіть, що воно за оказія! Брати погодилися, що від діда Папая прийшов знак, кому бути царем над усіма скитськими племенами. Ото від того Колаксаєвого роду і пішли царські скити. Всі вони почали називати себе родовим іменем — екологами.

То хіба ж із цього не ясно, що скити походження божественного, а втілення цієї божественної спільноти — їх цар? Ось, чому гріх кривоприсягати царським іменем. Умреш!

Цар цей був батько, бо ж і всі вони були між собою брати, діти їх були спільні. І ця кровна спорідненість, походження від одного предка Колаксая, й була причиною їх дивовижної здисциплінованости, послуху й такої пошани до могил предків.

 

4

Десять днів Гаїна не була в Києві. Руки попухли з холоду, кілька разів на день замерзала. Цілі два дні їхала, в заметіль ішла, — всього було! І було чудово! Було холодно й весело. Так би, щоб усе життя в дорозі, ніде. Щоб кожне застояне під тобою місце було тільки перепочинком, зупинкою, спогадом вчорашнього, — а перед тобою щораз усе нове. І чому доля присудила їй монотонію одноманітности, прикувала до одного місця, коли її місце ось таке — у просторі, завішеному між небом і землею? Її потреба, щастя й смак життя.

Тільки оті зусилля при розмовах із людьми… Зветься це відрядженням від газети до колгоспів, щоб зібрати матеріял і подати репортаж про підготову до весняної сівби. Норми виробітку, виробничі пляни, соцзмагання й стан посівної кампанії, — признатися, за кілька днів знудило. Цифри й відсотки. У репортажі має бути штучний патос, а на лиці в цих людей його не видно, навіть штучного. Вони тобі говорять про цифри й відсотки, а на думці в них щось собі своє. Про живе й дійсне, чим дише колгосп, треба здогадуватися з невисловленого, випадково сказаного, з інтонації й виразу, з дрібного спостереження, яке начебто нічого й не значить. Але й це краще, ніж душевне напруження тут у місті. І чим навіяне? Гай-гай, ефемерою!

Приїхала додому, — знов тягне її туди, де можна побачити Вродливого. Чи він хоче Гаїну зовсім із Києва вигнати? Пагубо, де ти взявся на мою голову? Йому десь то цікаво спостерігати цю незґрабну, нічим невиправдану прив’язаність. А Гаїна цього зовсім не хоче.

Там на природі, серед засніжених полів, серед ярів та байраків, завішаних миготливо-прозорою павутиною снігової мли, дивувалась із себе Гаїна. Що ж простішого, як подивитися ввічі й щиро сказати: «Буря намітає снігові кучугури й розмітає їх. Так і ми.» Може від цієї одної-єдиної розмови з ним зацікавлення впаде, розвіється, а зостанеться чисте місце, як було кілька місяців тому? Чого боятися? Який тут сором?

Такі слова в’яжуться в голові, наче розмовляє з ним. От бачить його перед собою й усе це каже. Про свої таємні мрії, що їх на слова перекласти небезпечно. Про початки й кінці, чудні й безмовні. Про своє прийдешнє без майбутнього. Про оці вчорашні дороги по засніжених просторах і чудове її ніде. Може й про однакові колгоспні контори та замкнених у них на ключики людей…

Чи могла б усе це сказати? От, узяти й написати б такого листа. Чому не можна хоч писати, коли нема дружньої розмови?

Та ця стріла мас отруту. Стріла йому, отрута мені. Але, принаймні, це мужньо. Приймай усе, що буде, аби тільки не напруження.

Чи в цій жадобі записувати найменші звиви неви-явлених переживань не здійснюється письменницька скнарість? Гаїна Сай «збирає матеріял» — хоч би й із самої себе. Це вже велика Я посміхається з цієї малої.

Ну, смали дальшого листа!

 

5

… Дід Геродот у своїй «Історії» охопив образ середнього етапу скитської держави, а вона жила, розвивалась і занепадала протягом восьмисот років. З ІХ-го століття до нашої ери скити вже існують у наших степах, ці добре сконсолідовані роди-племена, об’єднані таким могутнім мітом, як спільний богопредок Колаксай. Звідси вони поширюють свої впливи на сусідні довкола племена, воюють із одними та панують над іншими, торгують із грецькими колоніями, плянують далекі походи на Закавказзя, за Дунай...

Та найбільшого розвитку, як держава, а не як союз племен, дійшла Скитія вже після Геродотових часів. Таким державотворцем був цар-воїн Атей. Царював він щось із п’ятдесят років і за своє довге життя, оточений розкішшю, що так любили скитські князі, ніколи не міняв суворих звичок простого воїна. Сам собі чистив коня, ішов у бій, як звичайний вояк, попереду всіх… Залишився спогад про його гостювання у македонського царя в час короткого перемир’я, — бо ж ці царі між собою воювали. От, що сказав Атей, споглядаючи параду македонських військ, для нього влаштовану: «Ти, Пилипе, царюєш над македонцями, що воюють із людьми, а я — над скитами, що можуть боротися із голодом і спрагою… А от скажи-но мені, признайся, — чи ти сам чистиш свого коня?»

Пилип, мабуть, вважав таке питання просто непристойним у атмосфері виніженого царського життя з бенкетами та етикетами. Натомість, цар македонський думав оглушити царя скитського пишнотою свого палацу. Заграли флейтисти, повітря наповнилося ніжними звуками, що розтопили б хоч яке тверде серце. А цар Атей послухав трохи й вигукнув: «Присягаю, що мені іржання коней миліше за звуки ваших флейт!»

Все своє довге життя провів він у походах. Твердою рукою об’єднав усю Скитію, але не лише від Дону до Дунаю. Поширив він свої володіння далеко за Дунай, утворив там Малу Скитію, в додаток до Старої Скитії... Може б дожив він і до ста років, отак не злазячи з бойового коня в поході, та не довелося. Маючи дев’яносто літ, загинув він від руки того ж таки македонського Пилипа. А було це року 339-го до нашої ери.

Чи не він це похований у могилі Чортомлик, найпишнішій могилі з усіх знаних скитських?

 

6

Ні, не піде туди Гаїна, не піде! Тільки завдавати собі туги!

І що робити? Що більші заборони, то дужче розпа-лахкується полум’я. Не знати, що вчинила б для нього, але Гаїна певна: як побачить — буде похмура й замкнено-сувора. А вона хоче, щоб у ту хвилину було святочно й радісно, щоб щастя розпливалося по всій його істоті, щоб поривало, несло в сяйних етерах. «Світи йому, місяченьку, як іде додому…»

І можливо в цей час «світив місяць, світив ясний, та й зайшов за тіні…» а я…

«Трактористка»! Ось, про що думай, а не про «міся-ченька»… Обіцяла ж, чекають, що цими днями принесеш оповідання. І — як кіт наплакав. Нема тих слів, що ллються самі…

Хоч би й як хотіла догодити тим добрим людям, що причинилися до такої гарної обнови й послали її у від-рядження, але щось у ній, неслухняне й свавільне, не допускає низати слова того штучного, нестравно-солодкавого патосу, яким переповнені наші газети. У Зіни це так би гарно виходило, а Гаїна, неповоротке вайло, не може. Вже скоро перестануть питати при зустрічі ті, що ще вітаються без презирства: «Чи перебудувалася?» Вже скоро й вони повірять, що Гаїна — бездарна графоманка, як присудила ота Талабунова камарилья.

Не знає вона, що її охороняє велика Я.

 

7

А столиця Атеєвого степового царства мала такий самий простий суворий вигляд, як і сам цар-воїн Атей.

В центрі найбільших царських могил, поблизу Никополя, розляглося на дванадцять кілометрів велетенське городище, що тепер зветься Кам’янські кучугури. Вже давно і не раз звертали дослідники увагу на ці кучугури, бо знаходили в них маси залізного шлаку, ливарні форми, сліди жител впереміш із покидьками ковальського діла. Кількарічні розкопи виявили, що це — укріплене поселення-місто. З усіх трьох боків воно захищене було берегами Дніпра та Конки, а з четвертого — високим висипаним валом. І місто те — начебто суцільна кузня. Що не оселя, то й майстерня, позначена рештками різних залізних виробів. Тут виробляли кінське спорядження, мечі, серпи і всяку, потрібну в господарстві усього степу, річ. Жили тут майстрі.

І видно, їх вироби широко розходилися по Скитії, бо самі не сіяли, не орали, — а жили добре. Величезна кількість уламків амфор, імпортованих із Греції, показує, що тут вина собі не жалували. Як пили, то пили, аж через вінця лилося. Це були ковалі-воїни. Це тут, мабуть, замість флейт, щодня чув цар Атей іржання коней…

Окремо трохи від ковальського міста виявлено сліди двоповерхового кам’яного дому — палац найвизначнішої особи в цьому місті.

Час існування городища — час царювання Атея. Це звідси плянував він свої воєнні походи і зцементував Скитію, як першу державу над Дніпром. Це сюди з’їж-джалися князі Степу на бенкети й наради, похизуватися своїми скакунами, своїми золотими панцерами та шоломами, дорогоцінними мечами та окутими сріблом-золотом сагайдаками. Все це були магнати, що добре розжилися на торгівлі з грецькими колоніями, на продажеві хліба, шкіри, худоби, меду-воску, невільників…

Городище це існувало яких півтора століття. Потім часи змінилися. Поступово площа міста зменшувалася, аж поки не зостався самий акрополь, що гордо не хотів зникати. А часи ставали все тривожніші й напруженіші. З-за Дону почали забігати перші ватаги сарматів — роксоляни, язиги… і видко, степові магнати-князі, що поробилися купцями, вже не мали стрімкої пружности предків… В наступному столітті сармати панували вже на Дніпрі, палац у Кам’янському городищі став руїною, та й само скитське степове царство почало заникати. Замість величезної Кам’янської твердині, на дніпрових берегах засіялося зо два десятки малих укріплень, а столиця скитських царів перенеслася в Крим.

Цю столицю, Неаполь Скитський біля Симферополя, дослідники тепер інтенсивно розкопують і вивчають. Місто це мало вже цілком грецький вигляд, себто мішанину грецьких впливів і місцевих традицій. Кримська скитська держава — третій етап Скитії — проіснувала ще кілька століть, а над степом пронісся сарматський гураган...

Тут Микола робить павзу у своїх думках і усміхається… А поляки чваняться, що вони сарматського роду лицарі. Ось як виглядали ці лицарі, ось як описує їх поет Овідій, самовидець у четвертому столітті вже нашої ери:

«… Сармати вештаються взад і вперед вулицями міста Томі. Нема нікого без налуччя, лука й синюватих від зміїної отрути стріл. Грубий голос, люте обличчя. Ні волосся на голові, ні борода не підстрижені. Десниця завжди ладна всадити ножа, що його кожен варвар носить біля ребра… Мають у собі більш дикого звірства, ніж вовки. Звіриними шкурами й широкими штанами захищаються від холоду, а страшні лиця закриті довгим волоссям.

Довкола міста загрожують війнами незчисленні племена, що вважають ганьбою жити не з грабунку. За містом ніхто не почувається безпечно. Ворог густими натовпами, як зграї птиць, налітає тоді, коли його найменше чекають, і забирає здобич, ледве помічений. Ми часто збираємо на вулицях отруєні стріли, що залітають в середину міста при замкненій брамі. Тому рідко хто насмілюється обробляти землю, та й той нещасний одною рукою оре, а другою тримає зброю…»

 

8

Сьогодні вже місяць, як Гаїна не була в книгозбірні. Від того тільки, що вона усвідомила: «В нього роман із тією дівчиною з чорними косами…» — вона вчиться дивитися на світ, як і раніше.

І чого це ти розігналася до того, що тобі не належить? Не для тебе любов, не для тебе дружба. Гаразд, це найбільше щастя, що подароване людям, — та не всім. Ти його ніколи не мала. Але ти маєш ще більше щастя: це отой стан розпливу в повноті, у всесвіті. Це бездумна напівсвідомість, що зливає тебе із небом, із степом навколо, із співом жайворонка, із запахом землі та трави, і всіма барвами степових квітів, з усіма тими існуваннями-життями, що бринять навколо. Здій-снюється тоді твоє повсякчасне бажання: бути скрізь одночасно, собою виповнити все. І як назвати оце несхоплене в думку почування? Гаїна не знає.

Може тому така бездарна вона у «світському» вияві? Ота їхня «активність», «виступи», обжирання за себе, намагання удавати «чарівну особистість», запобігання ласки у «можновладців», — все це чужа й невідома їй царина. Не може вона похвалитися й здібностями цитувати напам’ять, бо те, що читає, йде в глибини й там розчиняється та стає складовою її частиною, повертається в свідомість уже в зовсім іншому вигляді. В інших усе зостається на поверхні й вискакує при потребі відразу, — непережите, неперетравлене, витвір не власного розуму, — але яка шикарна пам’ять! Що ж, нехай безліч Гаїниного часу йде на бездумне марення, майже втрату свідомости... Але це — її найкраще, її власне, індивідуальне щастя. І як назвати це?

Так би треба було піти в книгозбірню, понишпорити в енциклопедіях та в книжках із психології, — як же зветься це щастя! Чи й іншим воно відоме? Ніхто нічого навколо не скаже. А запитай — ще засміють. Перша Зіна… Вона вже раз її висміяла. «Ох, яка ж ти незбагненна, складна істота! А я не вірю!» — поглузувала Зіна, як Гаїна почала була їй приблизно отакий стан описувати. Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?

А «Трактористка» не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…

Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: «Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?» — «Я вже грамотна!» — відказує мати. — «Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна.» — «А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!»

 

9

Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…

І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.

Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.

Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...

Навіть Майя заслухалася. Справді, наче Маруся з часів громадянської війни, командир загону… А що то за Заріна? — А то була в Закаспії цариця саків. Вона таку добру пам’ять про себе залишила, що саки висипали їй високу могилу, а на ній поставили золоту статую… Ще дуже багато переказів є про амазонок, що вплелися в грецьку мітологію. От, Іпполіта...

Але Майя вже позіхає, їй завжди стає нудно, коли мова заходить про грецьку мітологію. Вона швиденько міняє тему. — А ти розкажи, як то колись говорив, про старовинні традиції державности на Запоріжжі та про спадковість цієї традиції в руських князів, чи ото запорозьких козаків… Чи як то ти казав? — А що ж, може ні? Та на Дону й Кубані ще до революції козак мав ставитися до війська у повному спорядженні, — із своїм конем, харчами. Це ще скитська традиція. Вони так комплектували своє військо. А хто не мав коня, то не міг брати участи у поході. А втім усі вони були при зброї, себто, по-нашому, козаки. Не дивуюся, що за Хмельниччини усі вважали законним своїм правом бути козаками. Вони ж — нащадки вільної суцільно озброєної людности і дико було їм, що одним це право визнається, а від других відбирається… Або ж, — князь і дружина… Це ж традиція скотарів, що охороняли свої череди… Або, — побратимство… — А що то ти колись говорив про столицю на низу Дніпра, де потім була Запорозька Січ?

Ну, і так далі.

А тепер Микола ходить цілий день, як мокра курка, позіхає, голова напхана ватою. Він блукає очима по залі, сам не знає, чого хоче.

І раптом — стрілою думка. Нема Ляодіки! Це, справді, дуже дивно! Вона ж йому аніяк непотрібна, а надто тепер, коли доля його майбутньої аспірантури важиться на волосинці. Але щось таке йде від неї, від її приявно-сти, чого не можна словами переказати… Таке, що йому хочеться думати, думки самі в’яжуться в образи-кон-цепції, читаний матеріял стає безмежно, гостро цікавий. Історія України в її зав’язці навіває йому стан-емоцію закоханости. Так, закоханости, себто високої частоти вібрацію радости-екстази. Що воно таке? Не сама Гаїна Сай, а те, що є вона, ця Гаїна Сай…

Щоб зібрати свої думки докупи, Микола втупив очі в щось поза собою. Та-ак… Він знає,чомуЛяодіка зникла. Євген же якось ото казав, що збирається послати її у відрядження десь на південь у колгоспи, там вона має зустрітися з якоюсь стаханівкою-трактористкою й написати про неї нарис. А Гаїна Сай, мабуть, не відає ні сном, ні духом, що Микола легким доторком зрушив її нетечу, раз колись зронивши про неї тепле слово. Останніми часами вона була така жалюгідна й нецікава, усохла. Той вогонь, що метав блискавиці, зник. Шкода її. От, таке людське почуття… Походження, невдаха-літераторка, викинута з життя… Повчальний приклад і тому, хто хоче триматися на поверхні. Може й добре, що так, як є-Бо… і прощай, дорога-кохана аспірантуро!

А побічна думка при цьому: де? Де Гаїна Сай? Це вже давно-давно її нема. Мусіла б повернутися.

 

10

Всяке залицяння Гаїні обридливе, якщо вже по-правді. Отой, що не читав ні «Мадам Бровари», ні «Адісєї», — чого він від мене хоче? Адже ж бачить, що його не помічають. Ні, різні грайливі прискалювання очей, бісики… Вродливий не залицявся ніколи, а ось таке від нього щастя йде.

Образ його вже загубився, розвіявся, як туман. І по-рожньо, і нудно, а туга забирається за шкуру, як мокрий, пронизливий осінній холод. А життя пливе, земля летить разом із сонцем у вічному кружлянні навколо інших сонць… Кожної миті ми вже не на тому місці всесвіту, де були щойно. І Гаїна на цьому кораблі подорожує, застою нема. Але… і коли твій кінець буде?

Відчай Гаїну бере: вона не може писати. Чому не вичавить із себе слова? Щось давлюче висить над тобою — і тільки поворухнеться несмілива думка, воно й наляже на череп: не так! це нікому непотрібне! Ось, як у Зіни все це легко йде, сюди-туди, — вже й віршик на сьогоднішню тему. А в Гаїни нема цього набору фраз із передовиць, не лізуть вони їй у голову. Сказати ж своїми словами, — щире слово її осміють. У «Жмені колосків» побачать «вилазку клясового ворога». Те, що писалось би своє, не пишеться, здавлено сидить у ній. А те, що вони прийняли б, не пишеться, бо не звучать так струни її душі. І через це все з горла думки не вичавлюється слово. Нема того дзюрчання, невимушеного плину слів. І це — найбільше її горе, найбільша життьова невдача! І Гаїна розгублена, не знає, хто винен, — вона, чи світ. Не знає, за що взятися, щоб оживити себе.

«Трактористка»! Де вона? В голові щось копошиться, але нема того розгорненого фронту думок, нема слів! Кінець у цій новелі такий нудний, що неохота його розписувати. Трафарет і нудь! Гаїна повинна десь їх узяти — ці дзвінкі слова й цікавий кінець. А тут під руку попався Келерман, «Пісня дружби», і Гаїна ковтає книжку. Тому в ній такий настрій, таке багатство емоцій? І тепло! Нема там особливих подій, а кожна дрібниця мила серцю.

Це, мабуть, тому, що Келерман писав не на замовлення. А «Трактористку» замовили.

Якесь прокляття лежить на Гаїні: із своїх багатств не видобуде ні зернини. Трактористка із її стаханівськими нормами виораної ріллі анітрохи Гаїну не хвилює. А те, що виорано в її серці, — «добі неспівзвучне».

 

11

Ця Майя настільки вже знахабніла, що приходить тероризувати Миколу в книгозбірню.

Щоб нарешті виспатися, пішов він до товариша і заночував там. То вона другого дня прибігла в книгозбірню, розлючена оса. Бурхлива розмова в фойє. Микола намагався стишити її розгуканість. Нарешті, не витримав і не знати, звідки взялися ці слова:

— Відчепись, сатано! Я тобою бриджуся!

Вже зрозуміло?

— Ах, та-ак? То пам’ятай же! Я тебе доїду!

Фуріозно повернулась і, роздуваючи ніздрі та розвіваючи патли й поли свого пальта, побігла вниз сходами.

Хай біжить! Як може вона Миколу «доїхати»? Він уже затверджений кандидат партії. Він уже майже аспірант, бо так вважає керівник катедри. А Майя хай собі летить під три вітри із своїми нічними візитами. Микола навіть не шкодує, що вирвалось те важке слово. Її ж ніщо інше вже не доймає. Колись же треба було їй це почути.

Може й зовсім переїхати десь інде, щоб ніякі Майї не знали туди ходу? Ось хай-но тільки впорається він із новими ускладненнями, що виринають у ході його праці…

… Весь час його дивувало, що Геродот каже, та й сам скитський цар Ідантирс потверджує, — скити не мали міст у свойому степовому царстві. Та й археологія ще, покищо, в степу від Дону до Дніпра не відкрила городищ, крім величезного Кам’янського. А що ж то за городища, оті величезні укріплення, часом на сорок кілометрів завбільшки, — Немирівське на Поділлі, Мотронинське, Шарпівське й Пастирське на Київщині, Більське на Полтавщині? Скитські вони чи не скитські?

Ой-ой-ой, та цих городищ на Україні сотні! На Харківщині відомо їх 120, на Київщині — 455, на Волині — 350, на Чернігівщині — 150, на Полтавщині — 90. А скільки ще невідкритих! Ці городища оточені масивними валами, на гребні тих валів стриміли високі дерев’яні частоколи, а за валами — глибокі рови. На високих горбах — могили, невід’ємна частина цього пейзажу. Будівель у таких розлогих городищах знаходять небагато. Видко, вони відогравали велику ролю під час небезпеки. Люди з околиць збігалися із своїми манатками та худобою, щоб сховатися в цих валах.

Виявлено вже, що городища ці започаткувалися ще за передскитської доби, але таки найбільшого свого розвою досягли вони саме за скитських часів. У високих могилах, що належать до краєвиду цих городищ, поховані племінні князі із зброєю, прикрашеною в звіриному стилі, — тільки все це вже скромніше. Вже нема тієї пишноти, що в царських могилах біля Никополя. Нема й співмрущих людей, похованих разом із володарем. Нема й коней, їх заміняє чудове кінське спорядження, в скитському таки звіриному стилі, та досконаліший, краще вироблений посуд, ніж у степових могилах простих скитів. Інакший і спосіб впорядження могили, ніж у степу. І часто тут трапляється тілопалення… То скитські це городища й могили, чи не скитські? А є їх, цих могил скитського-нескитського вигляду по всій Україні тисячі.

От, над чим тепер ламає собі голову Микола.

Це, мабуть, — міркує він, — у цих городищах були осідки племінних князів із дружиною. Це в цих дворах вироблявся той княжодружинний устрій, що потім панував у Київській Русі. Князь із дружиною разом у бій-похід рушають, а потім разом і бенкетують, п’ють мед із турячих та оленячих рогів. Чара кружляє довкола столу, князь дари роздає. Бояни з гуслями співають князеві й дружині славу. Кожне наввипередки чваниться своїми подвигами... Ігри, перегони, самоборці... Дружина за свого князя і в вогонь, і в воду піде, а князь своїй улюбленій дружині нічого не жалує…

Тут Микола своїм внутрішнім зором вловив те, що вже вималювалося в образах, але ще не виклалося в слова: щоб утворився єдиний український нарід, скільки то в нього ввіллялося різнородних заквасок, які то ме-таморфози-перетвори відбулися тут, на цій землі! Але це ще тільки відчуття, подібне найбільше… на стан закоханости. Наче на високій горі, п’єш озон і далеко-глибоко бачиш усе.

Раптом він відчуває, що пройшов по ньому струм. Підніс очі... Що він бачить? Ляодіка сидить у залі, за кілька крісел, он навскоси.

Я її відчув, ще заким побачив. Що воно таке?

А візія вже плавко розкривалася.

… Це ж ці найбільші городища — Немирівське, Шар-півське, Пастирське, Мотронинське, Більське — стережуть лісостеп від степу! Вище них скитське степове царство не сягало. Лісостеп жив своїм життям, ніколи там не переривалася тяглість традицій, успадкована від давніх, ще з бронзової доби, пращурів. Ніколи тут не було раптової зміни людности.

Можливо, — міркує Микола, — степові герої й запа-новували тут сміливим наскоком. Але були це малі ізольовані одиниці — князь із дружиною — і вони швидко тонули в місцевій гущі, зливалися із старожитніми, переймалися їх інтересами й кивали пальцем до своїх степових братів так: «Можете собі йти походами на Закавказзя, і за Дунай, і в Крим, і куди хочете, а сюди — зась!» А людність лісостепу також придбала собі дещо: державотворчу систему, — князя-дружину, що взяли на себе обов’язок захищати своїх людей. Князь-дру-жина, це ж інституція, що витворилась у середовищі скотарів-пастухів, отже, вона скитська. Але ось, як вона защепилась по всій Україні: виквітувала Київську Русь — і хіба ж тільки Київську?

Та проте ця державотворча організація, вирощена з кровноспорідненого роду, наклалася на старіші традиції. Тому тут князь уже не божество, як у степу, а лише старший — керівник у поході, жрець у жертвоприношеннях.

Знов стоїть перед Миколою питання. Та чого ж це так, що та ж сама людність на низу Бугу, Дністра, Дунаю — підкорилася й мусіла давати данину хлібом скитам, ба навіть звалася Скитією, — коли ж там жили хліборобські племена, — алазони, калліпіди, орачі? Чому вони себе не оборонили так, як лісостеп?

Справді, чому?

 

12

Гаїна вже себе переконала. Коли б ця людина хотіла, то не відкинула б свого щастя. Перший крок? Він був. І перший, і другий, і от учора. Той несамовитий блаженний погляд — дар за всі її муки. Далі було б тільки розгортання… і ніякого, може, щастя. Ні, був і кінець, сьогодні. Там у фойє, біля балюстради. Проходив із тією гнідою кралею й кинув у той бік, де я стояла, зламаного сірничка…

Нащо ж я йому, сіра, здалася, коли така вистроена цяця в нього є? Розпущені по всіх плечах льокони, біль-їла за неї модна торба через плече, самовпевненість непереможної левиці... Куди мені до неї?

Ні, так краще: не бачити, не виставляти себе на посміх. Що ж, мусіла прийти, треба було в енциклопедії подивитися одне слово.

Гаїна бере із стенду новинок останній нумер літера-турного журналу… І завмирає з несподіванки. Її оповідання! Як дивно бачити своє їм’я друкованим! Наче це хтось інший писав, якесь воно краще, кожне слово ваговитіше. Рік валялося по редакційних шухлядах — і от диви! Не всі ті, кого вона огулом називає «суспільством», викидають її за борт. Навпаки, оборонці українського слова хочуть мати її серед себе. Цей, що видрукував, не побоявся на зборах голосно сказати те, що Зіна й інші шепотять в кулуарах: чому це в Спілці письменників запанувала російська мова? Навіть галичанин, поет Стружак, перейняв цю цинічну моду… Це ж наша зброя — слово, — казав, звертаючись до отієї Талабунової зграї, що й запровадила панування російщини в стінах Дому літератури. — Ми повинні її шліфувати, а не упосліджувати. Українська мова повинна бути й мовою нашого щоденного побуту… Гаїні аж на душі полегшало, як вона почула таке сміливе не-чуване, та ще й з уст секретаря комсомолу. І як він не боявся? А може тому й не боявся, що він комсомолець. І от, диви! Він і Гаїні руку простягнув.

І Гаїна прикипіла очима до сторінок. Невже це писала вона?

 

13

Вільний козак! Не приходить більше Майя. Микола може виспатися і з свіжою головою прокинутися. Його скити, — перші запорожці, січовики й вершники, — мають собі тепер надійного адвоката перед судом історії.

Не довго думаючи, Микола знімає з них туранське та іранське походження. Вони такі ж близькі до Ірану, як і всі ті незчисленні племена, що гасали в неозорних степах Евразії та викохували в буйних травах шляхетну кінську породу, а в горах Балкан, Уралу й Алтаю видобували металь. Вони такі ж рідні Іранові, як і Греції, дарма, що греки не впізнали своїх близьких родичів. Хіба Сократове обличчя не нагадує степового скита з Солошиного сагайдака? А чи й нашого мудрого українського діда-пасічника?

Микола хоче дивитися на весь процес у сукупності, не розтрачуючи уваги на деталі. Уявляє це він собі так, як наче б бачив на екрані квітку: за кілька хвилин квітка сходить, виростає, розцвітає, в’яне, всихає. Багато сходить квіток, багато народів і самобутніх культур зроджуються і, проживши свій вік, зникають…

Так і ця Миколина «квітка». Може й будяк, — але ж і будяк свою красу має. Греки-сучасники бачили скитів у вигляді будяків.

«Все скитське плем’я руде, як вогонь, — кажуть вони в один голос. — Гнівливі, вибухові, кровожерні, грабіжники. Вони непостійні й поривчасті, в гніві своєму задирливі, нестримні, а як дратуються, то до люті. Нещадно розрубують ворога. Привчені до взаємного грабунку, негостинні. Всі суперечки вони звикли вирішувати зброєю, а кінчають бійку кров’ю. Сміливі безмежно, стрільці бездоганні, а стріли їх затруєні…

Микола лапається рукою за своє волосся. Хвалити Бога, воно в нього не руде, як вогонь, а каштанове. Але проти сонця воно таки відливає міддю. А в дядька Федора таки справді руде волосся, як старе золото… Ой, скитський мій рід, скитський!

«Перед грізними полчищами цих варварів, — читає далі Микола, — нічого не встоїть, а звичаї їх дикі, наче звірячі... Скити, що за Істром (Дунаєм), — скаржиться грек, — перейшли через лід, вдерлися в римську землю, перейшли Тракію, розграбували всю Европу. Другі ж скити перейшли Танаїс (Дін), вдерлися в сусідські землі через Вірменію, напали на Евфратську землю, пробралися до Керестії, пройшли Кілікію, перебивши невимовну кількість людей.» Доходили до Альп, Італії, Мезії, Іллірії, кочували на Райні… Бо ж скити вважають спокій нещастям! «Не тільки європейські царства, а й у Азії нема народу, що міг би один на один помірятися із скитами. Від цього кровожерного народу можна врятуватися тільки одним: якщо під ними лід проломиться, коли будуть переходити Істр. Скит сідає на коня й летить, куди хоче. А як в дорозі голодний і нічого не знайде, то бере кров із жили свого коня…»

Миколин дядько, Федір, теж кохався у конях. А до землі — ані-ані! Як посилав дід у поле орати, то Федір так огинався, так викручувався!

До всього того, — вглядається Микола Мадій у портрет предка, — оці огнисто-руді, бородаті, з довгим волоссям скити, вони ще й неймовірні п’яниці. «Вино вони пили нерозведене…» Певно, спирт? Вони веселились із таким буйним бешкетуванням, що ввійшли в приказку у греків.

Але це ж також скити: «Абії, скитське плем’я — най-справедливіші з усіх людей на світі», — переказує Гомер богові Зевсові думки. — Вони не їдять м’яса тварин і взагалі нічого, що живе й дихає, а живляться самим молоком, сиром і медом. Вони дуже бідні — і тим задоволені. Майно їх — те, що на возі, а хат їм не треба, тому не вважають дім за цінність. Самі нічого не мають, а дуже гостинні. Випадковий подорожник у них стає дорогим гостем, — не знають, де посадити, чим догодити, з хати не випускають... Все в них спільне, крім чаші й меча. Вони не торгують, а міняються. Не мають ніяких запасів і не думають їх нагромаджувати.

Так, є всякі скити. Одні — кровожерні варвари, а другі — благочестиві, ніколи не скривдять живої істоти. Такі ще лімнеї, себто озеряни, що живуть за Пантікапом. (р. Інгульцем). Вони живуть у повстяних вежах, їдять молоко кобилиць, і все майно у них спільне. Спільна родина, спільні діти. «Коли скит хоче помилуватися з якою жінкою, то він тільки вішає свого сагайдака перед її вежею, — щоб знали та не перебаранчали.»

Десь за високими горами в підніжжі верховин живуть ще інші, аґрипеями звуться. То ті не то що м’яса, а й молока не вживають. Харчуються лише плодами дерев. Вони не мають ніякої зброї, і ніхто їх не кривдить, бо вони вважаються святими. Коли сусіди між собою посваряться та комусь пощастить утікти до аґрипеїв, то той вже врятований. Ніхто тут його не зачепить, ніхто не видасть...

Або ж гіпербореї… Про них стільки леґенд ходить! Материзна богів, святе плем’я, міста їх — оселі праведних. І вони не їдять м’яса, лише плоди рослин і дерев. Десь там таки й данубії живуть — ці також не їдять м’яса, не обжираються — і підпорядковуються всякому зустрічному. Чи не предки це тих алазонів, що за Геродота несли данину царським скитам? Чи не вони — оті таємничі трипільці, що їх племінні імена залишились історії невідомі?

А тут же поруч і амазонки. Ось кадр: «Прагнучи кари й грабунків, погнали вони скитських коней через чорні нетрі, видаючи бойовий клич на пострах грекам і нащадкам Ерехтея»…

І все це — скити. Одні вбивають своїх старих, що дожили до шістидесятьох років, і ритуально поїдають їх м’ясо та запивають вином, наллятим у людські черепи. А другі — вегетаріянці, святі, праведні.

Пробує Микола пірнути глибше й дістати дно, щоб зрозуміти, — та ще не може. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.