Софія Парфанович. Буря

Софія Парфанович

БУРЯ

 

І

Анна пробиралася крізь лісну гущавину. Маленька стежечка бігла інколи рівно й виразно, то знову губилась поміж ялівцями й молодими смерічками. Нею Анна йшла в старий ліс, у Погар, де був у таборі її син Дмитро. Йому несла їсти, бо голодував. Ба, як же? Скибка чорного хліба та й раз у день бляшанка кави, чи якої юшки. Як не голодувати ґаздівському синові? Густий, старий ліс ріс віддавна в Погарі. Густочатинні смереки й поважні, темношпилькі ялиці шуміли в подуві гірського вітру й гляділи з гори на молодняк і ялівці, що тулились до їхніх стіп. Сухе ріщя, ожина й малинник не пускали в гущавину так легко. Треба було пробиватися й проломувати гілля. Тоді Анна ставала, витирала рукавом піт з чола і дивувалася:

— Ци видите? Як борзо той ліс росте, Богойку любий! Тоті молоді смерічки, гей дітваки, ід старим попритулювалися. То ниська вони такі малейкі. А за рік-два вистрілять вверх, і вже їм вершка челядин не ввидит. Таже тоті великі ялиці мої ровесниці. Ци видите, які вони кріпкі, та й дужі! Ни вітру ся не боят, ни хмари. Мож мовити, що в небо си визирают та й не видят ничого більше, хіба тілько сонце та й ястрибів, що над ними літают та й мают гнізда на тих старих-найстарших.

— А тоті старі, певне ровесники наших вітців, ци дідів, вони, альо коли вже, лягли в гробах. А ліс си стоїт та й шумит чатинов.

— То вони всі вгору ся пнут. А челядин щораз нижче ід землі ся хилит. Но тілько душа му ся тверда робит, як би коров поростала. То так з року на рік біда її присідає, коров обростає.

Так, ліс стояв пишний і молодий весняними соками і свіжою зеленню молодих паростків. Навіть старі, що їхні частини обвисли, як гриви, і дістали на кінцях гілок зелені, свіжі кицьки. Від них ліс такий ясний, свіжий і наче б помолоднів. Тільки сонце золотить оцю соковиту зелень, що співає пташиними голосами, гомонить життям уся мережана й ткана молодістю. Наче зелені піни-хвилі ліс котиться горами-ярами. Над ним танцює розігріте повітря і тремтять живичні пахощі.

Майже несвідомо Анна гладила руками оці м’які, соковиті бруньки, що виглядали наче пір’ячко. Проходячи біля молодих дерев вона з радістю дивилася на їхній пишний ріст і рівний гін та й міркувала:

— Ба, ростете си, та й ростете, та й біди ниякої не знаєте, вітці ваші та й матері коло вас, і всі ви разом молодієте щовесни. Але наші парубки карают ся при воську, і не знати, ци ще другу весну ввидят.

Сонце купало ліс зливою сяйва, і вітер грав на його ребрах своїх могутніх пісень.

Там, де найстарший ліс спинався вгору і сіяв до стіп своїх суху чатину, стояв табір. Там попрорубували гущавник і поклали палатки, кухні та різні інші клітини. До табору прийшло чужоземне військо. Люди думали, що на вправи. Але швидко дереконалися, що це буде постійна стоянка. А ще як з Розлуча й суміжних сіл нагнали парубків та й стали їх навчати муштри. А їсти давали так, що хлопці позсихали й почорніли та повитягалися, що та деревина, що ніколи сонця не видить. Тож, кому ближче, доносить їжу, та так, щоб не бачили старшини.

Хто думав би, що лісові таке буде, а людським дітям ще гірше? Та ліс стояв собі понад табором, та й шумів, бо його молодої краси ніхто не потрапив знищити, хоч би рубав кілько. Бо було його багато, молодого, незайманого, зеленого.

У ярі Анна дожидалася Дмитра. Прийшов крадучись і був хмурий та ще більше неговіркий, як звичайно.

— Та повідж ми, сину, хоть дакілька слів, — просила Анна, як Дмитро кінчив прихапцем їсти.

— Ба, та що вам буду повідати, мамо? Ци видите: мучат нас та й нич більше. Але бо щось люди повідают, що буде война.

— Та тото, видиш, не зле било би? Чей скорше конець бив би вашій муці.

— Ба, так пок тото ся скінчит, і нас не стане, мамо!

Дмитро понурив голову, скрутив цигарку і, закуривши її, сплюнув сердито крізь зуби.

І ще потім, як Дмитро побіг до табору, Анна довгу хвилю сиділа в поточині та й журилася й міркувала:

— Який той світ настав, Богойку любий, і до чого тото кому потрібне?! Та ци треба того дакому, аби людські діти всихали при тім воську? Таже то всьо чуджі, та ще й багато з них малі, зизоокі, та й говорут так, що їх не зрозумів би никус.

Верталася Анна через Ростоки. Як була ще дівчиною і пасла, був там зруб. Нині Анні доходить п’ятдесятка і лісові теж не більше. Та яке там більше? Таже садили у зрубі ліс, як Анні було десять літ. То й лісові певне буде з сорок років. Густочатинні ялиці поросли так, що челядин ніяк не пролізе, ще може звір який протиснеться. Стежки, що ними Анна ходила приспівуючи, позаростали так, що віднайти їх не віднайшов би. Ей де!

Вертаючись від Дмитра, Анна за старою звичкою збирала гриби. Темні й білоголові біляки складала до кошика, що його Яцько виплів з ялівцевого коріння, а інші, як от голубінки, гіркані, лиски, клала в мішечок, що його завжди брала з собою до ліса. Ніколи бо бойкиня не йде в ліс даром та й ніколи не вертається з нього впорожні. В кожній порі там ростуть гриби, раз такі, то знову інші. Біляки посушить на зиму, а оці інші наварить на вечерю.

 

 

ІІ

Дома Анна застала новину: молодшому синові Гнатові прийшов такий жовтий папір, що го кликав до воська. То вже дома і ґазда був, і Гнат, і ще кількоро парубків. Міркували, нараджувались. Папір переходив з рук до рук, парубки читали, повертали на всі боки невиданого гостя, по-російськи написаного. Розглядали, міркували, нараджувались.

— Та як, Гнате, буде? — питав Мазурів Кость, що теж дістав таке письмо, — підемо за чужих воювати, ци як?

Гнат не спішив із відповіддю. Він склав старанно папірця, вигладив його долонею і поклав у кишеню лейбика. Папір тільки зашелестів, ховаючись поза зеленими й червоними шнурками, що ними була обшита кишеня. Потім Гнат сплюнув крізь зуби та й поглянув хмурним поглядом на батька.

— Що ти маю повісти, сину, — наче відповідаючи на його німий запит, говорив Іван, — я старий, ще в австрійськім воську-м служив. То як приходило йти до воська, то-м ішов, бо мус било, та й тілько. Але, бо то мовили, шо цісар наш пан, ци тато, ци як там. І шо то за него. Та від тої пори били москалі і били поляки і тепер тоти є. І всі нашої крови жадні.

— А ми за них маєме воювати! — кинув Костьовичів Панько, дивлячись на ровесників.

— Я таке повім, тату: досить з нас, що Дмитро пішов, ци видите, як му файно при тім воську. Та й ци знаєте, за кого та й куди поженут і ци ввидите ви го даколи ? То я так міркую: най буде шо хоче, а я в салдати не піду!

Анна сиділа на ослінчику та й перебирала гриби. Бронзові шапочки лисніли здоров’ям, білі пеньки виглядали з-під них, наче зуби в веселому посміху. Пахнули лісом, тішили радістю здобутків. Шапочки Анна відкладала набік, для сушення. Пеньки стругала чисто й кроїла дрібно, кидаючи до чорного залізного горшка. Будуть з картоплею на вечерю. Біля неї рачкував онучок, двоє старшеньких хлопчиків товклось на постелі. Мовчки прислухувалась Анна до розмови чоловіків. Алеж почувши Гнатове рішення, кинула роботу та й підійшла до них.

— — Та й я так міркую: няй не йде! Чей я парубків родила не на то, би десь пропадали, тілько би ґаздували, та й на старість аби з них вирука била. Да як переховат ся, чей Господи, не довго, таже повідав Дмитро, шо відиш, война буде.

Заговорили про війну та розглядали, що і як буде. А потім вирішили: не підуть! Доки годні будуть, поміж людьми ховатимуться, а там вже й у лісі сховище знайдеться. Ліси великі, густі, куди там незнайомому туди ходити. А парубки знали усі стежки в гущавині й криївки в ярах та за млаками.

Вже ніч була, як виходили з Цаповичевої Іванової хати. На небі вже серед безлічі зір розсілася Квочка, а за нею рівним рядком поступали Косарі.

Ліс шумів під зорями, стиха хитаючи верхів’ям. Потоки з клекотом збігали з вершків, скачучи по камінних порогах. Де-не-де лунав постріл.

 

* * *

Швидко й несподівано, як громова хмара, прийшла війна. Ще люди не звикли до думки про неї, а вже горами ревли гармати, гостинцями бігли панцерні вози, а селами гуляли заграви. Ще жінки не встигли заголосити за синами й ґаздами, як їх більшовики погнали кудись у глиб краю. По дорозі дехто втікав та добивався до хати, інші пропадали безвісти. Ті, що верталися, розказували про страхіття відвороту без пуття й толку. І розказували, як нищили людську силу ті, що забрали чоловіків до чужого війська. У лагерях валялись трупи, та здебільша бойківських синів, що ще й добре рушниці не навчилися у руках тримати. Хто поклав їх шаленим прицілом, чи іншими способами, не відали.

Плакали матері, голосили жінки, а земля й небо гули й стогнали під тяжкими возами та від розривів стрілен.

Пропав і Дмитро між ними. І хоч Анна ходила шу-кати його в інші села, не знайшла ні живого, ні мертвого. Ані в Ісаях, ані в Кропивнику, ані навіть у Дрогобичі. Там і кінчився бойківський світок білейкий, то куда там ще ходити? Як живе — вернеться.

Але не вертався.

 

ІІІ

Три дні йшли зливи зеленими горами. Густими струмами лили води з бурого неба на померклу землю. Потоки, що спершу журкотіли, перейшли на гучний клекіт. Річки носили повними боками. Як ранені тварюки, вони розвертались у болях та ревли глухо.

Іван, Дмитрів батько, вийшов з хати, вслухувався у клекіт зібраних вод та, похитуючи головою, гойкав:

— Ой, Богойку, Богойку! Та то не тяжко, би повінь прийшла, та й страшнов потопов затопила долини. Йой, та ще не тяжко, би хати понесла гет з людьми та й їмінням, як тото проказуют старі люди. Най би ї било та било би! — христився, спльовував та й страхався.

Безпереривно й беззмінно ринули зливи на стривожену землю. І знову, виглядаючи з хати, голосив Іван:

— Бійтеся Бога, людойки та бійтеся го, людойкове! Таже то не паде, іно ллє, та же то не дождж, а пропаст і потопа і конец світа! Казали і приказували старі люди, що буде война, а пак прийде повінь, зараза і мір на нарід і на скотину.

То вже войну маєме, а тепер не тяжко, би била повінь, ой не тяжко!

Шостого дня під ніч з ревом вилили ріки, розбіглись потоки по небувалих місцях, а буря-стихія стала нести дерево, каміння, хати, худобу.

Вітер, що віяв увесь час і колотив ярі жита й зелені вівси, перейшов в ураган.

Опівночі сталося щось жахливе. Земля стала ревти страшними голосами. Ніби розкрились її челюсті, а з широких надер ревли пекольні сили. Жахливий лопіт, страшний гул. Земля дрижала й стогнала, ніби в її груди валили тисячі велетенських обухів. Голосили гори та кидали страшний гул у потопаючі долини.

Ураган шалів, повінь жахливо казилася жовто-пінними водами. В селі запанувала страшна тривога. Ніхто й не лягав, ніхто ока не замкнув у цю ніч загибелі. В хатах плакали діти, жінки лементували. Люди наслухували з тривогою гулу бурі й зловісного клекоту зібраних вод.

Анна кинулась навколішки перед образами та й молилася-голосила:

— Отче наш, же єси… таже то ми ся видит конец світови білому прийшов!

— Хліб наш насушний… білого дня не діждеме, сонця ясного не ввидиме!.. а Дмитро десь в поли загибає і Гнат в лісі від бурі пропаде…

Ратуй, Богородице Небесна!!!

В яскравих блискавицях ввижалось їй раз біле-біле, як крейда, Дмитрове обличчя, то знову бачила Гната приваленого смерекою-вітроломом. Серце стискала їй страшна тривога.

А вихор вив, земля стогнала, світ валився в безодню.

Аж поки над водами й руїнами не засірів стривожений ранок. Тоді, як буря трохи влягла, прийшов з лісу Гнат. Мокрий, збіджений, ледве живий. Але живий.

 

 

IV.

Іван накинув сіряк, плахтою накрив спину й захистив голову і подався долі селом — чи пак поза городами, бо в селі не стало дороги. На її місці лютувала широка, небезпечна гірська річка, що несла каміння й колоди. З мостів і кладок сліду не стало, усі долини морем залило.

Але гори й ліси? Що ж їм сталося?

— Ой, та то див-дивезний, та то кар-карезний! Таже ліс старий ніби хто висипав патички з коробки. Таже того нихто не видав і не чував, бо ліси скорчувало, гей, зрубом поклало!

— Ой страшна річ, ой дивогльидна, ой як же тото може бити?! — бідкали ґазди, пробираючись до своїх піль.

Але не стало піль, що були під лісом. Зливи знесли їх у потоки, пообривали узбіччя гір і кинули їх на поля. Цілі шари молодняку з’їхали на поля. Котра деревина стоїть просто, котра вгору коренем або й покотом лежить.

— Таже нема мої праці, таже нема мої кервавиці гіркої! Лісом ї знесло, каміням закинуло!

Відкриті щелепи гір зяють нагим нутром. Воно жовте, гидко й липко розкинене. Позбувшись лісу, безсоромно розкидало тельбухи і показує білому дневі кальне нутро.

Глибокі яри, круті вирви порізали гори.

Гей, чи набридло оцим узбіччям від віків стояти на місці?! Оце рушились і з ломотом поповзли у мандрівку в долини.

Кріпкі старі ліси, що віками шуміли на вершках і побідно ставили відпір бурям, лягли покотом у страшному падінні. Ялиця на ялицю, кремезні смереки лягли поперек себе й біля себе. Нині вже ні людині, ні звірові доступу не буде.

— Тото видит ми ся, за войну та й за людську кривду. Таже в тих всіх лісах восько стояло. Людські діти з усіх усюдів зігнали та губили по тих лісах. І лісови не дарували, рубали, аж із смерічок кров текла, гей би з челядина. Бога не признавали, такий на них конец прийшов, як на той ліс. Бо так старі люди приповідают: — Кілько ліса впало, тілько народу згине. Мір страшний на нарід йде та й ще піде!

За таборами руїна. Повалені палатки, кілки, містки. Ще на ялицях, що де-не-де лягли від бурі, таблиці з написами чи числами якимись. Пляшки, папір, скирти цілі. Вихор лісом розніс. Понадпалювані сторінки, позатиране, розмокле письмо. Книги лежать між зломами на моху, поміж мертвими ялицями. По них бігають мурашки й жуки, а вітер перегортає мертві й нікому непотрібні сторінки, і шелестить поміж ними. Інколи підіймає папір сердитим крутіжем та кидає його в жовтопінні буруни потока.

Тихо й глухо в мертвих лісах Бойківщини. Ні звір, ні птах не полошить тиші лісового цвинтарища, здається тільки, як би смерть засіла на товстому пні викорчуваної ялиці та з подолка висипала оцей папір, що шелестить поміж вітроломами.

 

 

V.

Тієї тривожної ночі, коли здавалось, що світові загибель прийшла, вернулись у село й їхні хлопці, що по лісах ховались від мобілізації. Змучені й промоклі до шкіри, але проте бадьорі, як оті стрункі й молоді ялиці — дочки, що йдуть на вируку старого лісу, що ліг покотом від бурі.

Хоч поля спустошені повінню і всюди шкода велика впала, Гнат разом з вітцем став рятувати й направляти. Потім виходив з топором у ліс, що ріс у Вапнярці. Треба було дорубувати одні вітроломи, другі обкорувати й порубати. Що грубші звести на обору, хай сохнуть. Придадуться на нову будову.

І хоч сумно було в поляглому лісі, Гнат свистав бадьоро, пробираючись крізь сітку пнів, гілля мертвого конаря.

Оце з краю лісу росте молодняк. Його засіяли з своїх плідних шишок батьки-велетні, що лягли в боротьбі з бурею. Він тепер іде протинаступом збитими лавами збройної сили. Він стрункий і хиткий в своїй молодості, але разом — одна непоборна лава. Побідним походом, стрійні в пушисту зелень щитів і шоломів, молоді йдуть на заміну старих і тих, що лягли в силі віку. Горді молодістю й непоборною силою життя, підступають до грудей старому лісові, що вже ліг і що стоїть де-не-де. Рясною, молодою зеленню вони трублять тріюмф над смертю. Кінчики своїх гілок вкрили яснозеленими лапками, вершок їх вистрілив зорею: з її рамен швидко виростуть нові, здорові конарі, новий ступінь їхнього стрільчастого деревостану.

Повні соків і сил, вони вдерлись у старий ліс. У його підніжжя вони здобули вкриту сухими шпильками землю. Переможно-гордо, з тріюмфом весни на гілках вони йдуть у змагання із смертю. Малі, буйні й твердокорінні, за ними тепер черга! Для них тепер соняшне сяйво й блакить неба. Та й цього їм не доволі. Оце лежить порохнявий пень якогось предка. На нього вистрибнули дві молоді смерічки, запустили коріння в порохно і м’якесенькі, ніжнесенькі піни своїх весняно-зелених чатин розкотили понад чорним трупом того, що жив колись.

Ще й розбіглись поміж вітроломи землеприклонні ялівці, що не пнуться в небо, тільки п’ядь за п’яддю добувають землю. Надмір свого синявого, запашного овочу сипнули на зелені мохи. Притулились до жовтих медунок, що пахнуть солодко й кохаються з чмелями та разом з густими заборолами ожинників боронять вступу в ліс.

Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.

Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.

Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.

Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.

Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.

В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали коней і тягнули їх лісом аж на берег яру. Відтіля пускали ризами в потік. Він брав їх на свою буропінну спину й ніс в село.

Порізане дерево складали в сяги. Ще довго воно там стоятиме й пахнутиме живицею, висихаючи в літньому сонці. Великі купини гілля й чатини чекали на свою чергу, щоб їх звезли в село.

Так день-у-день ішла праця в лісі, в багатьох лісах, що лягли тієї весни в смертельному падінні під ударами бурі. Жилаві бойківські руки чистили їх від трупів, молодим яличкам і смерічкам залишаючи вітер, сонце й небо та мохами вкриту землю.

 

 

VI.

Так як прогуділа буря й прошуміли зливи — і війна від бойківських зелених гір далеко відкотилася. Вже й німці прийшли і навіть встигли вже скинути жовтоблакитні прапори, що ними замаїлись міста й села назустріч новому наїзникові.

Але Дмитро не вертався.

Тож одного дня Анна зібралася й пішла за порадою до Марисі Библички, що знала ворожити. Дуже файно знала й правду повідала, хоч не з карт, ні з долоні, а з сонця. Може вона дещо знає про Дмитра?

Марися жила в горішньому кінці, там де Розлуч ділиться на два рукави: правий, що в нім живуть ґазди, й лівий, де сидять цигани. Там право проти вижної школи стояла Библикова хата, як усі, в вугли, з тесаного дерева. Тільки, що з комином була і навіть під дахівкою, бо Библик Микола був колись в Америці і, вернувшись, поклав кращу хату. Але Марися була йому вже друга жона. Дітей своїх не мала, зате дуже знала до курок, гусок і ворожити.

Анна зустріла її на подвір’ї, якраз тоді, коли сипала збіжжя куркам.

— Славайсу, Марисю! — привіталася.

Марися оглянула її уважно. її темні очі дивилися гостро з-під чіпця.

— Слава навіки. Ци не за Ґмитра пришли-сте розвідати? — Анні пробігли мурашки спиною. Ворожка знала все наперед. Певно знає і про парубка...

— Таже за нього. Пішов тай ся не вертат, альо другі вже прийшли домів... Марися приложила руку до чола й дивилася на сонце:

— А Ґмитро ся не верне. За дві неділі вістку матимете, що ляг та й не прийде вже д вам, хотьби-сте го кликали кілько.

Анна тільки сплеснула в долоні та й як не заголосить, як не заплаче! А Марися далі в сонце ся дивит і каже:

— Десь го в дорозі вбили, аж там, де не виджу ни гір, ни ліса, тілько само поле.

За дві неділі вернувся з війни Копачів Федьо. Аж з України пішки йшов. Він вістку приніс, що перед переправою через Збруч не одного галичанина мертвим залишили над берегом річки. Там і Дмитро зостався.

Де немає ні гір, ні ліса, тільки широке поле.

 

Софія Парфанович. Буря.

„Загоріла полонина”. Бойківські оповідання.

Авґсбурґ,

1948.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.