ВАРШАВСЬКА ДИЛОГІЯ ПОЛІ ГОЯВІЧИНСЬКОЇ - Валерія ВЄДІНА

Дана стаття є передмовою до українського перекладу "Дівчат з Новолипок" і "Райської яблуні", виданої в Києві видавництвом художньої літератури "Дніпро" у 1988 році.

 

ВАРШАВСЬКА ДИЛОГІЯ ПОЛІ ГОЯВІЧИНСЬКОЇ

«Найважливіше — це людина і те найпотаємніше, що приховане в ній» — ці слова польської письменниці Полі Гоявічинської (1896—1963) можуть служити епіграфом до вершини її творчого доробку — дилогії «Дівчата з Новолипок» і «Райська яблуня». Твір став вагомим внеском не лише в літературу Польщі міжвоєнного двадцятиліття, а й у скарбницю національного письменства країни взагалі.

Поява романів «Дівчата з Новолипок» (1935) і «Райська яблуня» (1937) свідчила про плідно пройдений письменницею шлях до художньо повноцінної прози критичного реалізму, пройнятої ліризмом, вражаючою влучністю деталей і психологічною проникливістю. Дилогія, особливо її перша частина, позначена впливом поширеного у світовій літературі міжвоєнних років автобіографічного жанру, відгомоном безпосередніх спогадів дитинства та юності самої Гоявічинської, яка походила з бідної ремісничої родини (батько її був меблярем), що мешкала на околиці Варшави — в Новолипках, заселеній переважно трудовим людом.

Майбутній письменниці, звільненій з 3-го класу за участь у шкільному страйку під час революційних подій 1905 року, так ніколи й не пощастило одержати систематичної освіти. Як і її героїні, у свої юні літа відвідувала вона якийсь час «курси» — таємні лекції, що їх у позбавленій національної незалежності Польщі організовували для підлітків різні доброчинні товариства та окремі особи. Гоявічинська самотужки здобувала знання, потрібні для її письменницької праці, до якої відчула покликання ще в юності. Талановита дівчина самостійно опановувала науки, збагачувала свою уяву враженнями, що їх давала їй робота в різних дитячих закладах, бібліотеках, установах, громадських організаціях.

На загальній ідейно-художній спрямованості дилогії відбилась певним чином та загальна політична й громадсько-культурна атмосфера, що склалася в країні на початку 30-х років. У період гострої економічної кризи світової капіталістичної системи, що не оминула Польщі, виявившись у відвертій фашизації країни, у зростанні безробіття й масовій пауперизації трудового населення, спостерігається дійове прагнення прогресивної літературної громадськості зробити літературу демократичнішою, наблизити її до дійсності, до безпосередніх потреб і сподівань широких верств населення. Так, програма літературного угруповання «Передмістя» (1933—1937), до складу якого входили такі відомі письменники, як Г. Богушевська, Є. Корнацький, Г. Морцінек, 3. Налковська, В. Ковальський, Г. Гурська та ін., передбачала, що література повинна показати нового героя з соціальних низів і нове оточення, розробити дійову систему художніх засобів, зокрема фактомонтаж. «Нам набридла фікція, — читаємо в одному з програмних документів групи, — рефлектор нашої уваги, нашої спостережливості, нашого таланту ми спрямовуємо на дикий і незайманий, бурхливий і різноманітний світ передмістя».

Хоча Гоявічинська й не належала до групи «Передмістя», її безперечно єднає з нею інтерес до соціальної проблематики, до зображення світовідчування представників міської бідноти, до фактичної достовірності всього того, що 3. Налковська називала «пафосом живої дійсності».

Так, інтерес до «пафосу живої дійсності», до фактажу й документа виявляли пролетарські письменники Польщі, поєднуючи його із завданнями революційної боротьби за новий суспільний лад. З фактичного матеріалу виросли повісті Я. Бжози «Діти» і «Будували дім», репортажно-публіцистичною манерою позначена повість Г. Джевецького «Кислівці», на справжній щоденник вчителя спирався Л. Кручковський, пишучи свій твір «Кордіан і хам». За словами В. Василевеької, вона в цей період не змалювала жодного факту, який не мав би свого відповідника в дійсності.

Перші літературні спроби Гоявічинської припадають на 1916 рік (оповідання «Два фрагменти»), але її самобутнє творче обдаровання по-справжньому виявилось у збірці оповідань «Звичайний день» (1933) та романі «Ельжбетина земля» (1934), тематика яких пов’язана з життям шахтарів і металургів Сілезії, із складним комплексом соціальних, національних і політичних проблем цього регіону. Саме тут, у Сілезії, вона, за її словами, дістала «мовчазний урок відваги, витривалості, наполегливості, ретельності» і народилась як письменниця.

На зміну раннім творам Гоявічинської, позначеним переживаннями самотньої, часто відірваної від реальної дійсності особи, у збірці оповідань «Звичайний день» та в романі «Ельжбетина земля» на перший план виступає суспільна проблематика людської громади, жителів робітничого селища, все існування яких виповнювала боротьба за хліб насущний і страх втратити роботу в період кризи й безробіття. Тут викристалізовується прагнення Гоявічинської пізнати мікроклімат певного середовища, подробиці його життя, побуту і звичаїв. Ця її увага до зовнішнього тла, реалій оточення супроводжувалась спрямуванням творчих пошуків на висвітлення індивідуальної своєрідності особи. Ці два чинники, стикаючись і доповнюючи один одного, визначають ідейно-художнє обличчя дилогії «Дівчата з Новолипок» і «Райська яблуня».

Перший роман розповідає про сумну долю дівчаток з робітничо-ремісничої околиці Варшави в часових межах від початку XX сторіччя і до 20-х років. Якщо в романі «Дівчата з Новолипок», відзначеного 1935 року Премією Столичного міста Варшави, показано процес духовного й фізичного формування малолітніх героїнь, їхній сповнений драматичних ускладнень вступ у доросле життя, то в «Райській яблуні», дія якої розпочинається від 1922 року, розповідається про долю кожної з них в умовах відновленої національної незалежності Польщі, в період, коли було підготовлено і здійснено очолюваний Пілсудським травневий переворот 1926 року.

Якщо перша частина дилогії витримана у формі, близькій до спогадів дитинства, до своєрідного ліричного щоденника, поетичного у своїй основі бачення світу, то друга частина конкретніша, соціально насиченіша й іронічно гостріша у ставленні до вад реальної дійсності.

Великий за обсягом твір Гоявічинської помітно відступає від вимог жанру епопеї чи панорамного роману. Історичним подіям та їх безпосередньому авторському осмисленню не належить визначальна роль у конструкції й сюжетній навантаженості цього твору. Замість багатої на конкретні історичні факти картини об’єктивної реальності подаються окремі яскраві, важливі епізоди цієї реальності крізь призму суто особистого сприйняття героїв. Дійсність постає не в усій своїй багатоманітності, а у вигляді, обмеженому рамками бачення певного персонажа. Так, разючі контрасти капіталістичного світу відбиваються здебільшого в роздумах, переживаннях, почуваннях, вчинках і набутому досвіді дівчат а Новолипок — Франки, Бронки, Цехни, Квірини, Амелії та їхніх близьких, а ще в авторській оповіді. Все це прикмети так званої «суб’єктивної епопеї», якими позначена література XX століття, коли не устами «всезнаючого» оповідача, а у дзеркалі світовідчування персонажів відбивається і певним чином трансформується конкретний період історії.

В дилогії, подібно до роману «Ельжбетина земля», оповідач начебто пригне брати участь у житті героїв, заглиблюється в описуване середовище, а почасти й зливається з ним, нічим особливим не вирізняючись. Рідко вдаючись до коментування подій і фактів, він передовіряє бути основною ланкою в пізнанні, відчутті й відтворенні об’єктивного світу звичайній людині, що не претендує на узагальнюючі судження широкого діапазону.

Це, безперечно, звужувало винесені на розсуд читача обрії зображуваного світу. Водночас відверта ставка на «план героя» створювала відчуття правдивості всього того, про що розповідалося, а відчутно виражена вітальна емоційна тональність твору сприяла активності сприйняття його читачем, який мав доповнювати у своїй уяві деякі відсутні або неповно представлені моменти.

При змалюванні історичної обстановки Гоявічинська часто обмежується лише окремими натяками, свого роду розпізнавальними знаками часу, надаючи їм у ряді випадків мало не символічного звучання. Так, революція 1905 року позначила обличчя Метека Моссаковського шрамом. Її недовгу переможну ходу й ознаки болючої поразки символізують вируючі тріумфуючою юрбою вулиці, побачені очима маленьких героїнь, а також страйки і поширювані чутки про переслідування й ув’язнення в Цитаделі. Перша світова війна позбавила Цехну омріяної роботи й особливо відчутно позначилася на долі Бронки, розлучивши дівчину з рідними, відірвавши її від коханого Ігнася, який вступає до організованих у Галичині 1914 року в «владі австрійської армії польських легіонів. Вбивство президента Польщі Г. Нарутовича та його похорон у Варшаві в грудні 1922 року подано через сприйняття аптекаря, його дружини й тещі. Прихід до влади Пілсудського і пов’язані з цим фактом марні, як виявилося згодом, сподівання на запровадження в країні соціальної справедливості, переломлюються у відчуттях Бронки й Квірини, які випадково зустрілися на вулиці. Але ні прізвище Нарутовича, ні Пілсудського в романі не згадується.

Творча манера, до якої вдається П. Гоявічинська в цьому творі, а саме — спроба зсередини, з позиції сприйняття конкретної особи, при максимальному урахуванні її психології та емоційного стану, подивитися на навколишній світ і відповідно трансформувати його, зумовила досить часте звертання авторки, особливо в «Дівчатах з Новолипок», до стилістичних засобів невласне прямої мови. Йдеться про вмонтування індивідуальних висловлювань та розгорнутих думок героїв у текст авторської оповіді. Лексика, синтаксис, інтонація таких висловлювань, близьких іноді до внутрішнього монологу, допомагають відтворювати події з позиції персонажа, накреслювати сферу його думок і почувань конкретно й динамічно, з виправданою у ряді драматичних випадків спонтанністю. Письменниця досягає високого ступеня вірогідності як психологічної, так і соціально-побутової,— адже промовляє начебто безпосередній учасник і свідок змальовуваних подій.

Дилогія всебічно охоплює світ людей, «у яких вкрадено можливість жити». Доля дівчат багато в чому наперед визначається вже самим фактом їхнього народження й виховання в Новолипках. На формування світогляду всевладно впливає мало не жебрацьке оточення, все, що невмолимо відкривалося щодня спраглим краси й радощів очам, а саме — «темні і брудні вулички й подвір’ячка, сморід смітників, голі дерева на майданчиках за будинком,— на майданчиках, де ніщо не хотіло рости, сходити й цвісти — навіть найубогіша трава».

Авторка мала намір, за її словами, показати, «як бідні верстви стикаються з цивілізацією». Перебіг подій у романі покликаний наочно показати, що матеріальні нестаткн, загроза безробіття, постійне відчуття дівчатами свого образливо принизливого становища скривджених штовхає їх на мало не інстинктивне простягання рук до всього, що в їхньому уявленні уособлювало в собі ознаки іншого, кращого світу. Перехід, хоча б і в мріях, з одного суспільного середовища в інше, подолання нездоланної за існуючих умов прірви вносить сум’яття в їхні душі, виступає передумовою двоїстості, а отже, хисткості їхньої подальшої життєвої позиції.

Красномовною, певною мірою навіть символічною постає перед читачем сцена відвідин дівчатами з Новолипок Саксонського парку. Широко вдаючись до техніки контрастів, письменниця показує ряд випадків конфронтації двох відмінних світів, наголошуючи па психологічних чинниках, які виникають внаслідок усвідомлення цієї відмінності. У зіставленні з красою парку, гарно вбраною публікою на його алеях особливо відчутною ставала жалюгідність їхніх убогих осель: «Ніколи досі не відчували вони задухи вулиць, а тепер відчули її. Всі запахи страв, зів’ялих і гнилих овочів, смаженої цибулі, нудотного, ослизлого м’яса. Ніби вперше побачили вони стічні канави». Констатуються ознаки душевного зламу з деякими його легко передбачуваними наслідками, що не забарилися позначитись і на самопочутті, й на оцінці довколишнього світу. «Дівчата почали чогось жадати. Відчули заздрість. Стали до чогось прагнути». Вони неначе опинилися на перехресті шляхів, коли їх, з одного боку, нездоланно тягне до Саксонського парку, у глиб незнаного й непізнаного, а з другого — в них визрівало переконання в неможливості хоча б щось змінити в існуючих, освячених законом порядках. Іншого шляху вони не бачать, і в цьому — зародки їхньої майбутньої трагедії. Чутлива, розумна Франя чудово це формулює: «Тут нам надто тісно, тут усе безглузде, звичайне, а там, у тому новому, кращому світі,— все надто мудре, хитре й фальшиве».

Через увесь твір проходить думка про ту дорогу ціну, яку доводилося платити вихідцям із непривілейованого середовища за наближення до «благ» цивілізації та до окремих її представників. Не принесло багатство справжнього щастя Квірині й Амелії, покинув Цехну її заможний чоловік, розчарувалась у своєму близькому до високих суспільних сфер коханому Ігиасеві Бронка. Показово, що Новолипки, край їхнього дитинства й юності, стають з часом в очах героїнь твору уособленням усього духовно чистого, чесного, правдивого. Полюбляє відвідувати місця свого дитинства Бронка, не хоче розлучатися з рідною околицею розбагатіла Квірина, про те, що Новолипки можуть стати силою, здатною наснажити й зцілити душу, говорить Цехна. Вона певна, що людині «завжди доводиться повертатися на те місце, звідки їй судилося піти, завжди доводиться повертатися».

Центральною темою дилогії Гоявічинської є кохання, трагічна непевність і невизначеність жіночої долі. Форми вияву цього почуття постають у залежності не лише від індивідуальних рис вдачі кожної з героїнь та конкретного збігу, як правило, фатальних обставин, а передусім від суспільних відносин, від умов буржуазної дійсності, де всевладно панують звірячі закони купівлі-продажу, де знецінюються справді глибокі почуття.

Соціальні моменти завжди присутні як у цих, побудованих на суцільних контрастах романах, так і в інших творах Гоявічинської. «Якщо говорити про мою творчість, то я завжди намагалась визначити її суспільний зміст. Письменники дуже заборгували перед робітничим середовищем, показати його — в цьому їхнє велике виховавче значення». Щодо дилогії, то тут письменниця мала намір також показати, «яке суворе життя і що ніхто, крім самої людини, його не проживе».

Дилогія з усією відвертістю і навіть оголеністю розгортає перед нами картину суворості життя як у суспільній, так і в особистій, чисто інтимній сфері. Життєві труднощі і невблаганна смерть, що чатує на кожного, кохання з його здатністю як підносити людину, так і кидати її на самісіньке дно розпачу і зневіри, тимчасовість, миттєвість перебування усього сущого на землі,— всі ці споконвічні і щораз відновлювані проблеми в їхньому не сподіваному, болісному поєднанні раз по раз виникають на сторінках твору, сповнюючи його сумом і болем. Найдраматичніше складаються долі тих жінок, у вдачі й поводженні яких прозирає щось незвичне для навколишнього середовища. У творі немає центральної героїні, яка б зосередила навколо себе основне проблемно-тематичне навантаження. Превалює епізодична композиція, симультанна дія, якій підпорядковані кілька рівнозначних, одночасових, паралельних ліній, кожна з яких концентрує в собі певний, яскравий з багатьох поглядів, жіночий тип, цілком самобутній варіант поводження і вчинків, вдачі й темпераменту.

Гоявічинська створює у своїх романах таку модель жіночої долі, яка підвладна впливові не лише суспільних умов життя, а б чисто біологічного, фізіологічного фактору. Недооцінка цього фактору, а тим більше нехтування ним, як це сталось у випадку а Амелією Рачинською, може призвести до серйозних, фатальних драм. У висвітленні складної взаємозалежності в житті жінки проблем духу і плоті Гоявічинська сягає рівня кращих здобутків світової літератури — таких, як «Мадам Боварі» Г. Флобера чи «Тереза Декейру» Ф. Моріака.

Без любові, на догоду матері, яка прагнула будь-що забезпечити своїх дочок матеріально, виходить Амелія заміж за аптекаря. Дорого довелося їй розплачуватися за нехтування закладених самою природою почуттів. Потрапивши до лабет любовного трикутника, в пастку брехні, страху, втративши рештки гордощів і душевного спокою, Амелія страждає подвійно, оскільки саме усвідомлення «чисто фізіологічних» першопричин її страждань «знищило, розчавило, стерло на порох її саму». Устами Квірини, що спізнала справжнє кохання, письменниця наголошує на обставині, що пом’якшує провину Амелії, яка напівсвідомо отруїла чоловіка: «Вона його не кохала!.. Ніби це був вирок, виправдання й відпущення гріхів».

Франине почуття до професора, без взаємності, наперед приречене, абсолютно відірване від реального грунту, стає кінець кінцем причиною загибелі цієї вразливої, екзальтованої дівчини. Була загроза, що нещаслива любов у юності й чоловікова невірність у зрілі роки остаточно зломлять Цехну. Але цього не сталося — жінка виявилась здатною піднятися над своїми почуттями, стражданнями, враженим самолюбством. Вона знайшла в собі сили піти від чоловіка, а отже, перекреслити свій такий вдалий з погляду її середовища життєвий старт. Залишившись одна з малолітньою дочкою, Цехна сама собі торує шлях до успішної трудової діяльності, докладає всіх зусиль, щоб Зузанна уникнула в майбутньому її помилок. Як уособлення завжди високо оцінюваних письменницею рис працюючої жінки матері, справжньої виховательки й порадниці своєї дитини, Цехна дає визначення однієї, на її думку, з важливіших причин її власного нещастя і трагедії своїх подруг з Новолипок. Цією причиною, вважає вона, була їхня непідготовленість до життя, до належного сприйняття його радощів, прикрощів і спокус. Цехна певна, що саме незнання життя і страх, який виникає внаслідок отого незнання та недосвідченості, викликають «бажання заплющити очі й притулитися до іншої людини; байдуже, що то була за людина».

Одним із найбільш художньо переконливих образів дилогії є постать Квірини — хазяйновитої, ощадливої, заповзятливої, енергійної, прямої й різкої у своїх судженнях. Всіма її вчинками керує «сліпий інстинкт власності». Успадкувавши від батьків певний грошовий спадок і крамницю, вона всіляко, часом не гребуючи засобами, примножує своє багатство, уявляючи в мріях «свій» товар не лише в усіх магазинах міста, а й усієї країни. Лише хвороба і смерть коханого чоловіка Романа, доброї, привітної, великодушної людини, вносить певні корективи в усталені погляди Квірини, в переконливий, завдяки своїй життєвій вірогідності, тип народжуваного промисловця в спідниці. Квірина замислюється над смислом людського існування, над Романовим застереженням, що «не можна перетворювати життя на погоню за багатством». Вона потроху впевнюється, що кожна справді порядна людина повинна залишити після себе слід у вдячній людській пам’яті.

Історія подружнього життя Квірини покликана свідчити, що пристрасне, жагуче кохання тільки тоді набуває крил, коли поєднується з повагою до предмета цього кохання. Поринувши в господарські розрахунки, Квірина трохи зверхньо ставиться до Романа, свого вірного друга й порадника, доброзичливого й принципового судді її вчинків. Смертельна небезпека, яка загрожує життю чоловіка, стає останнім, остаточним випробуванням її почуттів на здатність до самопожертви. Честь будь-якому письменству могла б зробити намальована Гоявічинською сцена Романової смерті. Не може не вражати показ безмежної любові й самовідданості Квірини та відчуття цілковитого її безсилля перед невблаганністю смерті: «Вона стогнала й зітхала одним із ним стогоном, здригалася від світла й темряви, конала разом із ним, вмирала в своєму смертельному коханні».

Не пощастило віднайти такої гармонії й відданості у почутті до Ігнація Бронці, яка в другій частині дилогії є виразником багатьох важливих для Гоявічинської поглядів на суспільні проблеми сучасного письменниці життя. Саме Бронці відведена роль критика й викривача окремих вад капіталістичного світу, передусім позиції буржуазної інтелігенції. Здійснюється це шляхом детального аналізу її стосунків з Ігнацієм Пендзіцьким, колишнім борцем за національну незалежність Польщі, лідером профспілок, а тепер «розколювачем робітничої єдності». На прикладі цього героя та метаморфози, якої той зазнав, скочуючись у болото конформізму, угодовства і просто зради, можна простежити віхи того промовистого шляху, що його пройшов очолюваний Пілсудським уряд, — від гучних закликів та обіцянок до відвертої ставки на фашизацію всіх ділянок політичного й господарчого життя країни. Саме позиція Ігнація Пендзіцького та його найближчого оточення допомогли Бронці збагнути, «який страшний стрибок стався після того буремного травневого вечора, коли гарматний гуркіт став чимось на зразок прагнення до очищення й визволення, тугою за вдосконаленням».

Гостро засуджує Бронка ті засоби, до яких вдасться буржуазна інтелігенція, щоб забезпечити собі вплив «на неосвічені маси». Устами своєї героїні, звертаючись часом до суто публіцистичних прийомів викриття, письменниця нінащо зводить рекламовану інтелігенцією філантропію, розуміючи половинчастість, недійовість подібних «латок» на наскрізь прогнилій системі: «Цей світ уже смердів (… ) розкладався і тримав повіддя в руках, смердів і повчав — уже конав, а претендував на створення новітнього суспільства». Лють і глум викликають у Бронки «зводжувані у пустці» конструкції, на зразок прагнення Ігнацієвої дружини Магдалени створити «пересувні санзагони» в провінції, де досі ще не проведено воду, або зібрати у своєму салоні біля багатого на різні ласощі буфету поплічників уряду й опозиції.

Бронка ніяк не могла примиритися з тим, що словами про інтереси держави Ігнацій прикривав своє співробітництво з великими промисловцями й землевласниками, марно жадала, щоб її коханий «був чоловіком — не тільки в певній, досить обмеженій ділянці життя». Їхні стосунки сповнювались почуттям розчарування, болем, нервовістю. Розрив був неминучий, і він нарешті стався.

Можна було сподіватися, що Бронка, наділена неабияким розумом і вмінням узагальнювати, обдарована незвичайною проникливістю, обере внаслідок нагромадженого життєвого досвіду активну позицію. Але цього не сталося, бо вона втратила будь-який інтерес і смак до життя. За сторінками твору лишається історія внутрішнього зламу колись милої й привітної дівчини, яка «чекала від людей тільки добра, була така довірлива!», а також ті чинники, через які вона прийшла до твердого переконання, що не варто брати на себе жодних зобов’язань і прив’язуватись до будь-кого серйозно й надовго.

Пов’язана з Бронкою лінія роману підводить до висновку про фатальну роль у її житті самотності й викликаного цією самотністю душевного дискомфорту та неприкаяності. Бронка рано залишилася сама, відірвана від рідних, від близького їй середовища, від життєдайних начал колективізму й співдружності людей праці. Далися взнаки, певно, й чисто індивідуальні нахили, через які дівчина поступово втрачала грунт під ногами, ставала дедалі бездіяльніша, переймалася переконанням непротивлення злу, чимраз глибше поринаючи в безпросвітний песимізм. Адже саме їй, ще зовсім юній, належать слова: «Байдуже, як живеться, як прожити життя. Воно завжди складається погано і закінчується напівдорозі».

Слід відзначити, що, порівняно з іншими, образ Бронки виглядає у творі дещо однолінійним, відверто заданим і певного мірою рупорним, почасти навіть статичним. Йому не вистачає життєвої повноти і тепла.

Через всю дилогію проходить думка — кожен, хто прагне бути гідним високого звання Людина, повинен стійко і мужньо пройти через усі життєві випробування. З цього погляду зрозумілим стає символічний підтекст назви другої частини дилогії — «Райська яблуня». Гірким і терпким ви явився заборонений плід райської яблуні для героїнь твору. Але, скуштувавши його, вони відкривають для себе життєвий відповідник біблійного дерева пізнання добра і зла, стають мудріші, добріші, принциповіші, самокритичніші. Страждання гартують, навчають, застерігають. І хоча дилогії поділяють висловлене в романі «Ельжбетина земля» переконання, що «любов і смерть у своєму безсиллі й у своїй силі заскочують людей беззахисними», що голод і матеріальні труднощі здатні деформувати людську психіку, вони, проте, ладні випити чашу життя до кінця «із його | добром, темрявою і просвітленням, спізнати все, що є в ньому», а, отже, стати на двобій з невблаганною долею.

Наприкінці роману «Райська яблуня» Бронка підводить, здавалося б, безнадійно сумний баланс свого життя і життя своїх подруг, який, однак, кидає промінчик світла на загальну похмуру тональність як епілогу, так і дилогії в цілому. Бронка впевнена, що «в усіх цих поразках, у цьому великому погромі таїлись якісь приховані перемоги, якась нелегка боротьба з собою, щось таке, що примушує людину боліти, але не відчувати в собі зашкарублої, зарубцьованої підлоти».

Йдеться передусім про перемогу філософського й морально-етичного плану, про активізацію внутрішнього життя людини, особливо його почуттєвої сфери. Кожна з героїнь змінюється на краще: духовно оновлюється Квірина, через муки проходить Амелія до усвідомлення власної провини й облудності середовища, яке об’єктивно штовхнуло її на злочин, до критики реально існуючої соціальної несправедливості піднімається Бронка, впевнюється у своїх силах і можливостях протистояти труднощам Цехна. Активних, цілеспрямованих, політично грамотних борців за народні інтереси в дилогії, однак, немає. Пояснення цьому слід шукати в поглядах самої Гоявічинської на капіталістичний світ, які не вкладались у якусь чітку й послідовну світоглядну систему. Письменниця не брала участі в революційних подіях, її спостереження й висновки, що об’єктивно випливали з цих спостережень, не були позначені ані особливою інтелектуальною глибиною, ані політичною далекоглядністю, ані сміливістю узагальнень. Разом з тим вірність життєвій правді, талант і чесність художника-реаліста, непримиренне ставлення до кривди, яку завдавали людині, дозволили їй піднятися у цих найкращих її творах до рівня справжніх відкриттів як соціального, так і морально-психологічного характеру.

Вдаючись до підкреслено простої і дохідливої лексики, відмовившись від штучності й орнаментації, суто дидактичних засобів, Гоявічинська утворила зразок прози емоційно схвильованої й спонтанно безпосередньої, а інколи й поетично ритмізованої. Художня манера письменниці, безперечно, зазнала впливу творчості Стефана Жеромського з її ліричною насиченістю, емоційним неспокоєм, експресивністю. Відомий польський критик і літературознавець Казімеж Вика охарактеризував художні особливості дилогії Гоявічинської як «ліричний реалізм». Ярослав Івашкевич так само вважав, що свої барвисті й правдиві картини людського життя письменниця створювала, «виходячи з поетичного бачення світу».

І водночас письменниця не раз наголошувала, що важливим імпульсом для її творчої роботи була пластичність бачення, вірність безпосередньо спостережуваній реальності: «Я люблю бачити місце, топографію дії… Я повинна виносити роман у собі, спілкуватися з його героями і знати їхнє життя, багато разів бачити квартал, будинок, квартиру, повинна знати про їхню працю, заробітки й потреби, знати звичаї й побут, а також інші події, що відбулися задовго до цієї дійсності і стали вже історичними».

Непомітно, ненав’язливо використані в дилогії документальні матеріали, автобіографічні чинники, вірогідність описів чимало прислужились до того, що «Дівчата з Новолипок» і «Райська яблуня» вважаються одними з кращих, найвагоміших творів, присвячених давній уже сьогодні Варшаві. Подібно до Пруса в «Ляльці», Гоявічинська стала справжнім епіком польської столиці, чуйним камертоном тих змін, що відбувалися в житті робітників, ремісників, дрібної буржуазії під тиском важливих політичних та історичних подій першої третини XX сторіччя.

Переживши в роки фашистської окупації ув’язнення у варшавській тюрмі Пав'як, Гоявічинська своїм твором «Грати» (1945) започатковує у польській повоєнній літературі окупаційну тематику. Невтомна шукачка нових художніх форм, вона об’єднує в «Гратах» елементи репортажу і сюжетного твору, спогадів і психологічного етюду. В її белетризованій хроніці «Столиця» (1946) вперше було зображено відроджувану з попелу і руїн Варшаву. І тут власні спостереження й переживання зливаються з витворами уяви, і тут осягнення суті зображуваних подій поєднуються з неослабною увагою до індивідуальної психологічної неповторності окремої людини. Знаменно, що за свій літературний доробок, як і свого часу за роман «Дівчата з Новолипок», Гоявічинська була удостоєна 1949 року Премії Столичного міста Варшави. Йшлося про передачу наступному поколінню письменників своєрідної естафети творчих досягнень письменниці, про включення її творчого доробку до активного арсеналу письменства народно-демократичної Польщі.

Далеко не все з творчого доробку Гоявічинської витримало іспит часом. Але не можна відмовити письменниці у властивому їй дивовижному відчутті духу часу, його актуальних потреб. Вона була в багатьох випадках першовідкривачем важливих проблемно-тематичних пластів і літератур них тенденцій. Однією з перших авторка дилогії на справді високому мистецькому рівні сягнула в широко трактовану буденність, відкриваючи в ній надзвичайно цікавий і плідний об’єкт письменницької уваги. Мало хто в польському письменстві до появи «Дівчат з Новолипок» і «Райської яблуні» піднімався до такого проникливого дослідження жіночої психології. Вміння Гоявічинської зацікавити читача напруженістю дії, багатством сюжетних колізій сприяло тому, що її твори й сьогодні заслужено користуються широкою популярністю у читачів.

 

Валерія ВЄДІНА

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.