Sclavae

Була зима, коли я приїхала до того сумного, чужого міста.

Ранки були темні, як смеркання. Ночі не мали кінця. По вулицях їздили сани з дзвіночками. Життя під дахом відійшло на сотні миль від природи. Лавиною світла вибухало вночі і замикало змучені очі на смертельну журбу дня.

Тому завжди вночі трапляються дивніші й гірші речі, ніж в пору квітнучих рож і конаючих бузків.

Я відчула біль в серці, коли побачила його вперше. І відразу зрозуміла, що цю людину або смертельно зненавиджу, або кохатиму. І задрижала зі страху за своє лагідне, тихе, перше кохання.

Відвернула голову, але відчувала на собі розпечену сталь його погляду. Затремтіли і запалали мої губи —  і нечутним шепотом промовили те ім’я, як слово заклинання. Але той не почув волання —  задалеко був від мене – і задалеко вже в ту мить від мого серця.

З ненавистю звернула я очі на ту нову, чужу, ворожу мені людину.

Стояв при мені – і говорив речі солодкі й злі. А я перебирала його слова як квіти – і в пам’яті моїй залишила тільки ті, що мали запах чарівний, сонний, наркотичний, запах, що нагадував мені золоті квіти мого саду.

І повіяв на мене оманливий чар майже конкретної згадки.

— Кажіть так ще — довго, довго ­— сказала я, заслухана. — Маєте голос такий схожий на голос людини, яку я любила.

Він відразу замовк — і сердито зморщив брови. А я розсміялася.

То був сміх радості: бо здавалося мені, що справді його ненавиджу, І це мене заспокоїло.

Ми довго не зустрічалися. Я не думала про нього, сумувала за своїм нареченим і писала йому багато листів. Більше, ніж звичайно. Можливо, забагато.

Написав мені, що ніколи в житті не цілував уст іншої жінки. Прочитавши ці слова, я плакала через велике, безмежне кохання. Але коли того самого вечора вдруге в житті побачила ту злу дивну людину — відчула жар на обличчі і шаленство в мозку, і пурпурову завісу на очах.

І перестала опиратися.

Сказала йому все, чого хотіли його очі. Що ніколи не кохала і завжди прагнула кохання, що вшановувала тільки себе, — і що те найсмутніше з усіх культів, що для очей моєї думки затісною є безмежність, хоч руками не дотягнуся навіть до найближчої з зірок. Що мені смертельно тоскно, що я переможена, що одне слово – і стану покірною й чекаючою.

А він — прийняв мою жертву.

Зробив з мене сомнамбулу свого погляду. Я блукала по заплутаних ганках його капризних думок. Танцювала, коли він наказував, або плакала, розпускала своє довге волосся і його темнозолотий плащ стелила йому під ноги, б’ючи поклони перед його злою силою. І блиск сонця мала в очах – і кров на устах.

Але боліла моя душа.

Відходила далеко, коли я на спадистій дорозі збирала пошарпані, оксамитні, майже чорні від муки троянди. Відходила далеко – і не кликала вже мене за собою. І найгордішою, найдальшою від життя була тоді, коли тіло моє зімлівало під ударами отруєних квітів. А коли в екстазі спокути хотіло піти за нею по кам’янистих шляхах болісної гордості, поверталася швидко, як тінь — і єдналася з ним у болісних, ворожих обіймах.

І стільки було в цьому муки, що я не витримала.

В хворобливому прагненні спокути я завдала собі найсильнішу муку, щоб убити ту. Пішла — діставши замість прощання його злий усміх.

Я була в країні квітнучих  рож і конаючих бузків. Спала на сіні і на волошках. Стала чистою й простою.

Захмеліла від незмірної втіхи повернення, я занурила вдячний погляд  у срібносапфірові, прощаючі, мудрі очі мужчини, котрий ніколи не цілував іншої жінки.

Його душа була мені найближча і найдорожча на всій землі, серце кохаюче, покірне, безмежно віддане, палаюче екстатичною любов’ю аскета.

Ми ходили по старому парку — замріяні, колишні, стильні, зневажаючі дійсність мешканці чарівного, власного, монаршого острова — Утопії.

— Ти єдина, королівська, свята, — говорив він, сплітаючи руки. — Найвище щастя — бути тінню твоєї величі.

— Чи ти не мрієш про більше щастя? Чи не прагнеш своєю силою засліпити мені очі?

— Я ніколи до тебе не дорівняюся.

— Намагайся.

— Нащо?

— Мене вже змучило панування, — зізналася я тихо.

— Ні, ні, не кажи так, — боронився він. — Мусить бути так, як є. — Я мушу чути над собою твою силу — спокійну, ясну, як мушу чути атмосферний тиск. Інакше та мука сумнівів розсадить мій череп.

Він закрив собі очі моєю долонею, а я відчула пустку.

Я несвідомо оглянулася. Він не зрозумів і теж неспокійно оглянувся.

— Ти ж ніколи нічого не боїшся, — шепнув.

— За себе — ніколи.

Питав, але я не зізналася.

Ноги мої були поламані від котурнів, на яких він змусив мене ходити. Ми сіли над водою і дивилися на дно, де плавали зорі.

Коли листя почало жовкнути й багряніти, на моє серце впала туга минущості.

Відчував у мені опір, хоча я мовчала — і це його мучило.

Я відчула, як моє серце під вітром примусу скорчилося і змерзло.

Душа моя засмутилася.

— Я не твоя, — ­ сказала.

Коли я залишилася сама, простягнула обидві свої руки невільниці в понурому напрямі півночі і голосно сказала:

— Злий чоловіче зі сталевими очима — вертаюся до тебе.

Коли я повернулася, він не був ні втішений, ні здивований.

— Візьми й поламай мої срібні крила — сказала я йому. — Так мене мучить душа.

Знову притулила до уст спалені квіти споминів.

— Так ти впевнилась — почав говорити — і раптом розсміявся, а цьому сміху чувся тріумф.

— Те було тільки мрією, — шептала я. Тебе одного дійсно кохаю. Не маю сили бути святою й безстрашною — хочу жити, я лише жінка. Мушу обожнювати, кохати, боятися, щоб бути щасливою

— Вічна жіночність... одвічна жіночність, — мстився він. – Sclavae amantes...[1]

1905 р.

(Переклад Н.Михайлівської)