Весілля в монастирі - 13

Літа швидко розіклала на столі ще й те, що лишилося від нічного бенкету.

— Ти нікуди не спізнишся? — спитала вона дбайливо.

— Ні, у нас ще є час, — і глянув прохально, — ми могли б пообідати разом. Ти нічого не їси і вночі нічого не їла.

— Ти ж чув, я обіцяла сестрі. І тобі ж треба до твого Бориса. Він з тобою буде на вокзалі. Може, це незручно, що я прийду на вокзал?

— Що ти, інакше не може бути! Коли б мені не треба було заходити за паперами, я б і на хвилинку не відпустив би тебе до поїзда. А Борис — це мій найближчий товариш. Може, ще й тому, що ми обидва змалку лишились без батьків. У мене, правда, була тьотя Соня, інші багаті родичі, правда, дальші, та все-таки дбали про мене потроху, а він нікого не мав, усього самотужки добився. Він, між іншим, єдиний знає про моє весілля в монастирі і хто його порушив, — Ігор підвів ліву брову, і Літа розсміялася. — Ти його побачиш і одразу зрозумієш, що це за людина. Він далекий від того кола, в якому я, на жаль, вештався до війни. Та по службі своїй я не міг інакше, але ж отакі стихійні біди, як війна, ставлять багато чого на своє місце і виявляють, хто є хто і що є що. А втім, Борис, я певний, і до війни був зв’язаний з іншими людьми, не тільки з медицини. Він і мені прочистив трохи мозок. Крім усього, він надзвичайний хірург. От уже лікар за покликанням! І, зверни увагу, він такий наче непоказний, сором’язливий, рудий, а руки в нього напрочуд гарні.

— Не може бути гарніших за твої, — ревниво мовила Літа, — я дуже люблю твої руки. — Вона взяла обидві руки Ігоря і притулила до грудей, як дитину, коли її заколисують.

Руки справді були гарні — вузькі, з довгими пальцями, та зовсім не пещені, просто чисті, міцні юнацькі руки, навіть трохи загрубілі та обвітрені.

— Велика різниця його і мої руки, — зітхнув Ігор. — Його повертають до життя людей, а мої мусять вбивати. Що зробиш? Чи дійдуть люди до того часу, коли не буде воєн, ворожнечі між країнами? Поки що це утопія, і треба захищати свою рідну. Знаєш, правду кажучи, по-справжньому рідною я відчув її тепер, на війні. Тепер часто думаю, скільки не сотень, а тисяч людей розумних, освічених, талановитих міркують, віддають свої сили, всю свою енергію на нові вигадки зброї. Убити — якнайбільше і якнайшвидше, перемогти в цьому вчених інших країн, випередити... Не смійся з моїх дурних думок, це ж я тільки з тобою, Літусю, так можу говорити. Навіть з Борисом не так. Він каже, що я надто абстрактно підходжу до всього. Ти не смієшся з мене? Я з тобою, наче сам з собою, розмовляю.

У нього був такий тон, ніби він сам собі хоче щось довести, в чомусь виправдатись, у чомусь звіритись найближчій людині. І наче самому було дивно, що про такі речі він розмовляє з жінкою, з якою тільки-но провів таку палку, незрівнянну ніч.

— Що ти, Гаричку, я рада, що ти зі мною можеш так говорити, що ти хочеш, щоб я знала всі твої думки, що мучить, непокоїть твою душу, мислі, дратує тебе.

— Справді, я волів би мати іншу професію, та про це нема чого говорити. Я вже змалку втягнувся у військове життя і намагаюсь виконувати все чесно і найкраще, як було в традиціях нашої військової родини за діда-прадіда. А може, моя спеціальність згодиться після війни на щось інше? Я думаю, я міг би бути непоганим інженером, — раптом мовив він навіть якось наївно, по-дитячому, — ти не подумай, що я хвалько. Може, коли скінчиться війна, я все-таки вступлю до військової академії і мої знання і деякий досвід згодяться не лише для того, щоб убивати, руйнувати, але щось творити.

— А я навіть не знаю, в якому ти чині, — сказала Літа.

— Тепер майор. Однаково до генерала ще далеко, — засміявся він. — А ти генеральшею хотіла б бути? Ти для мене сама як генерал! — І знову сказав серйозно: — Обов’язків і відповідальності, повір, вистачає аж занадто. Я дуже радий, що я знову в армії Брусилова, його не порівняти з іншими командуючими. Чесна, пряма людина, ані краплини запобігання перед двором. Солдати вірять йому, бо він і розумний, і сміливий. Знаєш, в давнину люди казали: «Рать воєводою міцна».

Літа згадала слова Вишнякова. Вона з цікавістю слухала Ігоря.

— І він дає нам добрий приклад уваги до солдатів, — продовжував Ігор. — Навіщо брехати, до фронту я не замислювався над цим. Для мене, як і для більшості офіцерів, була наче суцільна солдатська маса на вченнях, на парадах, всі повинні виконувати одностайно накази, а ми їх муштрувати. А знаєш, коли я познайомився з тобою, я дужче замислився над людьми, твоїм ставленням до людей. Я відчув, що в твоїй праці для тебе нема суцільної маси в твоєму сирітському Трудолюбії, ані в твоїй біженській школі, ти про кожного дбаєш, як про рідного.

— А хто ж про них подумає, як про рідного? Пан? Пекарі? Ах, що я кажу, ти ж нічого про них не знаєш! Ти ж не знаєш, як мені доводиться воювати за них з паном, як цього року я полаялася з ним і трохи не покинула Трудолюбія. Але це я тобі потім розповім, як ми влаштували ялинку.

— Потім? Обов’язково потім розкажеш? — Ігор пильно глянув на неї. Як добре, що і вона відкладає щось на «потім».

— Усе, усе чисто розкажу, а зараз я тебе хочу слухати. Адже твій світ, воєнний, такий далекий від мене, а я хочу тебе уявити в ньому, бачити, розуміти.

Вона так слухала, що йому хотілося все розказати. Мабуть, це дуже добре, коли жінка любить так слухати, а не тільки сама гомоніти.

— Я хотів тобі розповісти, як цього року, — я вже був тоді на позиціях, — ми добре боєм відзначили різдвяні свята. Мені вони запам’яталися дужче, ніж колишні свята в столиці. Новий рік зустрів з офіцерами досить нашвидку, а на водохреща приїхав командир сусіднього дивізіону і кличе Брусилова до себе. Це свято, каже, в народі по селах особливо люблять і завжди відзначають не тільки молебнем, а й гулянкою, різними витівками. От, каже, солдати і молоді офіцери концерт підготували, на лісовій полянці збираються цілу виставу показати. Брусилов поїхав і кількох офіцерів з собою взяв і мене покликав. Дійсно, таку виставу і такий маскарад влаштували на полянці! І ведмедями, вовками, козами повдягалися, в різні національні вбрання і чоловічі, і жіночі — і де тільки розжилися усім! Ну, звичайно, примітивно, інколи тільки натяк на татарку або українку, але сміх щирий все викликало, кожна вигадка, і, уяви, хоч неподалік снаряди рвалися, а всі веселилися, танцювали, співали, боролися. Слава богу, жоден німецький снаряд не влучив, а всі, наче наперекір, не звертали уваги, що смерть поряд. До себе повертаємось, чую, Брусилов комусь із своїх штатних твердо так каже: «Хай там що завгодно, я завжди з солдатами буду. Це мій народ».

— І я тепер так думаю. А треба думати, Лікусю, треба багато вирішити для себе. Якби ти знала, чого я тільки не начувся у Петрограді, що побачив у Парижі!

— У Парижі! Ти був у Парижі? Коли?

— От лишенько, я ж нічого не встиг тобі розповісти, хіба нам може вистачити одного дня? — розпачливо зітхнув Ігор. — А мені хочеться, щоб ти все-все знала! Я був наприкінці того року майже перед різдвяними святами та Новим роком, про які оце тобі казав, і то лише кілька днів, з групою фронтових офіцерів. Нас послали познайомитися з французькою новою удосконаленою зброєю. Я ж артилерист, можна сказати, старий фронтовий кадр і до того ж можу досить вільно розмовляти по-французьки. Щодо мов, на щастя, нас добре вишколили і в корпусі, і в училищі.

Загалом підходящим виявився для цієї групи. Я, правда, і раніше був у Парижі, це коли училище закінчив, тьотя Соня «подарувала» мені таку подорож. Ти бувала за кордоном?

— Ні, — сумно похитала головою Літа. — Тільки в Пітері, проїздом у Москві та по монастирях маму возила, — гірко всміхнулася вона. — Чоловік бував скрізь ще до шлюбу, тепер, крім Полтави, ніде не буває. От і ти вже скрізь побував.

— Тепер після війни ми поїдемо з тобою вдвох усюди, — впевнено, гаряче мовив Ігор. — Віриш?

Літа заспокійливо погладила його по голові.

— А цього разу я Парижа майже не бачив, але ж він і не такий став, війна теж наклала свій відбиток, як на все, і на наш Пітер. Він наче спорожнів, нема тих численних кафе на вулицях, кабаре, галасливої юрби при прогулянках, того шику на бульварах, жінок у розкішних туалетах, у відкритих ландо, безлічі театрів і театриків. Я тоді був ошелешений і приголомшений усім. А зараз бачив лише багато занепокоєного народу, трудового, військового, і жінок вже не в шикарних вбраннях, а теж стурбованих, що поспішали на роботу, навіть зовні зовсім інших, бо й мода змінилася. Багато підстрижених — ніколи возитися з зачісками, — засміявся він. — Ти диви мені, не смій підстригатися! А спідничка і в тебе модна — коротка і вузенька, що-що, а мода моментально і до нас долітає!

— Ач, додивився!

— На жаль, це було легше, адже на вулицях в очі впадало, а інше, за чим послали, роздивитись було складніше, а треба було багато з чим познайомитися і розібратися. Французи — прості французи, ну, такі офіцери, як ми, дуже милі люди, ми одразу знайшли спільну мову, навіть ті з наших, хто не говорив по-французьки. А от вища влада нас обурила до краю. Нам влаштували бесіду з президентом, з Пуанкаре.

— Що ти кажеш? З самим президентом? Який же він?

— Знаєш, він не справив на мене враження якоїсь виняткової, мудрої людини, як, звичайно, чекали ми від президента Франції. Зовні так собі, посередній адвокат. Спочатку подумав — пишається своїм демократизмом, от і прийняв нас без наших китайських церемоній. Посадовив усіх навколо свого письмового стола, в досить звичайній кімнаті, може, це й добре, але коли заговорив — я його просто зненавидів, та й мої товариші також. Ми гадали, що розмова буде про становище на фронті, про те, що ми можемо використати з їхніх технічних досягнень, або хоч трохи зацікавиться нашою армією. Це ж факт — адже наш фронт рятує їхній, але ж він говорив, говорив і говорив лише про те, що їхній представник зараз поїхав до Росії домовлятися про надсилання до них наших солдатів — не менш як 400 тисяч, по сорок тисяч щомісяця! Ти подумай — отак спокійно, навіть не дивлячись на нас, наче це само собою зрозуміло і належить саме так за їхню матеріальну допомогу. За їхні новітні снаряди ми повинні розплачуватися людьми — солдатами, навіть робітниками. Він пояснив досить цинічно нашому працівникові посольства, графу Ігнатьєву, дуже симпатичній і розумній людині, цю ганебну торгівлю, в якій Росія повинна була розплачуватися кров’ю наших людей. На нас він не звертав ніякісінької уваги, ні про що не розпитував. Ми, коли вийшли після цього прийому, просто лаялися, обурені до безкраю. Добре, що Ігнатьєв все ж таки допоміг нам у взаєминах з нашими французькими колегами — такими ж артилеристами, так що деякі наслідки від подорожі ми мали, хоч настрій був дуже пригнічений, вже не було навіть потягу до паризьких славних пам’ятних місць. Там ми дужче переконалися, що нашим союзникам саме до нашої батьківщини, її долі діла нема. Треба на свої сили покладатися. І сили ж є, але при такому управлінні, при такому уряді... Про це всі говорять, правда, по-різному, — Ігор махнув зневажливо рукою.

— У сестри я теж начулася, — сказала Літа. —У неї завжди в домі багато військових і невійськових. Я дивувалась одвертим розмовам навіть поміркованих, статечних людей. От полковник Вишняков, це один з найприємніших друзів Варюші, одверто казав — цар повинен зректися на користь брата, дати негайно справжню конституцію.

— Ну, не далеко ж він сягає, ваш полковник Вишняков! Мій Борис переконаний, що все в Росії мусить бути докорінно змінено, може, він занадто радикальний, але його думки мені більше імпонують тепер. Що я йому можу заперечити? Ти ж сама відчуваєш гірку несправедливість навіть на твоїх трудолюбцях? Так само я відчув, ставши ближче до солдатів. Мені чомусь довіряють, може, навіть через мою дружбу з Борисом, інколи навіть просять листа з дому до них прочитати, ще ж так багато зовсім неписьменних і яка разюча відмінність у житті тисяч, та що там, мільйонів людей! А те, що я бачив на власні очі, проходячи села, околиці великих міст. Знаєш, я не обурився, як дехто з моїх супутників, коли тут, на заводі, — у мене туди були деякі доручення, — ми помічали просто ненависні погляди робітників, я, власне, розумів їх. Вони зброю готують, їхні брати й сини з цією зброєю воюють, але заради чого? Заради кого? А життя у самих них яке, в халупах, в бараках! Тут, на Невському, багато чого не видно, от вчора я пішов і накупив усього, чого заманулось, а там, на заводській стороні, такі хвости коло крамниць. Головне — війну треба скінчити, треба вигнати німців з нашої землі. Ти не уявляєш, що вони робили з нашими людьми, де зайняли, а що з полоненими! Треба закінчити війну, хай там що, а там видно буде.

— А ви ж присягалися цареві, — зауважила Літа, згадавши слова когось з військових у Варюшиному салоні.

— Найменше через це, — гаряче заперечив Ігор, — найменше мене турбує і найменше я думаю про цю присягу. Отже, я тобі не присягався і не присягаюся, а я знаю, що буду тільки з тобою, — вставив він іншим тоном. — Тут мусить бути внутрішнє переконання і віра, — знову він вів серйозно. — Треба вигнати ворогів з нашої землі. Я ненавиджу війну. Я можу повторити за Гарібальді — він був моїм улюбленим героєм у дитинстві і в юності. Він казав: «Я ненавиджу війну, але мушу воювати, щоб захистити мою країну, мою bella Italia і мій народ, — вигнати перш за все австріяків». —Він трохи помовчав, прикусивши куточок нижньої губи. — Ти знаєш, я хотів на фронт тоді, коли почалася війна, ще з іншої причини. Нікому про це не казав. Я ще не думав ні над чим. Отоді вперше задумався. Влітку перед самою війною в Петрограді був великий страйк робітників на кількох заводах. Крім поліції, послали на придушення про всякий випадок один гвардійський полк. На щастя, не мій. Я тоді відчув — я не зможу стріляти в них, робітників, беззбройних, які, власне, воюють за справедливість. Війна з німцями для мене була іншою справою — тут у ворогів стріляли.

— Але ж і там люди, — зітхнула Літа, — одне виправдання, що на нас напали...

 

 

 

— Літочко, не так усе просто. Народ одне, а цар-батюшка — це зовсім інше. Перш за все вигнати ворогів, а потім перемога буде за тими, з ким буде армія, а зовсім не через балачки і сперечання різних партій — скільки їх розвелося тут! Може, я ще не до кінця домислюю, ми з Борисом сперечаємось. Він же занадто радикальний, але в армії також не мовчать. Там же люди гинуть, а тут розмови про цю німкеню Алісу, Распутіна, придворні інтриги і про цього недоумка — Миколу.

— А знаєш, він до нас у Полтаву приїздив. Що творилося!

— Уявляю вибухи патріотичних почуттів! — їдко мовив Ігор. — До нас на позиції він також завітав, тільки Брусилов, згнітивши серце, влаштував зустріч — роботи, нашої бойової підготовки невпрогорт, а тут влаштовуй паради: хай солдати виявляють палку любов, відданість. А він же проходить перед строєм солдатів і не знає, що їм сказати, наче боїться слово вимовити. Ми всі відчуваємо: так просто ця ганебна війна не скінчиться, ми напередодні несподіваних, а може, для кого і сподіваних подій! Така колотнеча вгорі, а серед людей! Ми ще не відчуваємо всіх труднощів, що зараз скрізь. На заводі просто страшне робиться. Хоч би цю ганебну війну без ганьби закінчити.

Як дивно, що тут, у столиці, всі говорили набагато вільніше, ніж у них, у Полтаві, і зовсім не помічала вона ані краплі поваги і любові до царя і особливо до цариці.

Хіба що у Голубцова...

Літа пам’ятала, що й торік у монастирі Ігор вже говорив з приводу цього, але він тоді був розгублений перед усім юнак, і перед своїм особистим, і зневірою, невдачами на фронті. Зараз наче він, попри все, мав надію і віру на щось краще.

Немов читаючи її думки, він сказав:

— Я більше пізнав нашу батьківщину, і тільки образливо, що таким сміливим, одчайдушним народом керує купка нікчем, зрадників, шахраїв. А що ж буде далі? Навіть не уявляю...

Вона хотіла сказати йому, що їхня газета зовсім прогорає і що вона не тільки не сумує за цим, а навіть рада, не тому, звичайно, що по-дурному прогорає через безгосподарність, а що нарешті такої патріотичної газети з захопленістю перед монархом не буде. Та вона нізащо не хотіла згадувати чоловіка, говорити про нього ще й у цьому аспекті і щоб Ігор цікавився їхнім становищем. Тепер, їй здавалося, без газети, після продажу дому їм було легше, незважаючи на загальні труднощі життя.

А те, що Ігор сам змінився, «виріс», їй було приємно, це було їй ближче, і вона з ним могла говорити про те, що поставало зараз перед усіма і про що вона вільніше могла розмовляти зі своїми кумами — залізничниками з депо, ніж із співробітниками чоловіка з редакції. А з чоловіком говорили лише про практичні, побутові справи.

І добре, що нічого не сказала Ігорю, бо після сніданку виникла зовсім несподівана розмова.

— Ну, а тепер розкажи, що там за пан такий і що трапилось у тебе.

— Гарику, він не вартий того, щоб нам єдиний день на нього витрачати. А «паном» всі називають завідуючого. Чорт з ним, я його не боюся, швидше він мене. Я не хочу згадувати — я хочу бути з тобою...

— Лікусю, а мені треба поговорити з тобою цілком серйозно, — сказав Ігор.

— Коли роблять такі вступи, мені страшно, що за ними йде щось неприємне, а мені так добре зараз і так не хочеться ніяких неприємностей! Ну, гаразд, я слухаю цілком серйозно.

Ігор притягнув її до себе і посадив на коліна.

— Вступ цілком діловий, — зауважила Літа.

Але він дивився на неї без усмішки, і вона зрозуміла, що справді він хоче сказати їй щось важливе, а їй так хотілося відмахнутися від будь-яких важливих, «серйозних» думок, про них самих. Вона знала, що тут нічого не придумаєш.

— Лікусю, ти сама бачиш. Ми не можемо бути не разом, не вдвох. Хіба ми можемо існувати окремо, кожен сам по собі? Я це знав, відчув одразу, коли тебе побачив. Я знав про себе, що я ні з ким не буду ніколи, крім тебе, і ці місяці я був з тобою, а зараз, сьогодні, я переконався — ніщо не повинно нас розлучити.

— А війна? — спитала Літа.

— Війна розлучила стільки подружжів, але ж це не та розлука. Звичайно, я сьогодні їду на фронт, та я мушу знати, я знаю, що я з тобою, а ти зі мною.

— Ти сам казав, ще в монастирі, пам’ятаєш, що нічого не хочеш крадькома, не хочеш таємної зради чоловіка, не можеш, не хочеш бути лише коханцем.

— Хіба справа в словах, — палко заперечив Ігор. — Я справді казав це все, мало чого я не казав! Так що ж, ми мусили, вчора зустрівшись, чемно побалакати і розійтися? Чому? Для чого? Це було понад мою силу. Я не зміг. Я не був владний над собою.

— Адже я теж не була владна, — тихо мовила Літа, — я й не здивувалась, коли ти сказав портьє: «Зустрічав дружину», — і не заперечувала нічого... Коли б можна було ні про що не думати зараз... Головне, щоб ти був живий, Гаричок мій. Війна скінчиться, час уже покаже, як вчинити, щоб бути завжди удвох. Не треба зараз нічого вирішувати. Тільки пиши мені, обов’язково пиши, коли буде змога.

— Ти дозволяєш писати? Я й за це вдячний. І ти ж мені писатимеш? Тільки не хвилюйся, коли листів довго не буде. Можливо, довго не буде. Тільки ніколи не припускай, що я в полоні. Цього теж ніколи не буде. Це вже краще смерть, — сказав він твердо. — Не питай мене більше ні про що. Та ви ж там, удома, всі газети вивчаєте, пам’ятай, що я в армії Брусилова. Я зараз напишу, куди писати мені. А тобі? Я не хочу тобі ніяких неприємностей.

— Їх не буде. Ти писатимеш на адресу Варюші, а в конверт вкладеш лист для мене. Вона надішле, підписавши адресу сама. На три-чотири дні довше, але спокійніше. Не дивись так. Я розумію, це все не те, чого ти хочеш, чого ти прагнеш, але не треба завдавати зараз і собі, і мені зайвих хвилювань. Ми ж уже говорили про це. Хай скінчиться війна. Я розумію, тобі це важко, але ми з тобою, попри все, такі щасливі, це ж у нас ніхто і ніщо не відніме, і це з нами! Ти згоден зі мною?

— З однією умовою.

— З умовою? Ти сам сказав, що тепер ти зовсім-зовсім мій — і хіба нам потрібні клятви, запевнення, обіцянки? Я ж з тобою... і я знаю, що ти теж.

— І саме тому я хочу сказати тобі одну досить важливу річ.

— Не лякай мене!

— Ні, ні, голубко моя. Це звичайна земна річ. Саме тому, що я зовсім-зовсім твій, все моє належить тобі, не тільки серце і любов.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Постарайся зрозуміти і постався реально. Все-таки війна. Все може трапитись. Я певен, що тепер зі мною нічого не трапиться, я просто переконаний у цьому, але зрозумій, мені буде легше і спокійніше, коли щось ненароком і трапиться, — все моє, а в мене за спадщиною дещо є, все моє повинно стати твоїм.

— Ти що, збожеволів? При чому тут я?

— Як при чому? — навіть обурився Ігор. — Тільки що було доведено, між іншим, і словом} і ділом, що ми найближчі, найрідніші. Невже ти думаєш, що для мене ти лише жінка, з якою я жадав тільки тішитися? Я хочу, я мушу про тебе піклуватися тепер завжди. Все моє життя! Я вже зрозумів без твоїх пояснень, ніяка ти йому, ну, твоєму чоловікові, не дружина, ти про людей його «супруга».

Літа здригнулася, почувши це слово, яким називав її Альоша.

— Ти моя справжня дружина, хоча нам і не співали «Ісайя, лікуй», чого ж у разі моєї загибелі мої гроші залишаться моїй офіційній єдиній родичці — тьоті Соні, а вона віддасть їх на монастир? Це ж просто безглуздя! Хай краще вони підуть на твоїх трудолюбців! Правда, хай на трудолюбців, яких ти виводиш у люди, а в них же ні чорта не буде, крім казенного одягу! Я то знаю, як юнакам хочеться мати вигляд не гірший за інших, не по собі, по товаришах знаю. Від цього ти не маєш права відмовлятися, коли так принципово не хочеш витратити на себе і своїх дітей, — він говорив запально, майже сердито. — Коли я лишуся живий, а я в цьому певний, я однаково їх витрачу на вас, я вже знайду спосіб, я щось вигадаю, мені вони не потрібні. Але ж тоді ми будемо вже разом, інакше не може бути, і вигадувати нічого не треба буде. А ти не хочеш зрозуміти, що мені й зараз було б легше і приємніше залишити собі якусь дрібницю, а все взяти і купити тобі коштовні речі, так, про всякий випадок, речі, які ти у важкий час зможеш використати. Це було б найрозумнішим купити сьогодні ж, зараз. Я бачив такі чудові діамантові кольє, брошки, персні! От зараз підемо і купимо, тільки зайдемо за грошима в банк.

— Ти таки збожеволів! — зупинила його Літа. — Невже ти гадаєш, що я взяла б у тебе хоч якусь річ?

— Ні, я бачу, з тобою не можна спокійно і розумно порадитися.

— Ти хочеш, щоб я спокійно радилася, що буде з твоїми грошима, коли з тобою щось трапиться? Я не можу й думати про це, а не те що говорити, радитись, — вона аж почервоніла.

— Ач, дурочка, як розсердилася! — раптом засміявся Ігор. — Я тебе не бачив ще сердитою! Це я можу сердитись, що ти не слухаєш мене.

— Чого б це я мала слухати? Я старша за тебе, — вже радіючи в душі, що тон змінився, адже вони не повинні, не можуть посваритися в останній, так, і в перший, і в останній день...

— Будь ласка, не задавайся, що ти старша. Ще в монастирі розвідка мені донесла, скільки тобі років. Між іншим, різниця — два роки. Усього! А оскільки рік на війні рахується за п’ять, то я далеко старший за тебе.

Він справді почувався тепер старшим за Літу, та й виглядав так.

— Врешті, бог дасть, я лишуся живим і тоді вже робитиму що захочу. Не сердься на мене, — ласкаво мовив він. — Не сердишся? А знаєш, чому Ада і її батьки теж поспішали, щоб ми тоді повінчалися? — раптом спитав він. — Вони вирішили, що як мене справді вб’ють, моя спадщина промине їхні руки.

— Звідки ти це знаєш?

— Знаю, вже знаю, інакше не казав би. Її двоюрідний брат прохопився, ми з ним випадково зустрілися. І я цілком заспокоївся, що я ні в чому перед нею не винен. Ти б чула, як її батько розмовляв зі мною діловито, з поважним виглядом про всілякі матеріальні справи — скільки у мене на спадщині, яку частину після одруження я одразу переведу на її ім’я і скільки вони можуть дати в придане, щоб я не мав надії на більше, бо у них ще син. А я, як йолоп, дивувався, що про це говорять, гадав, що так і треба, і тільки підтакував і виконував усе, на що вони натякали або навіть говорили напрямки. Ну, от перед святами чи іменинами — про що мріє Ада,, які брошки та персні подарувати. Між іншим, Ада нещодавно вийшла заміж за якогось лисого дипломата. Так що це моє щастя, коли твоя Божа Мати послала мені в монастирі тебе! Страшно подумати, що було б. А ти все-таки моя дружина і не хочеш нічого, коли я благаю тебе. — Він ніжно поцілував її.

 

Однаково він зробить те, що він вирішив, — і йому допоможе Борис, а з нею не треба про це говорити, коли вона так бере усе до серця.

— І давай більше про це не говорити, — наказала Літа. Вона справді хвилювалась, і Ігор хотів заспокоїти її.

— Я даю тобі слово, я нічим не порушу твого спокою, поки ти сама не покличеш мене і не скажеш, що ми можемо вже бути разом. Але пам’ятай, я вірю, що ти зі мною, що ми вдвох, і я тебе чекаю.

Вони сиділи мовчки. Немов усе було вирішено. А нічого ж не було вирішено, нічого.

Тільки знали, що дуже люблять одне одного, в це вірили і про це не говорили. Знали без слів.

— А ти мені можеш щось подарувати? — урвав він мовчання. — Я хочу мати твою картку. Якщо ти заборониш, я нікому її не покажу. Хіба ти не розумієш, як я хочу мати твою картку там, завжди при собі, мені було б легше в найстрашніші хвилини. Відчувати її і твій кучерик. Невже я й на це не маю права?

— Звичайно, маєш. Тільки не дивись так. Я принесу тобі на вокзал. Я потягну якесь фото своє у Варюші і привезу тобі.

— Ти ж приїдеш на вокзал? Правда? Ти приїдеш?

— Неодмінно. Ти завезеш мене, підеш у своїх справах, а увечері я приїду на вокзал. Скажи, який поїзд і який вагон. Мила моя піжама, треба уже скидати її. Тобі там хтось випере і випрасує?

— Нізащо! Я її навмисне так одягну після тебе.

— Я кладу в чемодан, як вона і лежала. Я нічого не торкаю, як ти сам склав, а то потім щось шукатимеш.

— Можеш перекласти і по-своєму, мені буде тільки приємно.

Справді, йому було приємно, що її маленькі ніжні й водночас енергійні ручки торкнуться усього, що він носитиме.

— Лікусю, на столі книжка, я купив собі, поклади, будь ласка, згори, може, довго їхати доведеться, я у вагоні читатиму. Я радий, що Блока купив. Ти любиш вірші?

— О! — тільки сказала Літа.

— Справді, яка шкода, що чотири дні у нас пропало, ми і до театру разом би пішли. Що ти вчора збиралася дивитися?

— «Дни нашей жизни», але я вже бачила, до Полтави приїздила хороша трупа, до нас приїздять гастролери, я майже завжди все передивлюсь. — Хотіла сказати «у нас же були завжди постійні місця в театрі», та спинилась і потім додала: — І я дуже люблю концерти. Вяльцеву я ні разу не пропускала. Я так люблю співи. І не смійся, я люблю слухати романси. — Вона наче виправдовувалась. — Ти, напевне, багато чув і знаєш серйозну, справжню музику?

— Чого б це я сміявся? Я сам дуже люблю і прості пісні. — Він якось дивно глянув на неї і прикусив губу, немов хотів щось сказати і спинив себе.

Ходити б з нею в театр, слухати концерти, читати улюблені книжки... радитись про працю... Це ж повинно, повинно бути!

— А ти мені даси своє фото? — спитала вона.

— Ти правда хочеш? — він не усміхнувся, а якось прояснів усім обличчям. — Я зараз погляну, чи є в мене тут більш-менш пристойне, вдалих не може бути, може, дублікати посвідок, маленькі, та ще на позиції любитель-кореспондент фотографував, вибирай сама.

Він вийняв з одного відділу чемодана кілька карток.

— Ну, от цю, хоча тут ти вже занадто замислений, але вираз твій.

З маленької картки він наче дивився на неї і чекав якоїсь відповіді.

— Можна надписати? — спитав він. — Щоб ти не сплутала з безліччю своїх поклонників.

— Як тобі не соромно так казати? Як ти можеш так казати?

— Ну, я пожартував, Лікусю, рідна моя, і я ж однаково не можу надписати так, як я хочу! Я все ж таки надпишу — тільки перші літери слів, а ти відгадай.

Він надписав на зворотньому боці: З.З.Т.Г.

— Просто як у Толстого, коли Левін освідчувався Кіті в коханні, — згадала Літа. — Але, по правді, не вони мої улюблені.

— І не мої.

— От над Наташею, Волконським і П’єром я й тепер плакала, коли перечитувала після кінематографа. Мозжухін — такий вже Андрій Волконський, і Наташа була в кіно достеменна. Давай відгадувати, що ти написав. А може, краще ти сам скажеш! Тоді, коли я дивитимусь на картку, я чутиму і твій голос.

Він обняв її і прочитав: «Зовсім-зовсім твій Гарька».

— Гарик, Гаричок, — поправила вона, — то ти для своїх волоцюг Гарька, он на цьому фото.

Вона взяла в руки другу фотографію — там навколо столу з батареєю пляшок стояла весела компанія, певне, якщо не після, так у розпалі бенкетування, і Гарик серед них.

— Літочко, так це ж ми знову зайняли Чорторийськ, і відзначали. Ти не уявляєш, як було трудно, коли б я докладно розповів про наші відступи, наступи, ти б простила всі гріхи мої і колишні, і майбутні. Війна — це дуже важка робота, важка, брудна і лиха.

— Не мені їх прощати, вони всі давно прощені, не тільки тобі, а кожному, хто на фронті, — сказала Літа, тримаючи в руках іншу картку — Гарик з біноклем коло гармати і ті ж самі хлопці біля нього, і враз дійшло глибше, ніж будь-коли: вони стріляють, але ж і в них стріляють, і вже кулі не минали Гарика, і тільки одне моління, благання лишилося в ній: «Хай він буде живий!»

Вона не думала вже про себе, про те, щоб побачилися, були вдвох, щоб якось усе владналося, ні, тільки одна думка — хай він буде живий!

Боже, невже настав час уже йти?

Прощатися, може, назавжди? Хай він про це не думає, йому не можна, не треба так думати! Їй хотілося сказати щось легковажне, незначне, але жодне таке слово не спадало на думку, крім «тільки б він лишився живий».

— Я молитимусь за тебе моїй божій матері. — І раптом грайлива думка спала на допомогу, і вона невимушено усміхнулася. — Хоча мені слід молитися більше Марії Магдалині, недарма я завжди їй співчувала, коли й не була такою великою грішницею, якою стала зараз.

— О, ти дійсно стала б великою грішницею, коли б не лишилася зі мною, — переконливо сказав він. — А за це, я тебе запевняю, і Марія Магдалина, і божа мати заступляться за тебе в разі потреби. Щастя мусить лежати на страшному суді на терезі поряд з найдобрішими вчинками. А ти не уявляєш, скільки сил і зовсім інших добрих думок мені додала, і хай яке завгодно пекло мене чекає, не в засвітах, а на землі, я все тепер перенесу далеко легше. І не тому, що мріятиму про те, що буде, а тому, що вже було, і-ніхто від нас не відніме.

— Для цього варто було й погрішити, — мовила Літа, — якщо це зветься гріхом.

Але ж, як не дивно, вона зовсім не відчувала себе грішницею.

 

 

 

Вони вийшли з номера і під руку спустилися поволі сходами. Літа тримала в руці квіти, які вийняла з вази і загорнула в папір, щоб не померзли. Вони були ще зовсім свіжі. Він ніс її пакунок з подарунками дітям і свій невеличкий чемодан. Ігор віддав ключа портьє.

— Здається, у мене все заплачено?

— О, навіть більше, — портьє кинувся до касової шухляди, але Ігор махнув злегка рукою.

— Не турбуйтеся, я гадав, що затримаюся довше, але наказ виїхати сьогодні! До побачення, сподіваюсь, що до побачення.

— Аякже! Швидше, швидше повертайтесь, — портьє закотив очі вгору, даючи цим зрозуміти, що добре знає, куди їде Ігор. — А коли мадам, ваша дружина, приїде раніше, для неї ми завжди знайдемо найкращий номер.

— Дякую за гостинність! — мовив Ігор, а Літа усміхнулась, і портьє, дійсно не для годиться, захотілося, щоб вони ще приїхали.

Боже, як сумно виходити на вулицю!

Він міцно тримав її під руку.

— Дивись, які гарні саночки нам подають. Ми ще вдвох. Ми ще разом, правда?— казав Ігор.

Кучер вправно відкинув ведмежу запону. Ігор, майже піднявши на руках, посадовив Літу в сани і сів поряд, обіймаючи її за спину.

Вони були ще вдвох, разом.

У Петрограді рано темніє, і вже засвітили тьмяні вогні ліхтарів.

— Ти не спізнишся на вокзал? Я не прощаюсь, Лікусю. Я тебе чекатиму біля самого вагона.

— Не хвилюйся. Я буду обов’язково.

Було дуже сумно. Але вони були ще вдвох.

Вона прийшла раніше. Вдома у Варюші не сиділося. Як завжди, метушилася. Треба було відправити хлопців у корпус, обідали всі врозбрід. Варюша збиралася з Вишняковим на якийсь вечір, так що особливих розпитів не було, тим більше коли пожартували з приводу букета, який принесла Літа, вона нічого не заперечувала, а тільки загадково всміхалася на слова Вишнякова, що чарівна Літа Миколаївна мимохідь вбиває наповал, і, звичайно, жертви радісінькі бути вбитими у такий спосіб, а не десь на фронті. Вона знала, що її реакція — ніякого спростовання чи пояснення, швидко припиняє всілякі натяки і цікавість. Оскільки спільного обіду не було, вона зовсім не схотіла їсти і сказала, що вся компанія їде проводжати на вокзал «тих, кого встигла вбити тут», і вони мають їхати на позицію.

— Проведемо, і я повернуся, — з удаваним жалем зітхнула вона, і Вишняков співчутливо покивав головою.

Тепер тут нікого ніщо не дивувало. Літа ще зайшла в крамниці, дещо купила і злякалася, що може запізнитися, найняла санки і приїхала навіть раніше, ніж треба. Ігоря ще не було. Вона спочатку була задоволена, що трохи отямиться на самоті, але за кілька хвилин злякалася, чи не переплутала вагон. З усіх вагонів підряд входили і виходили військові. Літа пройшла до сусіднього і знову злякалася, що пропустить Гарика, що поїзд рушить і вона його не побачить і не віддасть того, що купила для нього, так само як своєї фотокартки, яку потай витягла з альбома у Варюші і сховала у муфту, куди поклала і куплене в крамниці. Літа не звертала уваги, що на неї, як завжди скрізь, і зараз на пероні задивляються. Вона справді вже почала хвилюватися, що не побачить його, — вже, може, ніколи не побачить!— як раптом почула:

— Лікусю! Ти давно прийшла? Я затримався у вагоні чужого генерала. Ніяк мене не відпускав. Пробач, голубонько. Ти змерзла? Ходімо у вагон, ще є час. Я тебе познайомлю з Борисом, ми їдемо з ним у двомісному купе.

— Ти кажеш, ще є час? Так побудем краще трохи удвох.

— Якщо тобі не холодно, побудемо тут, — підхопив Ігор. — А ти принесла мені, що обіцяла?

— Принесла, от, — вийняла вона конверт з карткою, — я тільки не змогла надписати, я й хвилини не була там сама, не знаю, як і картку потягнула! Варюша не швидко виявить пропажу, та й не Подумає на мене. — Літа вийняла ще щось з муфти. — Це тобі від мене!

— Що ти! Мені так не дозволила нічого тобі подарувати!

— Та це ж зовсім не якийсь там подарунок, це просто те, що напевне тобі згодиться. Не смійся, я побачила в крамниці і вирішила, що тобі обов’язково там згодиться. Можеш подивитися, щоб ніхто тільки не помітив. Це теплі носки з верблюжої вовни. Я знаю, Ілечка, мій брат, шукав такі. Я випадково зараз натрапила. У тебе ж іноді, ти казав, нога болить, коли холодно або вогко. Тільки не смійся, що такий подарунок.

— О, що ти, я за нього тебе міцно розцілую. Лікусенько, ти така моя рідна, такий мій друг, ти все знаєш і розумієш! Лікусю, що з тобою? Не плач, не плач, хороша моя!

А вона плакала, сльози текли з очей, але обличчя не морщилось, воно лишалося таким же гарним, милим-милим...

Він вийняв з кишені білосніжний носовичок, — чомусь вона звернула увагу: такий білий-білий, чистий, охайний, у нього все було чисте, охайне, — і почав витирати їй очі

— Я злякалася, що ми розминемося і я тебе не побачу, — шепотіла вона.

— Ми ніколи не розминемося, люба моя, ніколи! Ти ж знаєш, тепер ми вже не розминемося! Ходімо в вагон, а то на вітрі ти поморозиш личко, ач, мокре яке!

— Ой, очі червоні?— все ж таки, як кожна жінка, занепокоїлась Літа.

— Ні, мої любі очі сині, як завжди. Вже нічого непомітно.

— Зіпсувала тобі носовичка.

— У мене ще є, а цей я заховаю.

У купе чекав на Ігоря Борис Степанович. Чомусь Ігор затримувався. Нарешті двері трохи відчинилися, — але то був не Ігор, — і просунув круглу, як кавун, голову сусіда — якийсь підполковник.

— Хто ця обворожлива жінка з Ігорем Павловичем на пероні? його дружина?— спитав підполковник. — Ви з нею знайомі?

— Ще ні, — якось невиразно промимрив Борис Степанович.

— Поспішайте, а то не побачите. Ну, й пощастило нашому Ігореві Павловичу. Він, правда, і сам сокіл!— Голова зникла і за мить знову з’явилася. — Ой, подивіться, подивіться у вікно з коридора, він їй сльози витирає і сам трохи не плаче. Просто тобі марш «Прощання слов’янки»! Ідіть погляньте!—аж прицмокував підполковник.

Борис Степанович, навпаки, наче прикипів до місця. Він знав у загальних рисах про історію в монастирі від самого Ігоря, що от він полюбив одну жінку за три дні до свого весілля і весілля не відбулося.

За Адою Борис Степанович не шкодував, а втім, йому було дивно: такий спалах і такий поворот, але ще дужче здивувався, коли на зауваження: «Що ж та жінка, знаючи про весілля і що наречена приїхала, так і кинулася тобі в обійми», — Ігор заперечив: «Що ти, я її навіть ні разу не поцілував. Вона втекла від мене. У неї чоловік і діти — сім’я!»

Не вірити йому було не можна.

Ніяких деталей не розповідав. Але ж Борис Степанович сам пересвідчився, що Ігор став взагалі уникати жінок.

Вчора, коли розмовляли по телефону, товариш зрозумів, що Ігор не сам і спитав: «Cherchez la femme?» На це Ігор послав його до чортів. Ну, нічого, хай хлопець розважиться трохи перед фронтом! Але найменше він думав про ту жінку, що стрілася в монастирі.

І раптом сьогодні, коли Ігор заїхав за ним перед вокзалом, одразу ж сказав:

— Борисе, я вчора її зустрів, ту, що в монастирі... Ми зовсім випадково зустрілися. Ми вдвох були. Весь час. У мене в готелі. Коли ти дзвонив і дурниці всілякі молов. Ми тільки зараз розсталися, та вона приїде, обіцяла приїхати, ти її побачиш: — І додав: — Борько, я без неї подохну...

Чомусь Борис Степанович уявив її собі в стилі Кармен, жінкою, яка заманює, кокетує, перемагає для своїх жартів, і трохи ніяковів від думки, вони зустрінуться. Не вмів триматися з жінками. У лазареті — інша справа, та там хіба жінки? То товариші по роботі, колеги, а тут і Гарька спасував. Та слова підполковника: «Сльози їй витирає, і сам трохи не плаче», — не в’язалися з образом Кармен. А щоб Гарька розхнюпився!?

Може, вони попрощаються на пероні і Гарик не заведе її сюди, їй-богу, було б краще. І тільки він це подумав, як двері відчинилися, і зайшла Літа з Ігорем.

— Знайомтеся, — мовив Ігор, скидаючи шинелю. — Ви вже знаєте одне про одного, що ви мої найближчі люди на світі. Борю, це Єлизавета Миколаївна, або, як усі звуть, Літа Миколаївна, і мені так більше подобається.

— І мені також, легше звучить, — всміхнулася Літа, подаючи руку невеличкому худорлявому чоловікові з рудим волоссям і обличчям, густо всіяним рудими веснянками.

Він ніяково потиснув їй руку.

— Борис Степанович.

— Ой, — наче зраділа Літа, — у мене є учень — теж Борис і теж Степанович.

— І такий же рудий?— засміявся лікар.

— Він справді чимось схожий на вас, не тільки тим, що також рудий, його у нас всі дуже поважають, бо він дуже розумний, прекрасно вчиться, він з трудолюбців моїх, а тепер уже гімназист. От тільки одна вада — палко і безнадійно закоханий у мою дочку.

— Доведеться мені для цілковитої подібності закохатися в її матір, — добродушно сказав лікар.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.