Юрій Винничук. Інакший світ

Українська література скидається на айсберг, у якого 90% під во­дою, а лише 10% над водою. Безліч творів досі ще у рукописах, безліч письменників неприступні ширшому колові читачів, оскільки їхніх творів ніхто не перевидає.

Навіть така письменниця, як Наталена Королева, чиї твори належать до вершинних здобутків нашої літератури, видана за час Незалежності тільки частково. А більша частина її творів залишилась у рукописах та в журнальних публікаціях.

Її називали Понтійською Амазонкою, княжною іспанського роду, забутою ґрандесою, письменницею світової теми, письменницею-казкою, найекзотичнішою постаттю у нашій літературі. Саме її життя – це вже чудова підстава для створення захоплюючого серіалу, де буде все – таємниці мадридського двору, королівські інтриги, велике кохання і карколомні воєнні пригоди.

Письменниця й сама це чудово розуміла, а тому залишила для нас кілька автобіографічних творів, два з яких публікуються у нашому виданні. Тому спробуємо розповісти лише про те, що залишилося поза ними.

Наталена Королева народилася 3 березня 1888 року в іспанському містечку Сан-Педро де Карденья біля Бурґоса – на батьківщині леген­дарного лицаря Родріґо Діаса де Бівара, відомого з історії як Ель Сід. Батьком майбутньої письменниці був граф Адріян-Ґеорґ Дунін-Борковський зі старовинного українського шляхетського роду, одна гілка якого сполонізувалася, а друга збагатила козацьку старшину. Мати письмен­ниці походила з не менш старовинного іспанського роду і називалася Марія-Клара де Кастро Лячерда Фернандес де Кордоба де Медіначелі і Фіґероа.

За іспанською традицією дівчинку охрестили кількома іменами відразу: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена. Такої родовитої письменниці та ще й зі своїм гербом – Кастильська Вежа і Араґонський Лев від матері та Білий Лебідь від батька – наша література ще не мала. Зрештою, ніщо й не віщувало, що з цієї іспанської шляхтянки стане українська письменниця.

Взагалі родові легенди Наталени Королевої настільки цікаві, що вона не могла їх не відтворити у своїх творах. А особливо пишалася тим, що є прямим нащадком найученішої жінки в Іспанії XVIII сторіччя – Ісидори-Марії де Лячерда, котра стала професором Мадридського університету.

Оскільки граф Борковський з дитинства виховувався у Франції, то тут минала і його молодість. У 1884 році на французькому курорті у Біарріц він і познайомився з чарівною іспанкою, а, одружившись, переїхав до маєтку дружини в Іспанію. Перед самим народженням Наталени туди ж приїхала з Волині мати графа Теофіля з роду Домонтовичів. Наталена називає її “литвинкою”, через що деякі дослідники шукали у письменниці й литовську кров, але литвинами в Україні віддавна називали волиняків та поліщуків, а не литовців.

Мати Наталени померла через п'ять годин після пологів, а батько як учений-ентомолог і член Французької Академії Наук вирушив у подорож до Африки, Індії та Цейлону. Опікуном маленької Наталени став вуйко Евгеніо, але що він служив офіцером королівської гвардії в Мадриді, то доручив дівчинку бабусі Теофілі.

Відтак чотири дитячих роки Наталена провела на Волині у бабусі у маєтку Великі Борки. Там вона і навчилася української мови. У повісті “Хрест” ці золоті дні дитинства описані з неабиякою любов'ю.

Найбільшим щастям для малої Ноель (в Україні її називали на французький манір) було вирватись з панського будинку і втекти до баби Северини, що доглядала птицю у бабусиному маєтку. “Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була “зілійниця”: вміла лікувати...

Перед темною іконою у срібній “шаті” висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лямпадка – червона і тепла. Немов горіло то ясною офірою “за всіх і за вся” живе серце Северини, яка собі від життя уже нічого не бажала.

Знала стара і безліч казок. Не про красунь з золотим волоссям, а про те, звідки взялася на світі квітка гвоздики, чому жайворонок до сонця летить, чому чайка – татарська душа – все “ки-ги! ки-ги!” кричить.

Навесні у баби Северини аж лящало – від щебетання. Бо на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриньочках було повно потяток: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все це – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя.

А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок та золотом каченців-купчаків. Коли баба Севсрнна уперше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія.

Ранком того дня Северину возили “нетачанкою” до містечка, до церкви. І повертала баба урочиста й посвятна з двома просфорками. Половинку одної давала Ноель, яку називала Наталею. Довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про “душечку”, яка б мала “зглянутися на сирітську долю”. Другу половинку просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихотки.

Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом і кольоровим образком в овалі: Христос благословляє круглий хліб і келих. І відбувалось чаювання з хлібом і медом. Цукру баба Северина не вживала ніколи:

– Він грішний: крізь собачі кості його перепускають!

Діставала, шматок хліба з медом і Ноель. І який же смачний був цей хліб! Напившись чаю і, прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні всіх своїх потяток зі всіх скриньок, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накришена друга просфора, сипала свячене на Маковія зілля: полинь, деревій та китички проса.

Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав'язувала собі очі і ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити пташенят, простягнувши руки, баба виводила з хати своїх потяток, промовляючи:

Як не бачу я ні вікон, ні дверей,

Най не бачить ворог моїх курей!

Ані шулика, ані ласиця,

Ані шкідливий звір, ні птиця.

Геть від нас хвороби, лихо!

Наше місце свято, в нашім краю тихо!

Коли вся малеча була на дворі, Северина здіймала з очей пов'язку, махала нею “на чотири вітри”, заклинаючи ще: “годину погану та лиху чарівницю Морану”. Тоді сипала навхрест “Маковійське зілля” і крихотки просфори, промовляючи:

Святий Аврам на зілля орав,

Мати Божа поливала,

Людям на потребу благословляла.

Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони “росли здорові” та щоб було їх “як маку”...

Для баби Северини все було живе і посвятне: і вода, і земля, і вогонь. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила “сплюгавлену ватру”, вигребала до чиста увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносячи його “страсною свічкою” з зеленого воску, що принесла її зі святого Києва з прощі у Лаврі.

Ранком, вибираючи воду з криниці, баба “віталася” з нею:

Добрий день, Водо Уляно, Земле Тетяно.

Доторкалася кінцями пальців і землі. Коли ж зривався вітер, умовляла його:

– Вітре Дмитре! Вій до того краю, де нікого не маю!”

На початку 1893 року бабуся Теофіля померла, і Наталенин вуйко Евгеніо відіслав її до монастиря Нотр дам де Сіон у Піренеях.

“Крім вуйка-теолога ніхто не відвідував Ноель-Естрельїту, – читаємо у повісті “Хрест”, – ніхто не брав її додому, ані на ферії (канікули. - Ю. В.), ані на свята. Куди ж бо міг взяти її теолог, що мешкав сам у кляшторі? Бо хотів стати не тільки священиком, але й ченцем”.

1898 року її тітка Інес, яка була старша від Наталени лише на десять років, вийшла заміж і забрала дівчину з монастиря. Описала це письменниця захоплюючими словами:

“І от травневим ранком до життя сироти увійшла казка. Мала вона – як це й повинно бути у казці – постать Доброї Феї, яка назвала себе Ноеліною тіточкою Інес.

Перебуваючи уже другий рік на шлюбній подорожі Європою, молоденька двадцятилітня Інес схотіла – повна особистим щастям – зробити радість Кляриній сирітці і взяти її у подорож із собою. Ласкавість тіточки Інесільї була така безмежна, що запропонувала небозі самій вибрати собі маршрут. Справжня казка!

Добра, Фея з'являється з травневих квітів, дотиком чарівного прутика зміняє звичайний гарбуз на золотий повоз, а нікому непотрібну Попелюшку – на щасливу принцесу, бажання якої стають дійсністю!

Ноель назвала три міста, які хотіла побачити: Рим, Бурґос і... Аахен. Бо в Ааахені гробниця Карла Великого! А він в ту добу Ноеліного життя втіляв у собі все велике і героїчне”.

Чоловік тітки дон Лоренсо – арабіст і археолог – викладав у Мадридському університеті. У 1899 року Наталена жила у Мадриді у маминої кузинки Касільди Медіначелі, котра була двірською дамою, подругою королеви Марії-Крістіни. Вона часто бувала у королівському палаці Ескоріалі й мала змогу не тільки спілкуватися з королевою, але й гратися з королевичем – майбутнім королем Іспанії Альфонсом XIII.

Дон Лоренсо зацікавив Наталену археологією та малярством, навчав арабської мови і спонукав студіювати медицину, а тітка Інес займалася її музичною освітою та співом. Окрім цього Наталена їздила верхи та володіла холодною і вогнепальною зброєю. Згодом вона писала, що “вихована двома вуйками-вченими”, які “вчили мене мовам, філософії... історії Іспанії, археології, мистецтва, приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів іспанських і латинських”.

У 1905 році тітка Інес захворіла на сухоти й померла у віці 27 років. А тим часом батько Наталени повернувся з тривалих подорожей в “зі славного чеського роду”. Нав'язалося листування, в якому батько став настійливо прохати, аби Наталена переїхала до нього.

“Озвався батько. І кликав дівчину додому. Немов би був у Естрельїти інший дім, окрім бургоського! Нині татко міг покликати дівчину до себе. Гострий біль від втрати любої дружини настільки затих, що у Великих Борках з'явилась нова мама. Власне, це вона пожаліла незнайому їй пасербицю, з якої мала стати черниця. І Ноель мусить бути незмірно вдячна за це...

Нова ж мама визнала за неслушне, щоб дівчиною опікувався вуйко-священик. Вона ж таки має батька і, хоч і не рідну, але все ж таки маму. Боротьба і суперечка були зайві. Батько мав право на свою дитину і тільки його слово є вирішальним, коли іде про її долю” (“Хрест”).

Вона їде до Києва і змушена змагатися характерами з мачухою, котра звикла усіма командувати, а на додаток була ще й заражена москальськими православними ідеями, відтак усе іспанське викликало в ній відразу. Правда, вона робила поправку на Францію. Усе французьке подобалося, тому до пасербиці вона зверталася на французький манір – Ноель. Під цим іменем письменниця фігурує у повісті “Без коріння”.

Мачуха вважала, що нема кращої долі для жінки, як вдало вийти заміж, а про те, аби продовжити навчання, і слухати не бажала. Але щось і від неї вдалося почерпнути, бо вона навчила Наталену чеської мови, історії та літератури. Окрім цього дівчина вивчила польську, українську та російську. Остання давалася їй нелегко: “Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови”.

Про те, як вона навчалася у пансіоні для шляхетних панночок, можна дізнатися з повісті “Без коріння”. У Києві вона також брала уроки музики у Миколи Лисенка.

Дякую! Як звично для

Дякую! Як звично для Винничука, він дещо некритично сприймає художні тексти :-) Наприклад, Іскандер, перший чоловік Наталени (якщо він існував насправді) не міг бути командиром Дикої дивізії. Я з цієї нагоди переривала списки всіх вищих офіцерів цього формування - ніхто навіть зі схожим іменем там не значиться.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.