Стаття Олександри Копач про Наталену Королеву

Олександра Копач

Наталена Королева

 

«Не пишіть про життя, котрого не розумієте»..

(Н. Королева)

 

Тяжко писати про життя людини, що складається не тільки з фактів зовнішнього порядку, але і з внутрішніх «факторів», що творять рушійну силу життєву.

Життя людське цікаве. Тим цікавіше життя письменника, мистця, філософа… Цінні кожний малий спогад, слово з листа, якась дрібниця з життя, особистий погляд на те, чи інше, бо краще, ясніше освітлюють особовість людини-мистця) як самі дати, коли народився, де вчився і тим подібне. Але часами тяжко знати все це. Особливо коли нас ділять далекі краї та моря. Правда, преса інформує часто про життя цікавих людей, письменників — мистців, та не завжди вірно. Найкраще особисте знайомство. Та це належить до гарних «пригод» життя і не часто трапляється.

Наталену Королеву тяжко нам відвідати, особисто пізнати, бо живе вона в Чехії, у старовинному місті Мельнику, недалеко Праги. (Потягом — дві години їзди).

Мельник — старовинне місто, де в давнину жили чеські королеви-вдови, — зберіг до наших часів багато пам’яток з тієї старовини. 3 11 ст. катедра, а на горі замок, зараз — багатий музей, у якому Н. Королева якийсь час працювала. Крім цього можна оглядати рештки валів оборонних, «костелик св. Людмили», тощо. Місто має прекрасне положення. Стоїть на горбі над злиттям двох великих рік: Влтави та Ельби, яку Чехи називають «Лаба». Навкруги Мельника багаті винниці та рясні сади.

Під Мельником — з другої сторони горба — домик, в якому ще й нині живе Наталена Королева. У цьому домику вмер 11. грудня 1941 р. Василь Королів-Старий, автор «Чмелика», знаменитої книжки «Згадки про мою смерть», автор ріжних, зараз вичерпаних з друку, оповідань для дітей, особливо для хлопців. Спочиває на Мельницькому цвинтарі. Чех — приятель з власної охоти зробив високий хрест та поставив на могилі.

У домику залишилась Наталена Королева зовсім сама, бо жадних кревняків не має. Та хто любить людей — від них не відходить. Тож письменниця взяла до хати хлопчика — сироту, якого ще Василь Королів дуже любив, — помогла йому вчитись і стати інженером. Войтєх — бо так саме він називається — одружився з Марженкою і дальше живе вже тепер з двома дітьми — Юрком та Ленкою (Наталенкою) у домі Наталени Королевої.

Всі вони називають нашу письменницю «бабусею». Отож «прибрана родина» допомагає у садку, чи біля хати, як треба щонебудь направити. Але остаточно кожний має своє власне життя. І письменниця здебільша живе сама, серед книжок своїх, письменницької праці, доглядання квітів… у товаристві свого улюбленого сірого котика «Пінокія»… Самотність — вірний друг письменниці. Мабуть сповнилось бажання з давніх, молодечих років, коли у віці 19 років зложила пісню, а в ній слова:

«Як ти у траві — хочу бути забутою

Щастя, якого бажаю — це жити самотою.»

Н. Королевій йде тепер на 73-тій рік. Та з вигляду ніхто не дає більше як 50 років. Хоч багато пережила на своєму віку, родинні пригоди, службу на фронті, та рани у час першої світової війни, через які й тепер трохи шкутильгає, то по сьогодні задержала молодечу свіжість. Колись чорне волосся, тепер густо переткане сріблом сивини. На устах ласкава усмішка та добре слово для кожного, хто б він не був.

«Люблю все гарне — пише авторка в одному листі — як колись Сафо: все сяйливе, променисте, гармонійне. А крім цього люблю книжки, ...котів… і... колись любила дуже дорогоцінності. Не тому, що вони дорогоцінні, а тому, що вони як квіти, що ніколи не в’януть. Само собою, що люблю квіти, перфуми і годинами можу дивитись на місяць» (Лист з дня 17. 4. 1958). Тож не диво, що сталим мазунчиком письменниці є котик Пінокіо, що часто муркоче свою пісеньку на вікні.

Наша письменниця енергійна та дуже працьовита. По смерти дружини, Василя Королева, мусіла давати лекції мов, яких знає дев’ять. Переважно були це лекції латинської мови, еспанської, німецької, французької та російської. Бо пенсії по своєму дружині жадної не брала, через те, що письменник В. Королів-Старий не хотів брати чеського громадянства, ані жадної, «урядової» праці. Працював лише, як маляр, переважно по церквах на Закарпатті. Деякий рік чи два, був доцентом у Подєбрадській Академії. Але не сподобав собі там і залишив це становище. Малярством заробляв добре й було з чого жити.

Наталена Королева допомагала йому в тому, виготовляючи шкіци святих. Після смерти дружини — цієї праці не стало. Тоді письменниця на замовлення одного чеського підприємства «Храмове Дружство», малювала образи святих на продаж. І цією працею заробляла на прожиток. Тепер перестало воно бути актуальним, ба змінились люди і обставини.

Що до книжок — Н. Королева має свою власну бібліотеку (числом 460) а крім того в міру потреби користується великою бібліотекою міста Мельника. Ніколи не перестає письменниця читати старої латинської та грецької літератури. Її улюблені автори: Сенека, Геродот, Марк Аврелій, Плютарх, Тереса з Авіли. Багато цікавих спостережень та дуже глибоких думок знайти можна в її листах. От наведу декілька.

Про мову — «Хто дивиться на мову, що та звичайна «своя», «конверсаційна» мова, той — дуже часто знає її тільки поверховно.» (Лист з дня 8. липня 1960). Мову треба студіювати, особливо письменникам, журналістам, бо для них одиноким засобом творчости є слово, як для мистця — маляра фарби полотна, а для музика тони.» Цей погляд вартий особливої нашої уваги.

Інша цікава думка про еміграцію з листа дня 19 січня 1960 р. «Емігранти — всіх народів! — бувають звичайно люди, які самі себе «деградували». Мовляв: «хто мене тут знає?» До того ж гостра потреба заробити на своє існування... переважно у людей, які про те «дома» ніяк не думали!… Отож — і йде все з «копця» і як лавина, що зсувається з гори і зметає все: переконання, честь, мораль… Залишаючи тільки злобу і ненависть до всіх (без винятку) своїх і «чужих». Сумне це явище, але не можна на нього заплющувати очі й уважати, що всі українці без винятку складають якісь «хори Архангелів»... вигнаних з висоти небес… Це — повторюю: явище кожної еміграції, не тільки української, але й французької по французькій Революції, — й польської по 1863 р. «Будувати державу» з еміграції є чистий абсурд. Єдине, у чому можна проявити свою справжню любов до свого народу й покинутого краю, — це наука, мистецтво, поміч...

Поміч не тільки матеріяльна, але й освіта і ще раз освіта. А також і любов, милосердя й згода. Тільки любов і доброта можуть бути творчою силою, а ненависть і злість руйнуючі!.. Не слід навчати ненависти до всього, що «не своє». А слід навчати любити те «своє».

Погляд Наталени Королевої що нашій літературі тяжко прийти на дороги світової літератури — гідний уваги. Бо сюжети, деталі, життя описане — незрозумілі не-українцеві. Сюжети загальносвітові відкриють їй доступ до світового читача. Так сталось з чеською літературою з приходом письменника Зейера, що своїми невичерпальними «чужими» сюжетами зробив чеську літературу загально доступною читачеві.

У нас започаткувала це Леся Українка своїми творами. А Наталена Королева продовжує її традицію. Ця письменниця, що вийшла з середовища, так би мовити, світового за своїм аристократичним народженням, всесторонньою освітою по ріжних центрах європейської культури, багата в життєвий досвід завдяки численним подорожам по світу — збагатила нашу літературу світовою тематикою.

 

Деякі дані про життя письменниці, Н. Королевої

Сучасна літературна критика не ставить великої ваги на життя письменника. Однак життя нашої письменниці дуже тісно зв’язане з її творчістю, як мало в котрого іншого автора. А крім цього воно барвисте і цікаве, як найкраща повість у літературі. Повне злетів, трагічних переживань і глибоких душевних зворушень. Довкола постаті Н. Королевої вже і тепер маємо багато всяких версій. Це тому, що жила вона в. ріжних країнах та незвичайних обставинах. Сталося це внаслідок родового походження письменниці.

Батько Наталени Королевої, граф Адріян Дунін-Борковський, потомок давнього роду, знаного вже в Україні в часах Ярослава Мудрого. Перший з цього роду Вільфред Швено («Лебідь» — родовий знак звідси) прийшов в Україну з Данії, можливо ще з варягами, з Рюриком. Звідси також і назва «Дунін», себто даньчик. В родових документах зазначено, що цей рід проживав у Києві, та навіть був посвоячений з родом нашого володаря Ярослава Мудрого. З цього факту Лев Биковський робить такий висновок: «Отже Наталена Королева була б, за його думкою, єдиною і останньою Ярославною.»

Рід цей служив Україні і за гетьманських часів, в козацькій старшині часів гетьмана Богдана Хмельницького. У 18-му столітті знаходимо прізвище одного з цього роду в Кільському Університеті (Шлезвіґ-Гольштайн) разом з іншими українцями, що там студіювали.

Батько, граф Адріян, власник великих маєтків був людина вчена, член французької Академії Наук (ентимолог), багато подорожував по ріжних країнах світу в наукових цілях. Мати, еспанка Марія Кляра де Кастро Ляцерда і Медінаселі Фернандез де Кордоба і Фіґероа. Обоє познайомились в Біяріц, в південній Франції, одружились і через чотири роки жили разом в Еспанії. То ж Наталена Королева народилася не в Україні, як давніше в нас писали, але за її висловом «в самій еспанській Еспанії», в замку в селі Сан Педро де Карденія біля Бурґосу, дня 3. березня 1888 року. В чотири години по народженні дівчинка осталася сиротою. З Еспанії перевезено дитину в Україну до бабуні по батькові, пані Теофілі з роду Довмонтовичів, що жила в маєтку біля Луцька на Волині. (Борки Великі).

То ж перші дитячі враження зв’язані з Україною. Поділяла вона їх з товаришкою дитячих років, Марусею, що була круглою сиротою. Уся її родина вимерла, а маленьку Марусю взяли до палати, де вони виховувались разом з Наталеною. Це про неї так тепло пише авторка в повісті «Без Коріння». Та коли дівчатка підросли, їх розлучили. Маруся осталася в палаті, а Наталену щойно п’ятирічну дівчинку, по смерті бабуні Теофілі, забрав дядько Євгеньо знов до Еспанії. Батько був у подорожах і навіть не бачив своєї дочки. Сестра мами — тіточка Інес була в кляшторному пенсіонаті, і що дядько Євгеньо був священиком, то прийшлося йому маленьку сестрінку також віддати на виховання до манастиря, в Піренеях Нотр Дам де Сіон. І дівчинка, як остання в роді, мала згодом стати черницею. Міжчасі вийшла заміж тіточка Інес і Наталену, що мала тоді 11 років, взяла до себе. Та незабаром, бо 1895 року тіточка померла, а в родині остався ще один дядько дон Лоренсо.

З тої пори Наталена, чи як тоді називали її другим ім’ям Естрелля, вчилась то в Еспанії то у Франції, то знов у Римі. Черницею не стала, бо в її життя вступила незнана досі особа а саме друга жінка графа Дунін-Борковського. Була це славна своєю красою графиня Людмила Лось з чеського роду Отта Лосів, що був страчений по Білгорській битві 1620 року. І з тої пори галузь цього роду жила на еміграції в Парижі, не затративши через такий довгий час своєї чеської національности. Отже не була це полька, як давніше писали, але чистокровна чешка. Отож батьки покликали Наталену до Києва і вона 17-річна панна поступила до «Інституту для шляхетних панночок». Там стала також ученицею М. Лисенка. Ці часи у житті письменниці знайшли своє мистецьке відзеркалення в повісті «Без Коріння».

Високі студії з ділянки археології закінчила Н. Королева в Петербурзі, як також Малярську Академію. Та цим не вдоволяється ця багата талановита молода пані. Жадоба знання веде її на драматичні курси, що увінчалися блискучим успіхом на сцені царського Михайлівського театру, та запрошенням до французького театру Жімназ, що тоді гостював у Петербурзі. Така самостійність привела Наталену Королеву до розриву з родиною, крім дядька Євгенія. Але і на сцені не прийшлось побути довго, бо лікарі заборонили ці виступи з огляду на здоров’я. Та крім цього побут у Петербурзі був також багатий на інші події. До них належить зна-йомство письменниці з перським князем Іскандром Гакгаманіш ібн Куруш з роду Ахемінідів. До дуже близького подружжя не дійшло через релігійне наставления молодої. В рік пізніше, себто 1908 письмениця жила вже в Еспанії, в Севіллі, де стрінулася з королем Альфонсом 13-им, товаришем дитячих забав з тих років, коли вона малою жила в Мадриді короткий час у своєї нерідної тети, дами двору, донни Касильда де Медінаселі. Відновлена приязнь з Альфонсом 13-им не була прихильно прийнята на королівському дворі і Наталена на бажання королеви Марії Христини мусіла виїхати з Еспанії. Найближчі роки, це час подорожей і праці в ділянці археології. Між іншим письменниця була на розкопках Помпеїв враз з гуртом учених з Парижа. Студіювала єгиптологію, та старинну історію Сходу. У цьому часі почала також писати перші оповідання у французькій мові.

Тимчасом прийшла перша світова війна. Її вибух застав Наталену в Києві, куди вона поїхала з дядьком Євгеньом відвідати хворого батька. І вже на захід не вернулась скоро. У Києві разом з дядьком вступає на службу до Червоного Хреста. В рік пізніше (1915) стрічає знов князя Іскандера. Він приймає християнську віру і обоє одружуються. Та через пів року князь гине на полі бою, а молода вдова дальше продовжує свою працю, як медсестра на фронті. За відвагу і заслуги була відзначена військовими медалями. Але й перенесла тяжкі поранення та тиф. В 1919 р. стає на службу в дипломатичній місії УНРеспубліки. Місія призначена була до Чех. У цій таки місії працював її видатний член др. Василь КоролІв-Старий, знаний письменник, мистець-маляр, громадський діяч і організатор видавництва «Час» у Києві (1917-1918 рр). Згодом доцент Української Господарської Академії в Подєбрадах. Спільні заінтересовання зблизили їх обоє і вони одружились, поділяючи добро і лихо, що життя несло аж до 11. грудня 1941 року, коли то розділила їх смерть, забираючи В. Королева-Старого. Між іншим смерть наступила від розриву серця і спричинена була допитами Гестапо. Так Наталена Королева залишилася сама з улюбленими книжками в малому домику в Мельнику біля Праги.

Це все так би мовити зовнішні факти з життя нашої письменниці. Та які б вони не були різнобарвні та цікаві то без сумніву уступають перед внутрішним життям. Нам цікаво як цей блудний лицар середньовіччя примандрував в Україну і зайняв місце в українській літературі. Чи збулася на письменниці мудрість девізи її роду? Чи промовив дух її предків, що вірно служили українській державі княжих і козацьких часів?

Про цей голос роду говорить і сама письменниця, вкладаючи слова в уста батька. «Голос роду безсмертний і непереможний. І хоч би ти для чогось, чи для когось захотіла забути і виректися його, цього не зможеш ніколи, ні для кого і ні для чого. То ж пам’ятай, щоб ніколи не спробувати. А особливо цього не сміє зро-бити останній, тим більше у нас, де є гаслом Ультімо — верітас» (Без Коріння).

Мабуть цей голос роду промовив коли будуча письменниця на 17-му році життя стала по довгій розлуці знов на «старій-прастарій українській землі.» Про це духове народження пише сама авторка в листі з дня 6.1.58. «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину — власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки — ні, пересвідчення — що ці люди нащадки стародавньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дунін-Боровських.» Годиться ще підкреслити, що не малу ролю у цьому процесі творення нашої письменниці відіграв також В. Королів- Старий. Але ця сторінка стоїть ще незаторкнена.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.