Софія Парфанович. Новорічна ніч

Софія Парфанович

Новорічна ніч

Може, і вам траплялося те, що мені: опинитися в чужому місті в ніч під Новий рік. Опинитися зовсім самому, без жодної живої людини, до якої ви могли б заговорити. Може, і ви зробили так, як мені люди радили, коли я покидала Сан-Франсіско: берете в готелі кімнату, запихаєте голову під коц і спите. Може, і спали ви в чужому місті і в готелевій кімнаті, коли годинник бив дванадцяту і наставав новий рік. Чи мало Нових років ми чемно проспали, в ліжку? Хто біля дружини, а хто й сам. Бо чого шукати поза хатою? Відомо: люди танцюють, п’ють, цілуються, гукають, стріляють і трублять… Е, повертаюся до стіни і сплю! Завтра Новий рік, такий самий, як десятки їх, що проминули для мене. Яка різниця?

Ви й засинали, але … з почуттям, що власне щось не в порядку і щось наче б то не так.

Так от: опинилася я сама на вулицях Лос-Анжелесу в ніч під Новий рік. У першу чергу виринуло питання приміщення. У готелях, куди я заходила й телефонувала, і говорити ні про що: всі кімнати зайняті. Раз що це під Новий рік, а далі: завтра парада квітів у Пасадені. Завжди з’їжджаються люди з усіх кінців Америки, а то й з інших країн, і всі кімнати зайняті. Один, другий, третій готель. Невже доведеться спати на двірці Ґрейгунда?[1]

Аж ось — щастя! В одному готелі сказали, що є! І дійсно: готель ні другої, ні третьої кляси, але кімната є, та ще й з ванною! Я й не питаюся, скільки коштує. Добре, що є. Не з’їдять же мене там за одну ніч, правда?

Друге питання: може б таки знайти знайомих та якось святкувати того Сильвестра? Не буду ж я сидіти в слабо освітленій прокуреній кімнаті самотою й чекати, щоб проминув «історичний момент».

Вишукати знайоме ім’я серед безлічі таких і подібних у великих американських телефонних книжках — штука. Я й не знайшла нікого з тих, про кого колись знала, що живуть в Лос-Анжелесі, назовім скорочено — Л.-А., як це роблять мешканці цього динамічного міста. І вкінці вирішила, що таки немає там нікого знайомого і що я в чужому місті. Хоч на диво я знаю, що там велика українська громада.

Але так вийшло, і на тому кінець. Тож примістившись сяк-так у кімнаті, я вирішила вийти на місто та повечеряти. Не буду ж під самий Новий рік лягати спати голодна!

Готель містився на розі 7-ої вулиці і Бродвею, так би мовити, в самому серці Л.-А. Тож вийшовши на вулицю, я зразу ж змішалася з людською гущею. Нині вона була дуже збуджена й рухлива: святково прибрані люди, жінки в легких кольорових сукнях з глибокими викроями та в сяючих черевичках: у Л.-А. тієї ночі було 74 Ф., і дехто мав на собі лише легку намітку. Всі бігли, поспішали, усюди було якесь пожвавлення, відмінне від щоденного життя.

У кафетерії було теж повно людей. Але вони були прибрані не по-святковому, а так, як щодня, прийшли сюди по праці повечеряти. Я присіла біля якоїсь самотньої жінки в надії, що знайду товариство хоч для короткої розмови. Жінка була дуже привітна, але… не говорила по-англійськи. Як це часто буває в Л.-А., вона говорила тільки по-еспанськи. А є там дуже багато й китайців, і вона могла так само добре говорити й по-китайськи, я однак не знала ні одної з тих мов. Упродовж вечері ми тільки усміхалися одна до одної, і від цього ставало все ж не так самотньо в чужому місті.

Ну, добре. Йти тепер до хати? Ні, ні за яку ціну! Залишаюся на вулиці. Тепер дев’ята година, до півночі буду проходжуватися. А втім, підождіть! Тут же кіно біля кіна, є вибір. Чому б не використати час і не піти до кіна? Раз уже мені таке трапилося в тому самому Л.-А.: я спізнилася на потяг і з користю провела час у кіні. Видно, таке вже це місто і таке в ньому моє призначення.

Вишукати кіно не було легко. У всіх сеанси починалися пізно і кінчалися перед другою вночі. Так довго я не мала в пляні сидіти, раз що я хотіла опівночі бути на вулиці, а друге — що вранці треба було стати дуже вчасно, щоб поїхати до Пасадени. Залишалося одне кіно з фільмом «Сині Гаваї» з Пріслі, що кінчалося якраз перед північчю. Гаваї? Пріслі? Дуже добре! Подивимося ще й ще на Гаваї і послухаємо співу Пріслі та поглянемо, як меле своїми гнучкими стегнами … І час пройде.

В театрі було небагато людей. Ті, що були, були зовсім подібні до мене: жодної пари, тільки поодинокі, самотні чоловіки або жінки, переважно старші. Видно, що й їм немає куди йти святкувати, видно, що й вони не мають нікого. Це подеколи заспокоювало і відганяло думки від самої себе. Згодом сині Гаваї, молоді закохані дівчатка, стрункий, веселий і гарний хлопець, мелодійні пісні — майже без «рак енд рол», перенесли мене в іншу країну і в інший світ. Той світ, який творить мистецтво і в якому людина або віднаходить себе, або губиться.

У півсні я йшла Бродвеем. І що там діялося! За п’ять дванадцята. Авта їхали одне за одним і трубили. Ці кляксони творили суцільну оглушливу какофонію, що виповнювала глибокі коридори вулиць. Її доповнювали люди. Виходили з барів, веселі, розсміяні, підхмелені. Жінки, як кольорові птахи. На головах кольорові фантастичні шапки, трубки, капелюхи, птахи і що ви хочете. В руках трубки. І трубили, трубили на різні лади, що поганіше, то краще, що голосніше, то вдаліше. Свистки, цвірінчання птахів, бреніння комах, найрізноманітніші голоси мішалися й вливалися в Бродвей і суміжні вулиці.

Під мурами стояли боми, кидали конфетті й паперові стрічки й вигукували:

— Геппі ню їр, геппі ню їр ту ю![2]

Вигукували й до мене те саме й на мене сипали конфетті, а я їм відказувала:

— Геппі ню їр ту ю!

Я була не сама: були інші самотні люди, що бажали незнайомим щастя в новому році.

Заспокоєна, я засинала в своїй кімнаті. Ще крізь вікно доносилися змішані трублення самоходових кляксонів. Але вони віддалялися, віддалялися, від … ля … ся …

 

* * *

Я віднайшла їх і вдень, тих самотніх людей з Бродвею й театру. Вони сиділи на лавочках на Паблік Сквер і грілися на сонці. Бананові трощі й пальми шуміли над їхніми головами, на розі сумував пам’ятник Бетговена. З трагічно розвіяними полами одягу дивився музика на невідомі вулиці чужого світу… Він був мій єдиний знайомий, і я підсіла біля нього й стала його розраджувати:

— Бачиш, старий пане, ти не одинокий. Он глянь на тих людей, їхні лиця поорані, і на них виписана історія боротьби, невдач, може — злочинів або кривди, що їх поповнили вони чи зазнали в житті. Он близна перекошує обличчя, а ось цей має каламутні очі наркомана. Біля нього жінка. Стара, розмальована надто яскраво, а там інша, що має тільки одну руку і фіялковий капелюх на голові.

Ці люди винесли на сонце лахміття свого життя і на цей новий рік, ще один порожній, непотрібний рік, розклали його біля твоїх стіп, пане. Для всіх нас життя тягар і змаг, упадки і злети, вдачі й розчарування та поразки. Поглянь на рубці їхніх облич — ти не одинокий.

Але старий пан дивиться похмуро з-під зморщок чола, дивиться на самотніх старих людей, що біля його стіп щодня відпочивають, від пустки життя і втоми безділля.

А он на другому кінці скверика жінка. Вся в білому, очевидно, старша і, очевидно, помальована. В руках мандоліна. Вона грає й приспівує. Зупинившись, наслухую: це релігійні пісні, типові американські релігійні пісні. На сусідньому розі стара, негритянка. В руках біблія. Очі в неї горять містичним вогнем, з-під капелюха висмикуються пасма сивого волосся. Біля неї групка людей. Вона їм править про Божі й людські закони, тримаючи великий палець між сторінками біблії.

Обличчя, поморщені й порубцьовані, слухають з ввічливою байдужістю. Врешті, для них ще світить сонце. Ще сьогодні світить тепле сонце, заки зайде за глибини Тихого океану.

 


[1] Автобусна станція

[2] Щасливого вам Нового Року!

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.