Український театр-1

 

І

“С воскресенья 10-го января в том же театре предполагаются к постановке малорусские пьесы с участием г. Кропивницкого”. Така маненька оповістка з’явилася в хроніці “Киевлянина” 6-го січня 1882 року.

Ще на Різдво приїздили до Київа Садовський з Кропивницьким. Були вони по своїх людях. Чутки про те, що українська трупа, може, гратиме в Київі, вже ходили по городу, і ми, на той час ще зовсім жовтороті пташенята, з цікавістю приглядалися до цих осіб: актьори, і до того ще українські актьори! Досить, щоб закрутити голову хоч кому! Садовський був давній знайомий, але те друге, що воно таке? Огрядне, гарне, балакає густим, добірним голосом, рухи поважні, красиві... Кропивницький? Кажуть, знаменитий артист?

Вони поїхали з Київа, сподіваючись грати в театрі Бергоньє[1] по Різдві. І ось настало, нарешті, те чарівне 10 січня. Мабуть, не тільки серце підлітка колотилося і солодко, і неспокійно, коли звозчик, цмокаючи та сіпаючи віжками, під’їздив до старого театру Бергоньє.

Конка не краяла ще тоді Фундуклеєвської вулиці на дві половини, і звозчики лавами сунули просто до театру; тротуарами надбігали з обох боків “обитатели высших сфер”. Двері театру грюкали та й грюкали, пускаючи разом з хмарами морозяної пари гурти нових людей; полохане газове світло щоразу кидалося у два боки, немов хтіло зірватись і втекти кудись од свого ріжка; було тісно, голосно, весело...

Тоді ще театр Бергоньє мав вузький хід; праворуч була каса; коло її віконця і купчились люде, забираючи останні білети, а ті, що вже мали їх, штовхаючи оден одного, спішили по сходах вгору. От грюкнули двері, і ми опинилися нарешті в коридорі першого ярусу, і одразу на нас повіяло тим специфічним театральним повітрям, що якось приємно напружує нерви: тепло... дух пудри, пахощів і газового світла. В коридорі купчаться люде... Вузький коридор, стара, втерта ногами дерев’яна підлога, маненькі двері лож з чорними літерами та цифрами, по стінах ріжки газового світла і білі афіші. Давня картина старих театрів.

Капельдинери хутко одбирають в публіки одежу... Панії, в останній разочок, прихватцем, причепурившись перед дзеркалом, спішать на свої місця... Всі хапаються... Стукають двері лож... чутно негармонічні, рипучі згуки: музиканти лаштують свої інструменти. По тілу побігла якась електричня іскра... нерви напружені... Нетерпіння росте. Шуби, калоші, шапки, білетики на речі... Ох, нарешті скінчено цю нудну процедуру, — сидимо в ложі. Перед очима завіса. Стара, традиціонна завіса провінціальних театрів, без найменшої претензії на оригінальність або художність сюжету: традиціонні колони, квітки, море, а в кутку неодмінно дві маски, що спираються одна на другу, як літера х. То там, то сям маячать по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа — і діти і батьки — в українськім вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття. Завіса таємно хвилюється, публіка, знай, заливає театр, — аж чорніє партер. Музиканти риплять... аж ось тихо... вдарила палочка... діріжор займає своє місце... згуки невиразного гамору стихають. Діріжор махає своїм патичком — і побігли жваві, веселі згуки. Галоп, чи полька, чи вальс... все єдно! В ті добрі старі часи ще не спадало нікому на думку, що оркестр ламає цільність вражіння драматичного твору... мабуть, не ламав. Але ось останні одноманітні акорди, і нарешті стрепенулася завіса, захвилювалася і раптом посунула вгору.

Покої сотника Хоми Кичатого. Дарма, що вони цілком не відповідають історичній правді: якась рублена російська хоромина, мабуть, з “Василиси Мелентьєвої” або з “Каширської старини”. Дарма! Все те чарує серце, — воно чека жадобно рідного, свого. Почалася дія. Стеха скінчила монолога, і в хату впурхнула Галя. Сердешна Галя!.. Вона геть та й геть не одповідала своїй ролі: то була старенька артистка Жаркова, і, не вважаючи на жваві рухи і на грим, “почтенннй возраст” артистки виявлявся всім. Дія розвивалася як слід, та не було ще електричної іскри, тої іскри, що оббігла б ввесь театр і з’єднала б всіх — і глядачів і артистів — в одно велике ціле. Але ось за лаштунками розляглися урочисті згуки колядки. На сцені зчинилася заматня. Глядачі напружили увагу... чиясь дужа рука владно шарпонула двері. “Вечір добрий!” — вчувся могутній металічний голос... і на сцену вийшов велетень-козак. Злетіла іскра натхнення. Як літня злива, сипнули з усюди оплески. А козак стояв в своїй гордій обуреній і здивованій позі, немов не бачучи нічого, крім перев’язаних сватів. Кілька хвилин в театрі чутно було тільки дощ оплесків. А коли скінчилась дія, завіса вже впала, — всі були захоплені як один. Оплески не вгавали. Викликали всіх: тих, що зчарували театр своєю артистичною грою, і навіть тих, що не заробили на таку шану. Ніхто не розбирався у грі кожного окремого артиста.

Публіка затопила фойє, коридори. Обличчя всім пашіли, очі блищали... стояв живий гамір... дзвеніла українська мова, — “от избытка сердца глаголали уста”.

Перелітаючи тепер гадкою довгий шлях життя — 25 років, я бачу себе дівчинкою-підлітком 12—13 років, але всі ті почуття, що тоді стискали й підносили молодесеньке серце, оживають і зараз в ньому, і мов тоді, в той день в театрі, од захвату знов захоплює дух.

Це було щось надзвичайне. Нас, городянських дітей, що вже бачили найпишнійші опери, і Сару Бернар, і братів Коллен, — взагалі всіх славнозвісних артистів — сама вистава української трупи, убогої обстановою, бідної людьми, не мала б сили піднести до такого ступня захвату, який охопив нас од самої першої дії Назара. Та й був то другий захват: не втіха од гарної гри, — святий захват, що сльози викликав на очі, а в серці збуджував найкращі людські почуття.

Те, що зараз немає для нас жадної ваги, може бути в великій послузі для нащадків наших. Через те хочу спинитися тут на хвилинку, аби з’ясувати причини того незабутнього, святого захвату, що викликав в душах наших український театр.

Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільности, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. На той час серед київської quasi-інтелігенції російської, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до саміх “украйнофилов”; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до “блаженненьких” — дурників. Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас скрізь по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. 1 звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх. То було не то, що нині. Тепер українська дитина вже має свою сферу, має на що опертися; ми були перші, у нас не було маненьких попередників. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ! Я пам’ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім садку, звичайно, в українському вбранню, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум; зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й завжди однаково розумні бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої “мужицької” мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: “Не сумуй, моя доле кохана”. Моїіх сліз не бачив ніхто: запекле, вовче серце було в мене; але пам’ятаю, як вночі, бувало, коли всі спали навколо, пригадувала я всі денні події і думала, думала... 1 така страшна, така хижа ненависть до всіх гнобителів рідного слова і люду займалася в серці, що аж страшно згадати тепер, що перечував в той час дурненький восьмилітній чоловік. Сльози всихали на очах од тої хижої ненависти, що палила серце. Боже, як працювала палка дитяча уява! Всі муки й тортури, що утворювали колись козаки над подоланими ворогами, здавалися мені цілком придатними до помсти над ненависним ворогом...

Дарма! З ненависти виростає любов — та болюча й незагійна любов, якою тільки й люблять діти окривджених батьків.

Все це я згадую на те, щоб з’ясувати той настрій, який охопив нас, безкрилу молодь, з першої хвилини, скоро розпочав свою діяльність новий “український” театр. “Пятерки, четверки”, “переложения”, “сочинения” — всі інтереси молодого, шкільного життя — все те порвалось кудись набік! Байдуже до всього! Там, в театрі, іде справжнє життя, там знялася справжня боротьба — ми почували це. День минав, як сон; тільки вечора чекали ми. І коли ми вбирали наші вкраїнські убрання, нас охоплювало те почуття, яке, мабуть, стискало груди молодого лицаря, коли його вперше підперізувано лицарським мечем.

Минулі часи, давні часи! І сміх і жаль бере, коли згадуєш тепер цю убогу дитячу демонстрацію, якою і ми ніби причинялися до великого діла. Вишивана сорочка і голосна українська розмова в театрі. Сердешні засоби! Але й вони відповідали тій глині, якою стуляє муляр одну до одної великі цеглини мурів.

Звичайно, у дорослих людей почуття патріотизму виявлялося не в таких примітивних, стихійних формах, як у дітей, але що український театр і розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, що він став великим етапом і чинником в історії зросту нашого національного самопізнання — це безперечний факт. Людині інтелігентній неможливо було задовольнити своє естетичне почуття тим репертуаром, який виставляла тоді трупа, — а двері театру ломились од натовпу публіки: артистичне виконання убогої трупки, що мала на чолі тільки двох артистів, не справило б великого вражіння на глядачів, а буря захвату розлягалася громом оплесків в театрі.

Були і інші мотиви.

Наведем кілька фактів.

Після першої вистави часописі київські на той час — давній приятель “Киевлянин” і сприяючі українцям “Труд” та “Заря” — озвалися своїм присудом. “Впечатление, произведенное на публику исполнением пьесы, — писав “Киевлянин”, — было далеко не удовлетворительным. Из всей труппы можно остановиться только на 2-х исполнителях, г. Кропивницком (Назар) и Садовском (Гнат). Все остальное ниже посредственности. Зто были не артисты, а любители, впервые выступившие на театральньїе подмостки. Манер никаких; об уменьи держать себя на сцене и говорить не приходится” (Киев[лянин], 1882, № 8). “Состав труппы вообще ниже посредственности; актрисы нет ни одной. Всего зтого не могут не сознавать и самые рьяные хохломаны, хотя они из кожи лезут вон, чтобы устраивать овации положительньїм бездарностям. Во всей труппе выделяются только два артиста — Кропивницкий и Садовский” (Киев[лянин], 1882, № 13). Звичайно, це казав “теплий приятель”, але на цей раз в словах його було чимало й правди. “Заря” і “Труд” головним чином вихвалювали Кропивницького та Садовського, а про трупу здебільшого недоговорювали. “Исполнение пьесы было, говоря вообще, вполне удовлетворительно, — писала “Заря”. — Пальма первенства, как и следовало ожидать, принадлежит г. Кропивницкому, в котором мы имеем несомненно большой сценический талант. Первое действие он вынес на своих плечах, потому что Стеха и Игнат виступали сначала как-то робко, первая почти совсем не играла, второй шаржировал в жестикуляции”'. Другий спектакль трупи Ашкаренка — “Наталка Полтавка” виявив ще більші дефекти трупи.

Вихвалюючи Кропивницького за Виборного, “Заря” писала тим часом: “к сожалению, мы далеко не можем сказать того же о других исполнителях. Может быть, они и приложили некоторое старанне, чтобы дело шло у них сколько-нибудь на лад. Но естественно, что отсутствие голоса и музикального образования вообще нельзя восполнить на двух-трех репетициях. Об игре всех исполнителей “Наталки” (за исключением, конечно, г. Кропивницкого) следует сказать, что в ней было мало живого, оригинального; все воспроизводимые ими лица вышли у них бледными, робко и неуверенно двигающимися и недостаточно бойко владеющими изящныїм малороссийским языком”.

Досить. Це писала сприяюча всьому українському часопись, і вона навіть завважила, що решта персонажів трупи, за виключкою Кропивницького та Садовського, “недостаточно бойко владеют изящным малороссийским язьїком”. 1 справді, трупа була остільки бідна, не кажу вже дотепними артистами, а просто людьми, що на “Наталку” не вистарчало артистів, і товариство мусило запрошувати на роль Терпелихи артистку-аматорку з драматичного товариства, пані Жежелевську. А коли Кропивницький виставив уперше свою драму “Дай серцю волю”, то довелося вже запросить двох аматорів: на ролю Одарки — О. А. Лисенко, а на ролю Семена — покійного Туробойського. Трупа вже цілком не мала можливости виставити хоч оперету Лисенка “Чорноморці”. Щодо хору, то, навпаки, хор був завжди добрий. Кропивницькому, як баєчному принцові, досить було тільки свиснути, і на його посвист зліталися хмарою співаки — студенти та курсистки.

Репертуар був не кращий ансамблю трупи: “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Назар Стодоля” та другі. Через брак репертуару трупа мусила виставляти і такі choeuf d’oeuvr’и[2] української сцени, як “Щира любов” Квітки та “Ой не ходи, Грицю”, оперету Александрова. Про виставу таких п’єс навіть своя преса озвалась сердитим словом. “О постановке в воскресенье в театре Иваненка «Ой не ходи, Грицю» следует сказать то же, что мы сказали о драме “Щира любов”, — писала “Заря”, — т. е. что постановка ее обьясняется, с одной сторони, простим недоразумением, с другой — крайней бедностью репертуара малорусской сцени. Действия никакого, замисел непонятен, характеров никаких. Ми убеждени в том, что Кропивницкий нигде и никогда больше не поставит зтой пьесы, ибо постановкой таких пьес можно убить малорусские спектакли. Кроме упрека за постановку зтой пьеси, ми ничего другого не сльїшали от публики. А публики между тем в театре была масса; театр бып буквально битком набит”. Додам од себе, що цей славний спектакль втямився і мені, мабуть і другим. Незабутній спектакль! Театр був справді повнісінький. В теплому, парному повітрі чорніли ряди лож та партер, густо набитий людьми. Почалася перша дія. Перша дія драми — експозиція, — вимагати од неї багато ще не можна. Але дивно було те, що в першій дії цього славнозвісного твору не було й жодної експозиції. Завіса впала, і всі здивовано дивились один на одного: що воно таке? до чого? Ніхто не розумів. Знову знялася завіса... — те ж саме... Холодне зневір’я поповзло вже гадючкою в серця глядачів. На обличчях всіх виявився вираз якогось непорозуміння; той вираз так вже і не сходив аж до кінця спектаклю. За третьою дією нас охопив невпинний регіт, а людей старшого віку — сором. Я бачила, як неспокійно поверталися в кріслах ті, що сиділи в партері, та, мов ті велетенські черепахи, силкувалися втягти голови між плечі, щоб заховатись од сорому. Знов впала завіса і знов знялась — дія четверта. Не то що в коридорах, вже і в ложах чулися сміх та сердиті вигуки: це свинство! здирство! Чи ж можна виставляти таку нісенітницю, таке паскудство. На гальорці панувало справжнє обурення... Що б то було, коли б це був не український спектакль?! Цікаве в цій п’єсі було те, що глядачів ввесь час вражали самі несподівані несподіваности. Пожежа, злива, смерть, злочинства... всі кари Божі. І одна незалежно від другої — тим-бо й ба! 1 коли б сказали кому-небудь з публики, що завтра ж його скарають на смерть, як тільки він не перекаже змісту п’єси, — я певна, що, не вважаючи і на таку страшну погрозу, ніхто не зміг би з’ясувати, на що в той вечір здіймалася і падала завіса аж цілих десять разів! Одначе і в цьому спектаклі Кропивницький визначився, правда, не грою — грати не було чого, але героїзмом: ми побачили справжнього українського Муція Сцеволу[3]. Щоб вдати з себе якусь горбату, низькорослу потвору, Кропивницький позв’язував собі ноги мотузками і так проплазував по сцені аж цілих п’ять дій. Сердешна оперета після київського дебюту навіки попрощалася з світом. Виставити її примусила артистів бідність репертуару.

“Сватання на Гончарівці” було тоді шанобною і бойовою п’єсою. “Труд” писав ще перед спектаклем: “В воскресенье в театре Иваненка идет спектакль с большой пьесой “Сватання на Гончарівці”. Мы советовали бы любителям украинской сцены не пропустить зтого спектакля, тем более, что роль Стецька, как говорят, одна из лучших ролей г. Кропивницкого”. П’єсу виставлено і другий раз “по желанию публики”, і збір був знову повний. “Что публика действительно желала во второй раз видеть зту пьесу, — писала “Заря”, — зто видно из того, что театр бьш битком набит, что еще накануне спектакля все билеты были разобраны и масса публики ушла от кассы ни с чем”. І третій раз іде “Стецько” і дає повний збір.

“Дай серцю волю” Кропивницького справило справжній фурор. Рецензент “Труда” писав: “Я полагаю, что не ошибусь, если скажу, что все интересующиеся украинской сценой киевляне (конечно, кто мог захватить билет) были на представлении пьесы”. Навіть “Киевлянина” задовольнила п’єса: він з ласки своєї порадив навіть Кропивницькому “попробовать написать пьесу из малороссийского народного быта на русском языке и таким образом открыть своим произведениям более широкое поле”.

Вищенаведені факти свідчать, що ні репертуар, ні артистичне виконання української трупи не мали змоги так захопити публику, як те зробив український театр, і в значній мірі правду писав “Киевлянин”, коли натякав, що “умысел другой тут был”.

Так! Був тут і другий “умисел”.

Це був перший промінь сонця після довгої ночі; перший подих весни по безнадійній зимі. Мрії, надії, все збудив він, рідний театр. Громадяне, письменники, артисти — всі згуртовалися коло нього. Публика заливала залу, стояла хмарою коло каси, а в театрі панував той захват, якого вже не зазнати теперішнім артистам повік!

То був захват першої весни...

Звичайно, жодна трупа в Росії не бачила такого прийому, якого зазнали українські артисти у дні молодощів своїх; заздрість почала точити російських актьорів, а злоба “Киевлянина”.

Минуло багато років з того часу... багато людей, що тоді не вірили в силу українського руху, змінили тепер свої погляди, вірним обскурантизму лишився тільки “Киевлянин” і “все присные его”. І ось тепер, коли розгортаєш його давні, пожовклі “страницы злобы и порока”, од них так і пашить, як і в ті давні дні, ненатла злоба.

У 26 числі “Киевлянина” з’явився відомий лист режисера тодішньої російської трупи — Казанцева. В театрі тоді стався неприємний інцидент: коли Кропивницький виходив вклонитися публиці, якось чи то з необережности, чи хто вже його там зна з чого, робітники впустили йому на голову декорацію й страшенно забили його. З цього приводу і написав листа Казанцев. “Дело в том, — писав славний артист російський, — что партия хохломанов, усердных поклонников малорусской труппы, стала венчать ее лаврами: полетели на сцену бараньи шапки, тулупы; сцена в антрактах наполнялась массой народа, вследствие чего г. директору театра г. полицеймейстером официально было обьявлено, чтобы доступа на сцену публике не было... Нам заявлено было официально, что если эта толпа, наполняющая в последнее время сцену в антрактах, не будет удаляема со сцены, то малорусские пьесы запретят, потому что скопище зто имеет какой-то странный характер"

Поспіх українського театру, живий рух, що опанував все місто, — це було гасло “Киевлянину”, і він роззявив свою пащу. Почалася кампанія проти “хохломанства”. “Конечно, между хохломанами могут бьггь и психические больные, но гораздо чаще между ними встречаются невежды, да притом невежды с большими претензиями и самоуверенностью”.

До речі, тут виступив Костомаров зі своєю відомою розправою “Задачи украинофильства”. З якою злерадістю підхопив “Киевлянин” “слова почтенного историка”. І пішла писати губернія! Драгоманов написав “Киевлянинові” та його однодумцям відомого листа: “остановить “хохломанськое дело”, рассчитанное на естественньїй ход развития политической, социальной и культурной жизни во всей славянщине и потому с каждым годом хоть медленно, но верно подвигающееся вперед, вы не можете. Подумайте!” Од цих слів просто сказився “Киевлянин”. Посипалися передовиці з приводу слів “Пирятинского пророка”. А позаяк “Киевлянин” тоді ще мав повну віру в можливість “остановить хохломанськое дело”, то одразу ж кинувся на передову на той час українську позицію — на український театр. Він одразу своєю специфічною інтуїцією зрозумів краще за всіх істориків літератури, яке значіння в житті народів, і особливо народів пригнобленних, має рідний театр. Треба було завважити адміністрації, що злочинний рух росте тут, у місті, під її крилом. Почалися дописі про театр. “Киевлянин” вибивався з сил, гукаючи “caevant consules”[4]. Скандал в театрі на останньому спектаклі “Гаркуша” дав йому добру нагоду доводити, що українці користуються українським театром на те, щоб виявити свою ненависть до всього “русского”.

“Поклонники малороссийских пьес (“Киевлянин”, № 29) не ограничились овациями, устраиваемыми далеко не по заслугам малорусской труппе. Рев, стон, киданье на сцену шапок, даже пальто (?) (отчего не сюртуков, брюк и сапог) — все зто производит неприятное впечатление на беспристрастного зрителя, тем более, что зтих оваций удостаиваются даже такие исполнители и исполнительницы, которые годятся только для ролей статистов. Но зти господа пошли дальше и обратились к свисткам против русской артистки”. А річ була ось в чім.

Д[обродій]ка Летар, водевільна артистка російської трупи, добре бачила, які збори почали вже давати українські п’єси, і схотілося їй взяти на свій бенефіс повний збір. Не знаю, якого походження була вона, але української мови зовсім не тямила. Та що з того? Артистці російської трупи, мабуть, здавалося, що українська п’єса — це сама остання єрунда і що як там не коверкай ту нещасну українську мову — все єдно “дурні хахли” почнуть вітати по щирости.

Не справдились надії.

Як зараз бачу цей спектакль. Звилася завіса, — на сцені сиділа “хороша Сотничиха”. Якась балетна зелена єдвабна спідничка була на ній, куценький корсажик, перехрещений на грудях шовковими шнурами, шовкові чулки, черевички на високих підборах... На білявій голівці, правда, маячило щось на зразок кораблика. Почалась дія. Од першого слова пані Летар стала помилятись, коверкати українські слова, наголоси. Це знеповажливе відношення до української мови почало дратувати молодь... Чим далі розвивалася дія, тим більше коверкала мову гарненька, білява лялька, що мала уявляти з себе Сотничиху. Крім мови, всією істотою своєю, своїми рухами, своєю грою — вона цілком не відповідала своїй ролі; вона перебігала підтюпцем, злегенька по сцені, маніжилась, манірничала, уявляла якнайкраще ту “кисейную барышню”, про яку Пегасов каже у Тургенєва, що йому завжди хочеться “потянуть ее оглоблей по ребрам”. Мабуть, таке ж темне, глухе, несвідоме ще бажання починало зростати серед публики, що залила темною юрбою аж до самої стелі ввесь театр.

Зачиналося щось недобре... Закипала буря...

Звикле вухо вже розпочуло б у тому невиразному, тихому ще гаморі, що зривався то тут, то там, грізні згуки обурення.

У перших рядах крісел сиділи “почтенньїе сенатори и старцы” — лисі жуїри, прихильники актриси. І до української п’єси, і до української мови байдужісенько було їм, — вони прийшли подивитись на свою “диву” в новій ролі і знайшли, що все це вийшло в неї “очень мило”, і цей costume paysanne[5] надзвичайно личить гарненькій ляльці: голенькі ручки, шийка і ніжки, стиснені шовковими панчішками — c’est charmant.[6] Ледве впала завіса, з передніх рядів крісел почулися оплески, а діріжор звівся на своїм місті, держучи на срібній таці оксамитну подушку з якимись фермуарами, коло нього стояли капельдинери з квітками і дарунками. Розп’ялась завіса, і разом з Кропивницьким-Гаркушею вилетіла, мов пташина, рожевенька “дива” вклонитися публиці за оплески й дарунки.

Цього було вже занадто.

Як подих осіннього вітру в зголілому лісі, розлігся по театрові свист різкий, болючий, що ніби розшарпонув все повітря. Публика заметушилась. Передні ряди почали гнівно озиратися на гальорку і ще дужче плескати в долоні, а молодь... “От них же первьій есмь аз”, — щиро озвалася на гасло. Нечуваний ґвалт знявся в театрі: передні ряди партеру плескали в долоні, — гальорка і молодь лютували. Посвисти, тупання ногами, гадюче шипіння глушили оплески партеру... А діріжор все стояв з дарунками в руці, не знаючи, що йому чинити. Аж ось розіп’ялась завіса (всередині великої завіси зроблено було такі драпіровки, що розпиналися, коли артистові треба було вийти вклонитися) — і перед очима публики виявилася високомелодраматична сцена. Пані Летар лежала долі, мов непритомна; біляві коси спадали шовковими пасмами з чола, Кропивницький підтримував її за талію одною рукою, а другою підносив їй дарунки, які непритомна пані одпихала рукою. Казанцев виступив на крок наперед і голосом “розвінчаного короля” озвався до театру: “Полюбуйтесь на вашу жертву! Доктора!! Доктора!!”

Завіса впала. Ґвалт вгамувався.

Таким скандалом закінчились перші українські спектаклі в Київі. Але скандал той виникнув з найкращого, найсвятішого почуття. Даремно “Киевлянин” силкувався довести, що “хохломаны” навмисно підстроїли скандал, аби знеповажити “русскую артистку”. Сліпий не бачить сонця.

То була вогненна образа за знеповажливе відношення до українського слова; то була пекуча любов до пригнобленого свого рідного, яку розжеврів до полум’я український театр. Стара рана, роз’ятрена сльозою образи.

Спектаклі скінчились... Артисти попрощалися з киянами до осени... “Украинские спектакли, — писав співробітник “Труда”, — и на целый месяц останутся предметом разговоров”.

Він помилився рахунком: вони лишилися “предметом разговоров” на цілих 25 літ.

 

 


[1] Театр Бергоньє знаходився на вул. Фундуклеївській. Нині — театр російської драми.

[2] Шедеври.

[3] Муцій Сцевола — римський консул, за одними даними в 117 р., за іншими — в 135 р.

[4] caevant consules — консули, будьте пильні (латин.).

[5] costume paysanne  — селянське вбрання (фр.).

[6] c’est charmant — дуже мило (фр.).

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.