Софія Яблонська. Китайці та їх земля

Уривок з книжки “З країни рижу та опію”, Львів, 1936.

(взято в журналі "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Із щораз то більшою пошаною я подивляю терпеливість, витривалість та хист китайців у плеканні своєї землі. І не диво, що ця земля тричі до року дає їм багаті врожаї.

З ранньої весни — збіжжя та мак; потім від травня до вересня — риж, а врешті іноді і в третім сезоні року — пізньої осени — біб, капуста, буль­ба та інша городовина. Три урожаї на рік! З одної і тої самої землі! Трудно повірити!

Та ще трудніше, коли глянеш на ту червону, глинясту землю Юнану. Здається часом, що не з землі, а з поту й крови невтомних тубильців виростають ці буйні загони рясної городовини або рижу.

Ніодин день сезону в них не марнується, ніодин шматок землі, ніодна билинка рижу. Неодну я бачила тут родину китайців з шістьох-вісьмох душ, що живе з одного морґа землі. Вісім душ! Зате з них щонайменше шестеро працює на тім полі. На землі завсіди знайдеться робота, завсіди можна поліпшити її якість, збільшити її плідність! Це власне китайці прегарно зрозуміли. Їм можна цього позавидувати, з них варто брати приклад.

Часто мандруючи тут через поля, бачу маленькі п’яти-шестилітні діти, що вже помагають батькам у праці. Змалку вчаться любити, шанувати і плекати свою землю, — свою будуччину, своє життя!

Ця дітвора — а є її без ліку у китайців — носить ведрами воду на поля, якою поливають городовину, виполює з неї бурян, або під сезон засіву збирає гори листя, трави та галузок і спалює їх на попіл. Грубою верствою цього попелу посипають землю, щоб вона краще родила. Та не тільки попелу вживають тубильці до справлювання землі, а й усіх можливих рослинних решток, як: зігнилу городовину, деяке зілля, коріння дерев і рослин. Це все вони скидають у глибокі ями, де ці рослини змішані в певній усталеній пропорції, ферментують з водою кілька місяців. Потім цією ропою поливають землю.

Під засів кожного зерна тубильці мають окре­мий спосіб гноєння. Окрім тої ріжнородної рослинної ропи, вони також уживають річного намулу, яким посипають землю. Це плідне болото вони ви­бирають довгими хохлями з дна ріки або визби­рують його в часі сухого сезону, коли вода вступа­ється, відслоняючи голе дно. Трудно перерахувати всі їх способи відживлювання землі.

В часі повних вод тубильці також виловлюють водні рослини з озер, які, висушивши на сонці сти­рають у порох та ним посипають поля. Навіть добре перегниле сміття служить їм за гній. Одначе в них, так, як і в нас, найважніший є худобячий гній.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

***

Хоч це вже мій третій побут в Юнані, я все ще з однаковим захопленням подивляю китайців у праці. Це справді незвичайно радісне і все нове видовище: бачити, як людина не дає за виграну, як невтомно бореться за життя, як перемагає і поборює нужду! Хоч який Китай бідний на землю в порівнянні до свого населення, тут нужда не має такого жалісного вигляду, як деінде.

Чому? Перше тому, що тубильці вдоволяються малим — окрушками! Потім тому, що вони загартовані в усіх злиднях, нелегко піддаються розпуці, а врешті тому, що китаєць ніколи не піддається. У змаганнях витривалости він завсіди буде перший! По повені, по неврожаї, по нападах та грабунках піратів, замісць спустити руки вділ та в розпуці чекати на голодову смерть, на дарунок, на чудо — він збирає всі засоби своєї енерґії до нової боротьби.

По повені, де ввесь його засів зігнив, він чим-хутчіше йде на своє поле, розкопує по ньому рови, виводить ними воду назад до каналів, переорює землю, вигладжує її та наново сіє риж.

Після грабунку піратів, які ні зерна не лиши­ли в його коморі, він іде в ліс, збирає корінці, траву, ловить птахів, в озері рибу і живиться ними та придумує щораз-то нові способи оборони перед смертю, тільки, щоб прожити до нових жнив.

Сила китайців не лежить тільки в їх витри­валості, а також в їх пошані до землі та у дбайливості до її потреб.

Вони годують її, мовби це була жива істота. Ні, вони плекають її ще краще, ніж живу істоту, дбають за неї більше, ніж за себе самих, бо земля це саме життя, тоді, коли жива істота це тільки коротка хвилина життя.

 

***

Штучне наводнення китайських піль викликує теж глибокий подив. Досить згадати, що в цілім Китаї нема ніодного морґа рільної землі, через який не перепливав би канальчик повний води або бодай рівчак. З тих рівчаків тубильці спускають воду на нижче положені поля, або тягнуть її млинками на верхні частини землі. Для прикладу можна подати Юнанфійську долину, яка має приблизно шістьдесять квадратових кільометрів обшару.

В усіх напрямках цієї долини, від озера та річки, вздовж та вширш, розбігаються численні канали, що разом рахують до трьохсот кільометрів. Тут я не беру під рахунок малих канальчиків, проводових років, ні рівчаків, тільки головні канали.

Триста кільометрів на п’ять-шість метрів глибоких та неменше широких каналів, які тубильці викопали спільними силами, щоб поліпшити урожай землі!

Яка величінь! Який приклад!

Хоч виконати ці канали, це ще не був кінець їх труду.

Боки тих викопаних ровів треба було ще обмуровати камінням, щоб вода не обсипала високих берегів. Потрібне на це каміння вони лупали в го­рах і приносили його аж зза озера, віддаленого від деяких каналів до сто кільометрів. Коли врешті муровання було викінчене, треба було ще подбати про тривкість берегів на випадок повені, що часто трапляється в гірських околицях. З обох боків каналів треба було насипати високі вали землі та на них насадити по два ряди дерев, щоб глибоким корінням скріпити силу берегів.

По викінченні цієї довгої і трудної праці, китайці впустили з озера і гірських ручаїв воду, що наповнила ті вже готові канали.

Чим є в порівнянні до цієї маси каналів, що перерізують густо цілий Китай (який має п’ять і півміліона квадрат. кільометрів простору) всякі Суезькі канали, якими ми, європейці, так чванимося!? Тоді, коли китайцям навіть на думку не прийде чванитися такою звичайною річчю, як канали, що існують в них з непам’ятних часів.

Дбайливість китайців про їх землю ще не кінчиться на тім, що вони ріжними вмілими способами нагноюють її. Це їм не вистачає.

По ситім нагноєнні вони млинками тягнуть воду із штучних каналів, яка тонкою плахтою прикриває ціле поле. По тім наводненню піль вони глибоко переорюють землю, щоб вона у вогкості і гної злежалась, аж прийде час засіву. Таким робом, хоч їх червона земля неімовірно хапчива на воду і скупа на врожай, вони витягають з неї далеко більше, ніж ми з нашого чернозему.

Коли приходить сезон літа, себто рижу, китайці щодня тягнуть воду з каналів, на свої поля, щоб нею прикрити коріння рижу щонайменше на десять центиметрів.

Хоч і в сезоні городовин китайці також не відпочивають — не чекають на ласку дощу, на врожай, що прийде або й ні!

Треба бачити, як вони завзято працюють, як дбають, щоб урожай вдався, бо коли їх морґ землі не вродить на шість душ, то їх чекає голодова смерть. Цей шматок землі мусить прогодувати, вродити для них усіх, отже всі вони мусять працювати на ньому. І вони працюють, доки стає духу.

По розсаді капусти, буряків, салати, вони не чекають, сидячи на приспі (може, саме в них і нема тих присп), на дощ: а щодень під вечір ідуть гуртом поливати молоду городовину гноївкою, або коли її нема, то вистоялою водою. Уявіть собі, щодень або хоч тричі в тиждень поливати кожну рослину зокрема на просторі одного або і більше морґів землі!...

“Неможливо, брак часу і сил”, — скаже неодин з нас.

Де вони його беруть, — китайці?! А беруть!...

Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи.

Окрім усіляких мудрих способів відживлювання землі, щедрого наводнення піль та поливання грядок, тубильці також не занедбують виполювати свої поля, чистити їх з каміння, підгортати, сапати та тичити, де треба.

Скільки знання, завзятости, трудів!

Зате яка радість, які гордощі бачити свої поля вкриті тяжким колоссям рижу, чи то збіжжя, буйною городовиною, рясною фасолею.

Я ніде зроду не бачила таких велетенських зразків городовини, як у Китаї. Головка капусти — це справжнє головище — сягає пів метра у про­мірі. А огірки, кукурудза, помідори, гарбузи! Брак мені нових прикметників, щоб виразити моє захоплення.

Мов би це не з землі вони виростали, а з самого людського серця напувані кровю! А який смак, соковитість, вигляд цієї городовини!

Коли глянеш на рясні, рівненькі грядки, де одна рослина виштовхує та перевищає другу, то справді трудно повірити, що це не чудо, що це не діло ґеніїв, а звичайних, неграмотних, “темних” китайців. Вони, може, і темні поза межами своєї землі, зате свою землю вони збагнули краще за інших “освічених” народів. Чи це також не один із ступнів культури?

У китайців існують свої прадідні способи обробу землі й вони в них такі сильні, що навіть без надбаних мудрощів та без винаходів цивілізації сміло можуть змагатися з нами, а навіть по­декуди перевищувати нас.

По тисячелітних змаганнях та досвідах китайці осягли вершок своєрідної, застосованої до їх потреб, досконалости, поза який уже нема куди поступити вперед, пункт, який інші, молодші від них, “модерні” нації називають “застоєм Китаю”. Колиб замісць уважати себе вище культурною за них расою, замісць називати їх темними варварами, ми спробували перебрати від них деяке їх знання та досвід, — то багато дечого навчились би від них, чимало скористали б.

Напевно більше, ніж Китай скористав з нашої європейської цивілізації, яка тільки шкодить китайцям та осмішує їх, коли вони її наслідують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Крім незвичайних труднощів заводити рижові поля з огляду на необхідну під риж воду, сама управа рижу — це праця неімовірної витривалості, зручности та, навіть скажу, — фаталізму.

Передусім на весну треба скопати стернину, перевернути глибоко землю груду за грудою і густо погноїти її. Потім по сильних дощах зупинити на полях воду та переорати цю болотисту землю, йду­чи за плугом вище колін у болоті. Вирівнявши це болото, треба засіяти по ньому риж до пересади.

Три тижні пізніше, китаянки йдуть висмику­вати рижову розсаду, вяжуть її у сніпки та розкидують їх по наводнених під риж полях. Коли ці сніпки рівномірно прикрили все поле, тоді гурт жінок входить по коліна у болото, стає і розсаджує билинку по билинці рижу. Ця робота тягнеться тижнями, а коли риж врешті насаджений, треба млинками притягти на поля досить води, щоб вона хоч на десять центиметрів прикрила ненаситну землю.

Здавалось би, що це вже врешті кінець їх праці — далі риж сам виросте, хоч тут земля не така щедра. Та коли засадили риж, треба невпинно підливати поля, щоб корінь не присох, а потім часто виполювати з рижу водне хабаззя. А вкінці, коли риж уже гарно піднесеться вгору, несподівано приходить повінь і на тижні затопляє поля, де риж душиться без повітря, й зігниє до коріння. Зате як рижові пощастить, як його не висушить посуха або не затопить повінь, то він виросте високий та такий рясний, що аж колосся вдвоє гнеться.

Як вийдеш за місто, глянеш на буйні поля рижу, що тягнеться до самих гір зеленою смугою, то й зразу забудеш, що по містах панує нужда, що існують голодні люди. Хоч і тут можна їх зустрінути, бо неодин з тих нуждарів приходить сюди шукати забуття, — шукати у майже дозрілих, заколосених полях обіцянки на кращі, ситі дні.

Під захід сонця приходять на високі каналові береги також самі власники рижових піль, згори полюбуватися своєю працею та послухати пташиного цвірінкання на деревах, що ростуть вздож каналів.

Я сама незвичайно люблю бродити по тих затишних алеях каналів, здовж зелених озер рижових піль, що заливають цілі простори.

Деякі китайці приносять сюди свої власні пташки у клітках, завішують їх на галузках, а сами під деревом пригравають їм на мандоліні дивні мельодії. Іноді ці китайці, аматори пташок, улашто­вують під деревами справжні концерти, змаги пташиного цвірінкання.

Часто броджу над тими каналами, збираю живі і цікаві вирази китайських, поетичних настроїв, хоч на жаль моя поява завсіди тільки полохає їх, бо вони над усе бояться осмішитися в очах чужинців.

Я вже було пробувала переодягнутися за китаянку, щоби стати непомітною, хоч це мені зовсім не вдалося. В мене задовгі ноги на китаянку та я не вмію ходити їх дрібонькими “стрибами”, надто китайці пізнавали мене ззаду, по постаті. Замісць проходити непомітно, я стягала цілу процесію цікавої дітвори, що бігла за мною, мов за цирковим кльовном.

Китайців не легко перехитрити... Вони навіть своїх власних богів перехитрують...

Завдяки тутешнім дворазовим засівам, ледве тубильці встигли зібрати риж, а вже треба готовити поля під мак — на опій! Під маком відпочиває не тільки земля, але також людські руки, які втомила виправа рижу. Під мак уже не треба безнастанно тягнути води з каналів на поля.

Мак росте сам, як Бог його дав. Посієш — виросте без труду. Який відпочинок людям, яка радість, скільки сподівань — вийти на високі береги каналів і глянути на яскраву дугу, що залила цілу широчезну долину живими колірами макового квіту.

Аж душа в них співає, аж стискається горло на думку про запашний димок опію, що незабаром дасть їм маковий сік.

Як зачинають опадати перші листки макового цвіту, китайці знову йдуть до роботи, на поля. Йдуть надтинати зелені головки маку, щоб кожна випустила кілька краплин своєї липкої крови — на насолоду людям!

Уявити собі трудно, скільки тих маківок треба потяти, щоб добути із них 5.000 тон опію, скільки приблизно виробляє сам Юнан, з чого зрешті більшу половину викурюють самі тубильці.

На підставі умови, підписаної Китаєм у Лізі Націй, виріб, вивіз і продаж опію заборонені у Китаї, хоч це не перешкода, що тут опій далі займає перше місце експорту. Частину з нього продають контрабандою, частина йде вглиб Китаю, а решту купують сусідні європейські кольонії — “для льокального вжитку”.

І так китайці пів року працюють на риж, а другу половину на насолоду, щоб забути злидні.

Інколи навіть удень коли переходжу вулиця­ми, долітає до мене сильний запах опію, що передирається крізь зле заліплені щілини китайських вікон. Опій розносить свій запах далеко і приваблює до себе навіть тих, що ще не збагнули його тайни.

Увечір ціле місто курить, — майже у кожному домі своя курильня. По вулицях пахне димом. Навіть найбідніші рибалки, що живуть на озері і вдень ловлять рибу корморанами (це птахи, що нуркуючи ловлять рибу, яку їх власник-рибалка видушує із горла), ввечір у своїй нужденній барці запалюють магічний вогник, що стелить їм дорогу до мрій, — до земної нірвани. А скільки разів я бачила бідолашних жебраків під муром, як вони ле­жали на голій землі, майже у болоті, зате до уст притуляли чародійну люльку, поруч запаленої лямпочки забуття.

Один китайський лікар, що витратив уже багато літ на протиопійову працю, запевняв мене, що це зайвий труд і що лекше китайцям відібрати риж, бо тоді їм ще лишиться опій, коли ж їм забрати опій, тоді їм вже нічого не лишиться...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.