Весілля в монастирі - 14

 

— Я тобі дам! — насварився рукою Ігор. Йому було дуже приємно, що Літа одразу знайшла такий простий тон з його другом, вайлуватим і завжди сором’язливим з жінками.

А вона згадала слова Ігоря, що у нього дуже красиві руки. Точно, красиві і дуже доглянуті. Вона сказала:

— У вас руки як у художника.

— Так він же художник своєї справи, — підхопив Ігор. — Ти б бачила, які він робить операції, він же і мене латав. І не думай, що він такий тихий та смирний. Його в лазареті усі бояться більше, ніж ми свого генерала. Я, коли лежав у нього, теж боявся, — він підвів ліву брову. Те, що він, не замислюючись, казав Літі «ти», одразу створило дружню і просту атмосферу. — Скинь шубку, а то зігрієшся, вийдеш на холод і застудишся, — мовив він.

— Ні, ні, адже скоро йти.

— Тоді хоч розстебніться, а то справді застудитесь, — турботливо сказав Борис Степанович. — Лікарів треба слухати. Гарику, розстебни гудзики на шубі.

— Ви й зараз будете близько?— спитала Літа.

— Ну, не зовсім, адже я в лазареті, а Гарик завжди, — Борис трохи не сказав «у самому пеклі», та своєчасно схаменувся і викрутився, — він зовсім іншим зайнятий. У нього велике своє господарство, а в мене тільки лазарет. Та коли є можливість, ми бачимось, він забігає або заїздить в гості верхи, а інколи навіть на автомобілі.

— Не думай, що на своєму, коли примажуся до когось, — пояснив Ігор.

— Ну, так Нехай тільки в гості до вас забігає, а не потрапляє всерйоз і надовго, — хоча й усміхаючись, але зажурено мовила Літа.

— А що мені Літочка подарувала! — раптом похвалився Ігор.

— Слухай, ти став хвальком! Ви не помітили, Літо Миколаївно?

— Невже ти вважаєш мене хвальком?— здивувався Ігор, дивлячись на Літу і звівши ліву брову.

— Трошки-трошечки, — протягла вона, глянула в очі, і обоє згадали, як вона сказала вночі «трошки-трошечки»...

— Це тому, що ти трошки-трошечки... — почав Ігор, але Літа не дала йому договорити, поклавши руку на його губи.

— Хай уже він похвалиться, хіба ви не бачите, як йому хочеться, щоб я йому ще дужче заздрив!—сказав Борис Степанович, звичайно, не розуміючи, що у них пов’язано з цими словами.

— Але ж справді, мені незручно, щоб він хвалився таким простим, нікчемним подарунком, — зніяковіло мовила Літа, — зовсім нема чим хвалитися, нічого особливого.

Та Ігор із задоволенням розкрив пакуночок, і Борис Степанович побачив пухнасті довгі чоловічі носки. У нього щиро вирвалося:

— Та це ж розкіш, такий подарунок! Ви й не уявляєте, до чого це нам потрібна річ! Слово честі, я заздрю тобі, Гарька. Одягти такі носки в холодну або вогку погоду, — а він часто в наших лисячих норах ходить, нашій підземній країні, — інколи доводиться з окопів не вилазити, інколи, навпаки, кілька діб на вітрі, на снігу.

— Вони, бачиш, з верблюжої вовни, — гордо сказав Гарик. — Це вже справжня пічка, і такі м’якенькі, я б їх одразу вдягнув!— Він натягнув їх на руки і, пустуючи, приклав до щік. — А кажеш — нічого особливого! Це ж треба вигадати і знайти такий подарунок!

Він скосив очі праворуч, ліворуч, помахавши руками у пухнастих носках.

— Ой, ти на зайця схожий, і очі скосив, як заєць. Правда, Борисе Степановичу?

Літа і Борис Степанович сміялися, а Ігор подумав: «Слава богу, сміється!» Він так хотів її розважити, хоча самому було дуже сумно, і навіть коли жартував із носками, ще дужче дорогим був цей простий, але такий уважний подаруночок. Значить, «трошки-трошечки» вона його справді любить!

— Мабуть, мені вже треба виходити, Гарику, а то ще завезете. До побачення, милі. Щоб живі-здорові були! Але, Борисе Степановичу, якщо раптом Гарик потрапить до вас у лазарет не в гості, ви мені одразу дайте знати, одразу телеграфуйте. Я приїду, я вам допомагатиму. Я буду найкращою санітаркою.

— Як же ти зможеш приїхати? Усе покинути?— здивувався Ігор. — Що ти кажеш?

— Я вже знаю, що кажу, — вперто мовила Літа, — тільки щоб не треба було ані телеграм таких давати, ані приїздити, щоб ви обидва були в повному порядку.

Вона простягла руку Ігореві, він нахилився і поцілував, і вона поцілувала його в голову, а потім подумала з коротеньку мить — ще в скроню, в шрам.

— Щоб більше такого не трапилося, — і несподівано для нього перехрестила.

— Ви й другого безбожника перехрестите?— спитав зворушений Борис Степанович.

— Аякже, обов’язково, — серйозно відповіла Літа, даючи йому руку, яку лікар незграбно поцілував, а вона так само поцілувала його в чоло і перехрестила, як і Ігоря.

— Я вийду на хвилинку, — сказав Ігор.

— Йди, йди, тільки не затримуйся, уже перший дзвоник був. Зведи зі сходів, а то слизько. Обережно, дивіться!

Йому бажалося хоч якусь маленьку увагу виявити до Літи. Літа й Ігор зупинилися на пероні коло сходів вагона. Ігор хотів ще поцілувати, сказати ще кілька ніжних слів, та тільки притулився лицем до лиця, як сюрчок просюрчав удруге і наказово гучно загудів паровоз.

— Спасибі, спасибі тобі за все... і прости мені, — лише мовив Ігор.

— За що простити?— здивувалась Літа. — Ой, сідай мерщій у вагон! Ти впадеш!

Вже стоячи на підніжці, він казав:

— Я збаламутив твоє життя, але я не можу без тебе! Прости мені...

Поїзд поволі рушив.

— Що ти! Я була щаслива з тобою!— Літа бігла поряд і крізь сльози всміхалася йому. Вона намагалась перекричати гуркіт коліс. — Тільки б був живий!

Він стояв у тамбурі і не міг вже розібрати дальших слів, але бачив, що вона всміхається йому, і ще біжить, і махає рукою... І він махав, навіть коли її вже не стало видно, все здавалось, що вона його бачить. Потім враз схаменувся і пішов у своє купе.

Розгублений сів мовчки коло товариша.

— Еге ж, — зітхнув Борис Степанович. — Я зовсім не таку уявляв, навіть боявся, що ти приведеш її в купе, а чарівливішої і милішої зроду не бачив. От тепер я вже напевне ніколи не одружуся — все буду порівнювати. — Він хотів розрадити товариша. — Я тебе розумію, щасливий ти, Гарька.

— А може, й нещасний, — мовив Ігор. — Як же буде потім? Я без неї не зможу... А в неї сім’я... Я нічого не знаю, як буде...

Він замовк, дивлячись у вікно і прикусивши куточок нижньої губи. І раптом усміхнувся. Він згадав, як уночі вона поцілувала його в куточок губ і в ліву брову. Глянув на Бориса вже іншими очима.

— Ні, все ж таки я неймовірно щасливий!

— Знаєш, Гарька, за таке щастя можна й нещастя пережити... — роздумливо мовив Борис.

 

 

БРУСИЛОВСЬКИИ ПРОРИВ

Газетярі, звичайно, відчували, що от-от щось має статися, почнеться зрушення. Олексій Іванович вже готував про всякий випадок матеріал для яскравої статті — він-то вмів це подати патріотично-піднесено, — був готовий, аби блискавично надрукувати того ж дня, як одержить телеграми, і він пильно заздалегідь вивчав усю пресу і, як звик, щось вирізав, щось підкреслював, якнайуважніше вдивлявся в карти. Прийшовши з редакції, він зачинявся в кабінеті, і Літа Миколаївна застережливо казала всім:

— Тихше! Не галасуйте і не бігайте попід вікнами. Дядя Альоша працює.

Вона, як завжди, не питала, над чим він працює, але ж сама, як ніколи, поспішала переглянути газети і прислухатись до розмов. Адже для неї брусиловські дії на фронті мали особливе значення. Ніхто-ніхто з сестер і подруг навіть віддалено, навіть приблизно не знав нічогісінько, а те, що одразу щодня хапали газети, тепер нікого не дивувало. Тепер читали й ті, що до війни в руки не брали жодної газети.

Олексію Івановичу принесли телеграму з редакції пізно ввечері, коли в домі спали. Вона ще сиділа в їдальні і тому сама відчинила двері і постукала чоловікові.

— Альошо, це до тебе, з редакції.

Чоловік швидко пробіг очима записку і сказав їй:

— Нарешті! Брусиловський прорив! По всьому фронту перемога! Йдуть далі. Треба на ранок свою статтю закінчити.

— Ти встигнеш?— спитала схвильовано.

Літа хвилювалася не з того — встигне чи не встигне. Вона знала, що передовиця чи фейлетон — все буде гаразд. На цьому він набив руку. Його статті читали з інтересом. Крім уміло знайденого тону, немов безпосередньої, довірчої розмови, який звичайно варіював залежно від теми, чоловік зі своєю освіченістю завжди до діла вставляв думки, афоризми славетних діячів, філософів, великих письменників. Коли треба було, могло промайнути почуття гумору, коли треба — зворушлива проникливість, а то й саркастична полемічність. І завжди все вміло, розумно, значущо. Та інколи Літу дратувало, коли він заради красного слівця міг написати і те, у що, Літа знала, не міг вірити. Вона ніколи не втручалася і не робила своїх зауважень. Ніколи. Та вона ніколи й не читала тільки-но написане до здачі, а тільки коли вже було на шпальтах газети. Вона вважала, що це не її розуму діло.

Зараз вона схвилювалась, бо переживала цей наступ з інших причин.

Чоловік на її запитання мовив:

— Аякже, складачі чекають. У мене вже все готове в голові. Які молодці! Які герої! Позавтра правитимуть молебні, і парад має бути. Ну, я пішов!

І вона пішла до себе, і не могла заснути цілу ніч. «Які молодці! Які герої!» Серед них був її Гарик. Коли б хто знав про нього, щоб радіти разом... Ні, ні, добре, що ніхто не знає і навіть припущення не може зробити, щоб у неї було якесь своє, відокремлене від усіх життя, сповнене щастя і хвилювання. Поки що вона тільки хвилювалась за нього, за Гарика, і раділа, коли одержувала лист у секретці, — кілька слів, і від того, що це щось її недоторкане. Дивно, чи то від того, що завжди було ніколи, вона не думала, навіть не мріяла, а що ж буде далі. Жила тільки своїми повсякденними турботами і чеканням цих секреток. Їх просто зручніше було вкладати в інший конверт, і тільки молитись богові на всіх відправах, котрі, як і раніше, відстоювала з трудолюбцями, щоб Гарик був живий. Зараз вона раділа — нарешті наші перейшли в наступ, вона ж пам’ятала, як Гарик жадав цього і просив її стежити за газетами, він не міг писати про це! Чомусь цілу ніч, коли вона прокидалася, вона згадувала ту картку, яку побачила, вибираючи собі, — Гарик з біноклем у руках серед своїх товаришів коло гармати. У нього зосереджене, серйозне обличчя.

Навіть у великодню ніч, здавалося, не дзвонили так гучно, лунко, немов усі дзвіниці усіх церков у місті гучноголосо змагалися між собою, хто найдужче оголосить радісну, переможну звістку, про яку вже знали, звичайно, майже всі, з нічних телеграм до газет, а значить, новина вже поширилась по всіх усюдах. Після поразок, затишшя, різних чуток, то цілком песимістичних, то раптом таких, що знову підбадьорювали, нарешті очікувана, а втім, немов несподівана, приголомшлива звістка: прорив генерала Брусилова по всій лінії Південно-Західного фронту. Блискуча перемога! Наші йдуть далі!

Радісно було скрізь на вулицях, на Соборній площі! Наче спеціально до цього врочистого дня по всіх садках, — а садки у цьому місті коло кожного будиночка, — розквітнув бузок. Сонце ще не пекло по-літньому, але так було тепло, ласкаво, немов воно сповіщало: бачите, уже повернуло на добре! Скоро святкуватимемо й перемогу!

Усі вітали одне одного, з вуст кожного лунало:

— Прорив Брусилова! Нарешті! Тепер все піде гаразд! Герої наші! А Брусилов! Брусилов! Та всі ж знали, що він орел!

Як завжди — тепер усі «все знали» і передбачали!

У соборі було повнісінько людей.

Цікаво, як там Гарик святкує перемогу? Вона згадала і рудого Бориса. Славний такий друг Гаричка! Вона усміхнулась, згадавши його, і розчулено перехрестилася.

До чого піднесено співав сьогодні архієрейський хор! У цьому хорі багато і її трудолюбців. Заняття вже припинились, і вони зраділи, коли перед відправою побачили свою любу вчительку, таку чепурну, в святковому світлому платті з бузковими квітами і в такому ж капелюшку. Вони одразу підбігли до неї привітатися, і їхній диригент підійшов. У них був «не вредний» диригент, тільки занадто вдавав із себе якогось панича з «благородних». Перед Літою Миколаївною він завжди розшаркувався і цілував руку, взагалі, дивлячись на Літу Миколаївну, особливо намагався вдавати з себе інтелігента-артиста, а вслід їй закочував очі і казав:

— Ви, хлопці, навіть уявити не можете, яке вам щастя припало мати таку вчительку. Тільки вона розуміє, що таке хоровий спів, хорове мистецтво.

Сьогодні він майже танув на очах і немов неспроможний був видобути й слівця, {тільки мотав головою і нарешті патетично мовив:

— Такий день! Такий день! Хай сьогодні наші молитви почують наші герої! Ми співаємо сьогодні для них!

— Звичайно, милий Мосаїл Полікарпович, — відповіла просто Літа Миколаївна, — сьогодні всі наші думки і почуття з ними. Я сподіваюсь, що мої хлопці це добре розуміють. Дякую вам за них, ви їх добре вчите, — вона усміхнулася йому і помахала рукою хлопцям. — Біжіть на хори, а то спізнитеся!

Їй кивали, вітаючи, подруги, вчительки, інші знайомі. Але їй хотілося бути самій. Її думки і почуття були, дійсно, там,«з героями». Зрозуміло, що сьогодні всі були святково збуджені.

Все ж таки вона постаралася після молебня швидко вийти сама і спуститися крутими сходами, що вели з Соборної площі просто на середину Різницької гори. Побачила — біжить Толя і махає листом у руці. Милий Толя — він такий чулий і знає, яка то радість кожному одержати швидше лист, а особливо приємно це зробити тьоті Літі.

— Тьотю Літочко! Вам лист з Петрограда, від Варвари Миколаївни. Я побіг назустріч, подумав, може, ви не прямо додому.

— От, голубчику, як добре ти зробив, — зраділа вона. — А де діти?

— Усі пішли в Корпусний сад, я їх наздожену.

Він то не знає, що всередині, звичайно, ще лист. Вона двічі одержувала так. Ігор вже просив пробачення, що не може писати часто і багато. Боронь боже, щоб вона нарікала! Перший лист прийшов на день народження — у квітні. Як він дізнався? Кілька слів у секретці. Кілька рядків. Але яких рядків! Таких простих і таких любих! Не подібний до інших, такий прямий, чіткий, але без усяких витребеньок, гарний почерк. Він не виводив літери, не намагався писати краще, якийсь «чесний почерк». «Схожий на нього», — подумала Літа. Можливо, з обережності, він не називав її по імені. Він звертався: «Радість моя!»— і підписувався: «Зовсім, зовсім твій Г». Піди вгадай, кому і від кого, коли хтось і знайде.

Як дивно, в другому листі, в якому він дякував їй за лист до нього, він писав: «Я люблю Твій почерк, він владний і ніжний, водночас жіночий і мужній, він такий красивий, але зовсім не за правилами каліграфії. Він схожий на Твою летючу ходу. І Твої знаки оклику! Я немов чую, як ти говориш. Я чманію, коли бачу конверт, підписаний Тобою, і ще дужче, коли розриваю і читаю Твої рядки, немов Ти знову коло мене. Я вдячний до безкраю, що Ти існуєш і я Тебе зустрів...». А в кінці, вже після підпису, що вже напевне став постійним з «їхніх» слів і тільки початкової літери імені, — раптом «Поцілуй і за мене дівчинку, вона мені снилася».

Зараз Літа не пішла в дім, а попрямувала в сад, в бузкову альтанку наприкінці алеї. Там вона прочитає на самоті спокійно. Хіба зможе спокійно?

В тих листах у конвертах, крім другого конверта з секреткою, вкладались і листи від Варюші. Варюша не надавала ніякого значення, що хтось там з фронту через неї передає листи Літусі. Літуся так поспіхом, між іншим попросила її про цю послугу перед своїм від’їздом з Петрограда, що Варюша, звичайно, погодилась. Може, якийсь бідолаха і закохався в її сестричку, а вона не хоче, щоб про це базікали вдома, щоб Альоша довідався, хтозна-що й подумає. Це її діла, за Літушечку вона спокійна, вона дурниць не наробить, може, з жалю і дозволила писати!

Літа якось не звернула уваги, що списаний лист був разом з секреткою в іншому конверті, вона прочитає його, звичайно, після секретки і дізнається потім, що там у Варюші, і швидше обірвала краї секретки.

От його прямий, чіткий почерк, що зразу заспокоює і переносить в інше існування. Який він славний, який він милий, її Гарик, хоч і написав знову кілька слів: «Радість моя! Щастя моє! Я ніяк не вирву хвилинки написати тобі як слід, багато, як хочу. Але ж ти розумієш усе і знаєш, як безмежно тебе люблю.

Завжди зовсім, зовсім твій тут і в засвітах, і скрізь!

Г.»

От смішний! Згадав, що вона вірить у засвіти. Вона уявила, що він усміхався, коли писав це, і сама усміхнулась. Ох, їй справді досить цих рядків, щоб жити, дихати, радіти і любити всіх навколо! Тепер вона прочитає листа від Варюші. Але, розгорнувши його, побачила зовсім не Варюшин почерк.

Це був лист не від неї.

«Глибокошановна і дорога Літа Миколаївна! Пише Вам Борис Степанович, друг Гарика, який нас познайомив перед від’їздом у вагоні. Я надсилаю Вам його останній лист, як надсилав і попередні...»

Що? Що таке?.. Останній лист?.. Чому?..

Вона задихнулась, схопилась руками скроні.

«Гарик загинув у перший день нашого блискучого наступу. Загинув героїчно. Від цього нам не легше, ні Вам, ні мені. Він мені був найближчим з дитинства, і я не можу отямитись, хоча стільки смертей набачився за ці роки. Простіть мені мій недоладний лист. Але ж я Вам мушу написати і так написати можу тільки Вам. Він Вас дуже любив. Я радів за нього, що він зустрів Вас у своєму житті, хоча все, звичайно, було складно, але ж він любив по-справжньому, як рідко трапляється, і був щасливий з цього, і певен був, що все владнається, і будете завжди разом, і що інакше не може бути. Може, колись я Вас побачу, адже через Гарика Ви мені не чужа, і мені так важко, що саме мені припадає зробити Вам зараз боляче, повідомити про таке горе, та я гадаю, що все ж таки Ви мусите дізнатись від мене, а не випадково від когось стороннього або зі списків у газеті. Мені хочеться, дорога і вельмишановна Літа Миколаївна, написати Вам про те, як ми востаннє бачилися з Гариком, зовсім не думаючи, що це востаннє. Він передав мені цього листа, секретку і наказав: «Ти теж напиши, бо мені, ти розумієш, зараз ніколи й на хвилинку зупинитися. Вона, — сказав, — зрадіє твоєму листу, я знаю, ти їй натякни, що та як у нас, потім я їй докладно все напишу. Напиши, щоб вона не хвилювалася, а вона радітиме нашим коротеньким вісточкам. Я не хочу, щоб вона турбувалася, я вірю, якщо все буде гаразд тут зараз, то війна швидко скінчиться, я в цьому певен»... Не знав він, що саме доведеться писати і пояснити Вам, але я не можу не виконати його просьбу, хоча він думав про інший зміст. Він був такий бадьорий, збуджений, ще й казав: «Ну, слава богу, починається. Брусилов усе, усе продумав, ми весь час такі зайняті були, зараз вирішив нам усім по черзі дати трохи відпочити, сьогодні моя черга, я й вирішив до тебе приїхати! — однаково, який там відпочинок!»

Ми ж знали, звичайно, що готується великий, небувалий наступ, про це пошепки говорили. Та Гарик недовго і пробув у лазареті. Увечері всі зібралися у найбільшому бараці-палаті, там лишилися тільки легкопоранені. Важких, був наказ, заздалегідь відправити далі, так що тривало деяке затишшя в лазареті. Вирішили і тих поранених, і персонал трохи розважити, відволікти увагу він неспокійних думок. Ще дехто і з інших частин з Гариком навідався. Експромтом концерт влаштували. Всі стали просити Гарика поспівати. Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос, як він співав одчайдушно і захоплено. Він же в корпусі і потім в училищі завжди заспівувачем був і також любив співати і в хорі чи на маневрах у таборах. Та навіть і тут, коли бачив, що зібралася купка солдатів, щось мугиче на перепочинку, обов’язково присяде і підтягуватиме. Гарик не комизився, узяв гітару, у нашого фельдшера була, і заспівав жартівливу солдатську пісню: «Ать-два, ать-два, горе не беда, Канареечка жалобно поет!»

Слухачі розвеселилися, ніяк не вгамовувалися. — і сестрички, і лікарі, і поранені, а ще трапилися жінки з недалекого виселка, що своєю охотою часто приносили молока, яєць, навіть на Великдень і нам пекли пасочки. «Ще, ще поспівайте! Ми вас не відпустимо! Встигнете!»

Він підморнув мені так змовницьки і з таким чуттям проспівав, підіграючи на гітарі: «День ли парит, тишина ли ночная»... Ви знаєте, напевне, цей романс! Він дивився на мене, і я розумів, що він думає про Вас. Не можу забути, як він це співав, — мов думав, що і Ви чуєте...

...С нею не страшен мне призрак быілого,

Сердце воспрянуло, снова любя...

Вера, мечты, вдохновенное слово,

Все, что в душе дорогого, святого, —

Все от тебя!

Літа на мить урвала читати. А вона ж і не знала, що він співає. «Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос... Як він співав, одчайдушно і захоплено».

Хіба вона багато знала про нього, про його життя? Хіба можна було впізнати все за п’ять днів? Три з половиною дні в монастирі. Півтори доби в Петрограді! Але ж це було як усе життя... І що він любить співати одчайдушно і захоплено, не знала... не чула його, і чомусь від цього так стало ще нестерпніше боляче, немов утеряла найдорогоцінніше. Наче побачила, як іде в строю чи попереду і заспівує розгонисто, з насолодою, і всі підхоплюють. Наче побачила, як підморгнув Борису і палко заспівав про свою любов до неї:

Будут ли дни мои ясны, унылы,

Скоро ль я сгину, жизнь погубя.

Знаю одно, что до самой могилы

Помыслы, чувства, и песни, и силы —

Все для тебя...

Так же й було. Для неї і про неї!.. А вона ніколи не чула Гарика... Раптом згадала, там, у Петрограді, вранці в готелі, коли вона сказала, що любить ходити на вокальні концерти, він так дивно глянув на неї, прикусив куточок губи і одвернувся, немов стримав себе, — хотів щось сказати і спинився.

Усього не міг написати Борис Степанович. І так розписався, як ніколи не доводилось у житті, а вже кличуть його. То перед наступом було затишшя в роботі, а зараз везуть та й везуть. А тоді, на тому «концерті експромтом», один з офіцерів, який був раніше в одній дивізії з Гариком, а тепер знову зустрівся, сказав:

— Закоханий наш Гарик, присягаюсь, закоханий, ач, як співає! Ану кажи, признавайся, в кого ти такий закоханий!

— Як у кого? В свою дружину!— засміявся Ігор.

— Як у дружину?! Хіба ти жонатий? А казали ж, що ти, коли після лазарету їздив...

— Що казали?— урвав Ігор. — Кому краще знати: жонатий я чи ні? Тобі чи мені? Он Борька знайомий з моєю жінкою. Правда ж, Борька?

— Звичайно, правда, — знизав плечима Борис.

— Ще й яка правда!— раптом вигукнув хтось з офіцерів. — Це був той підполковник, що вгледів їх на пероні — Ігоря і Літу. — Ви б побачили ще, яка обворожлива женщина! Я як побачив, хотів підійти познайомитися, так наш лікар попередив — і не думайте, знаєте, який Ігор Павлович ревнющий! Обов’язково приревнує до вас і вас уб’є! Адже переді мною жодна жінка не встоїть! —він засміявся сам перший, а за ним і всі навколо, так було смішно, що такий напрочуд гарний Ігор Павлович може приревнувати свою жінку до цього опецькуватого, з круглою, як кавун, лисою головою чоловіка, а він вів далі: «Ох, — аж зітхнув він, — вмерти, та й годі!»

Ігор, звичайно, не розумів нічого. Він же не бачив, як з вікна дивився на нього з Літою цей підполковник. Але ж той підтримав. Ігор дружньо обняв його і мовив:

— Після війни я вас обов’язково познайомлю!

Як би про все це писав Борис Степанович Літі? А втім, ще про одну річ він мусив написати їй. Літа обов’язково про те повинна була знати.

«Одразу після Петрограда Гарик розповів мені, як Ви категорично відмовились від усього, що він має». (Борис Степанович не знав, як делікатніше пояснити, написати — грошей? майна?). «Він усе повторював: «Я знаю, знаю, тепер мене не вб’ють, тепер, коли я такий щасливий, як ніхто на світі, і став зовсім іншою людиною. А втім, про всякий випадок я тобі лишу розпорядження, ти не заперечуй, я не хочу, щоб усі мої гроші пішли на монастир. Хай вони підуть на будинок для дітей солдатів і молодших офіцерів, які загинуть на цій проклятій війні. Хай підуть на наших воєнних сиріт. Я б волів лишити Літиним трудолюбцям, але це може накласти тінь на неї, я думав про це, а сироти — скрізь сироти і злидні — скрізь злидні. Хай будуть на дітей наших рідних військових, у першу чергу солдатів». Він усе це оформив з печаткою, номерами банкових рахунків, і я, як свідок і доручитель, також розписався з його завіреним у полку підписом. Та я також чомусь був певен, що він лишиться живий, чомусь не уявляв іншого... Ще Гарик сказав: «А якщо вже так станеться, попроси її, щоб вона колись завітала в той будиночок і приголубила сиріт, як вона вміє. А де він буде, будиночок, то вже байдуже. — І знову повторив: — Сироти — скрізь сироти, тільки щоб не на монастир. А живий лишуся — я їм, грошам, сам дам раду!» — І засміявся, весело так засміявся... Ніяк він не вірив, що може загинути. У труні лежав як живий, бо смерть наступила блискавично, його як решето, кулемет прошив. Може, на щастя, і болю не встиг відчути. У кишені його нагрудній в білий носовичок була загорнута Ваша карточка і пасмо волосся. Я не забрав, хай буде з ним. Так і поховали. За ним усі плакали — і сестрички, і солдати, і всі товариші. Зробили труну, і хрест поставили, і надписали. Поховали в дуже гарному місці на лісовій полянці. Там одразу виріс цвинтарик з нашими могилками, хто в перший день прориву загинув. Встигли поховати і пішли далі, і наш польовий госпіталь також рушив далі. Дівчата з ближніх сіл багато квіті» нанесли, бузку наламали, заквітчали могилки, пообіцяли доглядати, казали: «Вони ж за нас загинули». Я Вам писатиму з Вашого дозволу».

І підпис...

(Більше листів від нього не було).

Вона згадала, як сказала колись Ользі: «Наче нічого й не було». А тепер? Треба сказати також — забудь? Інакше не зможеш жити?

Але хіба вона зможе його забути і все, що було?

І нікому нічого не можна сказати, і ніхто нічого не повинен знати, сприйме по-своєму. Адже ніхто з її близьких не бачив і не знав його, і була б тільки зайва балаканина для розваги, непотрібні пізні поради, припущення. Ні, нікому вона нічого не розкаже, може, лише Галинці, коли та виросте, а вона сама буде старою. Щоб та була щасливою... Щоб не зробила з опалу помилок...

Машинально зламала квітучу бузкову гілочку і, мнучи її в руках, попрямувала каштановою алеєю додому.

Назустріч бігла заклопотана Галинка. Вона завжди або замріяна, або заклопотана, наче ось-ось щось треба негайно зробити. Зараз зона була заклопотана, поспішала. Може, до свого Вітика, щось негайно розповісти? Вона побачила маму і кинулась її обіймати.

— Ти була в церкві? На молебні? Правда, як добре, — цей Брусиловський прорив! Ти рада? Тьотя Сима вже прийшла з Гуленькою і Михасем, усі такі, як на свято, і знаєш, уже газету принесли, де татова стаття. Тьотя Сима тата вітала, каже — прекрасна стаття, — цокотіла Галинка. — І як це тато наче знав про цей Брусиловський прорив? Тьотя Сима казала, після обіду прочитає бабусі голосно. І щоб ми послухали. Ну, Олесик уже сам прочитав, а ми з Жечкою і Гуленькою послухаємо, там же про наше військо. Вони ж усі герої, правда? Тато такий задоволений! Ой, це бабуся послала тебе пошукати, зараз до обіду вже на стіл накривають. Я тільки на хвилинку Вітика гукну, щоб теж прийшов, і тебе наздожену.

Галинка поцілувала маму, і Літа її також поцілувала ніжно-ніжно.

Як тоді Гарик сказав: «Поцілуй свою Галинку. Я її дуже люблю».

І в листі згадав.

Боже мій! Хай вона буде щаслива, коли виросте.

...Брусиловський прорив... Усі як на свято...

Прекрасна стаття в газеті...

Але ж ти був щасливий зі мною? Хоч недовго, хоч «трошечки-трошечки»?..

Як же мені вийти до всіх і радіти з усіма?..

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.