Софія Яблонська. Чар Марокко

Чар Марокко

Софія Яблонська

Знайомство з каїдом

Одного вечора я сиділа у кав’ярні у товаристві мого знайомого француза п.Манріє і грала з ним у шахи.

При кінці першої партії підійшов до нас звісний каїд. Ввічливо привітався, присів до нашого столика і з недовір’ям придивлявся моїй грі. Відтак запитав п.Манріє:

— Ваш партнер, це переодягнений хлопець?

— Чому? — здивувався Манріє. — Ні, це моя знайома европейка.

Каїд нічого не відповів, тільки схопився рукою за серце та голосно й щиро засміявся.

Обличчя п.Манріє прийняло вираз погорди. Він попрохав мене заграти партію з каїдом, відступаючи своє місце. Недовірливий араб переводив очі з мого обличчя на рухи моїх фігурок, дискретно вибивав пальцями об стіл такти музики, а часом після мого вдалого тягу присував свій стілець ближче до стола і зморшками стягав чоло, окутане білим тюрбаном.

Його гарне обличчя виявляло недовір’я, а в мудрих очах поблискувала захована завзятість.

Він програв партію.

Манріє радісно потер руку об руку і вдоволено вигукнув: — «А!»

Каїд спокійним, стриманим рухом відсунув шахівницю та вже зовсім переконливо, вказуючи на мене сказав:

— Ви обдурили мене — це хлопець! Манріє переклав мені його слова на французьку мову, а звертаючись до каїда обуреним голосом став доводити правдивість моєї жіночости.

Каїд, підсміхаючись, приглядався застиглим фігуркам шахів і все ще з недовір’ям похитував головою, повторюючи вперто «ля-ля».

Важко йому було повірити у можливість такої великої ріжниці між арабськими та европейськими жінками.

На його думку европейська жінка й ноги може показувати до колін, і обличчя своє всім мужчинам відкривати, і всміхатися до них, а навіть курити папіроси, але в шахи грати, до цього вона нездібна.

Вражений у почуттю своєї вищости впертим недовір’ям каїда, Манріє владно гукнув на кельнера-араба, який майже щовечора бачить мене з ним у каварні, і запитав арабською мовою:

— Ходи, скажи, хто це сидить біля мене.

Кельнер зовсім збентежився, застиг і став шукати відповіді на дивне і несподіване питання француза, але коли почув сердитий стук ноги об землю, несміло відповів:

— Це ваша мадама, пане! За цю відповідь він дістав франка і відійшов, гаряче постановляючи собі від сьогодні казати кожному европейцеві, що ходить в кав’ярню в товаристві жінки, — це ваша мадама, пане.

Каїд повірив цим разом арабові, низько схилив голову, віддаючи йому пошану, попрохав вибачити його недовір’я, зняв з пальця перстень і простяг його мені.

Я зніяковіла, не знаючи арабських звичаїв, але звиклий до подібних дарунків Манріє схопив перстень і вклав його на мій палець.

Виходячи, каїд ще раз попрохав у нас вибачення і запросив зайти завтра до нього, пити чай.

 

Чай у каїда

Я лиха на претенсіональну поведінку Манріє. Цей француз почуває себе повним власником Марока і поводиться з арабами, мов з невільниками.

Соромно мені за його різкий тон голосу, за його самовпевненість та нечулість на незвичайно тонке кепкування каїда.

Чорна невільниця веде нас довгим, мозаїкою й марморними плитами виложеним коридором у перші відчинені двері кімнати.

Це вітальня. Меблі її напівєвропейського ладу.  На деревляному табуреті стоїть електричний радіо-атер, зі стелі звисає криштальна лямпа, а в кутку стоять два здивовані, оксамитні фотелі. Тільки під одною стіною ліниво валяється кілька подушок і лежанка прикрита килимом.

Манріє зараз же злісно завважує:

— Бачите, я вас попередив, що самі араби люблять влаштовувати свої доми на европейський лад, але з тією ріжницею, що без найменшого смаку.

У білому вовняному одязі, у білому турбані входить каїд. Перед порогом здіймає свої сандали, прикладає руку до чола і вітає нас цілим потоком ввічливих слів.

Манріє перекладає кожне слово каїда на французьку мову та навпаки — мої на арабську.

Після привітання каїд звекртається особисто до мене і всміхаючись питає арабською мовою:

— Вже вибачили мені?

Манріє за мене відповів, а я тільки всміхаюся ввічливо, потакуючи головою:

— «Европейські жінки не ображуються на людей темної раси, в яких звичаї зовсім інші, ніж наші».

Каїд зблід по цих словах, уста його штучно усміхались, але в глибині очей замигав огник ненависти до цього француза, якого руку він мусить покірно цілувати, бажаючи відтяти її.

Каїд усміхнувся, заплескав у руки. Чорна невільниця безшумно внесла на срібній таці чай, поставила її перед каїдом і відійшла до дверей, чекаючи покірно нових приказів. Він став готовити чай, досипаючи з ріжних коробок всяких корінців. Докинувши щипку м’яти та цукру, запарив його, а впевнившись, що чай смачний, подає його нам.

За кожним разом підноситься зі своєї подушки, підходить то до мене, то до Манріє і, склонивши голову, простягає налиту шклянку чаю.

Ні, це не чай, а нектар із запахом м’яти, помаранч та горіхів.

По другій шклянці солодка ніжність і аромат вливаються у кров, затуманюють голову а навіть погляд став мрійливий та далекий.

Каїд подав мені третю шклянку, але Манріє подякував за мене.

— Не забувайте, каїде, що чай ваш кріпко напарений, та що три шклянки можуть впоїти незвичну до цього напитку особу.

Моя покора була менша від каїдової, та кепкуючи завважила я:

— П.Манріє, ви скоро, мабуть, обмежите також свободу мого особистого життя, як дотепер обмежуєте мої бажання пізнати, ввійти в життя арабів.

— Ах, ви ще дітвак, у вас забагато довір’я до людей, а надто до арабів, на яке вони зовсім не заслуговують. Я тут живу вже чотири роки та краще за вас їх знаю.

— Я дуже вдячна за вашу цінну опіку, але буду ще вдячніша, коли ви мені дасте спромогу  ближче зазнайомитися із дуже цікавим мені життям тубільців.

Манріє іронічно засміявся і відказав:

— Побачите самі згодом, що цікавого нічого в цьому немає, та що це тільки зверхня заслінка приваблює вашу уяву. Але придивившись ближче легко завважити велику банальність та безцільність їхнього культурного життя.

— На мою гадку, цю вбогу заслінку, за яку ви згадуєте, вони навмисно завісили перед надто цікавими, а може надто нахабними нашими очима.

В цей момент я почула глибокий та довгий погляд каїда на моєму обличчі. Але й Манріє його завважив, бо злісно додав:

— Маю вражіння, що цей зарозумілий араб надто приглядається вам, та що він охоче врахував би вас у число свого гарему.

По устах каїда, чомусь, перебігла бліда, згірдлива усмішка.

Манріє сказав йому знов по-арабськи кілька вдатно ввічливих слів і ми стали прощатися.

Біля дверей при виході стояла невільниця та держала тацу, а на ній поблискували два золоті нараменники.

Каїд узяв тацу з її рук, простяг до мене, з проханням прийняти скромний спогад з його дому.

Брама глухо зачинилася за нами.

Манріє став радісно доводити мені, що відвідини в арабів, хоч бувають і нецікаві, мають досить цікаве закінчення.

— Як-не-як, а ці нараменники варті найменше 600 франків.

— Доволі, — схвильовано вигукнула я, — ваша сьогоднішня поведінка у каїда помогла мені зрозуміти ненависть тубильців до вас та їхнє недовір’я.

— Тільки без ентузіязмів та без зайвого співчуття, — вдаючи спокійного, відказав Манріє. — За кілька місяців навіть і ви, дика українко, будете цієї самої про них думки, що я.

Я нічого не відказала, хоч кров кипіла у моїх жилах. Мовчки ми дійшли до брами мого дому, перед якою я зупинилася, швидко зняла з руки оба подаровані каїдом нараменники та простягла їх Манріє.

— Візьміть, вони для вас мають реальнішу ціну, ніж для мене. Шістсот франків!

— Ви ображуєте мене, — гостро дивлячись на мене, перецідив через зуби Манріє.

— Ні, ні, я тільки гадала, що вони вам... — але не доказавши швидко на прощання простягла йому руку і вбігла у відчинену браму мого дому.

 

У каварні

В европейську каварню ввійшла молоденька арабка. Її чорне блискуче волосся фантазійно затягнуте у шовкову хустку і колірові тороки розсипуються по боках та охоплюють у пушисті рамки її гарне, бронзове, ще діточе обличчя.

За нею входить молоденький араб із двома суворими зморшками поміж палкими очима, у білому одязі, якого кінець спливає гармонійними хвилями з рамени.

Дивно чужими виглядають ці дві чарівні постаті поміж европейськими одягами та буденними каварняними столами.

Прийшли послухати модерної музики, що сильніше ділає на них від алькоголю.

Вже по першому поганенькому фокстроті, до якого піяніст докинув стук своїх нігтів об клявіші, груди гарної арабки заколихалися  під її легким одягом, а очі чорного араба жадно вп’ялися в її уста.

Дикі, свобідні та пристрастні діти. По фокстроті засвистіли звуки чарльстона. Джазбендист хвалиться своїм умінням, вистукує бубном такти, заглушує фортеп’ян та скрипку і свище у саксофон з усієї сили, щоби й сумніву не було про його талант.

Ніздрі молодого араба вібрують нервово, подражнені звуками музики, мов ніздрі расового коня.

Сидять обоє лицем до лиця, вслухані у звуки чарльстону та у шум своєї крови. Час від часу араб котячим рухом хапає чарку, вливає кілька ковтків вина в уста своєї милої, а решту допиває сам.

Неждано він схоплюється, поспішним рухом витягає п’ять франків і кидає їх на стіл, та, мов кіт, підстрибує до здивованої арабочки, хапає її за руку, мов дітвак, і обоє мов пташки легко вилітають із каварні.

 

Зустріч з каїдом

Я сама сиділа у каварні та придивлялася товпі арабів, що поставали біля відчинених дверей, лишаючи вузький перехід.

Араби цікаво оглядали европейців та слухали музики.

У переході я помітила постать каїда і він мене пізнав, бо смілим кроком підійшов до столика і привітав мене французькою мовою.

Моє здивування було таке велике, що я зразу запитала:

— Як же це, два дні тому п.Манріє перекладав кожне ваше слово, а сьогодні ви вже балакаєте французькою мовою?

— Ах, так, пані, бо Манріє знає арабську мову так же добре, як я французьку, а ви були для мене жінкою, яку я вперше побачив та що прийняв був за хлопця.

Його мова й акцент були бездоганні і я тільки тепер зрозуміла його колишній, глибокий погляд та іронічну усмішку після погірдливих слів Манріє. Попросивши дозволу, він присів і від зручного комплімента почав балачку.

— Я гордий, пані, бачити мій скромний дарунок на вашій руці.

Бажаючи віддячитись за його ввічливість, я висловила кілька щирих похвал, призначених арабській архітектурі та мистецтву й закінчила їх таким реченням.

— Будьте певні, каїде, що я вмію оцінити вашу ввічливість, так само, як артистичну вартість цього перстеня і цих нараменників, жертвованих вами европейській жінці, що грає в шахи.

— Пані, бачу, що вам не менше знана гра слів від гри  шахів. Я буду щасливий, коли зможу дати вам кілька незначних пам’яток нашої колишньої любови до краси.

Кожне його слово це був тонкий рисунок різьби, яку він майстерно докидав, творючи гармонійну цілість своєї балачки. Він не каже ані «пам’ятки нашого мистецтва», ані «артистичного вміння», а просто «любови до краси».

Обіцяні його дарунки збентежили мене та, стараючись змінити тему розмови, я запитала, чи він був у Парижі.

— Так, кілька разів, але найдовше я був у вашій европейській столиці перед війною.

— А що вам найбільше там сподобалось?

— Ах так, перед війною, пригадую, дуже мені подобались ваші золоті двадцятифранкові монети, так звані «люї», — відказав він поволі, якби надумуючись над кожним словом, складаючи пальці круглою формою монети.

«Люї»! Скільки правди та глибокого значіння у цих, здавалось би, наївних словах араба.

Париж! Безкрає море електричних, колірових, танцюючих лямп. Донебесні поверхи, блискотливі, оббиті срібною бляхою маґазини, золотою тканиною вистелені, футрями, пір’ям, шовками, оксамитами заставлені вистави, дансинґи, ланцюги спинених та переїжджаючих авт, переповнені тараси каварень, покриті штучними самоцвітами та пір’ям одяги жінок... — Чи ж це все не дає зверхнього вражіння засипаного блискучими золотими монетами міста?

А тим більше після зверхньої вбогости Маракешу.

Тут коли входите на площу, зустрічаєте розгуляних арабів, що мов діти посідали на землю й голосно покрикують, наспівують і придивляються танкам, акробатиці і вслухуються у оповідання, перемішані з музикою, або попивають біля дерев’яних скринок чай із м’ятою. Сидячи на хребтах ослів та похитуючи ногами, поволі переїжджають вулицями купці.

Де-не-де араб веде лінивого осла, навантаженого кошами помаранч або чорних оливок, та заєдно протяжно кричить «балєк, балєк».

А по заході сонця на вежах мошеї Мудден голосить славу Алаха та закликає вірних до молитви.

Площа розваг пустіє, а мошея наповнюється арабами. А ввечорі бідніші араби їдять на площі кусник смаженої риби, жменю оливок або кілька морков, кладуться під пальми. І так сниться їм до самого ранку, що сонце поволеньки сходить.

Прощаючись теплим тоном свого матового голосу, каїд завважив:

— Коли завтра не будете мати кращого нічого до роботи, пані, та коли нудьгуватимете, заходьте до мене на обід, а я постараюсь вдовольнити вашу цікавість. Покажу вам декілька старовинних наших виробів, послухаєте музики, побачите танки невільників і покажу вам моїх сім жінок...

І сміючись додав:

— Вибачте за таке скромне число мого гарему.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.