Ярослав Поліщук. Далекі обрії Софії Яблонської

(взято з журналу "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною.

 Часто вистарчає бути чужинкою серед групи “своїх”!..

                        Софія Яблонська. Далекі обрії (т. ІІ, с. 5)

 

 

Софія Яблонська була мандрівницею з покликання. Коли перечитуєш її подорожні нариси з дивовижними пригодами та найреальнішими загрозами загибелі, усвідомлюєш, що в особі авторки поєдналися виняткові людські якості. Без сильної вольової натури, вміння переборювати труднощі та домагатися свого, знаходити ключ спілкування з найрізноманітнішими людьми з найвіддаленіших закутків планети годі було б і мріяти про світові подорожі. А ще, мабуть, невтомну пілігримку вела в житті незрадлива зірка, бо в її долі, як і в долі кожного, хто пов’язує своє життя зі смертельним ризиком, важливим був також звичайний талан, виграш, примхливе щастя миттєвості чи збігу випадковостей.

Історія про те, як звичайна галицька дівчина стала знаменитою журналісткою, високо поціновуваною репортеркою й унікальною письменницею-нарисовцем, досить незвичайна і, напевно, повчальна. Адже кар'єра Софії Яблонської припадає на першу половину XX століття, період криз і катаклізмів у європейській історії. Ідучи до визнання, Софія не могла розраховувати на жодну підтримку ані своєї батьківщини (Україна тоді знемагала в лабетах сталінщини), ані земляків чи родини (в рідній Галичині українське слово переслідувала польська влада). Покладатися доводилося лише на власні сили, причому ті сили мусили бути величезними і невичерпними, аби подолати довгу й важку дорогу до визнання на далекій чужині — у Франції, звідки Яблонська здійснювала свої неповторні подорожі до різних країн і материків нашої планети.

Життєвий шлях Софії Яблонської почався 1907 року в селі на Львівщині, де її батько був священиком. Раннє дитинство залишило по собі ідилічні враження, до яких спогадом не раз верталася Софія в умовах важких випробувань на чужині: сонячна краса природи і поетичні звичаї, у всьому відчуття свята і казки, білі вишивані обруси й рушники в хаті, любов та ласка мами й челяді, котрі пестили її. В одному з пізніших китайських нарисів оживає така візія-сон ранніх літ авторки:

“Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжопеченого хліба. Відгадую, що це — субота, — в кухні вимита, жовта підлога, — розкладені вишивані обруси... Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї в’яже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полум’яні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина... Чую, як Настя підходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: “Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху, чорнявенька Зосю!”

Та незабаром ця ідилія минула. Сім’я отця Івана Яблонського змушена була вдатися до ризикованої далекої мандрівки. Це сталося під час Першої світової війни, 1915 року, коли Галичина виявилася епіцентром страхітливих воєнних подій і репресій. Батько вирішив тікати до Росії. Можливо, заважили на цьому його ідейні переконання (був членом партії москвофілів). Так Яблонські опинилися спершу в Києві, потім у Таганрозі, але велося в тогочасній Росії їм досить важко — не могли вибратися з постійних злигоднів та бід. Переживши трагічні події війни і революції, сім’я в 1921 році повертається на рідну Галичину. Між іншим, досвід нужденного життя, що його зазнала Софія ще дитиною в Росії, знадобився пізніше, коли довелося перебувати в не менш екстремальних умовах далеких країн та островів.

У Галичині юна Соня Яблонська палко прагне здобути освіту. Вона навчалася в учительській гімназії, запізналася з бухгалтерією, кроєм та шиттям на спеціальних жіночих курсах. У драматичній школі готувалася стати акторкою. Була особою різнобічно обдарованою і дуже активною, що пояснює її невтомність у набутті нових знань та вмінь. Черговим захопленням дівчини стає мистецтво кіно. Заняття організацією двох кінотеатрів у Тернополі (1925) допомогло поправити матеріальний стан. Проте й цього було замало. Зароблені кошти Софія прагне витратити на подальшу науку і виїздить до Франції, де з часом їй судилося реалізувати свою велику кар’єру.

На Захід Софія подалася з твердим наміром освоїти техніку знімання документального кіно. На той час Париж тішився славою світової столиці мистецтва. Софії Яблонській вдалося влаштуватися на роботу кіножурналіста у фірмі “Опторг-Юнан-Фу”. А після перших успішно відбутих закордонних мандрівок (Марокко, Китай), наслідком яких були блискучі документальні кінорепортажі, вона здобуває авторитет і визнання. Найбурхливішим періодом життя і праці Яблонської були 1930-і роки: вона здійснює невтомні подорожі, опиняється на різних материках та островах, спілкується з представниками найдивовижніших цивілізацій світу. Карта мандрівок журналістки цієї доби просто вражає: це країни Північної Африки (Марокко) і Далекого Сходу (Китай, Японія), острови Суматра, Ява, Таїті, Цейлон тощо, Австралія й Нова Зеландія, Північна Америка (США, Канада). По суті, Яблонська здійснила довколасвітню подоріж, незмінно послуговуючись фотоапаратом і кінокамерою, не обходячи увагою, а часто й спеціально вишукуючи екзотичні звичаї, культи, вірування, костюми та інші ужиткові цінності численних народів світу. Таким чином, блискуча хроніка її світового круїзу стала загальнодоступним здобутком європейців - і тих, що оглядали її кінорепортажі, і тих, що читали подорожні нариси.

Серед других були переважно земляки-українці. Софія Яблонська ніколи не поривала зв’язків із батьківщиною, а, повертаючись до Європи, навідувала Галичину і Львів. Перша її зустріч із земляками відбулася 1925 року, коли, після першої далекої мандрівки до Марокко, Софія мала низку виступів перед галицькою публікою. Вона була знаменитим оповідачем і вміла захопити слухачів, а до того ж мала про що розповідати. На прохання тогочасних часописів Яблонська починає писати нариси, які регулярно публікує протягом 1930-х років в “Жіночій долі” (Коломия), “Новій хаті” та “Нових шляхах”. Її нариси належали до улюбленої та захопливої лектури молодих читачів, спраглих незвичайних пригод та екзотики. Зрозуміла річ, ніхто в Галичині не міг похвастати навколосвітніми подорожами. Однак нарисова література Софії Яблонської стала знаменним явищем загальноукраїнського масштабу. Шкода, що в той час її твори не були доступними у радянській Україні, де в Україні після перших спроб Майка Йогансена, Олеся Досвітнього, а пізніше Миколи Трублаїні та ін. подорожня література занепадає. Її глибока криза була закономірним наслідком ідеологічної “корекції”: залізна сталінська завіса відгородила Україну від світу аж до 60-х рр ХХ ст. На цьому сумному і сірому тлі належить високо оцінити талановиті, соковиті, сповнені щирості, спостережливості, гумору та безпосередності подорожні книги Софії Яблонської.

Щоправда, сприймали її по-різному: одважна й талановита жінка, яка самостійно зробила видатну кар’єру, викликала застереження й пересуди в поміркованих галицьких колах. Тим більше, що її нариси — відверта, смілива, розкута й щира проза — також справляли скандальний вплив на тогочасну інтелігенцію з її майже вікторіанською мораллю. Такий ефект викликала перша книга нарисів — “Чар Марокко”, видана у Львові 1932 року. Читацький успіх цього дебютного книжкового проекту спонукав до появи нових праць. 1936 року з’являється у світ збірка нарисів про подоріж до Китаю “З країни рижу та опію”. А найбільша, довколасвітня мандрівка Яблонської талановито й дотепно описана у двотомному документально-подорожньому романі “Далекі обрії”, виданому у Львові 1939 року. Видання С. Яблонської були проілюстровані їй власноручними фотознімками, що доречно доповнюють описувані враження, ілюструючи побут та культуру екзотичних країв і народів. Галицька критика 1930-х років звернула увагу на високі якості подорожньої прози цієї авторки. Так, Михайло Рудницький, рецензуючи першу з названих книг, хвалив письменницю за бистре око, життєвий оптимізм та впевнений і вільний стиль викладу. Наступні книжки високо оцінювали Д. Віконська та А.Скільський.

Період Другої світової війни невтомній мандрівниці довелося переживати знову далеко від Європи. Від 1939 до 1946 року вона мешкала в Китаї, де переносила всі прикрощі японської окупації країни. По війні Софія Яблонська повертається до Франції, де займається родинними справами та впорядкуванням побуту. Нарешті від середини 1950-х років вона оселяється на острові Нуармутьє, де й прожила до смерті в 1971 році. В останні роки життя Яблонська все одно писала нариси й мемуари. Нерідко згадувала свої далекі мандри та активно листувалась із численними друзями з різних континентів. Останні твори, на жаль, з’явилися друком уже по її смерті. Це збірка новел “Дві міри — дві ваги” (1972) та документальна повість “Книга про батька” (1977). Творчість Софії Яблонської пропагувала за кордоном її подруга, українська поетка Марта Калитовська. Вона ж переклала французькою мовою та видала одну з перших книг документальної прози Яблонської “Чар Марокко” (Париж, 1973)[1].

Письменниця такого таланту й такої оригінальної обсервації дійсності, Софія Яблонська й дотепер не оцінена належно в Україні. В її творчості органічно звучать європейські і світові мотиви, що останнім часом складають у нас популярну риторику. Зрозуміла річ, кіно — мистецтво скороминуще, тим більше, якщо йдеться про документальні репортажі, виконані на злобу дня. Зате подорожні нариси української журналістки могли б викликати стійкіший інтерес, якби вони видавалися в інший час та в інших умовах чи були належно розрекламовані. За змістом і стилем ці книги й сьогодні сприймаються актуально, спроможні викликати живий інтерес читача.

Подорожня література Софії Яблонської аніскільки не втратила своїх пізнавальних якостей. Більше того, нині вона являє собою не лише пізнавальну, а й історичну цінність. Адже багато з сюжетів та сцен, які живим пером описує авторка, сьогодні вже не можуть зустрітися на шляху мандрівця. Асиміляція та глобалізація, які в 1930-х роках лише починали руйнувати екзотичні цивілізації Сходу, сьогодні остаточно знищили неповторні старовинні звичаї та обрядодійства, за якими свого часу так успішно полювала Яблонська, нерідко в екстремальних кліматичних та фізичних умовах.

Нариси С. Яблонської, представляючи життя та побут далеких народів, водночас досить виразно проектують характер і вдачу самої авторки. Це була смілива й відважна жінка, яка проникала в такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не ризикували діставатися. Вона вміла встановлювати добрий контакт із людьми, що було абсолютно необхідною умовою не лише порозуміння, а й професійної праці. Відомо, що до фото- та кінозйомки подекуди ставилися негативно, з осторогою, а в багатьох примітивних культурах існували вірування чи табу, які суворо забороняли фотографуватися. Ці пересуди Яблонська долала своєю добротою та довірою. Зичливість, щирість та відкритість допомагали їй нерідко проникати в заборонені для європейців місця, зокрема святині та приватні помешкання (а зйомки в таких місцях, власне, найбільше цінувалися в її роботі). Так само легко вона здобувала авторитет та довіру у своїх численних знайомих, виказуючи простий, непримхливий характер, непідробний інтерес до їхньої культури, вміння знайти компроміс та задовольнятися найскромнішими умовами побуту.

У спілкуванні з жителями далеких країн журналістка дізнавалася не лише про їхній щоденний побут, заняття, працю, традиції, культуру, релігію, природу, а й пізнавала ментальність, душу народу.

Це тим більше вражає, що в багатьох випадках білій європейці довелося спілкуватися зі своїми випадковими кореспондентами найбільш інтернаціональною й універсальною з мов, як вона жартувала, тобто мовою міміки й жестів: “Зате я вивчила і тепер уже досить вміло послуговуюся інтернаціональним діялектом — мигами”. Але саме ця мова й виявляла найщиріші інтенції. Там, де інші репортери були безпорадні, Софія вживала доброго жесту, засвідчувала свою відкритість, врешті, усміхалася. В цьому, мабуть, один із її професійних секретів, завдяки якому вдавалося робити хронікальні матеріали виняткової ваги. Прикметне ось таке міркування про добрий контакт, який журналістка налагодила з недовірливими, вороже налаштованими до європейців (і недарма, бо передував цьому дикий, брутальний досвід колонізаторів!) мешканцями островів Океанії:

“З дикими мео я жила у великій згоді і приязні. Може, тому, що до них я завсіди підходила з усміхом та жестами привітання, — хоч я відразу відчула, що до європейців вони не дуже довірливі та скоріше уникають їх. У дні великих торгів я купувала в них овочі та городину і розпитувала їх на мигах, як їх їсти чи варити; простягала до них жменю грошей, з якої вони, наче птахи, дзьобали кілька грошів та навіть часом ще звертали решту. Я всміхалася до них на прощання, вони відсміхалися мені у відповідь і так поволі ми заводили знайомість та щораз то тісніший вузол приязни”.

 


[1] Про цей твір та про його авторку див.: Федір Погребенник. Софія Яблонська: “Чар Марокко” та інші перлини. — Всесвіт, № 3, 1990 р., с. 151.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.