Софія Яблонська. Китайські фільми

(Взято з журналу «Наше життя» за травень 1977 року)

 

Китайці не люблять, щоб їх фотографувати. Трудно було б вичислити всі невдатні мої заходи, заки мені вдалося хитрощами сфільмувати кількасот метрів документального фільму з життя юнанців.

А скільки спочатку зіпсованої фільмової тасьми! Окрім труднощів з льокальним світлом, зовсім відмінним від тропікального, до якого я вже була звикла, мою працю раз-у-раз перебивала ворожість та панічна втеча тубильців на вид апарату. Заки я вспіла розставити апарат, всі живі істоти повтікали переді мною, мов перед злим духом. Тільки здалека гавкотіли пси Я пробувала спочатку наставити свій апарат при єдиній вузенькій вулиці, куди, не маючи змоги завернути, мусіли, здавалось мені, переїхати навантажені вози та каравани, що втомлені довгою дорогою, входили у місто.

Ця спроба також не вдалася...

Переді мною зупинявся весь рух вулиці. Хто з носіїв або прохожих міг, той виминав мене попід муром або завертав у бічні вулички, тоді коли воли та каравани, зупинившися по середині дороги, чекали, поки не прийшла заалярмована тим застоєм поліція. Вона просила мене ввічливо вступитися «з тротуару». На це не було ради. Пізніше я пробувала щастя у віддалених від поліційної сторожі передмістях, де я зустрічала в заміну нові труднощі. Вузькі китайські вулички зовсім не допускають соняшного світла. Навіть у південь, через тіні високих домів, сонце освітлює найбільше половину вулиці. Не раз на тих передмістях я вибирала перехрестя вулиць, де світло прикривало кілька квадратних метрів площі та чекала на перехід китайців.

Завсід вони покорили мене та мою не досить тверду терпеливість. Навіть коли не було поліції та коли самі китайці не сміли прогнати мене з огляду на рушницю мого слуги, вони не уступали. Не жаліючи часу, зупиняли свої бики та відходили пити чай у сусідній заїзд. Так іноді ми чекали безконечно один на одного – я на перехід або переїзд китайців крізь соняшну частину дороги, а вони зі своїми тачками, биками, караванами та кошиками на те, щоб я вступилася їм з дороги з моїм апаратом. Вірили, що одинокий його погляд нагнав би на них хворобу або й смерть.

В тих змаганнях ніколи вони, а завсіди я програвала, чи через тінь, що прикривала поле мого полювання на світлини, чи через те, що хмари закрили сонце, або тому, що мені забракло терпеливости чекати на китайців. Я відходила.

Раз було спробувала перекупити кількох мафу (поганячів каравани), щоб вони тільки згодилися перейти перед моїм апаратом. Зайвий труд!

Без огляду на довгі переговори та переконування, вони накінець рішили не продавати мені за жадні гроші своєї душі. Мої обіцянки тільки збільшили підозріння про «нечисті чари» моєї магії.

Тепер це все вже й не дивує мене.

Спочатку я ще не розрізняла їхніх забобонних нахилів, а також не бачила ще глибокої ворожнечі до нас. Тепер я вже знаю, що кожний юнанець вважає вже саму зустріч європейця за поганий знак. Що й говорити про європейця з якоюсь чудернацькою чорною машиною, що дивиться на них блискучими очима.. Хто зна, що ховається в тій зачиненій коробці! Може сам чарівник, злий дух або білі діяволи!

По довгих та різних спробах сховків, я врешті здобула кількасот метрів дорогоцінної фільмової стрічки, яку я вислала в «Індо-Китай-фільм», товариство з Індо-Китаю, для якого я тепер працюю. Перед моїм від’їздом в дирекції фільмового товариства не вірили, що мені вдасться привести з Юнану щось цікавого. Інші переді мною не осягнули майже ніяких успіхів.

Тому власне вислід моєї роботи, коротенькі фільми-актуальники, приємно здивували їх. Можете собі уявити мою радість!

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.