Український театр-5

 

V

Невже усі сердешні наші муки

Не надихнуть бодай хороших снів,

І над сльозами страдників-дідів

Ще насміються знівечені внуки? —

писав з сердечним болем поет восьмидесятих років[1] .

Насміялись.

З приводу двадцятип’ятиліття українського театру надруковано чимало розправ про театр.

Наш час — час революційний. Революційний настрій рветься у всі з’явиська життя та штуки, руйнує старі підвалини, будує нові. Але поруч з широкою течією, що несе з собою всю силу річки, розбігаються завжди в боки й маненькі течії: вони утворюють затоки й болота й каламутять саму річку. Поруч з широким рухом людського духу розростається й карикатура на той самий рух. Люде, що вважають себе наслідувачами тої ж самої ідеї, самі утрирують і дискредитують її. В літературі розплодилося багато тих дослідувачів, які вже не журяться тим жалем, що стискав шляхетну душу колишнього історіографа українського Самуїла Величка, коли він не міг “домацатися совершенного о всем відінія і правди”. Що там журитися ще “правдою!” Аби втворити голосну “переоценку ценностей”. Переоцінка цінностей “per se”[2], де треба, де й не треба — ось в чім річ.

Ми спинимось на одній невеличкій передмові, яку додано до перекладу Пахаревського “Євреїв” Чірікова[3]. Вона носить голосну назву “Уваги до завдання українського театру”. Не заради полеміки спиняємось ми на ній, а тільки через те, що вона дає нам добру нагоду розглянути питання, чи й дійсно “батьки” українського театру спинилися на тім status quo[4], який втворила їм з початку адміністрація і цензура, і нічим не причинилися до поліпшення його долі?

Обвинувачення гострі.

“Так вона плаче, ця прехороша красуня Мельпомена, — починає свої обвинувачення автор, — плаче розпачливими сльозами горя й великого обурення, бо її храм, храм краси і чистоти геть чисто закидано літературним сміттям, бо її жерці не виконують тієї творчої ролі, яку б мусили виконувати, коли б хоч трохи розуміли завдання справжньої штуки і свою високу місію, бо українські драматурги не стоять на сторожі розвитку рідного театру і замість артистичної живої і живучої страви годують публіку літературною січкою, макулатурою (3—4).

А походить це ось з чого.

a) Великі моменти з історичної минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби, боротьби класів, ще більш героїчні й могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом і своїм драматизмом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них тим джерелом животворним, відкіля вони і сами б пили, та й других напували.

b) Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми (5).

c) Нотаблі вкраїнської драми не навчили нас іти назустріч новому життю. Чи змалювали вони нам в артистичних образах героїзм і величню красу і чари могутньої тієї боротьби, чи навчили вони нас любити її, чи збуджували, чи закликали до неї, чи казали нам умирати, тисячу разів падать в ній, але знову і знову підніматись і йти далі все вперед і вперед назустріч вільному сонцю нового життя? (6)

(d) Українські драматурги ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народніх типів, або в ліпшому разі малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу й притупляючу буденщину її (11).

е) Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя; на руйнуючий все старе і спорохніле процес революції наші драматурги не реагували (11).

f) Ні один із поривів масового гніву не знайшов відгомону в драматичній літературі нашій і не був повернений назад народнім масам в формі артистично оброблених моментів боротьби або палкого слова, яке б будило мертвих” (12).

“Проти такого засуду, — додає автор трактата, — можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драми вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні сімпатії і цілий комплекс його “святая святих”.

— Ось ваш акт обвинувачення, “батьки” українського театру! Справдовуйтесь, мертві та живі!

Отже, чи справді українські драматурги відносилися цілком інертно до справи? Чи не боролися вони проти цензури й адміністрації?

Почнем ab ovo[5].

Заборона 1876 року захопила діячів українського театру на самій гарячій роботі і разом припинила її. Але, не вважаючи на те, що цей указ просто одбирав останню надію, та партія, яку адміністрація охрестила назвиськом “украинофилов”, не згорнула рук.

Малюючи сучасне становище, поет 80-их років пише:

Погинеш, пловче, в боротьбі!

Куди й боротися тобі

З цією силою сліпою:

Не одного борця вона

Уже поринула до дна!

Під заверюху та негоду

Серед буяння в світі зла

Чи не піти і нам в господу,

Чи не зложити й нам весла?

Замкнути серце потай миру

Й наладнувати в себе ліру

Для власних мук, для власних сліз,

Для потайних лише погріз!

Спокушаюча на той час перспектива! Але поет з огидою одкидає таку пораду і скрикує, повний гніву: “Ні, тричі ні! Хай краще струни порве мій лемент навісний”.

Співай, ридай, — говорить поет, —

І будь готовий

Замість лаврового терновий

Вінець узяти на чоло!

Нехай тебе роздавить зло...

Але що смерть? хвилинна страта,

А далі — слава голосна.

Той умирати певно зна,

Хто зна свого любити брата

І за таку лише любов,

Співець, ти жити будеш знов![6]

Це настрій “украинофила”. І час сказати безстороннє слово: партія українців, або, як охрестила їх адміністрація, “украинофилов”, не згорнула рук. Здавалося, чим би й боротись невеличкій партії інтелігенції з сліпою силою мільйона штиків? Боролися словом та наукою. Де тільки була найменша нагода, волали до правди й справедливосте, ясували ненормальне становище, яке утворив новий закон. Настирливо писали розправи наукові й публіцистичні і в чужих органах і засновували свої. “Товкли”, пам’ятаючи євангельске слово, і, — дивна річ, — отверзлося їм, бодай і почасти. Звичайно, і в такій культурній боротьбі можна було виявити більше енергії, та і “жатва убо многа, ділателей же мало”, і ми досі молимося Господину жатви “да низведе ділателей на ниву свою”.

Живий жаль стискає серце, коли стежиш тепер по пожовклих часописях за минулим життям! З яким зусиллям добували найменший крок! Скільки заходів треба було вжити, аби вигвалтувати дозволу одправити хоч панихиду по Шевченкові. Який тріумф справляє видертий всіма правдами й неправдами дозвіл на виставу “Москаля-Чарівника” або хор, що прилюдно проспіває під орудою М. Лисенка кілько українських пісень! А як то вже треба було походити коло пана цензора, щоб українська книжка побачила світа. А вони таки виходили на світ Божий, не вважаючи і на суворий указ...

Тепер, мабуть, не один здвигне з презирством плечима, оглядаючи цю минулу діяльність: чи варто було, мовляв, теряти на такі дрібниці час та життя?

В цій розправі не місце сперечатись проти такої постанови питання; зазначимо тільки, що така діяльність українців зробила вплив на адміністрацію і дала їм деякі культурні здобутки, і між них дозвіл на українські спектаклі. Доказ цьому маємо в оголошених нині потайних докладах ген.-губернаторів, київського та харківського, Черткова і князя Дондукова-Корсакова.

У 1880 році приїздив у Київ з Петербурга на ревізію сенатор Половцев. Київські українці — “украинофилы” — зараз же скористувалися з такої нагоди, склали депутацію до сенатора, яка з’ясувала йому становище краю і переконала його в ненормальности обставин, що втворив указ 1876 року. Як відомо, Половцев висловився за волю українського слова й українського театру. У 1881 році київський, подільський та волинський ген.-губ. М. І. Чертков подає записку до міністра внутрішніх справ. Одночасно з цією запискою подає записку до міністра внутрішніх справ і тимчасовий харківський генерал-губернатор кн. Дондуков-Корсаков. Обидві записки виникли під настирливим впливом діяльности “украинофилов”, і ті здобутки, до яких привели записки обох ген.-губернаторів, по чистій правді, належать їм.

Записка Черткова виникла з приводу прошенія М. В. Лисенка.

“12-го января 1881 года кандидат университета св. Владимира, артист Лейпцигской консерватории Николай Лисенко в поданом мне прошении обьяснил, — починає свою записку Чертков і пише далі: — Не встречая со своей сторони препятствий к разрешению внпуска в продажу сборника песен Лисенко, я, пользуясь настоящим случаем, признаю уместным войти вообще в оценку целесообразности распоряжения 1876 г., положившего запрет на все роды произведений на малороссийском наречии, кроме произведений изящной словесности”’.

“Оценка” ген.-губернатора доводить його до такої думки, що він висловлюється проти заборони “на малороссийском наречии сценических представлений и музыки”. І завважає: “По моєму мнению, литературные и музнкальные произведения на малорусском наречии следовало би поставить в одинаковые цензурные условия с произведениями на общерусском языке”. На цю записку дадено було резолюцію: “Заслуживает особого внимания и подлежит безотлагательному рассмотрению и докладу по соображению с мерою 1876 и порядками, в которых она была принята”.

Прошеніе д. Лисенка стало губернаторові приводом, нагодою написати записку про можливість скасування указу 1876 р. Цього мало: саму думку про неодмінно потрібне скасування цього закону натхнули губернаторам “украинофилн”, — про це цілком ясно гворить кн. Дондуков-Корсаков.

“В числе вопросов, обсуждаемых ныне печатью и частью естественно возникших из требований жизни, частью искусственно возбужденных прессою с различными целями, обращает на себя особенное внимание вопрос о признании прав малорусского народа в губерниях, населенных малорусскою народностию”. Кн. Дондуков-Корсаков, не вважаючи на всі хитромудрі заходи, гаразд добачає, куди саме гнуть “украинофилы”. “Если авторы одних статей, предндущая деятельность которнх заставляет предполагать в них полную сознательность и знакомство с предметом, очевидно, не решаются досказать многого, что ясно обнаружилось бы при откровенном изложении и изобличило бы их в стремлениях несимпатичных даже для большинства их единомншленников, то другие, бессознательно вторящие первым, являются отголоском того особого сантиментально-доктринерского либерализма, которнй составляет характеристическую черту русской столичной прессы. Первые из зтнх авторов несомненно знают, чего хотят и куда идут”. “Желания партий, — пише далі князь, — выражаемые открыто в печати, петициях и заявлениях земств, восходят пока лишь до требования ввести преподавание на малороссийском язике в начальной школе. Другие пожелания касаются дозволения издавать в России труды и сочинения всякого рода на малороссийском языке, допущення местного наречия в церковном поучении, а также снятие запрета со сценических представлений и исполнений музикальних пьес”.

Щодо рідної мови в школі, то “украинофилам” не поталанило напутити губернаторів, але щодо сцени і почасти до літератури, вони таки дали відомі здобутки.

Князь рішуче одкиаає “запрещение сценических представлений, исполнения музикальных пьес, печатания текстов песен к нотам и т. д.”. “Следующим шагом должна бить отмена ограничения в издании книг и сочинений и т. д.”.

“Требования” ці виставлялися, по виразу князя, “враждебною единству России партиею”. “Гг. Антонович, Драгоманов, Чубинский, Старицкий, Лисенко и Ильяшенко (певно, це Лука Ільницький[7]) — являются главними теоретическими и практическими деятелями в зтом направлений”.

Серед цих фамілій бачимо двох, яких українська література прилічує до корифеїв української сцени, — д. Лисенка та Старицького. Таким робом, бачимо, що й партія “украинофилов”, і ті корифеї української сцени, що належали до неї, не покладали рук. Наслідком всіх цих заходів було те, що “Начальник главного управлення по делам печати” зробив доклад міністру внутрішніх справ, у якому висловлював таку думку, шо “представлялось бы полезным разрешить издание на зтом наречии других оригинальных произведений и переводов под тем условием, если в изложении не будет ни новопридуманного правописания украинофильской агитации и если внутреннее направление или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии. Под зтим условием может быть дозволено также исполнение сценических представлений и издание музикальних пьес с малороссийским текстом”

Нарешті 8-го октября 1881 року Височайше затверджено було доклад міністра внутрішніх справ, у якому висловлено було між іншим: “2) Пункт третий разьяснить в том смисле, что драматические пьесы, сцены и куплеты на малорусском наречии, дозволенные к представленню в прежнее время драматическою цензурою и могущие вновь бить дозволенними главним управлением по делам печати, могут бить исполняемы на сцене, с особого, однако, каждый раз разрешения генерал-губернаторов, а в местностях, не подчиненних генерал-губернаторам, с разрешения губернаторов и 3) совершенно воспретить устройство специально малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии”.

Затверджено було доклад міністра на підставі вищезгаданих записок ген.-губернаторів харківського та київського, а також “заявления со стороны многих губернаторов и частних лиц”. На жаль, ми не знаємо тексту записок других “губернаторов и частных лиц”, а може б вони виявили нам фамілії й інших діячів українського театру, які причинилися до скасування заборони 1876 року. Спинимось поки що на тім, докази чого маємо у вищенаведених “записках”. Таким робом, бачимо, шо заходами “украинофилов”, а між них і двох видатних діячів української сцени, здобуто дозвіл на український театр.

Театр той, як видно, дозволено було в самих обмежених рямах, і ось тепер перед нами друге питання: чи спинилися діячі українського театру на тім status quo, який встановив їм новий закон. Чи боролися вони проти адміністрації й цензури, як і яким чином?

Це питання треба поділити на дві частини: боротьба, чи то заходи окремих осіб щодо своїх власних творів, та колективні зусилля на принципіальне поліпшення справи.

Властиво все це 25-ліття українського театру — це єсть настирлива, невпинна боротьба з цензурою за кожний крок вперед. Дозволено було в принципі до вистави тільки такі пьєси, у яких “внутреннее содержание или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии». А позаяк кожний з адміністраторів хтів довести, що в нього найтонший “нюх”, то “дух” цей пахтив їм з кожного твору. З найбільшою пильністю приглядалися звичайно до того автора, ім’я якого Дондуков поставив між поводарів “враждебной единству России партии”, — до М. П. Старицького.

Почнем і огляд боротьби діячів української сцени з його діяльности, як більш знайомої нам.

Найпершу драму М. Старицького “Не так склалося, як жадалося” надруковано було в альманасі “Рада” у 1883 році, а дозволено її виставляти на сцені 3-го декабря 1886-го року. Впродовж трьох років посилав її д. Старицький до цензури під ріжними назвиськами, з усякими скорочуваннями та змінами, — цензура не дозволяла. Та й як було дозволити, коли п’єса, і покалічена і перероблена, таки тхнула сепаратистичним “духом”... Але єсть на світі сила, якій кориться “весь род людской”. До трупи д. Старицького вступив поганенький актор російський, але талановитий адміністратор, нині вже покійний М. Перлов. З цензурою зав’язалися теплійші відносини, і нарешті аж через три роки пьєсу було дозволено... але у якому вигляді! Все, що було живішого в п’єсі, ласкаво викреслив цензор і між іншим головну сцену, у якій жид обдурює разом з паном селян. В тій п’єсі, що йде зараз на театрі, од усієї цієї сцени лишилася тільки одна фраза. Поміщик Лященко заспокоює свою жінку і каже: не турбуйтесь — гроші будуть; ми з Шльомою вигадали гешефта. В надрукованій в “Раді” п’єсі, бодай і скороченій, єсть все-таки ця сцена; вона показує, як відносився автор до селян і як до поміщиків, вона свідчить про його соціальні переконання, і коли б критик дійсно хтів познайомитись з “святая святих” авторів, він мусив би продивитись їх рукописи, первотвори, бо більш ніж наївно шукати “святая святих” в тих творах, які перейшли крізь цензурне чорнило, як наївно було б шукати і сліду гріха на душі, що видерлась з чистилища.

Кожен рукопис російського письменника, а найпаче письменника українського, в добрі старі часи підлягав “законам развития насекомнх”. Спочатку робак, далі заплутується в цензурне павутиння і лежить там довгий час лялечкою, нарешті вилітає легесеньким метеликом, без найменшого багажу, шо лише літає високо над землею од квітки до квітки і тішиться соняшним промінням. Здивований автор дивиться і восклицає: “Дивні діла Твої, о Господи!”... і не пізнає свого твору.

Жарти набік. Коли б молодий літератор, обвинувачення якого ми навели вище, мав дійсне бажання познайомитись з “духом і настроєм письменника, з його ідейними симпатіями і цілим комплексом його святая святих“, — він легко міг би це зробити, порівнюючи п’єси, що виставляються на сцені, з тим, як вони надруковані, і нарешті з рукописом, з первотвором. Таким робом, шодо п’єси “Не так склалося, як жадалося” (si devant[8] “Не судилось”), коли б критик був познайомився хоч тільки з друкованим її екземпляром, він дізнався б більш-менш про соціальні переконання автора.

Те ж саме можна сказати і про відому драму “Богдан Хмельницький”. Одіслано її до цензури першого разу у 1886 році, дозволено до друку лише у 1897 році, а до вистави на сцені тільки у 1898 році[9]. Дванадцять років поневірялася п’єса в цензурі! Скільки разів посилано її до цензури — того і не злічить! Прибиралися нові й нові назвиська, калічився текст. Не брало вже нічого. Сепаратистичний дух таки тхнув від п’єси, — правди нікуди діть.

Я пам’ятаю гаразд той невимовний, скажений гнів, що охоплював автора, коли він знов та й знов одержував свій твір, перехрещений кривавим чорнилом з стереотипним підписом: “К представленню не дозволена”.

Пам’ятаю свій власний діалог з цензором з приводу цієї самої п’єси.

— Обьясните, пожалуйста, в чем дело? Если Вы имеете что-нибудь против содержания пьесы, автор готов изменить его, лишь бы она увидела свет. Ведь по-русски єсть же пьесы, написанные на эту тему.

— Н-да, — одповідає з ухмилкою цензор, — пьеса пьесе рознь, но дело не только в содержании, а в языке.

— Как в языке? Драматические произведения на малорусском языке разрешены к представленню.

— Разрешены, да не все-с. Переведите пьесу на русский язык, и тогда мы, пожалуй, разрешим ее.

— Но почему же...? — слова спинялися в горлі.

— Потому-с, что русского языка народ малорусский не понимает, а малорусский понимаетъ, — вот-с и нежелательно, чтобы народ видел такие пьесы на доступном для его понимания языке. Просто?

Просто до цинізму. І вертайся додому і бийся головою об мур, як б’ються герої андреєвського оповідання “Стена”. Нарешті її [драму “Богдан Хмельницький”] дозволено було до друку аж у 1897 році, звичайно, скорочену, оскільки було можливо. Останню дію в наметі перед Переяславською радою цілком викреслила цензура — всю без останку; вона лишилася тільки в рукопису. Знов через рік п’єсу перегнано ще раз в цензурнім горнилі і нарешті дозволено до сцени, але “с непременным условием”, щоб наприкінці драми виставлено було апофеоз — “Переяславська Рада”. Це цікавий факт як доказ того, що цензори не тільки дозволяли собі робити негативні вимоги, але вони вважали себе цілком уповажненими ставити й “положительньїе требования”.

Знов-таки і по цій п’єсі критик, аби тільки схотів, може добачити “дух і настрій письменника і його святая святих”.

Такі ж трансформації пережили і п’єси “Остання ніч”, “Облога Буші” та й всі другі, які тільки дотикалися хоч в найменшім ступні такого питання, до якого можна було пристосувати “социализм” та “сепаратизм”.

“Оборону Буші” надруковано було у 1899 році; посилано її до театральної цензури кілька разів, і верталася вона все з тим самим присудом: “К представленню признана неудобной”. Аж нарешті, тільки по конституції, дозволено її до сцени у 1906 р. “Остання ніч” перейшла ще більші трансформації. Взагалі, коли б критик схотів порівняти екземпляри п’єс, дозволених до сцени, з екземплярами тих само п’єс, дозволених до друку, з авторськими екземплярами і нарешті з суфльорськими екземплярами, що перейшли вже останню цензуру, цензуру самих артистів, — знамениті “купюровки”, — тоді б тільки уявив він собі, як затемрюється “святая святих автора” по всіх тих операціях!

Письменник, що збирається писати про драматичну літературу, мусить познайомитись з друкованими творами авторів, а не обмежуватись лише тим, що бачить на сцені, — це аксіома.

Коротко кажучи, цензура, очевидячки, завзялася була знищити українську драматичну літературу, і знищити неабияк, не ґвалтом, — а тихо й любо: примусити її вмерти ніби своєю власною смертю; довести її до такого ступня, щоб вона вже не задовольняла і самих запеклих патріотів. Заборонювалися не тільки ті п’єси, в яких ніби тхнув уславлений “дух”, а просто й всі ті, в яких мріла хоч іскра талану. Напр., М. Старицькому впродовж багатьох років заборонювалися такі цілком безгрішні п’єси, як “Ой не ходи, Грицю” та “Ніч під Івана Купала”, а разом з тим Мирославському-Винникові дозволяли історичні п’єси з самими пекучими заголовками: “Гайдамаки” — исторические картины времен Гайдамачества», “Козаче серце” — исторические картины», “Гетманци” — исторические картиньї времен Запорожья” і т. і. Очевидячки, ці “исторические картины” були цілком безпечні і “на доступном для понятия народа языке”.

Що було робити? А треба було постачати нових п’єс. Вживали усяких засобів. Перш над усе М. Старицький порозумівся з деякими авторами-товаришами, Левицьким та Мирним, — вони мали дозволені театральною цензурою п’єси. М. Старицький і переробив їх до сцени. Та все ж цього було мало. Серед “безусловно дозволенных к представленню” п’єс українських було чимало таких творів, яких ні в якому разі не можна було виставляти через їх літературну вартість. Проте вони мали один великий плюс: палітурка з маркою, з печаткою і з надписом: “К представленню безусловно дозволена”. Це був філософський камінь!

Пам’ятаю, була якась така п’єса, властиво таки не п’єса, а тільки дійсно палітурка, на якій значилося: “Васыль и Галя” — Драма в V действиях Бондаренка, безусловно разрешена к представленню”. Ой, скільки п’єс українських врятував той Бондаренко! Через нього, мабуть, і розповсюдились так в українській драматургії назвиська Василь та Галя.

Звичайно, це не була боротьба в справжньому розумінню цього слова. Жарти, та жарти лихі...

Була собі така п’єса “Мазепа” — исторические картины в 6 действиях, текст отчасти заимствован из позмы Пушкина “Полтавский бой” (sic), сочиненіе артиста К. П. Мирославского-Винникова”. Заголовок свідчить про освіченість автора. Дарма, що автор сумирно зазначає: “текст отчасти позаимствован из позми Пушкина”, але відомо, що в поемі Пушкіна Мазепу змальовано “злодеем, Іудою, бежавшим в страхе”. Хто бачив Мазепу на сцені у виконанні кращих труп, той бачив, що Мазепу не було виставлено ні злодієм, ні Іудою в страхе... Так пробивалися струмочки думки й життя у нещасний український театр.

Єсть ще таке правило: потому, як п’єса вертається з цензури, автор не має вже права додати й жодного слова, але викреслити може скільки хоче. І з цього правила користувалися бідолашні українські драматурги. Серед драм М. Старицького єсть дві драми: “Юрко Довбиш” (перероблена з відомого роману Францоза “За правду”) та “З темряви” (“Кривда й Правда”), оригінальна драма на 5 дій. Обидві ці п’єси малюють моменти соціальної боротьби пригнічених класів: перша — повстання гуцулів за землю під приводом Юрка Довбиша, а друга — боротьбу видатного селянського діяча Степана з глитаями села.

Видима річ, що в ті часи таких п’єс ніяким робом не могла дозволити цензура; тут і надалось вищенаведене “правило”: М. Старицький до тексту своїх драм додав ще три мішки гречаної вовни і густо перемішав все, — вийшов славний твір! Хто б глянув тільки на перші сторінки його, одразу був би впевнився, що автор збожеволів. Тут йшла ніби й розумна розмова, але зразу вривалася, бо надходили несподівано хлопці й дівчата, починали співати й танцювати. Знов ішла попередня сцена, але її перебивали п’яні баби, що Бог його зна з чого заводили сварку; бабів розганяв дід і сідав ловити рибу трохи чи не серед степу; знов текст драми, і знов якийсь нікому не відомий дурень втручається в розмову і починає точить теревені; коротко кажучи, це була така мішанина, в якій ніяк не можна було домацатись змісту. Ми боки рвали з сміху, слухаючи цю галіматью. А справу було врятовано. Цензору, мабуть, з п’ятої сторінки обридло читать цей бред безумного, і він дозволив обидві п’єси до вистави. Тоді-то й пішла друга робота: автор почав викреслювати все те, що було намішано в пьєсу, і нарешті з шкарлупин вилупився дійсний твір. Згадувати смішно, а вигадувати було гірко.

Всі ці засоби проти цензурних порогів відносяться ніби до “области спиритуалистического”; бували і другі... Часами справа залежала од якогось останнього цензурного урядника...

Баснь зту можно бы и боле пояснить...

Да чтоб гусей не раздразнить.

З літературною діяльністю других ювілятів української драми ми не маємо такої інтимної знайомости, але, приглядаючись до неї ближче, ми бачимо, що й вона підлягала тим самим законам трансформації. Іван Карпович Тобілевич належав теж до тих авторів, яких найпильніше пантрувала цензура. Скоро вступив був він до трупи М. П. Старицького, його заслали у Новочеркаськ на три роки, а через три роки знов було продовжено термін його заслання ще на три роки. Визволився І. К. тільки у 1889 році, та аж по 1895 рік лишався ще під негласним надзором. Справа була політичня; разом з Карпенком-Карим заслано було Михалевича, Русова і других українців, через що, мабуть, цензура і приглядалась так до творів шановного автора. Не поталанило йому одразу. Перший твір Карпенка-Карого “Чабан” був заборонений аж до 1889 року. Кілька разів одсилав його він до цензури, і тільки у 1889 році дозволено його було вже в новій переробці під назвою “Бурлака”. Друга п’єса Карпенка-Карого була “Не так пани, як підпанки”, — вона пережила ще більші трансформації: до цензури їздила аж шість раз. Шість раз міняла ім’я: “Не так пани, як підпанки”, “Перед світом”, “Підпанки”, “Сельска честь”, “Що було, то мохом поросло”, “Прислужники”. Під назвою “Прислужники” і дозволено її до вистави аж у 1904 році. Сливе 20 років їздила п’єса “из Воронежа в Чернигов и обратно”. Автор мав силу переробляти свій твір, засилати прошенія в цензуру, допоминатися свого права і не втрачав надії! Третьою п’єсою Карого була “Безталанна”. І цю пьєсу, драму кохання, не було дозволено авторові. Спершу п’єса називалася “Хто винен?” Потім її перероблено й охрещено “Чарівницею”. Цензура знов заборонила. Автор ще раз переробив її, назвав “Безталанною” — і тоді тільки дозволено її цензурою.

Як же то нівечилося “святая святих” автора за такими змінами! Тільки пильно приглядаючись до п’єс, можна собі уявити, яке силоміцне каліцтво робили драматурги своїм творам. Спинимось, напр., на п’єсі “Прислужники”, що, як відомо, малює нам стан крепаків-селян і відношення до них дворян, поміщиків, згола — безправ’є та ґвалт, які чинили вони над своїми крепаками. Глядача дивує, що ввесь “центр тяжести” п’єси спирається не на панові, а на його камердинері, який ніби призводить пана до всього недоброго, а пан сам начебто такий лагідний, хоч до рани прикладай. Добра нагода одразу напасти на автора, на його буржуазний світогляд і прочая, і прочая. Коли ж ми згадаємо всі ті метаморфози, що пережила п’єса, скільки разів ходила вона до цензури, скільки назв змінила і тільки получила дозвіл під останньою назвою “Прислужники”, яка так вже яскраво підкреслювала думку автора, ніби винні не пани, а подлі ж  хами прислужники їхні, — тоді тільки зрозуміємо ми, шо, мабуть, спочатку в первотворі nicht da war der Hund begraben[10]. Автор, шо з таким болем сердечним відносився до селян, розумів, мабуть, гаразд, що не пана втворено “прислужниками”, а самі прислужники — продукт гвалту панів і безправ’я селян ’. Правда, і в підцензурнім ярмі, яке б воно тяжке не було, завжди можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його “святая святих”.

На жаль, ми не маємо можливости подати історію цензурної волокити п’єс третього члена української драматичної троїці — М. Л. Кропивницького, але, спираючись на його друковані спогади, можемо зазначити анальогічні факти. Ось що розповідає про це сам Кропивницький.

“Все почти мои пьесы отдыхалн на Прокрустовом ложе (в цензуре) от полугода до года и более, и многие из них возвращались недозволенными или с помарками, равносильными недозволению. Переделывал я их наново, снова посылал и снова ждал, а дождавшись, снова получал их в изуродованном виде и снова принимался за Сизифову работу. “Глитай” и “Доки сонце зійде”, уже разрешенные, были опять запрещены. “Глитай” в продолжение 7 лет, “Доки сонце зійде” — десяти лет, и только благодаря Савиной дозволены в 1900 году”. “В одном из благотворительных спектаклей в Петербурге обратился я с просьбой к генералу, причастному к устройству зтого спектакля, прося оказать содействие в цензуре, и содействие было оказано, и пьеса, пролежавшая в цензуре без движения около 2-х лет, разрешена была в один день”

Не легшу боротьбу вів за свої п’єси і молодший з старійших українських драматургів — Б. Д. Грінченко. Комедія “Нахмарило” звалася вперше “Дядькові примхи”. Цензура заборонила її; автор дещо переробив, назвав її “Нахмарило”, знов одіслав до цензури, і аж тоді тільки було її дозволено. Те ж саме було з “Степовим гостем”. Звався він в першій стадії свого розвитку “За батька”. Лежав лялечкою в цензурі, вернувся розмальований червоним чорнилом до батька, знов поїхав до цензури, знов полежав і вилетів вже на волю “Степовим гостем”, з приборканими крильцями. “Серед бурі”, — звалося в першій стадії “Зламана квітка”, — пережило такі ж метаморфози. “Арсена Яворенка” цензура зовсім була заборонила до вистави, а дозволила вже згодом, викинувши увесь третій акт, і сама примусила автора змінити заголовок; задовольняючи бажання цензури, автор і назвав п’єсу “На громадській роботі”. Взагалі, з кожної п’єси д. Грінченка цензура щось викреслювала. Переклади його з Шіллера “Марію Стюарт” та “Вільгельма Телля” — цензура заборонила була й до друку, а в цьому 1907 році драматична цензура заборонила до вистави того ж таки самого “Вільгельма Телля”, що торік обійшов всі російські сцени.

Здається, яскравий малюнок! Та це ще не все.

Над українським театром тяжіла не сама тільки цензура, а ще й адміністрація. Вона мала право “вязать и решить”. Схоче — дозволить грати, не схоче — заборонить; схоче — примусить виставляти стільки російських актів, скільки й українських, схоче — обмежиться примусом виставляти тільки російський водевіль. Які п’єси не до вподоби адміністрації, викреслять, не вважаючи і на цензурний дозвіл, з репертуару трупи. Перероблять і саму п’єсу, коли схоче адміністратор.

Згола старий принцип: sic volo sic jubeo[11]. А треба було потурати, бо указ 1880 року цілком віддавав український театр до рук адміністрації. Найбільше коверзував славної пам’яти одеський градоначальник. В своїх спогадах Кропивницький згадує і за нього. “Ведь, помимо цензуры петербургской, над украинским репертуаром тяготеет еще и цензура одесская. Все вновь разрешенные пьесы обязательно представляются нами на просмотр одесскому градоначальнику. Словно бы в Главном Управлении за нами смотрят только в одно око, а здесь в оба, и во многих пьесах градоначальник, подозревая, должно быть, недосмотр, приказывает вычеркивать некоторые выражения и целые фразы и заменять их придуманными им самим. Иные пьесы вовсе не разрешал, иные приказывал снимать с репертуара уже после своего разрешения”.

До слів Кропивницького додамо ще кілька цікавих фактів. Коли трупа М. П. Старицького приїхала до Одеси, між іншими п’єсами виставила і п’єсу Шабельскої “Під Івана Купала”. Не сподобалася п’єса начальству, — загадують зняти її з репертуару. Що його робити? П’єса бойова, дає збори і показна. Туди-сюди... ніде дітись, треба вдаватись і до його превос... “Соблаговолите, Ваше Прев...” Де там! Адміністратор гніваються... адміністратора вразила “безнравственность пьесы”: заміжня жінка та закохалась в парубка! Чи ж хто де в світі бачив таке? І ось вирок: коли дирекція трупи хоче виставляти п’єсу, то мають переробити її так і так відповідно бажанню адміністратора. І мусили переробляти. Так само обурився був на Тобілевича й Саксаганського той само градоначальник, коли почув на “Паливоді”, що жид має поїхати на християнині. Подія ця мала ніби одбутись десь поза коном, але й сама думка про можливість цього злютувала “блюстителя”; він прикликав до себе Саксаганського і почав йому грізно дорікати.

— Что зто у вас за безобразне? Да разве возможно, чтобы жид поехал на христианине?

— Но ведь зто происходит за кулисами и вполне соответствует духу...

— Что там соответствует?! Какому духу?! Чтобы больше зтого не было!! Посадите жида на жида!

І посадили.

Скачи, враже, як пан каже, а не хочеш — твоя воля, складай пакунки та й пускайсь на дно. Таке-то діялось, панове судді! La critique est aisėe, mais la vie est difficult[12]. Важке воно скрізь, а на ті часи, та ще для українських діячів — було воно найтяжче. Проте не згортали вони рук, і хоч небезпечно було позиватись з “предержащими властями” — позивались і часами доходили правди. Так, наприклад, О. К. Саксаганський почав добувати права виставляти при українських п’єсах лише російський водевиль, а не цілу драму, як вимагали деякі губернатори.

Був голод в Росії; публика і так не дуже-то вчащала в театр, а одеський градоначальник напосівся на Саксаганського, щоб виставляв стільки само дій російської п’єси, скільки й української.

Щоб виконати його волю, треба було утримувати спеціальну російську трупу.

Надопекли знущання, урвався терпець — і наважився Саксаганський позивати градоначальника. Як маєш з багатим позиватись, каже народне прислів’я, то краще поли вріж та тікай. Та втік, не втік, а побігти можна. 1 почав Саксаганський строчити скарги та прощення. Аж тричі подавався він з прошеніями до Главн. Упр. по Делам Печати за дозволом виставляти українські п’єси без російських, — все одмовляли. Саксаганський не складав зброї, допоминався свого і вдався нарешті з прошенням аж в Сенат і таки одержав у 1892 році дозволу виставляти українські п’єси з одним одноактним або двохактним російським водевілем. Так само настирливо допоминався він дозволу грати в Київі, але добув цього дозволу вперше для трупи Садовського М. П. Старицький, спочатку під фірмою К. Драм. Товариства, а вже згодом і самостійно. Не менш уперту боротьбу, бодай хоч скаргами та прошеніями, точив з цензурою Б. Д. Грінченко з приводу заборони його перекладу “Марії Стюарт”. Він довів діло аж до Сенату, проте дозволу не виґвалтував.

Багато можна було б навести таких прикладів, але обмежимось поки що й цими: факти з життя українського театру ще перед очима у всіх.

Всі ці факти, які зазначали ми вище, були лише заходи поодиноких діячів, але діячі українського театру ніколи не теряли нагоди виступати й колективно в обороні справи українського театру. Одного часу пропонувався з’їзд діячів української сцени, щоб обміркувати його становище та нарадитись, що далі робити, як підтримувати його. Старші діячі українського театру щиро пропагували той з’їзд, але решта чомусь не пристала, і діло скінчилося лише спільною нарадою. Коли ж було дозволено перший всеросійський з’їзд театральних діячів, українці всі прибули на почесне поле: М. Старицький, М. Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий та з Чернигова Шраг од гуртка української інтелігенції, серед якої був і драматург Грінченко. Всі головні репрезентанти українського театру виступили на тому з’їзді з своїми докладами. Доклади їх волали до правди й справедливости, до поліпшення долі українського театру; вони малювали його становище, говорили про той гвалт, що душить його. Українські драматурги прохали, щоб їх зрівняли принаймні з російськими, щоб скасовано було ті циркуляри, які ставлють українську сцену в якісь виключні умовини життя.

Не маючи зараз під рукою докладів других репрезентантів української сцени, які виступали на з’їзді, ми наведемо тільки головний зміст докладу М. П. Старицького.

Малюючи всі “кривди і обіди” українського театру, д. Старицький зазначив: “3 1889 року цензура почала заборонювати вистави не лише драм із життя інтелігенції, але й з купецького, а далі й з міщанського побуту, коли тільки в них фігурував сюрдут. Не досить того: п’єси, вперед дозволені, було усунено з репертуару розпорядженням цензури (наприклад, Кропивницького “Доки сонце зійде” та “Глитай”). Слідом за цим почали безумовно заборонювати до вистави драми історичні та побутові з минувшини. Мені, наприклад, заборонено “не за напрям ані за зміст”, як був ласкав вияснити мені особисто давніший начальник “Гл. Упр. по Делам Печати», але виключно за мову драми “Богдан Хмельницький” та “Розбите серце”, д. Кропивницькому з тої самої причини заборонено “Титарівну”, д. Карому драми “Роман Волох”, “Сербин”, “Що було, то мохом поросло”, д. Кониському драму “Ольга Носачівна” і комедію “Порвалась нитка”. Та рівночасно з цею поголовною забороною декому дозволювано між іншим і історичні драми, і п’єси з інтелігентного життя, але лише такі, яких ніхто не важився виставити на сцені. А вищеназваним авторам заборонювано навіть і побутові драми, скоро лише вони були написані на мотиви яких-будь чи то російських, чи заграничних творів або коли мали хоч тінь літературної вартости. Такими самовільними й нічим не оправданими утисками стиснено горизонт українського письменства до хутора, до хати, і в ній іще не дозволено йому живописувати громадських боків народнього життя, а допущено лише малювати любовні та родинні радощі та гризоти. Наслідком цього репертуар української сцени зробився одностайним та нудним, та й сама вона засуджена на голодну смерть”.

Далі д. Старицький виставляє ті позитивні вимоги, які ми зазначали вгорі. З’їзд одноголосно вхвалив доклади українських драматургів і вдався з ними до Височайшої Влади. Наслідком цього було те, що цензурні вимоги одразу помнягшали: почали дозволяти потроху і історичні п’єси, і п’єси з життя інтелігенції, і п’єси на громадські теми.

Таким робом, потроху, помалу, а все-таки діячі українського театру добули більше волі рідній сцені, оборонили її од неминучого загину. Звичайно, нам зараз можуть закинути, шо всі заходи старших діячів української сцени були лише “полумерами”, що треба було вживати більш радикальних засобів: не просити, не скаржитись, а правити своє!

Чи треба ж на це одповідати?

Звернемося тепер до другої частини питання — до того, про що писали українські драматурги. Не спиняючись на художньо-критичному розгляді їх творів, ми з’ясуємо тільки, у полі яких ідей зростала і ширилась їх творчість.

 


[1] Л. Старицька-Черняхівська наводить уривок з вірша Михайла Старицького “До І. Я. Р-ка [І. Я. Рудченка]”, 1875.

[2] per se — - “само по собі” (латин.).

[3] Автор драми Євген Миколайович Чіріков (1864— 1932) — російський письменник, емігрував, помер і похований у Празі. Леонід Андрійович Пахаревський (1880 — ?) — український письменник і перекладач, журналіст.

[4] status quo — — становище, яке існувало в якийсь момент (латин.).

[5] ab ovo — — від самого початку (латин.).

[6] Михайло Старицький. “Поету”, 1882.

[7] Лука Ільницький - видавець, зокрема, видав упорядко¬ваний Олександром Кониським альманах “Луна”. Мав на Хрещатику книгарню.

[8] si devant  — спершу (фр.)

[9] Покажчик Комарова, 154. (Л. Старицька-Черняхівська, очевидно, мала на увазі бібліографічну працю Михайла Комарова “Українська драматургія”, 1906.)

[10] nicht da war der Hund begraben  — не тут пса закопано (нім.).

[11] sic volo sic jubeo — — так я хочу, так наказую (латин.)

[12] La critique est aisėe, mais la vie est difficult — — критикувати легко, а жити важко (фр.).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.