Зофія Налковська. Цнота

 

Цнота

Ох – ця шалена і сумна бестія-людина!

Що тільки їй на думку на спадає –

які протиприродності, які пароксизми дурості,

яка звірячість відразу ж вибухає,

коли заборонити їй бути бестією діяльною.

(З генеалогії моральності Ніцше)

 

 

Тендітна дама в сукні з цупкого шовку повільно перегортала на колінах купку обірваних пелюсток пахучої, ясної троянди. По черзі дивилася на свої білі пальці, дрібні округлі коліна під сукнею і ці золотаві пелюстки, порожевілі тільки в тому місці, де померла чайна троянда мала серце.

Сиділи обоє на кам’яній лавці без опертя, в найнижчому кутку парку, де над білим бар’єром росло лише одне, останнє дерево. Вздовж голого, повигинаного стовбура цього дерева укладався в очах весь світ, далекий і кришталевий. В місці, де починалася крона, перетинав її горизонт, наче тонка шовкова нитка. Чудове блакитне небо висіло на м’яких гілках. За бар’єром, біля підніжжя кам’яного підмурку, тихо, через сон, дихало в сонці море.

— Море таке схоже на кажана, бо вдень спить, а вночі прокидається, — зауважила дама, не повертаючи голови до товариша, і далі перегортала пелюстки троянди на колінах.

Сиділа під повним білим сонцем без парасолі. Тінь маленького капелюшка досягав тільки до уст. І, коли говорила, сонце відбивалося в її мокрих, гострих зубах.

— Ви обіцяли милостиво сказати, — попросив.

— Чи то аж така дорогоцінна обітниця? — здивувалася легковажно.

Відповіді не почула.

— Гаразд, скажу. — вирішила. — Я мала сьогодні зранку таке особливе віщування, що ви добрі... Чудове провіщення з царства життя... — І повірила в те все, що ви говорили. Чи ж це не надзвичайно ґречно з мого боку?

— Нарешті... Ах... стільки днів...

—Занурюю руки у ваших словах, як в кришталевій воді моря в полудень. І знаю тепер напевно, що ви не прийшли з мене поглузувати...

Поволі відвернула очі від пелюсток і своїх рук, щоб глянути на товариша. Усміхнулася до щастя, яке було в його серйозних і кохаючих очах, зітхнула тихо до його уст.

— Не буду більше слухати тих злих слів, які кажуть про вас жінки. Не буду передчувати зради в необачних обіцянках, повірю вашому серцю, як серцю лицаря. У ваше добре кохання загорнуся, як в теплу шаль, коли буде мені холодно й самотньо.

Тепер не дивилася вже на нього, тільки нитки поглядів розтягала по далекому морю й небі, як золоту сітку. Не бачачи, — чула через заслону дивного, несподіваного смутку, що він став на коліна перед нею, на тім білім піску, лагідно обняв її бедра і тихо цілує холодні пальці рук в подяці за так довго очікуване зізнання. Чула шепіт:

— ... за те тільки, що ти є... Бо душа твоя є для мене річчю безцінною... За те, що я міг ще раз опуститися на коліна перед людською душею. В тобі є нерозгадувані скарби й гідності, в мученицькому жертвоприношенні твоєї молодості є можливості чудово неправдоподібних здійснень.... Я все знаю... Він ніколи того не оцінив...

Вона хотіла протестувати, але він притримав її руки.

— Не кажи, що то неправда, — перервав. — Я ж сам бачив. ти досі не мала від життя нічого... крім жертви... Твоя доброта безмежна...

Вона нахилилася зблизька.

— Ні, ні. Я скажу правді. Розповім про себе речі, яких не кажу нікому, речі найправдивіші і найгірші. Сам вам розповім, бо вам одному вірю — від цього сьогоднішнього ранку...

— Називай мене на ім’я... Скажи, що кохаєш мене...

— Слухай, слухай... Все те, що роблю для нього — то зовсім не жертва... То зовсім не добрість... Тільки перші почуття, прості почуття — можуть бути добрими. А в мені все розщепляється на якісь ворожі і незнані сили. Я сама для себе хаос. Сама для себе — глибока ніч. Моє тіло — вражаюча таємниця, більша, ніж життя і смерть. Часом вслуховуюся з тремтінням в таємну історію себе, в ту жахливу державу, що існує нижче рівня мого знання. Ах, коли б можна було відчитати казкову історію тіла у якийсь весняний вечір... Ці незрозумілі думках заміри, від яких кров застигає, ці кошмарні проекти, підступні угоди з жорстокістю долі, порозуміння... Безсила свідомість світиться тільки на чолі, як маленька зірочка над прірвою, і тонке проміння з острахом опускається в пурпурові печери безіменних, невідгадуваних бажань...

— То мрії про щастя, якого ти не знаєш....

— Ні, ні. То злочини. Часами здається мені, наприклад, що мрію про його смерть. Не через помсту. Навіть не через втому... Мрію тому, що це страшне...

— Це означає просто, що мрієш про своє життя. А є ж до життя не така страшна дорога, як та смерть....

— Яка дорога?

— Може від’їхати звідси на інший берег моря....

— Втекти? — запитала радісно.

— Звісно. На воді не видно слідів, за якими наказав би нас доганяти, щоб відібрати в тебе ще кілька чудових твоїх літ.

— Ох — ніколи не пустив би мене до тебе.

— То й не питай його, прийди сама. Прийди на те саме місце сьогодні ввечері, ще сьогодні. Залиши йому все, що його, — і прийди тільки в цій одній гарній сукні. Я буду готовий. Замовлю човен. Звичайна поїздка до найближчої пристані. Ти сказала, що вже мені віриш, — тож вклади свою сонячну долю в мої руки. Я ніколи тебе не підведу. Поїдемо до нового краю — і від сьогодні не будеш нещасливою... Віриш мені?

— Вірю.

— І прийдеш напевно?

Подумавши, відповіла:

— Добре. Але зараз вже піду додому. Якраз час, коли я мала вернутися.

Давно ніхто її не цілував, отож мала зголоднілі губи і перша похилилася до поцілунку. Тоді всі золотисті пелюстки троянди впали на землю. Але відразу ж обоє розлучилися і відійшли з того місця двома іншими алеями.

Залишивши парк, вона йшла білою дорогою між палацами, що тонули в деревах і пальмах. З-понад мурів, через позолочені грати огорож виглядали ясні галузки якихсь квітучих кущів. Вона усміхалася, йдучи, але над її головою тихо, як метелик. кружляв легесенький, невловимий смуток.

Відчинила браму своєї вілли і вийшла по сходах і тінисту, кам’яну прохолоду передсіння. Довкола її свідомості відразу ж обвинувся специфічний запах і притягнув за собою ланцюг асоціацій. Перед очима закривавилася історія кількалітнього конання.

Знявши капелюх і рукавички, тихими кроками вкралася до кімнати чоловіка. Перш, ніж глянула, звично пізнала велике роздуте тіло на ліжку, бинти, що переходили через середину обличчя і руки, змучений погляд запухлих очей.

— Сьогодні знову краще, нічого не болить — правда? — сказала, схилившись над ліжком. У відповідь почула з труднощами прошепелявлені слова

— Так довго тривала та прогулянка...

— Ні, точнісінько, як завжди. — Показала йому годинник. — Листи прийшли. Не хочеш, щоб я їх тобі прочитала? Або газети? Ні?

 

Добродушно усміхалася і гладила руку чоловіка, голу поверх бинтів. Усміхалася до страшного старечого обличчя без огиди й ненависті, хоча поцілунки тих губів ще тоді, коли вона не знала правди, могли і її тіло відмітити гнилизною і смертю.

— Знаю, знаю. Я сам винен. Не мав я права брати таку дитину. — Певно, молишся, щоб я чим скоріше помер...

— Ну, — смішний, дурненький... Як же можна...

Скаржився на якусь невправність служника. Вона зробила все сама — тихо й делікатно. Побачила сльози в його очах.

— Ти така добра...

— Ну бачиш...

— Така добра... Слухай, мені сьогодні так погано... Не вийдеш вже більше — добре?

— Не вийду.

— Цілий день нікуди?

— Цілий день, — запевнила з усмішкою.

— І ввечері?

Задумалась. Він втупив в неї погляд, злобний і засльозений, повний страждання.

— Так, ввечері теж.

— Ах, — така добра...

Вона знову всміхнулася. — Хіба ж це добрість?

Не хотів, щоб вона йому читала. Просив, щоб спокійно сіла при ліжку, щоб він міг без перешкоди на неї дивитися. — Яка ж ти сьогодні гарна, — прошептав.

Вона покірно сіла і вдивлялася через вікно у блідо-рожеві, як прозорість рубіну, хмари квітнучих персиків. Той невловимий смуток зовсім її покинув. Була нерухома, спокійна і лагідна. Справді вирішила, що не піде того вечора над море, вирішила остаточно.

Не жаль їй було дому, який хотіла покинути, бо варто було хоч мигцем подумати про ту втечу, як серце аж заходилося від буйної радості. Не був то і страх перед іншим берегом моря, бо вже давно мріяла про цю подорож.

Вона кохала цю людину ще тоді, коли не вірила навіть у можливість його любові. Покохало його дико і солодко в момент, коли, тікаючи з палуби корабля перед бурею, побачила його орлині очі, задивлені в хмари. Тоді вперше зажадала поплисти з ним за найстрашнішими, найпрекраснішими пригодами в світі.

Але ж сьогодні, — коли, впевнившись в його любові, зняла йому з голови шолом владики і з серця – нездоланну зброю, коли вже тримала в долонях радісне щастя, як прегарного птаха, — саме сьогодні вирішила назавжди залишитися з чоловіком, хоч би мав ще довгі роки вмирати в муках...

Вирішила — вже здобувши — відкинути єдину річ, як зайву, відкинути також і ту єдину річ. Що важить ще й та маленька квітка? Що важить маленька крапля безконечної морської води. Вже відходячи, можна усміхатися до відкинутої квітки — і забрати усмішку з собою, хоча квітка лишається... Тільки життя розсунеться ще ширше, ніби заслона на шовкових шнурах, з боками, що вкладаються у прямі складки. Ах — і чи не жахливе те, що видне у цій вертикальній щілині, яка безконечно розширюється.... Її країна в глибокості світу.

На гнучкій шиї відвернути поволі прагнучу голівку — від щастя. Ах, там, на іншому березі відречення, яка чудова прірва, повна жахливо розкішних, рубінових таємниць... Нахилитися, стати на коліна на березі, умліваючими руками складати букети зі скам’янілих коштовних квітів землі, крізь останні сльози розлуки дивитися на ці розжарені іскристі клейноди. Промінням їх зірок плисти непомітно по колах безмежності...

Можна — пробивши серце — залишити стилет в глибині тендітного тіла: з рани не витече ні краплі крові.

Блідо-рожеві хмари персиків за вікном м’яко хиталися під нечутним вітром. Задивившись, знову відчула на собі той погляд, повний неспокою. Повернулася до чоловіка спершу обличчям, а потім очима й усміхом.

— Нікуди не піду — ні сьогодні, ні завтра... Доки ти захочеш...

Заспокоївся знову. Повірив.

Тепер і вона знала напевно, — до кінця збереже вірність тому тіло, що поволі розкладалося. Во ім’я ласкавої волі склала самій собі обітницю, що завжди так чуватиме при ліжку хворого, усміхаючись і хижо мріючи про його смерть.

Ох, то була не самопожертва, як думав той. Не добрість, не милосердя. Навіть не яскрава пам’ять про той страшний факт, що саме ця людина першою вчила її коханню. Це була якась дика насолода усміхання з розпуки, глибока радість, народжена в таємничій темряві організму, жахлива розкіш проводження над самою собою акту жорстокості....

А з особливої плутанини всіх цих речей, з братерства ласки і злочину, з самого серця хаосу виникав величезний тріумф, почуття сили і влади, найзухваліше наближення, наближення зі скавулінням жадоби до справ безіменних і одвічних, відчутих у весняні вечори як таємниця життя — страхітливо приваблива, страхітливо чудесна.

 

1908 р.

Переклад Н.Михайлівськой

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.