Зофія Налковська. Інші

 

Інші

У великому, високому залі, призначеному для годин розваги й відпочинку, що мав у своїх стінах дати притулок молодості й безтурботним веселощам, панували холодні й глибоку сутінки, як у ніким не відвідуваних музеях. Два венеціанські вікна постійно були вкриті срібними квітами дівочих замерзлих мрій про квіти, жваве сонце зимового полудня проникало сюди, перемінене в матову світлість, як через вітражі середньовічних соборів.

По залу ходили довкола сумні, задумані, схвильовані дівчата. Притулені одна до одної, зчеплені вутлими, зігнутими в ліктях руками, тримали в долонях відкриті книжки і  — не дивлячись в них — повторювали півголосом довгі ланцюги слів, насиляючи їх на непевні нитки думок, щоб не розсипалися, як мертві намистини роздертих чоток.

Всі були одягнені в однакові, темні, негарні сукні, обличчя мали бліді, повні автоматизованого неспокою, а очі смертельно втомлені, втуплені в імлисті, несправжні, ніби відбиті в кривих дзеркалах абстрактні картини виучуваного життя, очі смертельно змучені вічним уявлянням, очі, що безсило і жалібно мріяли про бачення.

На цьому тлі вирізнялася дівчина, що безсило стояла під стіною. Була блідою, негарною і безбарвною, як всі, тільки що в її обличчі й погляді не було ні неспокою, ні мрій, а очі мала серйозні, мудрі й байдужі. В руці не тримала книжок, а голову тяжко сперла на раму  замерзлого вікна.

Дівчата, що ходили довкола залу, минали її раз у раз і в цій мандрівці проходили місце, з якого сперта на раму голова рисувалася чорним медальйонним профілем на блідосрібному фоні шибки, схожа на голову великого птаха.

Одна з учениць сказала до товаришок по-французьки.

— Ця Юля ніколи не повторює матеріалу під час перерви.

І відразу ж почала промовляти мертвим монотонним голосом повторювану лекцію, насиляючи ряд слів на думку, як намистини на шнурок, щоб не згубити в пам’яті їх послідовності.

Юля протиставлялася своїм товаришкам мимовільно, хоча й свідомо.

Не була найкращою ученицею, не була улюбленицею вчителів і директриси, однак вселяла в ровесниць почуття заздрості й захоплення. Захоплювалися нею дівчата анемічні, нездібні, ліниві, відсунуті на останнє місце в демократичній ієрархії класу, заздрили їй нервові, бистрі, амбітні, що безсонними ночами і надлюдським напруженням всіх нервів платили за оцінки, відзнаки, першість.

Юля не боялася нікого й ніколи. Її серце не билось швидше від звуку дзвоника, що сповіщав про настання особливо грізного уроку, не стискалося тривожно під тяжким, вирафінованим поглядом звироднілих жорстоких старців, для яких насолодою було грати на нервах стогнучих від муки дітей.

Вона ж була мудріша від людей, у владі яких перебувала. Терпляче дивилася на тісну сферу їхніх зацікавлень, добродушно усміхалася при вигляді їх дрібних життєвих пристрастей, тяжких машин їх мозків. Ніколи не помічала їх мстивої старечої злостивості, притаманної тим, яким потрібне проминання, щоб настали інші. Перевагу над ними давала їй висока філософія життя, злегковаження його недоступних для неї спокус, знання про змінність, відносність і минущість тих речей, що для них були сталими вартостями.

Замкнута й зосереджена, вона не вдавалася в легкі диспути з прогресивними вчителями, на маскувалася підступно перед деспотами  — була для тих і інших дивною і непокоячою загадкою. Знала це — і від приємної думки про це відходила ще далі, у ясну безконечність.

На минаючі в притишеному шумі школи уроки дивилася без жалю, здаля. Не цінувала ні своєї молодості, ні життя. В кожен момент бачила всю похмуру дорогу свого майбутнього, накреслену рівно й правильно. До її життя не могло продертися сонце, як не могло воно проникнути до цього шкільного залу через замерзлі шибки. Це тому, що була вона бідна, негарна й розумна.

Подружки її не любили, але цікавилися нею, шукали приводу для розмови, намагалися привернути до себе її увагу. Підлягали магнітній силі її добрих нервів, стримуваних безнастанною думкою.

Вона була для них недоступною і малозрозумілою. Дивувалися, що вона ніколи нічого не каже про себе, не розповідає про свій дім чи родину.

Про те, що Юля бідна, не має батьків і мешкає з братом-студентом, що можна їй робити, що заманеться і читати всі книжки ­— знали тільки втаємничені, від Кітті, пансіонерки, до якої Юля мала певну довіру. З цього погляду їх навіть називали приятельками.

Те, що Юля вирізняла Кітті, дуже не подобалося однокласницям і викликало багато коментарів. Власне, тяжко було пояснити, чому обраною була тільки Кітті.

Звісно, що й зараз чекає тут, аж доки повернуться з обіду пансіонерки, а з ними Кітті.

Юля дійсно чекала на неї. Зранку Кітті попередила, що має їй щось сказати. Але це довге, отож можна тільки на великій перерві, після обіду,

Глянула перед себе похмурими очима. В залі почався півголосний рух. Учениці непомітно розступалися, звільняючи прохід для когось, кого раніше не було в залі.

Через головні двері ввійшла Кітті, ясноволоса дівчина, дещо вища від решти учениць — і йшла між ними, притягаючи погляди і напівповернені голови, прямо до Юлі.

Одягнена була як і всі, але її темна сукня була зшита з матеріалу, схожого на шовк і вишуканим покроєм дещо нагадувала постаті великосвітських дам.  Коли йшла, її довга шия вихилялася над коміром сукні і згиналася повабним рухом, як шиї птахів, похитуючи на собі маленьку породисту голівку немов зі старих королівських портретів, з ясними прегарними очима без виразу, отінених делікатними віями з блідозолотого, наче вигорілого на сонці шовку. Йшла, як удільна княжна між своїми підданими, не зовсім усвідомлюючи свою вроду, ще повна здивування й недовіри до того, що є аж такою гарною.

Зустрівши усміх її губів, блідокоричневих, як пелюстки найрідкісніших квітів, Юля теж усміхнулася.

Ласкаво, з дивною приємністю піддавалася чарам тієї розпещеної, тендітної, зухвалої і відданої їй дівчини. Бо Кітті була в неї закохана зі всією капризною і фантастичною пристрастю людей, які мають в крові почуття, що все їм можна і все їм належить. Та українська магнатка, яка заганяла верхових коней, шмагала шпіцрутеном слуг і без жалю вбивала переляканих козуль —  перед Юлею ставала несмілою, чутливою, боязкою. А Юля любила ту тиху покірну відданість, ту екзальтацію й пафос, на який сама була неспроможна.

— Я вже тут, — сказала Кітті. —  Вирвалася перша. Як я за тобою скучила!

В її очах, чистих і матових, як перли, на коротку мить запалала майже любовна мука. Юля випила її холодним поглядом і мимохідь зазнала відчуття, яке було найслабшою луною зовсім їй незнайомої радості життя.

— Справді, Кітті?

— Я б хотіла завжди на тебе дивитися, — підтвердила Кітті, дивлячись однак кудись дуже далеко, наче б замерзлі вікна були прозорими.

— А що ти хотіла мені сказати?

Кітті примружила свої блідозолоті вії. Змішалася.

— Ах, мій Боже... Зрештою...

— Кажи ж, Кітті.

Вона заперечила голівкою

— Та ж тут і так говорити не можна, бо вони все бачать.

— То ходімо звідси.

Кітті вагалася.

— Ну, Кітті! — суворо сказала.

— Гаразд, ходімо на наше вікно — скорилася Кітті.

Серед натовпу ровесниць, який розступався перед ними, дорогою, позначеною блідими напівусмішками і безсилими поглядами, вони вийшли з залу.

Мовчки сіли обидві на парапеті заґратованого вікна сходів, що вели до нижнього залу, де під час великої перерви гралися молодші класи, сперла свої вузькі оксамитні руки на залізні грати і, притуливши до них обличчя, дивилася на вузьке глибоке міське подвір’ячко — схожа на ув’язнену принцесу-чужоземку.

— Слухаю, Кітті, — знову промовила суворо.

— Ні, ні, соромлюся... Ти така недобра...

Юля здивувалася.

— Що ж я могла тобі зробити?

— Ах, — це таке сумне...

Кітті глибоко зітхнула, а Юля погладила її по волоссю. Перлисті очі Кітті покрилися делікатними, ледь помітними сльозами. Почала, вагаючись:

— Ти сказала одній нашій подружці, Юлю (не можу сказати, якій, бо це велика таємниця), — сказала, що я дійсно мила й гарна, але — дурненька....

Замовкла, змучена зусиллям, принижена. Опустила очікуюче голівку, наче в передчутті останнього удару. В її душі билася розпачлива жадоба заперечення.

Юля стягнула брови, згадуючи. Через мить спитала:

— Хто тобі таке сказав? Я нічого не пам’ятаю.

Кітті знову завагалася.

— Маня — але це великий секрет. Нічого їй не кажи.

Питально впилася очима в Юлю.

— То неправда?

Та згадала.

— Ах так, але ж це давно було. ­ Стенула плечима. —  Чого їй було повторяти...

—  Отож правда!... Ох, Боже, Боже —  шепотіла Кітті.

—  Та облиш —  така дурниця.

Кітті не чула.

— Саме вчора мені сказала. Я плакала цілу ніч і зранку заснула, плачучи.

Дивилася на Юлю з безмежним докором. По її алебастрових щоках котилися маленькі круглі сльози. Так плакала б лялька.

— Моєю найбільшою мрією було здаватися розумною тобі одній, — говорила півголосом. — Хай би я мала найгірші оцінки і хай би мене всі вважали дурною...

Юля потішала її, невміло, холодно. Бачила її зараз на фоні ясного палацу, повного чудесних витворів природи й мистецтва, повного рідкісних квітів, навіть імені яких не знала. Бачила її оточену закоханими людьми і слухняними тваринами, її, що п’є аж до божественної втоми найвишуканіше щастя життя. І не була в стані пробудити в собі співчуття.

— Ненавиджу те, що я гарна, — казала Кітті. — Тільки мудрість можна обожнювати. Я мріяла стати такою, як ти, Юлю, хоч трішки на тебе схожою.

Юля відповіла, заглиблена у власні думки:

— Мудрість відбирає щастя.

Дивилася тепер у своє життя, повне знань і зневаги, гордості і зречення. Похмуро стягнула брови.

Поряд з вишуканою фігуркою Кітті уявила собі струнку, екзотичну постать чужоземця, молодого вчителя, в якого офіційно був закоханий весь клас, окрім Юлі. Однак насправді... Згадала полум’яні очі південця, що блискавично пробігали по сірому натовпі класу і пестили незрозумілим поглядом королівську голівку Кітті.

— А я думала, Юлю, ти скажеш, що то неправда...

Юля мовчала. Кітті тулила обличчя до шорсткої тканини її сукні.

— Яка ж ти недобра...

І відразу ж поцілунком перепросила за докір.

— Ні, ні, ти добра, тільки я так тобі заздрю.

Здалека долинав дзвоник, приглушений гомоном.

1907 р.

(Переклад Н.Михайлівської)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.