Український театр-7

 

VII

Минуло 25 років... довгий час, ціле життя! Українська сцена вибилась з недолі і стала твердо на своїх ногах. З маненької трупи Ашкаренка втворилося понад 30 труп. Ми перелічимо тут тільки більш постійні трупи, не зазначуючи тих, що гуртуються й розпадаються в хвилину, як мильні пухирі: трупи Садовського, Саксаганського, Суходольського, Суслова, Гайдамаки, Сабініна, Ярошенка, Грицая, Ванченка, Прохоровича, Сагатовського, Пономаренка, Світлова, Квітки, Орлова, Бродера, Пронського, Глазуненка, Максимовича, Чернова, Скорбинського, Василенка, Квітки-Іванова, Витвицької, Націлевича, Костенка, Сагайдачного, Захаренка, Кононенка, Копернака та Іваненка, Мірова-Бедюха, Коганця, Каневського, Матусина та др. Українські трупи розплоджувались: одна трупа ділилася на дві і так далі. Такий спосіб розплоджування був, з одного боку, дуже корисний для справи українського театру: в кожній новій трупі зоставався хоч один член з старійших діячів, і він переносив у неї чесні традиції колишньої славної трупи. Але не будемо підмальовувати дійсности; з часом трупи розбивалися все дрібніше й дрібніше, і дух старих традицій видихався з них рік од року, день од дню. Ми не надуживемо правди, коли скажемо, що, за виключкою труп Садовського та Саксаганського та ще кількох кращих українських труп, переважна частина їх перевелася ні на що, більше — вони просто ганьблять український театр. Старші українські трупи од перших кроків своїх визначилися художньою “постановкою” п’єс і чесним демократизмом, що виявлявся у виконанню народніх типів; теперішні “трупки” про художню постановку не мають і гадки, з народу вони глузують, вони зневажають його своїм знеповажливим виконанням, вони перевелися на балаганних комедіантів, які ламають “хахлацькую камедь”. Звичайно, що й репертуар добирають вони найбільш придатний для себе. А й виставляючи яку б там не малося п’єсу, вони калічать її скілько можливо, не вважаючи ні на шо.

Серед артистів таких труп немало мається таких, що не вміють сказати гаразд і слова по-українськи, мабуть, є багато таких, що не вміють гаразд підписати й своє ім’я. Який високий рівень артистів таких “трупок”, можна собі уявити з того факту, що зараз маю розповісти.

По своїй справі бувала я часто у 1902 році у відомого адвоката-небіжчика Л. А. Куперника. Служив у нього якийсь лакей й завжди дуже ввічливо подавав мені калоші й шубу, за що й одержував належну мзду. Одного разу помагає він вдягатися і звертається:

— У меня к вам большая просьба.

Дивлюсь здивовано: Какая?

— Не можете ли вы попросить Михаила Петровича, чтобы пристроил меня на местечко.

— Какое же местечко может вам дать Михаил Петрович? Мы лакея не держим.

— Ах нет, я бы хотел опять по театральной части в малорасейскую труппу. Я служил у NN резонером, так нельзя ли опять?

Tableau[1].

Звичайно, з лакеїв бувають генії, і Шекспір лордам коні тримав, але... та нудно писати про це всім відоме але  .

На прапорі цих паразитів штуки стоїть одно слово: “сбор”, та годі добувати його артистичною працею, художнім виконанням п’єс, — то річ марудна й трудна... Краще закласти своє “маленькое дельце”, оголосити на афіші “Суламіф” або яку пекучу українську драму, в якій розливають по сцені два пухирі волової мазки, або й оперетку “Веселая ночь” — все їдно, аби захопити касу, а там хай публика хоч лає, хоч і б’є, — що з воза впало, те пропало... Гроші в кишені і гайда, хлопці, далі в Тетюши чи в Новоград-Волинськ... Там така ж само історія, і нарешті, одного більш або менш хорошого ранку антрепреньор захоплює з собою касу, бібліотеку і яку-небудь “тимчасову” жінку свою, переважно prina donn’у трупи, і зникає без сліду. Тоді, коли в трупі мається більш-менш енергійний суфльор, що встиг завчасу посписувати п’єси, антрепреньором стає він, і трупа знов переходить попередній цикл розвитку. Ще раз, ще раз та ж само трансформація... нарешті трупа зовсім розпадається. І як Цінцінат[2] після консульства вернувся до свого плуга, — всі вертаються до своїх попередніх праць: “резонер” займає знов місце лакея, перший тенор розвозить морожене, а остання prima donna зникає десь у млі невідомого... Будійський метампсихоз... Гіркий жарт!

Бачачи такий занепад великої частини українських труп, тим більшу шану і дяку громадську повинні скласти ми діячам української сцени, що не дають загаснути ясному світу її: дд. Садовському, Саксаганському та другим директорам кращих українських труп.

Три фактори підтримають український театр і поведуть його вперед широким шляхом слави: кращі українські трупи, українські драматичні школи і нарешті сама українська інтелігенція. Коли смак її запанує “на рынке” українського театру, — тоді поширшає і його репертуар, тоді піднесеться й загальний рівень художнього виконання, і стане неможливим контингент тих артистів, що “вояжирують од вішалки до рампи і обратно”.

Переглядаючи українську драматичну літературу, ми бачимо, од 1815 року до 1906 р. — 928 драматичних творів (“Українська драматургія”, М. Комаров); в дійсности кількість їх далеко більша, бо д. Комаров заводив у свій покажчик тільки твори друковані, а недрукованих творів єсть ще чимало, так що без помилки можемо сказати, що українська драматична література має не менше тисячи творів. Кількість солідна. Та не будемо себе потішати й тут: переважна частина цих творів, мабуть, річ дуже низької літературної вартости, але беручи тільки десяту частку їх, ми матимем солідний і по кількости український репертуар. Художньо-критичний огляд не входить в межі нашої роботи, а про коло ідей, які розробляв український репертуар, ми вже казали вище; тепер, коли вже впала велика частина заборон, ми сподіваємось, що й репертуар нашого театру дасть одповідь на всі питання людської душі.

Репертуар наш зростає день по дню.

Останніми часами постерігаємо серед молодих літераторів великий нахил до драматичної творчости. Факт загальний. Коли життя починає битись прискореним пульсом, коли руйнуються старі форми, готуються нові, — сцена стає катедрою, і кожен, хто почуває в собі силу, хоче зійти на катедру і озватись до всіх своїм словом.

Але драма не повинна перетворятись лише в голу казань або доклад. Ми йдемо в театр не студіювати ту або іншу програму, а почувати життя. Примусити нас пережити чуже життя, прилучитись своєю душею до загального життя може тільки штука, а не виклад принципів та ідей.

Сподіваючись визначних творів од плеяди молодих драматургів українських, ми всією душею бажаємо їм найбільшого поспіху.

Gutta cavem lipidem[3]...

Довгою, важкою працею старші діячі української сцени розсунули межі своєї діяльности... Надійшли ясні дні... Минуле життя української сцени здається поки що страшною, старою казкою, глухою погрозою останньої хмари. На небо вже сходить сонце. Шлях вбито... винищено терни... Нехай же сходять на шлях наш нові таланти, — ми ждемо їх з пальмовим гіллям...

 


[1] Tableau — — картина (фр.).

[2] І як Цінцінат після консульства вернувся до свого плуга... — Цінцінат — консул Римської республі¬ки в 460 та 458 рр. до нової ери.

[3] Gutta cavem lipidem — — Крапля довбе камінь (латин.).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.