Це діється в парижському музею Лювру у відділі грецького мистецтва.

Кілька молодих жінок стоїть перед славною статуєю Венери й оглядає критичним зором цей клясичний правзір жіночої краси.

- І це має бути ідеальна краса?

- Дивіться тільки на цілі широкі бедра!

- Взагалі, що це за стать. І з заду і з переду за багато.

- Повинна піддатися енерґічній відтовщуючій курації!...

- А яка велика нога. З такою ногою неможливо гуляти черлєстона!...

- І литка фатально груба!... Гарно виглядалаби ця бо­гиня краси в короткій спідничці!...

- Ну, коротко кажучи, нема в неї жадної лінії і, якби зголосилася на якийсь конкурс краси, то її висміялиб.

Приклонниці сучасної лінії засміялися голосно, а марму­рова богиня споглядала на них з висоти свойого педесталу нерухома, мовчазна, байдужа. Хоч хто знає? Аджеж жінці хочби й камяній, ніколи не байдуже, як критикують її вроду.

Нова Хата. – Вересень 1927 р. – С. 8.