Ярослав Гриневич "Катря Гриневичева" Частина 2

РОЗДІЛ II.

Вигляд міста Львова у ті часи. Дещо з історії міста.

Зустріч з Іваном Франком.

 

Катря Гіриневичева залишила за собою навіяний споминами історичної величі Краків, що складався із трьох елементів: Вавелю, — що стирчав ніби якась самітна біблійна гора; „плянтів”, які обсаджені деревами, переважно каштанами, замикали Краків „на колодку” – ніби магічний перстень, і ріки Висли, що не раз заливала вулиці міста.

Столиця Галичини і Володимирії – Львів мав теж свій особливий вигляд. Магічні три елементи діяли і тут: Святоюрська гора з імпозантною церквою, греко-католицькою катедрою св. Юра; Високий замок, стіжковата гора, звідкіля прекрасний вид на місто й довколишню рівнину з селами, на якій колись стояли війська Богдана Хмельницького, і – трете: брак ріки. Львів мав невелику річку Полтву, але її замкнено у підземні канали.

На вулицях міста було видно скрізь австрійські чорно-жовті емблеми. Виглядом Львів помітно різнився від Кракова, де майже вся зелень містилась у „плянтах”. У Львові, який від заходу спадав до сходу згори вниз, було багато парків, городів, незабудованих площ, вкритих літом травою, а на місці ріки були стави повні шувару й дугокрилих важок, що тремтячими крильми уносилися над їх водами, а тут і там були навіть... дикі качки. Зимою на тих ставах: пелчинському, Собка ін. — були ховзанки для молоді і старших.

Бруковані вулиці були головно у центрі міста, на окраїнах треба було не раз верстати дорогу у грязюці „.по кістки”.

Молоде подружжя замешкало в домі при вул. Бартоша Ґловацьікото ч. 8, на другому поверсі: три кімнати й кухня — вхід через кухню. Хоч вулиця мала назву героя польського повстання з 1831 р., — проте навколо мешкали українці, а напроти стояла кам’яниця Софії Матковської, де також жили українці. У її домі, при вул. Крижовій ч. 14 (опісля Анджея Потоцького — по атентаті Мирослава Січинського) мешкав деякий час Іван Франко.

Катря говорить по-польському, але наполегливо вчиться української мови. Тут стає їй у пригоді словар Желехівського, повна історія України-Руси Михайла Грушевського, повне видання історії руської літератури Ілярія Огоновського, твори Тараса Шевченка, Івана Франка тощо.

Це все стоїть поруч комплекту всесвітньої історії Шльоссера, двадцяти кількох польських томів багато ілюстрованої світової історії. Меблі — з магоневого дерева, на стінах картини Аксентовича, Коссака, пізніше Івана Труша і інших. На постаменті — погруддя Шевченка. Згодом з’явиться тут дорогий фортепіян марки „Безендорфер”.

Щоденно вранці йде її чоловік Осип до школи вправ при державному семинарі, де він учителює. Одягнений у довгий жакет, — на голові циліндер. Школа українська, директор — Микола Мороз, учителі Петро Гриньовський, Осип Гриневич і Микола Скоробогатий.

Скоро Катря вивчає добре українську мову, хоч у неї не все в порядку з наголосами. Її мрією є увійти в український письменницький світ, а передусім пізнати великого Івана Франка.

Вона нагадала собі розмову в Кракові з Василем Стефаником, якому звірилась: „коли за півроку буду у Львові заміжня, — при першій зустрічі з Франком поцілую його руку за „Маніпулянтку.” — Що ж — відповів тоді Стефаник — „це буде нещоденний привіт, а ви, львівська пані, введете новий похвальний звичай шанувати письменників.”

„Минуло кілька літ — розказує дальше Катря. Осіння днина. Святий Юр увесь у розіграх красок, — „мов на картинах Новаківського. Ось твій Франко! — сказав нагло мій чоловік і я звільнила прожогом свою руку, готова бігти танковим кроком молодости, на пучках пальців... Отже це був — він, чудовий співак душі народу. Він схилив голову в мій бік, готов зупинитись (кругом нікого). Русяве, з ярким посвітом волосся було відкинене з-під клясичного чола, гострі кути профіля діяли як скульптура. Я здержала крок, стала на місці. Як то було б Франкові від такого, як я задумала, молитовного привіту?... З таким запалом слів, що над ним розвести руки?

У нас бував д-р Володимир Коцовський, нефортунний від примхи долі сват поета. Він часто говорив, щоб запросити до нас Франка, який живе оподалік товариського життя (і сам навіщений дивною безрадністю). — Його забуття-праця. Франко прийде радо, він скромний, звичайний, не в’яже.

Я вчилася, — поки ще в домі ранком проснуться, обов’язкової кількости слів словника Желехівського. Одначе запросити Франка не зважувалась. Я вперлась здобути скляну гору, де мене жде царівна-краса. Скільки разів я падала і знову навколішках, закохана у променисту з’яву ішла вверх. Жага здобути рідну мову в її високих, в її витончених формах, жагуче ворушила моє серце. Та, покищо, запросити Франка, цю сіру категоричну велич я ніяк не зважувалась”.

Минуло кілька років у цьому самому мешканні. 26 березня 1896 р. у Гриневичів прийшов на світ син — Володимир-Тарас. Два роки пізніше другий — Ярослав-Євген, а по п’яти роках дочка Дарія-Наталія. Життя молодої жінки з високими літературними аспіраціями ускладнюється. Бо чи ж можна віддатися всеціло літературній творчості, коли треба бути дома господинею, виховувати двох малих хлопчаків, навіть коли є до помочі прислуга. — Проте Катря намагається погодити всі ті обов’язки.

У своїх споминах про дальші роки свого життя вона пише:

„Минуло кілька років, — я встигла за свою книжечку для „Просвіти” дістати премію Дубравського. Аж листівка з Іматри, від д-ра Коцовського! — у ній він своє пригадливе, вірне, одноманітне: — „Бачили ви Франка? Був він у вас? Або: чи ви у „Вістнику”? „Дописка чоловікові: „Поговоріть про це з жінкою, прошу вас!”

Я встигла тимчасоїм зрозуміти, що Іван Франко в „Літературно-Науковому Віснику” — це ключник райських садів, роздзвонених лящанням не тільки українських солов’їв. Через ворота оцих садів увійти краєчком мармурових сходів під стукіт побожнозляканого стало мрією понад усе, — товчком, що наблизив мене до безсмертної людини”.

І ви декламували в Кракові мої „Каменярі”? — питав Іван Франко із-за редакторського пульту молоду жінку — років около 20-ти. Пані Катря Гриневичева переступила перед хвилею з тремтячим серцем поріг царства, де володів великий Іван Франко. Вона була одягнена в елегантну сіру сукню; на зачісці капелюх : голубої ґази, під яким виднів лагідний оваль її лиця.

По кількох роках перебування у Львові й пильному вивченню словника Є. Желехівського і після скомпонування книжечки для „Просвіти” — вона вперше зважилася прийти зі своїм віршем перед обличчя цього ключника райських садів”.

Він розпитував її про старий Краків, культурне життя у ньому, про українців у Кракові, свято „Просвіти”, на якому деклямувала „Каменярі”.

Вона розповіла про свою невдачу й догану Стефаника.

Франко приглядавсь гості з зацікавленням. Він, хоч звик зустрічати в редакції різних людей., був появою тієї жінки приємно здивований так, що, коли вона увійшла у кімнату, він стояв хвилину без слів. — Та по хвилині розмови він віднайшов себе й усміхнувся, правдоподібно — нагадавши собі свою „Притчу про красу”.

 

Більш, ніж меч і огонь і стріла і коса,

Небезпечне оружжя — жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

 

Ця гостя виразно вживала у деяких словах хибні наголоси. Вона розповіла про Краків, дивне місто легенд та історичних переказів, — У ньому стрункі ґотицькі вежі костелів, прикрашені цінними образами й різьбами, а у вікнах майстерні вітражі Віта Ствоша (його німці називають своїм Файт Штоссом.) Дзвін Зиґмунт і інші дзвони своїми тонами розгойдують піднебесні простори. Чи є у Львові український Вавель — так, як мають його поляки у Кракові?

Франко питав її, чи довго вона у Львові, і пояснював, що Львів властиво це великий український... Вавель, бо куди не діткнути його, все те на українській землі й пригадає часи наших князів і королів. Колись він, Франко, поговорить з гостею про це більше. Він спитав чи вона має що для „Вістника”, а розгорнувши рукопис Катрі читав у голос:

 

Не знаю, хто єси — где кружляєш в безмірі

І тайне се мені — чи єсть у Тебе стать,

Думаю, що в огні золотишся й порфірі

Зір тихих міріяд — що ніччю там горять.

З задумання віків Ти взяв колись зачаття

Титанів всіх тугу зберіг в собі однім,

Сум поколінь цілих, надії і прокляття

Се будеш ти один — стручений Херувим...

 

Франко, не дочитуючи вірша до кінця, похвалив авторку: „Вірш цікавий, — з’явиться у Вістнику. Пишіть більше! — А що суботи, сходяться тут в редакції „Вістника” наші письменники, поети, то прийдіть і ви. Познайомитесь, почуєте, що вони говорять. І... довідаєтесь про український ...Вавель і про Київ і Дніпро, — про Галич і Дністер.” — Франко подав пані Катрі на прощання руку й вона йшла додому відчуваючи, що їй вдалося переступити зачарований поріг.

Ото ж, Катря готується на суботнє зібрання в редакції. В неї сукня — мистецький твір з мистецької робітні Свіщовської — „Труд” у Ринку.

Зачіска волосся теж відповідна до моди. В ушах золоті ковтки з туркусом, — на тонких пальцях дрібних рук — перстені з самоцітами.

На сходинах „Вістника” бувають: Орест Авдикович, Петро Карманський, Василь Пачовський, Денис Лукіянович, Михайло Яцків, Антін Крушельницький й інші. Вони читають свої твори, Франко вислуховує й дружньо критикує.

Часом уся ця українська богема йде до каварень, зокрема до каварні Шнайдера, де збиралися також поляки й німці. З поляків заходив сюди поет Ян Каспровіч. Тут Лєопольд Стаф імпровізував вірш, у якому викликав модерністичну поезію. Він продиктував Генрикові Збєжковському.

 

„На фіолєтови дах мей души

Фортеп’янове капіон вонє...

А по сіней вод ґлембінє

Смутни качор в ніцосьць плинє...”

 

Себто по українському, приблизно:

„На фіолетний дах душі моєї

Фортепіянові падуть запахи...

А по синій вод глибині

Качур пливе в ніщо...”

 

Приходили туди письменники Станіслав Пшибишевський. Станіслав Виспянський, Корнель Макушинський і інші.

Іван Франко перебував там в товаристві українців, а часом з німцем професором університету, з яким дискутував на наукові теми. Була ще друга каварня ,,Централка”, більш космополітичного характеру, — а на вулиці Театинській (пізніше Рутовського) була на другому поверсі каварня „Штука”, прикрашена оригіналами найвизначніших тодішніх малярів.

Зустрічі мистців, поетів, письменників у каварнях були явищем не новим. Знані вони були в Римі, у Парижі, Лондоні, Мюнхені, Відні та інших містах. У каварнях зустрічались визначні постаті тих часів, що формували не лишень мистецькі, але й політичні ідеї. — Крім каварень існували теж „сальони” романтиків, з яких деякі увійшли в історію літературного ренесансу 18-го і 19-го віку.

Часом дехто з української „Молодої музи” заходив до Гриневичів. У сальоні Катрі йшли цікаві розмови про літературу й мистецтво. Господиня дому добре знала світову літературу й це знання залишилось у неї до останніх днів її життя.

Вона, що пройшла скоріше процес емансипації, почувалась на тих зібраннях на рівні зі своїми товаришами по перу і вміла надати розмові високий тон. Часам бував тут Іван Франко, одначе... сам.

„Що читаєте?” — запитав він пані Катрю. — Прийдіть у редакцію „Вістника”, дам вам декілька нових книжок”... Кожна розмова з ним розкриває перед нею нові обрії.

Він радить покинути модну тоді символіку й ультрамодернізм, а зацікавитись історичною тематикою. Часом Іван Франко розказує про Україну по той бік Збруча, про народ та його високу культуру, мову й пісню. „Там, у землі Шевченка належить шукати джерел пізнання правдивої історичної романтики”.

І Катря вирішує побачити за всяку ціну цю зачаровану красою, а так недоступну Велику Україну, побачити те, що її розказували Іван Франко, Василь Стефаник, а врешті і її чоловік.

Львів тих часів був огнищем української культури. Тут жив, поруч Івана Франка, історик Михайло Грушевський. Сюди приїжджав з Великої України композитор Микола Лисенко, придворний співак королівської опери у Стокгольмі Модест Менцінський. Тут діяли Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, Т-во „Просвіта”, Русько-українське Т-во Педагогічне й інші культурні та економічні установи.

У 1898 р. український Львів святкував врочисто 25-ліття літературної творчости Івана Франка. Його недавно виклинали а тепер вітали оваційно. Він був ще далі „В наймах у сусідів”, хоч мав величезний літературно-науковий дорібок у рідній мові.

Знайомство Франка з Гриневичевою перемінилося у тривкі, дружні взаємини. Перед нею він нарікав на … самоту. Великий письменник … сам. Не має при ньому української жінки, яка б крилами ласки і спочуття огорнула поета. Немає української Шарльотти фон Штайн, Христини Вульпіюс, чи одної з сестер Лєцов, яка б взяла безпосередню участь у житті цього велета духа. Його дружина хворіє. Наприкінці його життя явиться біля нього його „Маніпулянтка” — Целіна Зиґмунтовська...

Франко заходив часом до Гриневичів. У його кишенях жмут паперів, безсилі руки схрещені на грудях. Він диктував пані Катрі з пам’яті, міряючи рівною ходою кімнату. Потім залишавсь на підвечірку. Був час, що його із-за спаралізованих пальців треба було кормити, а це було боляче і для нього і для його приятелів. Під будинком, де жили Гриневичі, ждали поета учні, товариші синів Катрі, які відпроваджували його до дому. Був час, коли злощасна недуга обезвладнювала його руки. На ґудзиках його нагортки часто висіли почеплені крамарями — його покупки.

Хоч „відкрив” у Кракові Катрю Гриневичеву Василь Стефаник, то на її творчість мав визначний вплив Іван Франко. І цей і той дружили з письменницею ціле життя. Стефаник учив її рідної мови, а Франко радив що треба читати й засвоїти собі, щоб писати. „Читайте Волтера Скотта! Мистецтво — це також відкидання зайвого, — зчеркайте”!

Катря Гриневичева одержала від „Просвіти” нагороду Дубравського за книжку під заг. „Батько Петро і його діти”. У тій книжці, яку написати намовив її чоловік Осип Гриневич, була мова про різні можливості науки й праці для нашої молоді. Теж книжку п. з. „Григорій Квітка-Основяненко, його літературна творчість” написала пані Катря за спонукою свого чоловіка. Він теж звернув свою увагу на її небуденний каліграфічний почерк письма. Не раз приносив тексти прохань у німецькій мові до центральних австрійських урядів у Відні. Прохання ці пані Катря переписувала каліграфічним ґотицьким письмом. Це був її додатковий заробіток.

Одначе головне її писання — це новелі та історичні оповідання. Слідом Сельми Ляґерлєф та Яна Каспровіча вона пише з релігійної тематики „Леґенди і оповідання”, що їх видає у 1902 р. Руське Педагогічне Товариство, а доповнені кількома оповіданнями п. з. „По дорозі в Сихем” перевидає І. Громницький. У тому виданні є ілюстрації Ол. Кульчицької.

Шукаючи у Львові українського Вавеля, Гриневичева найшла … катедру св. Юра, що стояла на узгір'ї між вулицями Городецькою, Міцкевича і Петра Скарги.

Вона нагадувала, разом з прилягаючими будівлями, у яких мешкало греко-католицьке духовенство з родинами, і окремою — митрополичою палатою — середньовічний замок. У його стіп розгорнулися овочеві сади та парк, у яких, наче у старинному римському місті видніли кам’яні аквадукти.Катря Гриневичева з синами Володимиром 4 р. і Ярославом 2 р.

При вул. Руській була клясично-ренесансова греко-католицька церква Успіння Богородиці, звана Волоська, з вежі якої розлягалися звуки могутнього дзвона „Кирила”. Тут же забудування Ставропігійського Інституту з друкарнею. З часом письменниця відкриє щораз то інші українські історичні пам’ятки у цьому місті.

Українці Львова, а з ними Гриневичі переживали патріотичний підйом, коли по кривавих виборах у Коропці, де згинув Марко Каганець, у 1908 р. студент Мирослав Січинський, на знак протесту проти польського гніту українців, застрелив австрійського намісника, поляка графа Єнджея Потоцького. А коли в 1910 р., із-за шикан учителя поляка, у державному семінарі у Львові застрелився українець, студент Чорній, — Катря Гриневичева написала до „Діла” пламенну статтю проти польської шкільної системи, наражуючи свого чоловіка і себе на переслідування з боку „власть імущих” поляків.

Весь час Катря Гриневичева присвячує вивчанню мови. Пізніше літературознавець і поет проф. д-р Остап Грицай дасть назву своїй праці, присвяченій Катрі Гриневичевій, „Володарка слова”. Нею він назве цю саму Катрю Банах, яка виросла у чужому Кракові і до 20-го року життя не знала рідної мови, а її знання здобувала наполегливою, витривалою працею, що то силу до неї давала їй велика любов до українського народу і його історичного минулого.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.