Зофія Налковська. Біля залізничної колії

 

 

До цих померлих належить ще одна, оця молода жінка біля залізничної колії, якій втекти не вдалося.

Сьогодні можна вже пізнати її тільки з розповідей людини, яка це бачила і яка не може цього зрозуміти. І живе вона тепер теж лише в пам’яті очевидця.

Ті, кого везли довгими поїздами в запломбованих вагонах у табори знищення, бувало, втікали по дорозі. Але небагато на таку втечу зважувались. Це вимагало більшої відваги, ніж отак без надії, без спротиву і бунту їхати на вірну смерть.

Втеча часом вдавалася. Серед оглушливого гуркоту розігнаного товарного вагону ніхто ззовні не міг почути, що відбувається всередині.

Єдиним способом було виламування дощок з підлоги вагону.

У тісняві натовпу людей, зголоднілих, сморідних і брудних, це здавалося майже нездійсненним. Важко було навіть поворухнутися. Скупчена людська маса, якою кидало від рвучого ритму поїзда, хиталася і колихала у страшній задусі й темряві. Однак навіть ті – надто слабкі і лякливі – хто не міг мріяти про втечу, усвідомлювали, що іншим треба в цьому допомогти. Вони відхилялися, притискали до себе, піднімали вимазані гноєм стопи, аби відкрити шлях до свободи іншим.

Підважена з одного боку дошка вже була початком надії. Треба було відірвати її спільним зусиллям. Це тривало годинами. А тоді залишалось відірвати другу і третю дошки.

Хто був найближче, нахилявся над вузьким отвором і перелякано сахався. Потрібно було набратися відваги, щоб, намацуючи спершу руками, а потім ногами, виповзти через вузьку щілину понад гулом і скреготом залізяччя, у вихорі повітряних струменів, над миготливими шпалами, досягнути до осі і, отак схопившись руками, переповзти до місця, стрибок з якого дозволяв би сподіватися на порятунок. Випасти між рельсами або через колеса на край колії – різні були способи. А пізніше прийти до тями, непомітно скотитися з насипу і втікати до чужого, манливого темрявою лісу.

Люди падали під колеса і часто гинули на місці. Гинули від удару об виступ балки, кант засувки, з розгону кинуті у сигнальний стовп чи придорожній камінь. Або ламали собі руки і ноги, приречені в такому стані на всілякі знущання ворога.

Тим, котрі наважувались ступити в ревучу, розігнану, стугонливу прірву, було відомо, на що вони йдуть. І відомо було тим, що залишились – хоч ані з засунутих дверей, ані з високого віконця не було як визирнути.

Жінка, яка лежала біля колії, належала до відважних. Вона була третьою з тих, хто ступив до отвору в підлозі. За нею скотилося ще декілька. У цю мить над головами подорожніх розляглися постріли – наче щось вибухало на даху вагону. Постріли одразу замовкли. Але ті, що їхали, могли тепер дивитися на темне від зірваних дощок місце, як на могильну яму. І спокійно їхати далі назустріч власній смерті, яка чекала на них в кінці дороги.

Поїзд давно зник у пітьмі зі своїм димом і гуркотом, навколо простелився світ.

Людина, яка не може зрозуміти і не може забути, розповідає це ще раз.

Коли розвиднілося, поранена в коліно жінка сиділа на узбіччі рову, на вологій траві. Комусь вдалося утекти, хтось неподалік від колії, під лісом лежав нерухомо. Декілька втекло, двоє були вбиті. Одна вона залишилась так – ні жива, ні мертва.

Коли він знайшов її, вона була сама. Але поступово з’являлися люди на цьому пустирі. Вони надходили з боку цегельні і зі села. Налякано зупинялися, дивилися здалеку – робітники, жінки, якийсь хлопець.

Щомиті утворювався невеликий гуртик людей, які стояли й роззиралися неспокійно і спішно відходили. Приходили інші, але теж не затримувалися на довше. Стиха розмовляли між собою, зітхали, про щось радилися і відходили.

Сумнівів тут не було. Її чорне, як смола, кучеряве волосся було розтріпане надто виразно, її очі надто чорно і непритомно переливалися під опущеними повіками. До неї ніхто не озвався. Це вона запитувала, чи ті, що лежать під лісом, мертві. Дізналася, що мертві.

Був білий день, місце відкрите, здалеку звідусіль видне. Люди вже розвідали про випадок. Були часи посиленого терору. За надання допомоги або переховування загрожувала вірна смерть.

Одного молодого чоловіка, який стояв довше, потім відійшов на кілька кроків і знову вернувся, вона попросила принести їй з аптеки веронал. Дала гроші. Відмовив.

Хвилину вона лежала із заплющеними очима. Знову сіла, порухала ногою, обхопила її двома руками, забрала з коліна спідницю. Руки були закривавлені. Цей смертельний вирок, що застряг у її коліні, сидів там, як цвях, яким вона була прибита до землі. Вона лежала довго і спокійно, надто чорні очі закрила повіками.

Коли вона нарешті їх розімкнула, то побачила навколо себе нові обличчя. Але той  молодий чоловік все ще стояв. Тоді вона попросила купити їй горілку і сигарети. Він зробив їй цю послугу.

Громадка на узбіччі насипу привертала увагу. Постійно приходив хтось новий. Вона лежала серед людей, але не очікувала на допомогу. Лежала, як поранений на полюванні звір, якого забули добити. Вона була п’яна, дрімала. Непереборна сила відмежовувала її від них усіх кільцем жаху.

Минав час. Стара селянка, що була відійшла, знову повернулася. Вона була захекана. Підійшла впритул, вийняла з-під хустки заховане бляшане горня молока і хліб. Нахилилася, поспіхом вклала це в руки пораненій і зразу відійшла, аби здалеку тільки глянути, чи вип’є. Щойно вона побачила двох поліцейських, які йшли з боку містечка, зникла, затуляючи лице хусткою.

Усі інші теж розійшлись. Лише один маломістечковий франт, який приніс горілку і сигарети, досі стояв біля неї. Але вона нічого більше не хотіла від нього.

Поліцейські поважно підійшли подивитися, що сталося. Зрозумівши ситуацію, радилися, що ж їм робити. Вона зажадала, щоб її застрелили. Домовлялася з ними про це упівголоса, щоб тільки не давали нікому знати. Вони не наважувались.

Відійшли і вони – розмовляючи, затримувались і знову йшли далі. Невідомо було, що вони вирішили. Врешті-решт вони не схотіли, однак, виконати її волю. Вона зауважила, що з ними пішов і той привітний молодик, який давав їй прикурювати сигарети запальничкою, що не хотіла запалитися. І якому вона сказала, що один з тих двох убитих під лісом, це її чоловік. Виглядало на те, що ця новина була для нього неприємна.

Вона спробувала напитися молока, але за мить у задумі відклала горня на траву. Проминав тяжкий, вітряний передвесняний день. Було холодно. За пустим полем стояла пара хатинок, з іншого боку кілька невеликих, худих сосен замітали гілками небо. Ліс, до якого вони мали втекти, починався далі від рельс, за її головою. Цей пустир був цілим світом, який вона роздивлялася.

Молодий чоловік повернувся. Вона знову випила горілки з пляшки, а він подав їй вогню до сигарети. Легкі, рухомі сутінки насувалися на небо зі сходу. На заході клубки і смуги хмар швидко піднімалися догори.

Призупинялися нові люди, повертаючись з роботи. Давніші роз’яснювали цим новим, що трапилось. Говорили так, ніби вона взагалі їх не чула, ніби її вже не було.

– Це її чоловік там лежить убитий, - мовив жіночий голос.

– Втекли з поїзда у цей лісок, але стріляли по них з рушниці. Убили її чоловіка, а вона тут сама залишилась. Поранили її в коліно, не могла далі втікати…

– Якби ж з лісу, то легше було б де її взяти. Але так, у людей на очах, - нема ради.

Це казала стара жінка, яка прийшла по свою бляшану кварту. Вона мовчки глянула на розлите на траві молоко.

Так от ніхто не захотів забрати її звідти на ніч чи викликати лікаря, чи довезти до станції, звідки вона могла б поїхати до шпиталю. Нічого такого не було передбачено. Йшло вже тільки до того, щоби так чи інакше померла.

Коли вона розплющила очі у сутінках, біля неї вже не було нікого, крім двох поліцейських, що повернулися, і того одного, який тепер вже не відходив зовсім. Вона знову сказала, щоб її застрелили, але не вірячи в те, що вони це зроблять. Обидві руки поклала на очі, аби нічого вже не бачити.

Поліцейські досі вагалися, що мають робити. Один намовляв іншого. Той заперечив:

– Давай ти сам.

Вона почула голос того молодого:

– Ну, то давай, пане, мені...

Торгувалися ще і сперечалися. З-під прикритої повіки вона побачила, як поліцейський дістав револьвер з футляру і подав незнайомцю.

Люди, що маленькою групкою стояли неподалік, бачили, як він похилився над нею. Почули постріл і обурено відвернулися.

– Могли б вже краще покликати кого, а не так. Як якогось пса.

Коли зробилося темно, з лісу вийшло двоє людей, щоб забрати її. Вони ледве знайшли те місце. Думали, спить. Але, коли один з них взяв її під спину, одразу зрозумів, що має справу з трупом.

Вона лежала там ще всю ніч і ранок. Аж перед полуднем прийшов сільський староста з людьми і велів її забрати та поховати разом з тими двома, вбитими біля залізничної колії.

–  Але чому він в неї вистрілив, це не ясно, – казав оповідач. – Не можу цього зрозуміти. Саме про нього можна було подумати, що йому її жаль...

Переклала Анна-Марія Козак

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.