Злодійка Оксана-2

 

V

 

Горпина швидко забула про Оксанин гріх і полюбила внука, як свого рідного. По цілих ночах припадала вона до його, колисала й мовби сама поздоровішала й повеселішала. Усе одійшло, усе здавалося непотрібним, оприч маленького Трохимця. Чи здоровий він, чи не наврочив хто, чи не остудився — тільки це й клопотало обох жінок. Горпина вже лічила нишком, скільки років треба їй прожити, щоб діждати Трохимцьового весілля; а Оксана, неначе та добра чарівниця, що в казках, наділяла сина й таланом, і розумом, і здоров’ям, і щастям добрим. Радість та втіху приніс хлопець з собою в убогу хатину. Наче той янгол з’явився він з миртовой гілочкою на землю, що помирити матір з недолею, скрасити їй нещасливе життя, щоб показать двом натрудженим, безталанним жінкам, що й на цьому світі поміж горем та лихом трапляються щасливі, радісні хвилини, коли серце має кого кохати…

 

Виростили б жінки Трохимця без горя, без клопоту, коли б тільки було чим його годувати; а то хліба й топлива було обмаль і доводилось частенько недоїдати. Від самої картоплі та ячмінних паляниць у матері стало не доставати покорму; а від холоду Трохимця не покидала хикавка. Сумували жінки, клопоталися, як його у світі божому зиму перебути; та нічого не придумали, а дитинка з дня на день усе марніла, жовкла й робилася такою, ніби з воску зліплена. Скрізь по стінах старенької хати повиступав сніг, у діжі замерзало тісто, а в скрині не зосталося вже й зайвої ганчірки, щоб віднести та продати. Де можна було на відробіток взяти, де можна було випрохати, скрізь набрались, напозичались жінки, не звертаючи уваги ні на людські пересуди, ні на сором випрошування. Наступила й така година, що люде почали відмагатись, а по деяких хатах і зовсім перестали давати в позичку. Небагацько зоставалось вже й до весни дотягти, та як його й тиждень перебути без їжі? Зажурилися жінки навсправжки. Горпина сама на себе жалкувала, що не вміла придбати за ціле літо хліба; а Оксана лаяла себе за те, що мало заробила, і не знаходила ні одної хвилини спокою від думок, що дитина з голоду плаче.

Надійшов нарешті й такий день, що довелося замісити останню коробку борошна, останній віхоть соломи в піч укинути. Мовчки викачала Оксана хліб, посадовила його в піч та й сіла, похилившись біля столу. Горпина колисала на печі хлопця та нишком втирала сльози.

— Мамо! — звернулася Оксана до тітки Горпини: — ви спите?

— Ні, не сплю… чого тобі, доню?

— Чи знаєте, що я надумалася зробити, щоб Трохимець не змерз?

— Ні, не знаю… кажи — що?

— Поставимо діжу на піч, покладемо туди Трохимця та й накриємо зверху рядном; у одному тільки краєчку відкриємо для духу.

Горпина радо згодилась на таку добру вигадку, і жінки в одну мить налагодили малому хлопцеві теплу хатку. Не встигли вони позлазити з печі, як хтось постукав у мерзле вікно. Горпина хутенько побігла назустріч несподіваному якомусь гостю, а Оксана заходилась прибирати з столу.

— Добридень! — промовив гість, увійшовши в хату й позирнувши на молодицю додав: — Чи це ти будеш Оксана?

— Я! — відповіла Оксана і, сама не знає — чого, затремтіла всім тілом.

Гість був чоловік невисокий на зріст, ще молодий, але дуже гладкий. Була на йому міщанська одіж, а поверх усього одягнений був великий кобеняк з кобкою, і це робило його ще гладшим. Невеличкі сірі очі його неприязно озирнули хату і знову зупинилися на молодиці.

Мовчазні жінки з жахом дивилися на чудного гостя.

— Так це ти молодиця Оксана? —  ще раз запитав гість.

— Я! —  знову відповіла молодиця.

— А де ж дитина твоя? Покажи її? — загадував гість.

— До нашої дитини вам, добродію, нема ніякого діла. Яку послав Господь, нехай така й росте собі з Богом! — промовила Горпина.

— Як то діла немає?.. Я приїхав наймати Оксану за мамку, так от мені й є діло до вашої дитини. Покажи її та й скажи, скільки місяців. Моєму синові тільки дев’ять день.

— Оксана не найметься! Шукайте собі іншу! — бликнувши на гостя очима, завважила Горпина.

— Оттакої! Та ви ж з голоду попухнете, дурні баби! Хіба я не знаю або й не бачу, як і чим ви живете? Ви ж як старц збираєте по селу шматки хліба. Усе село раде здихатись вас, бо всім уже винні!

— Так, добродію, так! Але ж і тут діло не ваше: що ми взяли, те й віддамо. За нас ніхто не робитиме й ніхто не віддаватиме. Ми хоч люде й бідні, і гірші за старців, як кажете ви, отже услужувати вам не будемо й дитини своєї не покинемо для вас, наче щеня яке, — нехай мене Бог простить! Ви багаті, то й знайдете за свої гроші, може, й десять мамок; а ми самі будемо годувати свою дитину! — хвилюючись промовила Горпина.

Така упертість в злиденній хаті дуже здивувала гостя. Він, коли не з огидою, так з великою неохотою й так почав наймату оцю погану, ряду молодицю, а вона ще й приндиться!..

— Чи ти ж знаєш, стара, хто я такий — хто саме наймає твою небогу? Ти, може, гадаєш собі, що в мене грошей нема, що годувати нічим буде? То ж знай собі, що я Ілля Йосипович, той самий Ілля Йосипович, що прасолує по всіх ярмарках… чула про мене?

— Та нам однаково, хто ви та як прозиваєтесь. А коли наймаєте, то звичайно повинні й годувати, і гроші платити, бо даром ніхто не піде! Та тільки нам, удруге кажу, ні грошей ваших, ані харчів не треба! — відрізала Горпина міщанинові.

Ілля Йосипович побачив, що бас його, як кажуть, увірвався, а того зразу пом’якшав і наче аж зменшився.

— Недобре ти, стара, робиш, їй же Богу! — почав міщанин мягким уже голосом. — Нема тобі ніякої рації не пускати Оксани. Хіба ж я не бачу, яка тепер з твоєї небоги мамка? А підгодуй трохи матір, то й для дитинки було б добре. У мене ж, дякувати Богові, всього стане. Їж м’ясо, їж булки, бублики, молоко пий, — і всього скільки схочеш, скільки забажаєш. Або хоч щодо тепла — хіба ж можна дитині у такому холоді жити? Бачте, як пара з рота йде! А нагодуй добре дитину та положи її у теплій хаті, щоб воно побрикало ніжками, награлось уволю, так от вам і здоров’я, і зріст буде!.. Я маю на думці зразу чотири карбованці призначити вашій небозі… Накупите соломи, хліба, а решта на молоко буде, — от і побачите, що виграєте, а не програєте! Чотири карбованці на місяць — се гроші; а погодує до року, то маєте сорок і вісім карбованців самими грішми, не згадуючи вже про інше… Звісно, не захоче годувати до року — хай скаже тоді зарані, й я другу розшукаю.

— Ні, добродію! Як уже нам не доводиться, а нехай собі Оксана біля рідної дитини зостається. Борони Боже, трапиться що з дитиною без неї, так нарікатиме тоді ввесь вік на мене. Ні, ніколи не згожуся я на таке діло. Як таки маленького такого та кидати без неньки? Крий Боже… і зроду я не попущу сього! — заклопоталася Горпина, ніби у неї силоміць віднімав хто Оксану.

— Я ж і зодягатиму її, і на корсетку подарую… Та майте ж нарешті й ви християнську душу, пожалійте й мою дитину! — прохав Ілля Йосипович. — Вашому хлопцеві чотири тижні минуло, а моєму тільки дев’ять день. Та й те візьми собі, стара, на увагу, що як не схоже молодиця, зараз же другу знайду. Мені хоча с один місяць погодувала вона.

— І не просіть, бо молодиці не відпущу. Хіба ж таки за чотири карбованці покине хто свою рідну дитину? Се ж і по злотому на день не виходить… Як би то хоч корівка своя, а так… Де там мені, старій, бігати щодня по селу та добувати молока, покинувши саму-самісіньку дитину в хаті!.. Борони Боже, скотиться як-небудь та скалічиться… Ні, і думати про це нічого!

— Та я, стара, сам договорюсь про молоко на цілий місяць, і про солому навіть попіклуюся! — вмовляв прасол.

— Ні, ніколи цього не буде, щоб я Оксану та в мамки!.. Ні, ні, добродію, й не клопочіться! Ось уже недалеко весна; перебудемо, переб’ємося якось, а там — Бог поможе! — стояла на своєму стара Горпина.

Ілля Йосипович звернувся до Оксани:

— Чому ж ти, молодице, нічого не кажеш?

Оксана почервоніла. Вона не знала, що їй відповісти. Під час розмови переживала вона боротьбу розуму з матернім почуттям. Бажала вона усім серцем теплої хати одинцю своєму й їй ввижалося вже навіть, як задовольнений синок її розкидається на білих пелюшках, сміється, гугукає на всю хату, перебирає рученятами, дригає ніжками та що божого дня усе підростає та все набирається тільця. Так міркувала, так уявляла собі; а серце ти часом мліло від одного помислу про те, що вона мусить кинути хоча б і на один тільки місяць. “На усьому божому світі ти тільки й потрібна оцій крихітці, — говорило їй серце, — тільки для його одного ти найдорожша й наймиліша; і то б то покинеш ти його за якісь осоружні гроші й будеш за їх годувати чужу дитину!.. Та хіба ж місяць забариться перебігти? — перечив розум, — чотири тижні пролинуть так, що й не счуєшся; а дитині тим часов коров’ячого молока буде вволю… отопиш хату”....

— Ну, що ж, Оксано, про що думаєш? — запитував прасол. — Кажи вже ділом, чи сяк, чи так, щоб знати, бо час уже й мені поспішатись додому.

— Нанятись, може, тітусю, на один місяць? — несміливо звернулась Оксана до тітки. — Вони ж і гроші зразу дають, і за молоко договоряться, — значить, і борошна й соломки зразу купити можна.

Горпина мовчала; вона теж роздумувала. Шкода було їй, щоб зостався малий без матері; але ж як його було не брати й готових грошей, коли вже в хаті не було ні крихти хліба?.. Може, це сам Господь послав до їх Іллю Йосиповича, щоб визволити їх укупі з тим же таки Трохимцем від холодної та голодної смерті.

— Як знаєш! Ти мати, твоя дитина… тільки сама я з Трохимцем не вправлюсь: нехай хазяїн хоч четвертака прибавить, щоб за його можна було, коли треба, хоч дівчину яку в хаті покинути.

Ілля Йосипович прибавив четвертака, не торгуючись, і незабаром Оксана, погодувавши востаннє свого любого сина та поливши його своїми материними гарячими сльозами, пішла на заробітки.

 

VI

 

Іноді місяць здається чоловікові за один день, іноді ж один день тягнеться так, неначе немає йому ні кінця, ні краю. От з отаких-то довгих днів складався місяць і Оксани, тим паче, що за невроду її незлюбили у міщанина всі, а найбільше зненавидів її сам хазяїн. Мав він на думці разом наняти дитині мамку, а собі хазяйку; а тим часом натрапив на таку, що не вважаючи на рябу пику, не йшла ні на які подарунки, ні на які обіцянки. Клопотався з нею Ілля Йосипович, клопотався та розшукував собі іншу, підхожу молодицю. Треба було тільки підождати трохи, поки Оксана відслужить забрані вперед гроші.

Останній день Оксаниної служби прийшовся саме на святки. Понаїздили до хазяїна гості, приїхали й куми і понавозили усяких гостинців ляльці та мамці. Радіє Оксана золотому очіпку та парчевому попереднику, радіє, та не дуже; а задивляється вона найбільше на прехороше вбрання хазяїнової дитини й думками своїми мимоволі лине до тітчиної хати, де в товстій сорочці, на драному ряденці лежить її Трохимець.

— Що, якби одягнути його в оцю шапочку та в оцю білу сорочечку! — міркувала собі Оксана. — Воно у мене чорнявеньке, і ця біла сорочечка, Господи, як би пристала йому!.. Не знали куми, що подарувати мені!.. Якби подарували мені замість очіпка таку саму шапочку та сорочечку, як у Миколки, — Господи, яка б я рада була! Хіба мене закрасить що? А дитині — як же ото воно гарно, як одягнути її отак чепурненько! Ось уже незабаром: додому поїду, а гостинчика синові й шага немає! — І сумно робилося Оксані, дивлячись на великі достатки хазяїна і згадуючи разом з тим своє злиденне вбожество у тітчиній старій, холодній хаті.

Надвечір приїхала нова мамка. Оксані звеліли збиратись у дорогу. Міцно поцілувала вона свого годованця Миколу, з усіма попрощалася, подякувала за хліб-сіль, та й стала складати своє добро. Як раз на виду, на краєчку колиски, висіла та сама шапочка й сорочечка, на котру заздрила Оксана. Сама не счулася вона, як простягла руку, взяла, що їй подобалось, що спокушало, та й запхнула в свій пакунок чуже добро.

Запрягли коні, Оксана попрощалася ще раз і поїхала додому.

Вперше наважилася Оксана на таке недобре діло — крадіжку, і хустка, де лежала шапочка та сорочечка, немовби пекла її руки.

Та хіба їм потрібна така дрібниця? Хіба не спроможуться вдруге купити? — розважала себе молодиця. — Якби я вкрала — хай Бог милує, — або що: а то взяла на гостинець. Я б їм і заплатила чи відробила, якби звеліли...

Одначе серце усе тремтіло і Оксана раз у раз озиралась, неначе сподіваючись здогону. Та воно, мабуть, і не дурно: не далі, як через півгодини, хазяїнова кума підняла на всю хату гвалт; вона спостерегла, що пропав її подарунок.

Перевернули все, перешукали всі закутки в горницях, та не знайшли. Зоставалося догнати мамку та потрусити її; так і зробили.

Коли наймит наздогнав Оксану й запитав її, вона не одмагалася й не таїлася, а розв’язала хустку, вернула крадене й хотіла їхати далі.

— Ні, злодюго, я так не можу зробити; сама їдь до хазяїна та й віддай йому! — колюче усміхаючись, докірливо. Промовив наймит.

— Я ж вам, дядечку, віддаю без клопоту; я ж не таюся; я тільки думала, що воно дурниця, не потрібне… Трохимцеві хотіла… — просилась Оксана.

— То вже діло не моє! Мені звелено, щоб я наздогнав і вернув назад; а там собі балакай з хазяїном, як знаєш! Повертай, Петре, додому! — гукнув він до візника.

Петро повернув коней, і Оксана мусила їхати назад — на відповідь, на сміх та на глум усіх гостей та наймитів.

Приїхали у двір. Молодиця не счулася, як пхнув її хтось у саму найбільшу горницю, і вона опинилася посеред п’яних гостей. Раптом обсипали її усі допитами та докорами; але Оксана неспроможна була спочатку промовити ні єдиного слова і стояла, мовчки похнюпивши голову.

— Ач, злодюга! — гукав хазяїн: — я тебе заради свят у самісіньку тюрму закину, в острог, собаку!

— Волоцюго ти непотрібна, соромилась би!.. — докоряла хазяїнова сестра.

— Хіба я крала! — несміливо озвалася Оксана: — я взяла Трохимцеві…

— Так ти не крала? Чи бач!.. Витрусили крадіжку, а вона, бач, ще й невинна! — викрикувала кума прасола.

— Я так собі…. Я тільки взяла з колиски, а красти я не крала… їй же Богові, не крала!  Гостинчика хотіла…

— Вона ще божиться, що не крала! Та тобі й острогу мало! У Сибір тебе запакувати треба! Утопити! Повісити! — лютував хазяїн.

— Та годі… Покиньте… Нехай вона сказиться! — ворочав п’яним язиком якийсь крамар.

— Як то покинути? Подарунок цілого рубля коштує! Попускати таким, то тоцді самому по шмаття йти? Чи як? — цокотала кума.

— А на мою думку, її помилувати слід! — замовив слово учитель. — Хіба ж по ній не видно, що вона не злодійка? Самі подумайте: на віщо позаздрила вона? Не стягла вона ні срібної ложки, ні іншого чогось цінного та коштовного, а взяла, каже, на гостинець дитині… Прямо взяла, а не вкрала. Треба оглянутись на неї; вона ж дитині вашій цілий місяць за матір була.

— Так хіба вона у мене дурно служила? Я ж і платив, і зодягав, і годував її! — перечив хазяїн.

— Та я розумію, що дурно вона не служила, — озвався учитель знову, — та тільки ж чи можна було оплатити якимись там чотирма-п’ятьма карбованцями ті муки, які приняла вона, не одну ніч недосипаючи біля малої дитини? А скільки думок усяких пережила вона за цей місяць, не відаючи, що діється з її власною дитиною?

— Соромтесь, пане вчителю! — вмішалася міщанинова сестра. — Чи вам же таки за злодіїв руку тягнути? Ви б же повинні навчати людей, а не направляти їх супроти закону!..

— Так я ж і не направляю нікого і за злодіїв руку не тягну; а кажу тільки, що ця жінка не злодійка, що вона, як багацько й інших темних людей, і не розуміє інколи, що вона робить недобре діло.

— Хе, хе, хе! — захихікав хазяїн. — Та в звас, добродію, гарний би адвокат вийшов; добре вмієте заступатись за молодиць; але ж злодіїв я ще ніколи не милував, тож і на сей раз не помилую! Хоче гостинці своїм дітям дарувати, так нехай заробляє гроші та купує; а мені нема діла до того, що у неї не постача грошей; не ділитися ж мені з нею своїм маєтком?

— Та що тут довго балакати! — вкинув слівце батюшка: — і по божеському, й по царському закону злодіям потакати та жалувати їх не слід! Ти християнка? — звернувся він до Оксани.

— Християнка, — прошепотила Оксана.

— Знаєш або чула таку заповідь: не укради?

— Чула.

— То ж то й є! Чути чула, а красти крадеш! По-моєму, народ наш і розпусний, і ледачий; а тому й жалувати його нічого. Украла — відбудь своє по закону! Так би я зробив, Ілля Йосипович!

— За ганчірки, що коштують карбованця, ви хочете посадити її до острогу? — докірливо промовив учитель. — Хочете впхнути її в школу розпусти, щоб увійшла туди нерозумною дитиною, а повернулася назад справжньою злодійкою?... Бога бійтесь!

На вчителя напали всі, найбільше ж Ілля Йосипович. Він ніяк не відступав і не хотів відступити від своєї думки засадити Оксану в острог.

Незабаром покликали пристава, понятих, випитали, що було треба, позаписували все й Оксану арештували.

Минуло три місяці. З великого червоного будинку, де була судейська камера, вивів десяцький злодійку Оксану. На зустріч їй, хутко поспішаючи, йшла тітка Горпина з дитиною на руках.

Тітка пильно придивлялася в Оксанині очі, щоб угадати без слів, до чого присудив суддя її небогу; але на блідому Оксаниному обличчі не видно було ні сліз, ні радощів — нічого.

— Як діло, Оксаночко?.. Чого ж ти мовчиш? — кинулася до неї тітка.

— Засудили в острог! — відповів замість Оксани десяцький і додав: — Хутчій, молодице, хутчій, бо мені ще треба й другу відводити.

Горпина затремтіла й похолонула вся. Остання надія на Бога та на людську правду й та покинула стару. Вона забула, що стоїть посеред миру, що з усіх боків дивляться на неї люде, й заголосила, заплакала та й кинулась десяцькому в ноги.

— Будьте ласкаві, будьте милосердні! — благала Горпина, умиваючись сльозами. — Вона невинна, вона не крала!.. Скажіть суддям, нехай її хоч до присяги допустять… і на євангелії, й на сповіді вона це скаже!

— Встань, бабо, бо однаково я нічого зробити не можу. А ти, Оксано, чи як там тебе звуть, не гайся; ходім, бо я не маю часу! — байдужно промовив десяцький.

Оксана мовчки простягла руки, взяла дитину і стала йти з десяцьким.

— Оксано, Трохимчику! Боже ж мій милосердний!.. Куди ж ви, мої діточки, йдете? — кричала та голосила Горпина, ледве поспішаючись за десяцьким та своєю небогою.

Оксана мовчки озиралася до тітки і трохи припиняла ходу, щоб не відставала тітка. Вони потроху наближалися до того страшного будинку, звідкіля Оксана мусить вийти навіки знеславленою прізвищем: “злодійка”.

Дійшли до високої білої стіни; залізні ворота відчинилися. Оксана міцно поцілувала Горпину і, не промовивши ні єдиного слова, переступила з дитиною поріг в’язниці.

Ворота зачинилися; цокнули замки раз, удруге, й Оксана зникла у білих стінах, несучи в острог своє добре ймення на глум та на поталу.

— Прощай, прощай, Оксаночко! Прощай, Трохимчику, моє дитяточко! — гукала напівголосно Горпина, припадаючи до залізних воріт, з-за котрих чутно було лайку та плач Оксаниних товаришок-злодійок.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.