Зофія Налковська. Той день

 

У сонячний полудень пані Катажина сиділа на кам’яному балконі свого дому. Солодкий тягар сонця, від котрого вона була відгороджена маркізою в білі та рубінові смужки, непомітно падав на її тіло і зневолював м’якою втомою, ніби шовковою сіткою. З пустої глибини, що під стопами, лунав дерев’яний гуркіт коліс, які обертаються і тупіт копит. Перехилившись через балюстраду, пані Катажина могла бачити дрібні постаті людей, що йдуть сонячною стороною вулиці, а посередині – великих, добрих, освоєних звірів, які граціозно струшують гривами і тягнуть за собою коробки засобів пересування. Білявий, душний колір повітря малював глибокою перспективою вулицю, обсаджену деревами, у гобеленові, нерозбірливі візерунки віддалі.

До країв балкону були прикріплені довгі, зелені скрині, з яких дихаючою буйністю барв, блиску та запаху вибухали квіти. Догори височіла пломеніюча резеда, цвіли дзвіночки, ароматом дихала матіола, в тіні лежали братчики, заплутавшись у тасьмах довгої, білої трави, що шелестіла на сонці. Слизьке, м’яке гілля обвилося навколо колон балюстради, як зелені вужі, з країв перекидалися, розпачливо пнулися золото-пурпурові троянди, над прірвою головами вниз звисали плющі.

Пані Катажина була ослаблена та сонна, а водночас сповнена солодкого, глибокого неспокою. Добре їй було так нерухомо сидіти у своєму висячому квітнику і в білій сонячній спеці тужити до бурі.

Її безсильну свідомість перетинав чудовий пурпуровий промінь, подібний до закривавленого кинджалу, промінь звістки життя і смерті. Стояла вона сьогодні на границі обох таємниць і заглиблювалася у дві найдальші події на землі. Це був той дивний день, в якому відбувалася всередині неї смерть, а з гробу виривалася, як вітер, сила та, що відкупляла невинний злочин, сила помноженого, несамовитого бажання жити. День, котрий зближував її з океанами, робив залежною від віковічних змін місяця, підкореною незмінним правам, журливою та погідною, як її сестра, сама природа.

В той день сфера її вразливості наповнювалася хаосом відчуттів, незрозумілих людині. Через пам’ять гірляндою тягнулися затьмарені спогади жахливого, повного пафосу буття, спогади атавістичні, ніби відгомін віків, коли в глибині затіненого папоротями гроту, ліниво ховалася від сонця – вона, чудова біло-рожева самиця з подібними до океану золотими очима і золотою гривою – гарніша від лебідки, від змії, від чорної пантери.

Пані Катажина мала в собі багатство вічної, ще не знищеної думками та культурою, жіночності, забраної колись квітам, звірям і стихіям. Мала тіло біле, як молоко, товсті повіки, з-під яких поволі дивляться очі і світле волосся, укладене у формі шолому.

Сидячи нерухомо, вона почула шелест поза занавіскою. На балкон з салону зайшла молода пані у великому капелюсі, весела, зовсім маленька як колись Лола, з котрою гралися тоді в королеву і робили собі груди з двох носових хустинок, щоб виглядати дорослими.

Подруга прибула з великою просьбою.

- Одягайся і підемо разом вибрати ламу та мереживо – сказала вона.

- У таку спеку – стривожилася пані Катажина.

- Без тебе я не дам ради. Передивилася багато – і не можу вибрати. Такі вони прекрасні – ах, якби ж ти знала! – Одна мережка золота – така стара, точно, ніби іржею покрита… Візерунок, як сон – золоті цикламени на шовковій павутині… А на іншій – важкі троянди на срібній канві – вишивки дивовижні – Ходімо.

- Сьогодні ніяк не можу.

- Чому?

- Я нездорова – визнала пані Катажина з деяким збентеженням, знизивши голос.

Подруга бровами зробила вираз повний співчуття.

- Ах, нездорова – Ну, тоді дійсно краще не йти. Мені від народження Терезки казали завжди лежати – принаймні перший день. Немає нічого огиднішого, справді, ти бідолашна…

- Знов ж таки для мене це не є чимось огидним – ліниво посміхнулася пані Катажина.

- Може – Але я завжди маю болі… І завжди ця думка, що виглядаєш  неестетично… Я тоді відчуваю відразу від себе самої – чесно тобі кажу. Просто не терплю себе…

- Я ні. Я  трохи знервована, плакала б через невідомо-що – навіть зі сміху. Пригадую собі давні речі. Правду кажучи, мені сумно. Ця думка, що могла б бути дитина…

Пані Лола розсміялася, киваючи великими, чорними перами капелюха.

- Ох, ох – ще мало тобі двох синів?

- … Адже воно померло – напівголосно сказала пані Катажина. – Може донечка – подібна на мене …

- Ну що ж – ще собі могла б дозволити – жартувала подруга. – Помирися з чоловіком… Думаю, що він нічого не мав би проти цього…

Пані Катажина відвернула голову, збентежена рум’янцем якогось невловимого упокорення.

- Ех – це тільки якийсь собі інстинкт… Бо в реальності зовсім не хочу…

- Навіть доньки?

- Ні – ні.

Пані Катажина, коли виходила заміж декілька років тому, була худою, ширококостою, недосвідченою дівчиною. Кохала свого чоловіка, але його кохання стало для неї мукою і зі справжньою прикрістю народила йому двох синів. Чоловік заявив, що Катажина є жінкою “без темпераменту”. – Той  факт, що вона йому поступово переставала подобатись, був для пані Катажини радісним спостереженням: тішило її те, що не треба більше буде народжувати дітей. Повеселішала, погладшала і невдовзі стала неперевершено красивою жінкою, білою, гарної статури, як жінки на картинах Відродження. Робила сенсацію на операх і концертах, ходила по землі під захоплюючими поглядами. І лише тоді з її буйного тіла, як квітка, виросло бажання жити. Перший раз подивилася на свого супутника життя, як на чоловіка. Але він кохав уже іншу жінку і мав поза домом другу сім’ю. Відтоді вона зненавиділа чоловіка і у його домі жила чужа та самотня.

Пані Лола помітила свою нетактовність. Намагалася повернутися до теми.

- І що ж давнього ти собі пригадуєш, що є таким сумним? – запитала добродушно.

- Не ті давні речі є сумними, а тільки саме пригадування. Те, що минули… Звичайний жаль за годиною, що минає, заплаканий смуток за мрією, що гасне. Бо часом мені здається, наприклад, що я живу в неіснуючій країні одного з тих чудових, дивовижних пейзажів, які бачила у дитинстві. Лежу в тіні маленьких блідо-зелених дерев, п’ю воду з зеленої криниці, вибираюся в далекі, білі дороги. Адже, у певній мірі усе це існує насправді. Що ж би сталося з тим великим вишитим на килимі конем із золотим оком, який стояв коло намету?... Цей кінь був для мене важливішим від багатьох інших живих коней, які бігають, тупаючи справжніми копитами, яких я бачила протягом усього свого подальшого життя.

Весела пані Лола слухала дуже ввічливо, майже з цілком поважним виразом обличчя.

- Також пам’ятаю один будиночок на горі, яка заросла кущами диких троянд. Для моєї уяви він став певною необхідністю, пунктом порівняння, ніби шкалою для усіх інших будинків на землі. Скільки разів при мені хтось говорить це слово: будиночок, я завжди бачу власне той, той єдиний – поміж трояндами…Смішно, але усе-таки мені здається, що все це якраз є чимось особливо важливим.

- Картини на стінах є дуже схожими до вікон в інший світ – підтакувала пані Лола.    

- Вікна у мрію… А дзеркало – знаєш? Ніби зачаровані двері до скляних палаців дня…

Пані Катажина ненадовго замислилася.

- І все це – найбільш дивне, непотрібне – постає у моїй уяві саме у такі дні. Тоді я найсильніше мрію, хижо прагну тих дивовижних речей, котрі втікають від своєї назви, як перелітні птахи. Сумую найбільш тужливо…  

- Хоча ціла фізіологія цих зворушень – брр!

- Ні, ні – це не є чимось огидним. Та пурпурова кров, що плямить білі снігові батисти – надлишок, котрим нехтує щедра, недбала природа… Що ж огидного? Красиве – це безтурботно неоцінений скарб життя, радісна марнотратність.

Проте пані Лола залишилася при своїй думці. Під час розмови вона пригадала собі ті золоті цикламени на шовковій павутині і вишиті троянди. Отримавши відмову, поцілувала подругу у біле чоло і сама вибралася робити покупки. Всупереч протестам, пані Катажина відпровадила її аж до передпокою.

Пізніше повернулася на балкон і думала, скільки ж подій сталося від часу, коли вони так двоє бавилися у чудові дитячі ігри – зрозумілі для обох і без застережень близькі. Так мандрували пізніше через пахучі вихори життя, так  похилялися над чарівними водами. Пані Лола мала одну вищість над подругою, а саме, одного разу, п’ять років тому, зрадила свого чоловіка; сильно покохала одного гарного, доброго пана – і так вона стала його коханкою. Це дуже імпонувало пані Катажині. Однак весела пані Лола повернулася до свого чоловіка, котрий не був ані гарним, ані розумним – але був єдиним чоловіком, який міг дати їй незмірно багато тілесного щастя. Так – не кохаючи його – була щасливою і тільки тому не народжувала більше дітей, бо вже сама цього не хотіла. А пані Катажина ненавиділа свого чоловіка, але не вміла його зрадити.

Велика, легка, біла хмара, котра у якійсь непоміченій хвилині була закрила сонце, зараз м’яко впала  у лазурову глибину, розтаяла у пожежі неба. Пані Катажина солодко примкнула очі у свіжо віднайденій самотності і медитувала у безцінному, золотому теплі дня, посміхалася безмовними устами до незрозумілої радості життя. Зітхнула.

Знову жаліла, що не може мати тих усіх чудових дітей, котрі помирали в ній вже стільки років поспіль. І одразу думала зі здивуванням, чому так таємно дикою є природа, що у мрії і тузі каже прагнути того, що є лише терпінням, що в катуванні і жаху кидає на низький, чорний берег смерті. І дивина незрозуміла, що з-над цієї прірви приносить чуже нове життя...

У цьому бажанні материнства – мимовільному та безпідставному – думка, що розросталася назовні, пані Катажина знову відчула урочисте приближення, похилення ледь притомної голови понад хаосом найважливіших, значущих, вирішальних справ, які тривають вічно…

Думка чи бачення… Ця жінка, зі свого буття творить нові буття, своїм материнством кладеться між життям та смертю, як міст понад прірвою – вічна жінка… Та, котра з’єднує обидва краї, ніби квітуча галузка… Вона, прекрасна біло-рожева самиця з золотою гривою і золотими очима, подібних до океану – гарніша від лебідки, від змії, від чорної пантери.

Пані Катажина поволі відкрила очі і спрямувала погляд на квіти. Вони ніжилися на сонці біля її ніг, сягали до стегон. Природним, очевидним шляхом розцвітала з їх чудових запахів та кольорів тужлива думка про кохання, завжди живого, хоч неіснуючого, про кохання, яке десь на зовні світу своїм містичним триванням виправдовувало усі мрії на землі.

- О, гарні квіти – зітхнула пошепки.

І ще раз наново вона запрагнула кохання, яке б їй заборонило дивитися з відразою на сина, що має усміх від батька. Тому, що це був той день, день безпідставної віри, що все, що вже було, може статися ще раз, може статися інше, первинне і остаточне, як квіти…

З сусіднього вікна вона почула чоловічі голоси: чоловік ймовірно приймав у своєму кабінеті когось зі знайомих. Слова доходили до неї – непотрібні, пусті.

- А як сьогодні пані? – питав незнайомий голос. – Категорично не можна її побачити? – нездорова? 

- Ах, дружина! – Ні… Бачите – хе, хе – жінки завжди мають різні там свої ці…

Слухала повна відрази – вона, у цей день зближена з океанами, залежна від віковічних змін місяця, підкорена незмінним правам, журлива та погідна, несвідома своїх таємниць, як прекрасна її сестра, сама природа.

Переклала Уляна Торська

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.