Валентина Передирій. Світ Софії Яблонської

Світ Софії Яблонської

 

Дослідники з діаспори називають період нашої історії 20-30-х рр. XX ст. «епохою Великих». Можливо, вони мають рацію — їм видніше, адже вони мали півстоліття на те, щоб осмислити перебіг подій, зважити значимість діяльності діячів та митців тих років. А ми сьогодні вичитуємо в розвідках зарубіжних вчених, вишукуємо у вітчизняних ще донедавна закритих архівах відомості і повертаємо у скарбницю пам’яті викреслені колись імена політичних діячів, військових, поетів і художників. Пишаємося їх досягненнями і здобутками, адже все це тепер і наші надбання — нашої історії, культури, науки. І нераз до тих чистих гордощів долучається подив — як у пошматовані строкатими подіями 20-30-ті роки, на грунті нашої віковічної невпевненості в своєму минулому і майбутньому могли сформуватись і розвинутись такі яскраві і сильні особистості.

У пантеоні провідних діячів і визначних митців тих років вирисовуються жіночі постаті: тендітна обрисами Мілена Рудницька — лідер жіночого руху на західноукраїнській землі, статечна Олена Кисілевська — журналістка, видавець періодики і книг у Коломиї, дрібненька статтю Костянтина Малицька — діячка, письменниця, журналістка... Потрібний час і напружена робота не однієї похиленої над паперами голови, щоб належно поцінувати внесок галицьких жінок у нашу історію і культуру. Але чи вдасться комусь зазирнути в таїну душі бодай декого з них і привідкрити її для інших?

В уяві постають обличчя молодих у ті роки Дарії Шухевич, Олени Степанівни, Софії Парфанович, Іванни Блажкевич, Іванни-Кароліни Федорович-Малицької та інших. Різні обличчя, характери, різні долі. Минули... У кожної в житті — як у житті: щось склалося, щось — ні, десь був злет молодих мрій, а в чомусь довелося поступитися перед реальністю. Не можна у всьому домогтися одинаково високих результатів, уповні виявити всі свої обдарування, здійснити прагнення...

Софія Яблонська. У галицькій періодиці для жінок вміщено кілька її фотографій. Ось заглиблена в себе вистроєна панна — 1927 р., ось у цілком сучасній спідничці-штанах усміхнена молода жінка піднімається сходами, а тут знову вона — на тлі буддійського храму — 1934 р., і ось вона в народному строї з Покуття – 1935 р. як змінилась з роками — не рисами, а виразом обличчя — аж западає сумнів чи це ж одна  і та сама жінка?

Вона мала можливість у своєму житті проявити себе в різних виявах. Була першою українкою-мандрівницею (Північна Африка, Далекий Схід, Австралія, Тихоокеанські острови, Північна і Південна Америка), кінооператором документального кіно і фотографом (це у 30-ті роки!) , письменницею (літературознавці зараховували її твори до нової на той час «екзотичної» літератури), архітектором, садівником... А також дружиною, матір’ю трьох синів, господинею. Перераховано ще далеко не всі грані її багатообдарованої натури. У кожному прояві прагнула здійснитись якнайповніше.

Софія Яблонська народилася 15 травня 1907 р. в селі Германові біля Львова у родині священика. Сім’я була бідна, жили на батькову оплату з убогого приходства та доробок від скромного власного господарства. На п’ятеро дітей замало було однієї корови, а на другу ніяк не спромоглися. Побут сім’ї мало різнився від селянського. Проте сам отець Іван Яблонський був помітною постаттю. З його біографії видно, що був він людиною рішучою і ризикованою. По-перше: кинув на останньому курсі медицину і перейшов на теологію, бо батьки його майбутньої дружини бачили дочку тільки за священиком. Дівчина стала імостю, хоча в майбутньому подружжя не дало сподіваного щастя — були надто різними... Висвятившись, о. Іван не забув медицини і мав постійні неприємності через свої намагання допомагати селянам не тільки молитвою, а й зіллям. Безкоштовно. Лікарі із сусідніх сіл називали його «злочинцем у священичій рясі», бо незакінчена медична освіта не давала йому права на лікарську практику, і ще він відбирав їм прибуток. Вони не розуміли, що він — як священик — мав моральний обов’язок допомагати людям по своїх знаннях і можливостях. Кожну людину, яка зверталася до нього, вислуховував уважно, щиро намагався дати добру пораду, ліки, підкріпити теплою стравою, бо приїздили здалеку... А ще о. Яблонський був переконаним москвофілом. Категорично вірив у єдність слов’янських народів, шукав рівності для всіх. Ця облуда завела його з жінкою і малими дітьми на сім років у Росію. Поїхав на поневіряння... Потім повернувся назад в Галичину — вже не бунтував, хоч і не змирився. Помер, так і не погодившись зі світом.

Батько мав великий вплив на формування характеру Софії. Народилася вона дуже кволою і він двічі вирятував її своїм зіллям від смерті. Навчав її чути власний організм, розумітися на травах, вчив самоорганізації і дисципліни. Батько навчив її поваги до турбот кожної людини — перейнялася його гуманізмом, як найвищим обов’язком, на усе життя. Захоплювалась батьком і вболівала за нього. Був таки повним невдахою — в подружньому житті, в політиці, у виборі професії. Зрозуміла це ще дитиною й інколи сердилась на нього. «— Тату, а що залишиться з тих всіх людей, яких ти лікував і вирятував, і що залишиться пізніше з твого цілого життя, твоїх чудодійних уздоровлень, посвят?

— Принаймні залишишся ти.

Тими словами він пришпилив мене до моєї власної злоби» — писала С. Яблонська у повісті «Розмова з батьком» (1977). Отже, щось вдалося в житті і йому: зумів таки перекласти вагу своїх нездійснених надій на плечі дочки. І тим поставив її перед відповідальністю за власну майбутність.

Зоїка (так називали її в дитинстві) росла самостійною і трохи відстороненою. Так позначились на її вдачі перенесені в дитинстві хвороби, небезпека смерті. Ця, остання, змінює кожного, до кого зазирне в очі, дитину ж її погляд разить особливо. Дівчинка не боялась — поруч були дужі батькові руки, але рано зрозуміла плинність життя і навчилася цінувати його. Слабша від інших фізично — вона вчилася перемагати впертістю і зібраністю.

З поїздкою родини у Росію пов’язані найболючіші спогади дитинства Софії, про це — згадувала усе своє життя. На протязі семи років (1915-1921) постійні переїзди: Київ, Ростов, Таганрог, Новоросійськ, Азовське море... На кожному новому місці розсипались надії родини осісти тут на постійно — і знову від’їзд, а з ним туга за тим, до чого вже встигли прив’язатись. У кожному місті Софія ходила до школи, але ще більше вчило її звихрене революцією життя. Дівчинка зазнала голоду, принижень, бачила зблизька несправедливість і лицемірство. Збирала вугілля, що викидало море, десь підробляла на фабриці... У Таганрозі ходила до «трудової» школи, де вчила шити черевики і вміння дати собі раду у нескладному ремонті взуття потім не раз знадобилося їй у подорожах.

У тих мандрах по Росії, очевидно, прокинулася у Софії жага до нових місць, вражень, людей.

В Росії Яблонські бідували, а повернення в Галичину не давало надій на поліпшення. Але це вже були не ті Яблонські, що сім років тому. Діти багато бачили і розуміли в житті більше, ніж їх тутешні ровесники. Кожен з них шукав підробітку, знав, що у житті має давати собі раду сам.

Повернувшись на батьківщину, Софія кинулась у життя з усім завзяттям молодості, палкої вдачі і вольового характеру. Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла якнайшвидше добитися кращого життя. Прагнула всього навчитися, все взнати. Вивчала діловодство, відвідувала учительську семінарію і, одночасно, курси крою та шиття при найстаршій львівській кооперативі «Труд». Вступила до драматичної студії й успішно деб’ютувала на сцені. Була красунею і мала талант, але кар’єра артистки не відповідала її незалежним вподобанням. Врешті старший брат доручив їй керівництво двох кінотеатрів у Тернополі і ось тут її діловитість та настирливість проявились уповні — вела бухгалтерію, добирала фільми, слідкувала за виготовленням афіш, розміщенням реклами, музичним озвученням кінофільмів... Справа дала прибуток і Софія отримала кошти для поїздки закордон.

1927 р. С. Яблонська виїхала у Францію. Вродлива двадцятирічна студентка — сама, без опіки цьоці чи брата... можна уявити, що говорили між собою про неї сусідки і знайомі — добропорядні пані і панночки з галицької провінції. Але що чекало на неї в Галичині? Через кілька років мусила б вийти заміж за першого-ліпшого, хто захотів би взяти дівчину без коштів і з родини, що заплямувала свою репутацію поїздкою в Росію. Чи мало її життя стати повторенням батькових невдач? Як у фільмі із шаблонним сценарієм...

У Парижі Софія пробує зніматись в кіно, але швидко нудиться одноманітною процедурою зйомок. До того ж обмеженість коштів не залишає їй часу на довге очікування результатів роботи. Інтуїтивно знаходить те, що найкраще відповідає її природним нахилам: достатньо самостійна праця у зніманні документальних фільмів. Невдовзі опановує операторський фах, виявляє свій хист у художній фотографії. І ще один випадок допоміг визначити напрямок її подальших захоплень: в Парижі Софія познайомилася з письменником і мандрівником Степаном Левинським. Він пробудив у неї зацікавлення до культури Сходу, став її добрим другом на все життя.

Але у свою першу подорож Софія Яблонська вирушила до Північної Африки. На замовлення одної з французьких компаній кінопрокату, вона мала зняти документальний фільм про Марокко. Поїздка дала багато нових вражень: екзотична природа і примітивні житла тубільців, їх барвистий одяг і самобутні звичаї,  — все викликало захоплення Софії. У старому Маракеші з даху одної оселі спостерігала, як вирує життя в місті — безугавне, загадкове для стороннього. Знімала це на кінострічку. Шукала знайомств з місцевими жителями, бо прагнула зрозуміти їх. Її усмішка, щирість викликали довіру, а знання французької та італійської мов допомагало порозумітись.

Близька подруга С.Яблонської і перекладач її творів французькою мовою Калитовська у свої спогадах пише, як по-різному сприймали Марокко Яблонська і Ольга Кисілевська. Перша з них бачила сліпуче сонце і розкіш природи, яскраве, мінливе, небуденне життя. Коли під впливом вражень Яблонської у Марокко поїхала Кисілевська, то їй відкрилося зовсім інше: бруд, мухи, голодні діти, нужденне життя — і вона писала про це Софії, з якою вела приятельське листування. «Яблонська часто сміялася, згадуючи ту песимістичну подорож Кисілевської» (Сучасність, 1971, Ч.5 – С.53). Цей епізод вдало підкреслює одну з основних особливостей вдачі Софії — бачити в житті красиве. Вона свідомо орієнтувалась на життєрадісне сприйняття дійсності.

Марокко не тільки став темою перших фільмів Софії, а й перших спроб її пера. Писала репортажі про те, що бачила в цій країні, і надсилала їх у Галичину в журнал «Нова Хата».

Цей журнал почав видаватися у Львові порівняно недавно — з серпня 1926 р. Призначався він для інтелігентного жіноцтва, ставив перед собою завдання плекати домашню культуру шляхом пропагування українського мистецтва, зокрема народного. На той час це була смілива ідея — писати про цінність і здобутки українського мистецтва в державі, де панівною була польська культура. Ця «смілива» ідея реалізувалась редакцією журналу тактовно, на належному інтелектуальному рівні, з високим художнім смаком. Видання, як змістом так і зовнішнім виглядом, претендувало на європейський рівень, не раз отримувало нагороди на міжнародних оглядах преси, було відоме за кордоном своїми ілюстраційними матеріалами, розділом мод та ручних робіт. Очевидно, Яблонська не раз тримала в руках числа популярної серед українських емігрантів «Нової Хати». І зацікавилась виданням.

Організували «Нову Хату» жінки, жіночим був колектив редакції і проблеми, що обговорювались на сторінках видання так чи інакше торкались сторін життя української жінки. На той час у галицькому суспільстві питання рівноправності жінки стояло гостро і преса, а передусім жіноча, надавала важливого значення висвітленню цієї багатоаспектної проблеми. За віком С.Яблонська належала до генерації молодих жінок, що прагнули увійти в недоступний для їх матерів і бабусь світ суспільно-громадського життя — політики, мистецтва, науки, і стати там на рівні з чоловіками. Їй, дочці галицького священника, очевидно це вдавалось… Для журналу було престижно представити громадськості молоду українку, що ствердженням свої самостійності сягнула аж міжнародних теренів.

У березневому числі 1930 р. «Нової Хати» почали публікувати репортажі С.Яблонської з Марокко. Друкували їх у супроводі якісних фотографій авторки. Це було задумано дуже вдало: захоплюючі розповіді молодої мандрівниці і майстерно виконані нею ефектні ілюстрації до них.

Яблонська розповідала про далекі країни, про пригоди і небезпеки, що їх переживала і поборювала з гідністю певної себе жінки, достойністю інтелігентної людини. Була в захопленні від краси і різноманітності всього, що бачила, намагалася зафіксувати словами не тільки своє оточення, а й — передусім — усі порухи своєї душі. З тих репортажів вирисовувалась особистість Софії — той внутрішній світ, яким жила в ті роки. Щирою усмішкою відкривала серця, вабила розумом і шляхетним поводженням, привертала до себе людяністю. Чи справді не боялася серед чужомовних, іншовіруючих і таких різних людей? Не лякалася зустрічей із дикими звірами в джунглях, зміями в пустелі, не боялася спраги під пекучим сонцем, голоду серед немилосердних тубільців? Ні, не була такою відважною, лиш називала себе «відчайдухою». Влучно. Розуміла, що грається з вогнем, постійно відчувала небезпеку. У одному з листів до редактора «Нової Хвилі» Лілії Бурачинської, що зберігаються у Львівському історичному архіві, писала про непевність, що підстерігає її в «експедиціях» (так називала свої подорожі). Якщо довго не буде від неї листа, просила поставити свічку у церкві Юра. Може, трохи кокетувала незвичайністю своєї професії… Жила ніби у фантастичному світі, де мрія і реальність стоять поруч: думала про здійснення кругосвітньої подорожі через Китай, Японію, Таїланд, через моря та океани… (Париж, 11.11.1931)

Чи звертала Яблонська в той час увагу на таку особливість свого становища, як статус європейки в колоніальнозалежних країнах? Державні власті були зацікавлені в хорошій рекламі і охоче сприяли співробітниці французької кінофірми; представники місцевого населення бачили в ній впливову і, очевидно, дуже багату жінку вищої білої раси. Чи помічала Софія, якою надійною опорою були для нею закон і традиція цієї малозрозумілої ще державної системи? Можливо… Але була переконана, що своїми успіхами завдячує передусім своєму інтузіазму, чарам молодості та інтелекту.

Кореспонденції з Марокко лягли в основу першої книжки Софії Яблонської «Чар Марокко». Вийшла у світ 1932 р. коштом товариства ім.Шевченка у Львові. І відразу викликала сенсацію. По-перше, це та Яблонська, що сама поїхала у Париж? У польській пресі з’явилась стаття з двозначними натяками… По-друге, хіба жінка потрафить так написати? Ну, може вона там щось і писала, але хтось мусив те добре доправити. Та ніколи молода дівчина не змогла би так написати…

Тоді стали в пригоді опубліковані в «Новій хаті» репортажі з Марокко. На захист молодої письменниці стала українська преса, зокрема тодішня критика. Уже авторитетний на той час М.Рудницький опублікував у «Ділі» схвальну рецензію на книжку С.Яблонської: «барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головне стиль: він, і тільки він, є виявом таланту» (1932 – 28 січ.) У «Жіночій долі» відгукнулась на опублікування «Чару Марокко» письменниця  Дарія Віконська (І.Федорович-Малицька): «Це її перший твір. Проте оця перша книжка зраджує справжній, уже зрілий талант вродженої артистки-письменниці, людини, для якої словесний вираз є органічною конечністю і тому сугестивний, чаруючий» (1932 – ч.4). Підтримали Яблонську українські жіночі кола, молодь,. «Чар Марокко» порівнювали з подихом свіжого вітру з-над моря… З Франції написав у польський «Expres» директор Товариства Опторг-Юнан-Фу Жан Арден. Він вважав своїм обов’язком вступитися за честь жінки, яку добре знав і поважав, яка на замовлення його фірми знімала кінорепортажі в Марокко, а тепер працювала на Далекому Сході.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.