Софія Яблонська. Несподівана зустріч у гаремі

Знову переходимо ряд довгих, покручених коридорів, зачинених дверей, сходів, минаємо ґалерію над квітучим подвір’ям і входимо крізь відчинені двері у порожню кім­нату, а потім у гаремову салю.

Устаткування цієї кімнати скидається на ту, де ми обідали, тільки килимів тут більше та лежанки мякші й ширші.

Довкола двох триніжних тац сидить сім жінок каїда й обідає. Біля них зручно та безшумно вештаються євнухи, що підносять страви, збирають порожні миски та доливають соку з помаранч у шклянки.

Одяги жінок шовкові, яскраві, блискучі.

Кожна вдягнена у вбрання іншого коліру, а руки, мов гадюками аж до рамен обкручені браслетами. Ноги понад кістками також обхоплені двома срібними, тяжкими обручами.

Зачіски їхні блискучі, пригладжені, закінчені фан­тазійним медаліоном, що звисає на чоло та кінчиком доторкає татуованого рисунку поміж бровами. Руки, вуха й борода розписані коліровими рисунками.

Сильний запах жіночого поту та млосних пахощів насичує повітря кімнати. Довкола одного триніжка си­дять три поважні, товсті жінки та смачно й лакомо їдять.

Коли ми ввійшли у салю, вони глянули на мене хо­лодними, хоч гарними очима, а потім не зважаючи більше на нас, знову взялись до їжі.

Біля другого триніжка сидять чотири жінки. Одній літ під двадцять, але й та вже почала товстіти і скоро ма­буть перейде до числа „поважних”.

Дві інші молодші та ще гарні й свіжі, а остання це таки дітвак з обличчям оазової квітки. Її гарне, матове обличчя, розрисоване пастелевими фарбами, виявляє якесь здивування, а від її усмішки повіває вогким чаром вчасного ранку.

Трудно було повірити, що цей недорозвинений дітвак також каїдова жінка, тому й я спитала його.

− Так, одинадцять років! Вас це дивує? Наші жінки гарні тільки в молодости. Фатму мені привіз у дарунку мій приятель з сагарської оази.

Почувши своя ім’я та мої погляди, Фатма засороми­лася. глянула на каїда й покірно схилила голову. Інші жінки звернули свої очі в її бік, а деякі потай хіхікали.

− Я бачу, що вона вам припала до вподоби завва­жив каїд. — Так, вона мила й лагідна, а надто вона знає танець.

Я не витерпіла та попрохала у нього, коли цьому не противляться арабські звичаї, побачити танок його най­молодшої жінки.

− Алеж, охоче, пані — вічливо відповів він. — Це для мене та для неї буде розвага.

У цій хвилині почули ми далекі звуки фортепяну. Я насторожила слух. Каїд засміявся.

− Це Надя грає, — пояснив.

− Ах, Надя. Правда, Надя! Скажіть, чи її не можна би побачити?

− Ви, пані, та ваша вдача незвичайно милі, — ска­зав каїд та попросив мене йти за ним.

„Він кепкує з мене”, — подумала я. „Ну, щож, все таки варто подивитись на цю Надю”.

З другого боку ґалєрії входимо у вузенький кори­дор, де на кінці видніють зачинені, залізні двері. Каїд від­чиняє їх ключем і ми входимо в ясну, електрикою освічену, на європейський лад влаштовану кімнату, а з неї двері настіж у другу, звідки пливуть уже виразні звуки російського романсу „Не уходи, остань со мною”.

Зупиняємось на порозі сальону. Перед фортепяном сидять золотоволоса, жіноча постать у чорному, японському кімоно. Почувши кроки, вона ліниво повертає голову, але запримітивши мене, підскочила, наче вкушена гадюкою.

Я також, мовби приросла до землі від великої несподіванки.

Це обличчя, ці очі, носик, вередливі уста, це все мені дуже знайоме. “Де? Коли?”.

Її сині холодновиразисті очі з підозрінням впялися у мої, а ніздрі рівненького носика задріжали, мов від небезпеки. Крізм легко відчинені, рожеві уста поблискує ряд гострих, дрібнесеньких зубків.

Бачучи її непривітне становище та моє збентеження, каїд звернувся до неї виразно вимовляючи кожне слово, мов годинник:

− Прошу вас, Надю, познайомтеся з вашою сусідкою по землях.

Надя штивно, досить силувано підійшла, обдарувала мене робленою усмішкою, простягла свою зледенілу руку й спитала крізь зуби:

− Ви, скандинавка?

− Ні. українка.

Її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задріжали.

− А! Заходьте ближче, сідайте! — Надя також сіла на фантазійну, по середині вглиблену канапу. Лінивим рухом витягла з шухлядки довгий мунштук, засунула у нього цигарку, засвітила, а щойно потім догадалась запитати, чи я курю.

Кожний її рух був штучний, придуманий, мов у ме­ханічної ляльки. Своєю поведінкою вона безсумніву хо­тіла образити мене.

В кімнаті запанувала тиша.

Каїд гострими очима дивився на неї, а вона повер­нула голову до нас профілем, скручувала губи трубкою і пускала в гору кружальця диму.

Цигарка догоріла до кінця, а ми все ще мовчали.

„Видко це такий звичай” іронічно подумала я.

Надя спустила ноги у золочених сандалках, відложила мунштук, витягла з чудернацького столика золочену карафку з лікером і чарки, налила та подала нам без слова.

Раптом перед моїми очима майнула одна картина а моїх спогадів і я малощо не крикнула голосно.

Це вона!

У Парижі, в робітні мого друга маляра висить на стіні, між вікнами її світлина, а над столиком її портрет. „Вона!”.

Ага! Це та сама Надя з константинопольського бару, його бувша коханка. Ця сама екс-принцесса, про яку мій друг мені стільки особливостей розповідав. Що, мабуть, викрали її, вивезли, продали, а може її й замордували.

Надя нарешті „зволила” перервати мою задуму і запитала мене російською мовою, чи я була в Парижі, а впевнившись, що я знаю Париж непогано, пояснила, що вона ще цього року збирається поїхати туди, щоби відшукати свого брата.

Ще кілька хвилин тягнулася мляво балачка з деякими дисонансами, бо я часто переводила її на француську мову, хоч екс-принцесса вперто вдавала, що не розуміє цього маневру.

Вона добувала, одно за другим, мовби приготовані питання, неначе автомат гри, що висовує карти, та засипувала мене ними так швидко, що я ледви встигала відповідати.

Під кінець Надя стала привітніша, а, прощаючись гаряче стиснула мою руку і конче просила заходити.

Виходячи з її мешкання, каїд вдоволеним голосом сказав:

− Ви чуда доказали, ви, вашою симпатією покорили навіть таку химерну істоту, як Надя. Чи ви помітили, яка вона була щаслива, балакаючи рідною мовою!

Я нічого не відповіла, бо навіщо-ж було йому роз'яснювати „як це вона в Париж брата шукать їде!?”

Ми повернули у вітальню. Танечників там уже не було та нікого іншого, крім вродливого євнуха біля дверей, що у місячному сяйві і тінях кольон виглядав, мов бронзова статуя.

Входячи каїд сказав йому кілька слів, а він зник без­шумно, мов нічний птах.

Голова моя солодко вертілась від незвичайних вражінь, пахощів, чаю, танків, музики та несподіваної зу­стрічі з “екс-принцессою”. Я присіла втомлено на ле­жанці. спираючи голову на подушках і вслухувалась у спадаючі краплини водограю та сполохану ними тишу.

І знову перед моїми очима пересунулась постать мого друга, його робітня у східньому стилю, портрет Наді. На моїх очах я почула погляд каїда.

− Мене цікавить ваша секретарка. Розкажіть мені дещо про неї! — запитала я.

− Ах, вас певно цікавить, як їй живеться у мене. Вона зовсім вільна. По секретарських обов’язках, що не забірають їй багато часу, вона їздить гуляти, — на дансінґи, у відвідини, читає книжки, грає. Взагалі я нічого їй не забороняю, а, навпаки сповняю всі її бажання, щоби тільки вона була щаслива. А по довгій перерві він тихо додав.

− Мз'яна[1] Надя. Вона скоро покине мене, серце чує, знудилось їй. Ін ги альля.

У дверях з’явився євнух, глянув на каїда, що легко схилив голову йому у відповідь і в кімнату вбігла гарна Фатма у червоній одежі, крізь яку проглядали молоденькі форми її гнучкого тіла.

На ногах в неї дзенькають тяжкі обручі, що подзво­нюють якусь невільничу пісню, в руках шкіряний бара­банчик, а на обличчі грає лукава усмішка.

Ніжна вона й пахуча мов квітка, а ясна як перші сонячні проміння. Фатма закинула голову і почала плавкий, гармонійний танок під звуки тамбура і брязків срібних обручів, що стрибали й терлись один об другий на її ногах і видзвонювали такт музики.

Ціла її постать купається в ярких красках одіння, у світлі, у тінях, що зливаються в чарівний образ.

Часом вона зупиняється на мент, затоплює погляд в очах свого мужа і знову легким, кокетливим рухом ніг починає танок. Неждано він став повільний, наче розмріяний, а з уст її ллється дзвінка мелодія сагарської пісні.

Як морські хвилі переливається пісня із дзвінких у матові звуки, а дівоче її тіло з лінивих перетягається у горячі повороти.

Фатма скінчила пяний танок, прикучнула на килимі і підпершись на ньому руками, подалася назад, кокетливо схилила голову на плече, а розчинені вишневі уста привабливо всміхалися.

Чорні, широко розкриті очі блукали по обличчу каїда, мов-би питали його „чи вдоволила”, шукали на ньому бажання та приказів.

Каїд усміхнувся до неї. Миттю її смагляве обличча облилося темним румянцем і засяло немов у сонці.

В цей мент вона була чарівна. Я кликнула „Мз'яна Фатма!” відчепила з шиї намисто і кинула їй.

Фатма схопила його в повітрі й усміхаючись, стала оглядати, та пальчиками дотикатись кожної, рожевої перлини зокрема, а в очах у неї заграв огник втіхи та вдоволення.

− Вам, бачу, вона дуже подобається, пані!

− Дуже! Прегарна ваша Фатма!

− Я вам її дарую.

− Як так, байдужа вона вам?

Каїд нічого не відповів, тільки по його обличчу промайнула якась тінь здивовання. Я зрозуміла: − в нього немає кращої жінки від Наді.

Фатма все ще гралася рожевими кульками, потім по­чепила їх на шию, погладжувала ніжно рукою і шепотіла тихенько, дивлячись на мене: „Мз'яна, бараалья офік”.

А я уявляла собі, як ніжна квітка стане моєю не­розлучною, вірною товаришкою, а я, а не вона її невільницею… Що завезу її в Европу, навчу нашої мови… Аж миттю недовірчива думка сполохнула мої мрії. Я швидко звернулася до задуманого каїда й запитала:

− Чи ви думаєте, що вона не жалуватиме, не тужитиме за вами, за Африкою?

− Ні!... Ні, коли їй даватимете гарного вбрання і цяцьок, то ні − сміючись запевнив каїд.

− Спитайте її, − попросила я.

− Це зайве, пані. Наші жінки не знають кохання, їм воно байдуже, та ми в них його не шукаємо.

− Бо вони не мають права вибору. Дайте їм того, то побачите, що й у них розбудиться почуття кохання.

Фатма тепер уважно прислуховувалась до балачки, мов-би щось відчувала та по рухах старалася зрозуміти її.

− Спитайте її! − Домагалась я.

Каїд коротко пояснив Фатмі, що він її мені подарував.

Вона підстрибнула на місці, а очі спустила з завзяттям і впяла у землю. Потім підвела на каїда покірний, благальний, сльозами залитий погляд, пересунула на мене, німо й безрадно шшукаючи помочі.

Каїд здивовано дивився на неї, бо незрозумілі йому були ці сльози, які він, може, вперше побачив в арабської жінки.

− Фатмо, ти не хочеш? − Запитала я.

Вона, наче побитий пес, підповзла до мене, жалісно взяла мою руку і заки я зрозуміла, що вона хоче, приклала до неї свої гарячі уста, та поливаючи рясними сльозами, шепотіла: “Ля, ля”…

Я вихопила руку й стала ніжно гладити маленьку дівчинку, а з її очей сльози котились, наче перлини з пошарпаного намиста.

Каїд занімів від здивування, Між його очима зарису­валися дві зморшки, але в погляді всеж-таки таївся блиск ви погласканих гордощів.

Фатма нечайно зняла з шиї низку намиста, поклала її на мої коліна, відсунула її від себе і все ще шептала: “Ля, ля, ля”.

Каїд розсерджено гукнув: „Барака”, а вона покірно відсунулась, замовкла, тільки напухлі уста дріжали від стримуваного плачу і час від часу вихоплювалось із них придушене ридання. 

− Чи ви ще й тепер сумніваєтесь в її почуваннях до вас? От вам і заперечення ваших слів. Скажіть, зараз скажіть їй, що ви тільки пожартували, нехай я ще раз побачу її радісну усмішку — вперто домагалась я.

Фатма, справді засміялася, заплескала в долоні, схопилась і завертілась в дикім танку радости й щастя, що випливав просто з її почування.

Наче квітка оази, що по бурі, по дощі витягається до сонця, колихає голівкою та розиває свої ніжні пелюстки, витає вона радісними рухами щастя.

По танку вона присіла, очі її блистіли радісно, а з уст її вирвалися два слова, повні захоплення “Альля кібір”.

Очі каїда, уважно слідкували за кожним її рухом. У них заблимала цікавість до неї і він засміявшись сказав.

− Завдяки вам, пані, стане вона від сьогодні моєю вибраною.

− Ін ш’альля, радісно повторила я.

Каїд прикликав євнуха, приказав подати шампанське і ми втрійку вітали свято вибраної, попиваючи шумкий напій та вслухуючись у дзвінкий сміх і щебетання найщасливішої з жінок гарему.

Пізно вночі я висунулася поза браму гарему, біля якої чекав мене заспаний візник.

Гадаю, що не тільки я, але ми всі троє були дуже вдоволені цим незабутнім вечором.

 

Нова хата, травень 1931. С. 7−9.



[1] Гарна.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.