Василь Королів-Старий. Згадки про мою смерть

(уривки з повісті)

Святий Антоній Падуанський

Василь Королів-Старий(...)Через рік я перенісся з (другою) дружиною Наталеною до маленького романтичного живця — Бехині. Там, у чудовій природі й поміж простими людьми, що ніяк не відчули війни й самі про себе говорили: — "Ми — тільки 50 років по малпах", м'ягшала моя стерпла, задубіла душа й верталося бажання жити.

Одначе смерть жартувала й тут, хоч і цілком по-сільському.

У величезному парку, що переходив у старий ліс, при прохідці в бурю, перед самим моїм носом упала товстелезна сосна. Я вчас відскочив, але просторова віддаль від смерти була — пів метра, а часова — пів секунди.

Там же в Бехині напала на мене тяжка неміч, що була відгуком революційних часів в Україні. Треба було піддатись ризиковній операції.

Та ж вірити в її щасливий наслідок я не мав найменшої підстави. Навпаки, настільки був певний, що тієї операції — надто запізненої — я не витримаю, що навмисне не схотів оперуватись у Празі, а подався до знайомого київського хірурґа-еміґранта, що був директором лікарні у Варшаві. Зробив я так, щоб моя дружина принаймні не була свідком моєї смерти.

Та ж цього разу, коли смерть насідала дуже поважно, прийшов порятунок у цілком ясній формі Божого чуда.

Останні слова моєї дружини до мене на Бехинському двірці були:

— Стало молитимусь за тебе святому Антонієві Падуанському.

Коли я прийшов у Варшаві до шпиталю, я був сильно вражений: він звався шпиталем святого Антонія Падуанського. Прокинувшись по наркозі, я побачив біля себе п'ятьох лікарів, що стояли півколом біля мого ліжка. Як потім виявилось, — чекали, що я конче буду блювати, бо зужив надто багато хлороформу. Як би ж тільки почалась блювота, шви в кишках неминуче б розірвались, а з тим прийшла б і смерть, бо стінка кишки була вирізана до тонкости "цигаретового папірця". Та ж мене, на диво всім лікарям, дарма що мене взагалі легко нудить, тепер нітрохи не нудило. Більше: я так умирав зі спраги, що вони ризикнули дати мені ковток чаю. Не занудило мене й по воді, що по наркозі часто трапляється. Так виграно майже безнадійну справу. Та ж і самий факт мого лежання в окремім покою протягом тридцяти днів був мені на користь

(...)

 

* * *

Опускаю нудніші нагоди й нав'язую дальший випадок про поміч св. Антонія Падуанського.

Сталось це в році 1925-му.

Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою. В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства "Час" та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імени. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони. А тим часом почала мене страшенно боліти нога. Спочатку гадав: минеться. Потім сміявся "на кутні": "У більшості життя починається мріями, а закінчується ревматизмом". Та жарти не помагали. Треба вже було кричати: — "Ой леле!", бо ж довелося вже ногу биндувати в ґіпс. Жадні ліки не помагали. Всякі ж досліди на клініках у Празі показували з очевидністю, що піймав я туберкульозу колінного суглоба. Тож, навіть коли б повелося процес затримати, ходити без милиці вже не буду до кінця життя. Я розводив руками й коли не йойкав, потішав себе тим, що вже довго ходив по землі на здорових ногах, а тепер до раю можна й дошкандибати. Отже те неминуче шкутильгання до кінця було настільки певне, що я таки цілком погодився на свою долю й за радою лікаря продав свого ровера, щоб було чим платити за ліки.

Щоправда, один із лікарів-чехів говорив:

— Може далося б частинно поліпшити справу, коли б у вас була змога бодай місяць пожити в теплім краю, десь у Південній Франції. Не виїзджаючи з нашої вогкої Чехії, не майте надії.

Та ж при нашім фінансовім тодішнім стані й жартом не можна було помислити про закордонні подорожі та курорти. До того ж, навіть коли б десь і знайшлися гроші, я сам не міг би їхати: мусів би ще платити попутника. Та й ще була перешкода, навіть і не одна. У тій добі щось поговорювали про можливість близької війни, а тому було дуже утруднене здобування закордонних віз. Особливо ж консули нерадо давали візи нашому братові-вигнанцеві, до якого в Европі вже почало вироблюватись недвозначне відношення, як до заброди й цигана. До Італії ж видавали візи тим неохотніше, що тоді сильно впала італійська валюта й вартість ліри майже дорівнювала вартості чеської "качі" — корони.

Одного вогкого дня, коли я стогнав від дикої болісти, приїхав до нас із Праги землячок, інженір Борик. Дуже розчулився, побачивши мене в такім кепськім стані, та стало повторяв:

— Треба щось робити! Так не можна!

— Одно робити можу, — відповідав я, — молитися св. Антонієві, що я таки й роблю.

Борик був мені дечим зобов'язаний, мав добре серце й тоді ще не цілком була зникла приязнь між людьми. Тож він не тільки повболівав біля мого ліжка: за два дні він приїхав знову й урочисто поклав на стіл 500 корон:

— Це гроші на подорож до Провансу. Я їх дістав з умовою, що ви повернете їх, аж коли будете мати змогу.

З цього менту почалось чудо, бо ж звичайно Борик здебільша не міг дістати ані п'яти корон собі на вечер'ю. А за день-два прийшло мені повідомлення з Подєбрадів: "Сенат Академії ухвалив асигнувати вам 1000 корон на лікування. Одночасно з цим гроші вислано". Було ж двічі дивно: приятелів у Подєбрадах я не мав, бо йшов проти течії, а тисяча корон була й для Академії "грубим грошем".

Тоді дружина вирішила почати "хожденіє по консулятах". Із місця зробила справний крок, бо ж знала, що в демократіях людиною є той, хто має протекцію. А протекцію вона дістала у майже святого єпископа Р.

Він хоч і не мав по консулятах знайомостей, але ж його високе службове становище важило чимало. До того ж він, як і моя дружина, перфектно володів мовами дотичних консулятів. Однак із тими рекомендаційними листами перший крок ніби був нещасливий: до французького консуляту дружина того дня спізнилась. Але ж невдача була тільки позірна. Бо ж коли вона прибігла до консуляту італійського й подала свою рекомендацію, консул ураз прийняв її особисто, уважно вислухав справу й сказав:

— То ж навіщо вам шукати візи до Франції, а у нас — другої, транзитної, коли я дам вашому чоловікові просто візу до Італії, на місяць чи там два.

— Та ж до Франції ми можемо знайти попутника, — сказала з сумом дружина.

— Пані, та ж нині до Італії на дешеву ліру знайдете їх більше. Спробуйте, а тоді прошу, дам і попутникові, коли буде солідна людина.

Отже, просто без намагання, найтяжче — було в один день зроблено. І, коли дружина з радістю репродукувала мені свій діялог із консулом, почулося клепання в наші ворітця. Був то наш приятель — університетський професор із Праги, В. Щ. Почувши, про що мова, враз ухопився:

— Та ж я буду за попутника! Я вже і там, і там пробував за візи — і безуспішно. Дарма, що чекав по чергах кілька годин та й не один день. Не мусите, пані Наталено, ані сама їздити: дайте ваші документи — я вже ті пороги знаю, і враз сам полагоджу справу.

І таки, дійсно, справу полагодив "ураз". Полагодив за чверть години й того ж таки дня привіз до нас візу мені й свою. А тимчасом мені трохи полегшало, бо встановилась добра погода. Я міг потрохи пересуватись, тільки спираючись на одну палицю. Другого дня погода стала, як кажуть австралійці, "геніяльна", а барометр усе далі дрався вгору. Тож ми, не відтягаючи, того ж іще таки тижня, що Бор-ик привіз був свої перші гроші, вже вступили до ваґону експресу, який без пересідок помчав із нами з Праги до Венеції. Що ж був уже кінець серпня, у ваґоні було настільки вільно, що хвору ногу можна було витягти на лавочці. Так що ми з професором навіть вигідно відпочивали. Без пригод, у повній удачі приїхали ми без спізнення до чарівної Венеції. У Кестро (передостання стація) у наш ваґон вскочив хлопчик — камельот із газетами й кожному ще ткнув у руки рекламні листочки. Що ж нам було цікавіше дивитись на Адрійське море та освітлену Венецію, ми ті листочки засунули до кишень, ані на них не глянувши. Коли ж ми без клопоту знайшли собі добре й дешеве мешкання у Венеції, добряче повечеряли накупленими на торзі овочами, Щ-ий і питає:

— А що ж воно нам надавало?

Він знав італійської й почав переглядати плякати.

— А це — вже просто для вас! — сказав він, — Проспект італійських живців. А між ними, дивіться, Абано. Ще ж із-перед Різдва Христового було воно славне своїми гарячими сірчаними джерелами. В числі хворіб, що їх там лікують, на першому місці стоять артрити!

— Добре. Але ж, де те Абано? Може десь під Римом чи Неаполем, а в мене вистачить тільки на те, щоб просидіти місяць десь на березі моря тут, у Льомбардії.

Та ж на другий день нас просто ошарашили сприятливі відомості про Абано. Лежить воно всього за якихсь 20 кілометрів від Венеції. Залізничний квиток коштує щось менш шости лір. Але ж, що було мені найдивовижніше, — в 10-х кілометрах від того славнозвісного живця лежить Падуа, зв'язана електричним трамваєм! Падуа ж — місце, де поховано тіло св. Антонія, де біля Його гробу кожного року відбувається безліч чудес...

Оглянувши Венецію, ми поїхали в Абано. Виявилось, що в 42-х величезних санаторіях, переповнених ущерть, нема жадного вільного місця. Насилу в одній приобіцяли мені покій за тиждень. Лікар-француз оглянув мене приязно й сказав:

— Ваші приятелі лікарі мабуть знають добре всі немочі. А я знаю тільки одну галузь: хвороби суглобів (артрети). Тож можу вас запевнити, що після 12-ти лазнів у цім сезоні та після 12-ти в сезоні прийдешнім, на осінь того року будете дужий. Так прийдіть за тиждень. Аддіо.

З професором ми поїхали з Абано до Падуї. При гробі дель Санто Антоніо зажили ми обоє міцних вражень. Я молився щиро й дякував за самий факт, що довелось мені тут опинитись. Але ж не мав я великої надії, щоб Святий почув моє грішне прохання помогти й з ногою. І ніби, дійсно, мав я рацію, бо щойно ми вийшли з костела, почав падати дощ. Себто: мені враз погіршає, мусітиму лежати у Венеції в ліжку може й увесь той тиждень, що чекатиму на місце в Стабіліменто Морозіні в Абано. До всього ж ніде в готелях ми не могли знайти собі кімнатки. Довго блукали під дощем по мокрих вулицях — і все без наслідку. В Празі при такім довгім ходінню й по сухому я вже не волочив би ноги. Але ж тут — дивина! Ходжу по мокрих хідниках цілком вільно, тільки трохи підпираюсь ціпком. Нарешті найшли й ночівку. Вночі я прокидавсь кілька разів, чув, як порощить дощ, але скільки прислухався до ноги, — вона мала сумління й не озивалась.

З Падуї ми знову повернули до Венеції. Щ-ий поїхав далі — до Фльоренції, до Риму, Неаполю, я пробув п'ять день у Венеції, знову на день вернувся до Падуї, а з Падуї — до Абано.

Читачеві, що не покуштував артретів, не було б цікаво про знаменито впорядковане лікування в Абанських лазнях, де лічничі джерела мають природню теплину води 82°Ц.; то ж я тут опускаю деталі. Тільки зазначу, що по п'ятьох ваннах я пішов пішки за десять кілометрів. По десятьох — зовсім відложив свою палицю, а по 11-х щиро подякував лікареві й персоналові Стабіліменто й поїхав дякувати св. Антонієві за повне одужання.

— Якщо маєте змогу, пробудьте у нас ще тижнів зо два. Якщо ж маєте щастя, що за ці два тижні не впаде дощ, стан вашої ноги буде такий, що може — зі мною вже більше взагалі не побачитесь, — попрощав мене милий лікар.

Я перебув у Італії ще два тижні. При чому чудо ще доповнилось тим, що мені туди прислала аванс одна з наших убогих еміґрантських редакцій. Та за той час не тільки не впало жадної крапки дощу в Італії, але ж, коли я приїхав у Чехію, то й тут іще повних 25 днів була чудова, суха погода. Мені не тільки вистачало грошей на всі витрати в подорожі та в живці, але ж я привіз додому такий лишок, що відразу повернув половину Борикові та враз купив собі другого (вживаного), але ще ліпшого вельосопеда, як був той, що я перед двома місяцями продав. І десять повних років не згадував я, що мене колись так безнадійно боліла нога.

Заношу сюди цю згадку, хоч вона й не має ніби то безпосереднього зв'язку з моїми "зустрічами зі смертю". Однак вона вельми потверджує моє переконання, що в світі нема випадків, але є перманентна милість Божа до тих, бодай і найгірших грішників, що у Нього та Його Святителів тієї милости шукають. З другого боку, коли б і справді була це туберкульоза костей, як це виглядало цілком непохибно (навіть по туберкулінації), то напевне сьогодні я вже не записував би отих своїх спогадів про подію, про яку свого часу я докладніше подав був до італійського Антоніянського часопису.

Але ж треба тут додати й маленьку деталь із доби мого перебування в Абано.

Одного, дуже паркого дня, я сидів по обіді в санаторіяльнім саду та грів на сонці коліно. Лавочка була низесенька й стояла між кущами й квітками та травою. Я читав і не дивився довкола.

Коли це раптом хтось мене смикнув за плече, а жіночий голос дзвінко закричав: — Серпенто!...

Я шмагом відсунувся на другий кінець довгої лавки, а там, де я щойно сидів, швидко повзла велетенська, метрів на півтора, злотиста гадюка.

Старша пані, що врятувала мене від небезпеки (видима річ, гадюка не мусіла мене конче вкусити!) — була з єгипетської Олександрії й потім дуже зі мною поприятелювала. Що ж було найдивніше, — вона досить добре була поінформована ще тоді, в 1925 році! — про Україну й про українську справу.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.