Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Уривок з книжки спогадів «Я-мене-мені»

(...)МУР не був щасливий у своїх галичанах. Одні були застарілі й провінційні, другі тільки побічно зв’язані з літературою, треті — і те, й те.

Але був один виняток. Він ніяк не позначився на літературі, бо особа, про яку тут буде мова, стояла на порозі смерти і скоро цей поріг переступила. Але зустрічі з нею лишили в мені невигладний слід. Бо вона була мистецьким твором сама. Вона була тією рідкісною появою, що мала стиль, мала зухвальство бути не такою, як інші. Кожне її слово з тих днів заслуговує на запис, на відтворення. Дещо я списав у нарисі «При битій дорозі» в серії «Над озером. Баварія». Тут у міру можливости спробую подати більше. Мова йде про Катрю Гриневичеву.

Пам’ять не зберегла, а папір не схоронив першої моєї зустрічі з нею, коли я завербував її до МУРу. Вона жила у карльсфельдському, потім берхтесгаденському таборі для діпі. Може, й ця була не перша. Утікацький шлях родини Гриневичів лежав, як і мій, через Словаччину до Штрасгофа. В описі моїх мандрів я згадував, як мене з матір’ю й групою галичан німецька адміністрація впихнула у заблощичений по вінця барак і як мої сусіди-галичани дали хабаря німецькій адміністрації, щоб нас перевели до дезинфікованого. Коли тепер я дивлюся на фото Ярослава Гриневича в книжці його спогадів про його матір, мені здається, що його обличчя було одним з тих, хто «купував» собі й нам чистіший барак, без блощичного моря й блощичного дощу зі стелі. Але пам’ять зрадлива, обставини були жахливі, і ми не дуже звертали увагу на своїх випадкових супутників. Якщо там були Гриневичі, а з ними їхня матір, я її зовсім не помітив і не запам’ятав. Удруге я зустрів її випадково, йдучи вулицею табору з Богданом Гошовським, вічним ентузіястом дитячої літератури. Зустріч здалася мені колючою, не знаю, чи на мою адресу, чи на адресу Гошовського, який, мовляв, переслідує її, жадаючи рукописів. від неї для видання. Випадково, ми наче перегородили їй пішохід. Вона якось відсахнулась і так і стояла на окраї хідника всю розмову в тій самій позі. Зразу швидко заговорила, наче боячись, щоб не заговорили ми, і так говорила безперервно. Казала, що не може писати спогадів про письменників, що їх у житті зустрічала, не може писати так, щоб було видно творче обличчя письменника; казала, що не подобається їй друкуватися в фюртському «Часі», бо так виходить, що вона сама не може прочитати написаного («Час» виходив не справжнім друком, а фотографією з машинопису); говорила, що Альпи такі непривітні довкола табору, не те, що лагідні Карпати, — недурно «той диявол» (Гітлер) тут собі гніздо збудував. І, так виголосивши монолог, ніби проштовхнула нас і, велично, пішла своєю дорогою. Нас вона лишила безмовних.

Пам’ятаючи це прийняття, в наступний мій приїзд до Берхтесгадена зустріч з нею я відклав до останнього моменту. Але був приємно розчарований: вона дуже зраділа, називала мене «милий пане докторе», повитягала свої вирізки, листи, рукописи, фота, показувала свою розкішно вишиту величну українську сукню. Вона згадувала найбільше про свої зустрічі зі Стефаником і Франком. З Франком вона зустрілася, видно, в момент життєвої кризи, коли відчула недоречність свого заміжжя. Є, сказала вона, в п’єсі Горького «На дне» слова Пєтухова (Sic!):

«— Якщо тобі незручно лежати, перевернися на другий бік».

І вона вирішила перевернутися й пішла на пораду до Франка. Він вислухав її і сказав, що вона мусить йти своїм шляхом: «Несіть хрест свій, як я несу». І наступного дня він чекав її на перехресті вулиць зі схрещеними руками, пильнуючи, щоб вона дотрималася його поради. І це добре, що він її тоді охоронив.

— Чи добре? Чому ви вважаєте, що це було добре?

— Бо я б не витримала труднощів іншого шляху.

Скільки тут було Wahrhejt, а скільки  Dichtung, не знаю. Маланюк оповідав мені, що її вигнала із скандалом дружина Франка. Але навіть якщо є в тій оповіді Dichtung, то хіба воно не прозирає в суть речей? А в мотиві трьох хрестів (хрест її життя, хрест вулиць, схрещені болючі руки Франкові) життьова правда піднесена в правду літературну.

До Стефаника Гриневичева прийшла колись і сказала:

— Хочу сказати вам велике слово.

А він обняв її за плечі і промовив:

— Не кажіть.

Він називав її просто Катерина, а вона його — Пане. Він був патріярх, справжній патріярх з Русова, високий і простий. Гриневичева витягає пачку своїх листів до нього, які вона дістала після його смерти (його листи до неї збереглися в Музеї НТШ у Львові). І все повторювала:

— Я боюся, що мої писання й листи надто претенсійні супроти його величної простоти.

Як говорить її син Ярослав, листи не збереглися. Не знати, чи з недбалости ближчого оточення, чи воно вважало, що вони можуть скомпромітувати її й його, чи вона сама їх знищила перед смертю — але де і як? Вона ж переважно була в шпиталях...

Тут розмова перейшла на її твори. «Шестикрилець» зродився із зустрічі з одним українцем у Львові на Академічній вулиці. Сильний, але гелот. Це від тієї миті запрацювала думка. Ангорський кіт, привезений Дольницьким з Москви, правив за основу для образу парда.

— Я, — каже старенька (властиво, вона не була така стара, їй був 71 рік, мені тоді було 38), — що боюся оси, в літературі хоробра і борюся з пардом.

І знову повторює, що, може, її писання надто претенсійні. Але вона не вміє писати по-буденному. Є письменники про будні, але вона пише про неділю й свято. І лихо, що ми не можемо оцінити нічого високо, бо в будні принесли суперлятиви, сповнили ними свої вислови і захлинулися в них.

Ще 1941 року вона писала, що й ходить звичайно «тільки танком, як мавка». Їй було вже 66 років.

Вона передає привіт моїй матері — незнайомій — витягає для неї хлібину, мила, цукру. Обіцяє писати про Стефаника, про «Шестикрильця». Скаржиться, що тяжко їй в тих умовах, у яких живе, — табір, діти. Останнє не договорюється, але воно, либонь, найболючіше. Людина прожила вік на чужій вулиці, в оточенні дрібно-влесливих егоїстичних галицьких мілкодухів-«меценасів». І ніхто її не розуміє. Тому так тягнеться вона до людей, які вірять їй, уважні до неї, цінять її. Але зрозуміймо і інших. Люди не живуть самими святами, у вічному  над-буднями-перебуванні є надмір гордости. Є люди, що не можуть не робити нещасливими і себе, і довкілля.

Далі дія моїх спогадів переноситься до Мюнхена. Гриневичева хвора, вона лежить у швабінгській лікарні, в спільній палаті з незнайомими їй жінками. 28 листопада 1946 року я разом з Олексою Ізарським відвідуємо її. Вона хвора тяжко. Одного разу вона заточилася і впала, ноги їй віднялися. Лікарі вирішили, що це параліч і годі її лікувати. Вона не повірила, ледве жива, — домоглася консиліюму, професор сказав, що це не параліч, а прояв цукриці, треба інсуліну. Третій день їй дають інсулін, їй краще, ногами вона вже ворушить.

Настрій у неї був добрий, навіть піднесений, — але, може, це був вплив нашої візити. На неї завжди дуже впливала увага, вона зразу розцвітала і починала говорити. Якоюсь мірою вона потребувала сцени, світла рампи, публіки, здатної захоплюватися.

Цього разу вона говорила про свою живучість. Вона не вмиратиме,  вона ще буде жити. А на надгробнику її треба написати єдине слово: «Буду». Вона, коли падає, падає на чотири лапи, як кітка. Палату вона перевернула по-своєму. Над ліжком у неї український рушник. Під ліжком її валізка, де все, що її. І листи до Стефаника. Лікаря вона оглушує каскадами цитат — він бачить, що це інша птиця, ніж навколишні. Вона деклямує Гете, Бодлера, Міцкевича. Вона була б щаслива. Але чого їй бракує — вона просить не сміятися, це цілком серйозно, — кота. Кіт — друг учених. Він сфінксом лежить на столі, коли вони працюють. Він мудрий і нерозгаданий. Але їй уже обіцяли зробити подобу кота з матерії — її колега по палаті. О, тут усе під її знаком. Вона — geistessprühende. Вона задеклямувала Бодлера — по-німецьки. Грицай, її Богом даний друг, — найкращий майстер на інтимні розмови. Про це ніхто не знає. А як вони говорять про котів! Він прислав їй на день народження — 19 листопада — лист, — зовсім наче останній, прощальний. Але так не буде.

Я хочу організувати запис її спогадів про Стефаника? Вона готова. Думки її працюють «прецизно». Розповідає вона краще, ніж пише. І вона тут-таки згадує один епізод: вона  мавка, Стефаник здоганяє її в алеї. А вона біжить підстрибом, і підстрибує помпон на її береті.

Цього разу вона була в фіялковій в’язаній блюзці. На схудлій лівій руці розв’язався був шнурок. Вона зав’язує його кокетливим бантиком. На прощання вона сіла на ліжку, ворушачи ногами, і схудлі кінці їх висунулися з-під коца. Сині прожилки виступають на смертельно білій шкірі.

Я не здивувався б, коли б мені сказали, що вона покохала когось.

8 грудня ми, Ізарський і я, знову ідемо до Гриневичевої до лікарні. Заходимо — вона зиркнула й накрилася. Видно, не хотілося їй розмовляти. Потім знехотя повернулася. Ще більш схудла, пролежане обличчя з червоними плямами. Стала розповідати — про свою страшну слабкість, про вину перед нами — не може диктувати спогади про Стефаника. А вчора ж були її іменини — Катерини — і вчора річниця, як вона дістала подарунок — телеграму про смерть Стефаника. Я дав їй кітку з матерії, з задертим хвостом, — і вона пожвавішала, очі заблищали. О, це киця для неї, навіть імпертинентність пасує. Але цього разу її заява, що вона «ликава, як кітка», звучала вже не зухвалим викликом, а сумним рефреном. Думки її перестрибували більше, ніж звичайно, а часом губилися. Показала нам привітальний лист від Грицая — «це останній, тому можу вам показати»; шукала лист від берхтесґаденського жіночого об’єднання, дуже теплий («справжній літературний твір»), щоб його десь умістити, але не знайшла. Напала на своє передвоєнне фото — і сказала:

— Так проїхала по всіх нас війна страшним залізним плугом — іржавим.

Заговорила про синів: один був у війську на Україні (себто на схід від Збруча) в Визвольні роки, мало не вмер від голоду, але привіз назад срібний годинник, що дістав від неї. «Наш рід упертий», багато зробили б її сини у своїй державі, а так... Її погляд упав на голу до ліктя руку — і вона попросила пробачення:

— Я так схудла... — і додала: — А все-таки в мене рука інтелігентна. Недавно бачила малюнок руки і подумала: і моя була б не гірша...

У кінці вже говорила багато і розмовою тримала при собі. Але я думав, що це вже зовсім, зовсім останні спалахи.

Але в березні 1947 року була ще одна візита до лікарні. Вона вже сидить і трохи ходить — чується краще. Частувала нас шоколядою, вибачалася, що негаразд зачісана, і охоче розповідала. Говорила, що життя її в лікарні — з двох поверхів. На нижчому — «терпіння тіла», на вищому — емпіреї духа. Особливо багато принесли їй зустрічі з вісімдесятиоднорічною пані Шов, родичкою драматурга, і з калмичкою, яка лежала поруч неї. Калмичка була цікава й інтелігентна, він неї Гриневичева записала абетку, опис жіночих убрань калмицьких і багато чула про калмицьку музику, медицину тощо. Дуже інтелігентний також німецький пастор, що відвідує лікарню. Побачивши, що лежить буддистка, пастор попросив дозволу оповісти їй буддистську легенду. Ось вона:

 

Троє людей своєю святістю так догодили Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі висіли в повітрі, наче надягнені на них, і вигрівалися на сонці. Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив з води рибу, яка полонила була їх блиском своєї луски. Перший праведник сказав:

— Яка зла птиця!

Він сказав це і його одежа впала на землю. Другий сказав:

— Бідна риба! — і його одежа впала на землю.

Третій промовчав — і його одежа лишилася висіти. Він подумав: «Я не мушу втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою, блищачи в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?»

 

І коли пастор прощався з калмичкою, вона, не молода вже жінка, поцілувала йому, молодому, руку.

Гриневичева обіцяла написати про Стефаника сама, а частково диктувати Ізарському.

На початку 1948 року від Людмили Івченко я довідався про смерть Гриневичевої, що сталася на третій день Різдва минулого року. Ніхто мені про це не згадав. Мабуть, просто з неуважности. Вона все життя не мала уважности, стояла над своїм суспільством і померла з занедбання. Івченко каже, що в неї стався набряк легенів, бо її не повертали на ліжку, і вона лежала нерухома. (Вона вже була «дома», в Берхтесґадені, у тамтешньому шпиталі.) 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.