Софія Коссак-Щуцька Перші дарунки св. Миколая

Софія Коссак-Щуцька

Перші дарунки св. Миколая

 

Дім вбогого Симфоріона-каменяра стояв при головній площі Мири, що високо горувала над лікійським плоскогір’ям. Далеко блакитніло море. Білі вітрила, схожі на метеликів, гуртувалися довкола блискучих від сонця портових рамен Андріаку. Велика площа, завжди заповнена рухливою юрбою, була вічною радістю для дитячих очей. тому Пракседа, Секунд і Абдон, нужденне потомство вбогого Симфоріона, цілими днями сиділи перед домом, ситячи очі, щоб ошукати голодний шлунок. Їх голі тільця з виступаючими костями яскраво виражали задавнені злидні. Глибоко запалі очі жадібно впиралися у ніколи не досяжний об’єкт мрій: гарячі медові перепічки, вмочені в олії, — товстого торгівця Горгона, сусіди. Коли на тонкому залізному тризубці роздавав перепічки щасливцям, що могли заплатити за них чверть оболу, олія капала на гарячу бляху, пригоряючи з сичанням, і розкішний запах долинав аж до дітей, викликаючи лоскіт в крижах і приплив слини до висохлої горлянки.

Зразу ж за Горгоном стара одноока Трисцілла продавала голубів. Зв’язані за ніжки парами, підлітали довкола неї, тріпочучи.  Крім голубів, торгувала теж дівчатами, довго перешіптуючись з багатою мирійською молоддю, щирячи до неї беззубий кривий рот.  Ворожбит Талесус запрошував перехожих до середини закритої заслоною кімнати, в смердючій темряві якої показував у відрі води майбутню долю. Рій мух бринів трохи далі над розкладеним м’ясом перед яткою різника. Руді безпанські пси тинялися під ногами в перехожих. Серединою площі переливалася рухлива юрба, строкато й барвисто одягнена. Філософи в білих туніках простували поважно, вдаючи, що не помічають перехожих. За ними спішили писарі. Не раз траплялося, що на одному кінці площі стояв на кам’яному підвищенні ритор, а на протилежному — софіст, і обоє до хрипоти намагалися перекричати один одного й переманити до себе тлум. Під’юджувані розбавленими слухачами, не раз закінчували диспут навкулачки. В святкові дні сунули, молячись, процесії дияконів і побожних дияконіс з довгими заслонами на обличчях. Часом стрясав містом залізний крок легіонів, що марширували чи з Півночі на Південь, чи зі Сходу на Захід. Ремінна збруя зруділа від снігу чи потріскала від гарячих пісків. Дрижали силою сталеві наколінники. Бряжчали щити, владні піднести Цезаря, блищали на сонці мечі, здатні повалити обранця. Перед їхнім строєм здалека розступалася юрба і місто залягала тиша. Вони ж йшли мимо, не споглядаючи по боках, вдивляючись в далеку свою дорогу, у власну римську нездоланну силу.

Коли западав вечір, до зголоднілих дітей повертався такий сам вихудлий батько Симфоріон, — він цілими днями працював у копальнях мармуру, тяжкою працею здобуваючи право на вбоге життя. Приносив дітям жменю фіг і сухий ячмінний корж, а після вечері всі вкладалися на спочинок перед дверима низької господи. Площа стихала. Червоні ліхтарі блищали перед дверима винарні. Коли ж і вони гасли, маленьке самотнє світло понад базилікою як пильне око чувало над сплячим містом. Кожен мешканець, глянувши в той бік, знав, що то світиться лампадка, затеплена на честь Богоматері, перед образом якої старенький єпископ Мири, святобливий Епіфаній, днями й ночами стоїть у безперервній молитві. Здавна лишень отченашами ділить собі час, давно втративши зір.

Віковим був єпископ, що і з ліжка міг піднятися лише з допомогою пильних дияконів. Слабкі в’язі старечого тіла ледве втримували душу, котра от-от відлетить. Відлетіла б, напевно, якби турбота не в’язала до землі. Поділяє її ціле місто – нема в єпископа спадкоємця! Слушно припускають люди, що завинили тут злі чари. Бо раз у раз диякони і Рада приводять до старця священнослужителів найчільніших, найсвятобливіших, вчених, просячи, щоб руки на котрогось з них положив, наступником своїм іменуючи — даремно, бо безсило опадають старечі долоні. До змертвілого вуха Голоси таємні, всепереможні шепчуть: — Не того призначиш!.. І даремно видивляє старець сліпі очі, чекаючи на достойного... Ставали вже перед ним з усієї Лікії люди, гідні великої честі, — і ображені відходили. Повернувся до своєї пустельні, усміхаючись вирозуміло над старечим дивацтвом єпископа, святобливий самітник Ієрофанус. Відійшов вчений теолог Баладон. Люд невдоволено перешіптувався. От-от єпископ помре — і треба буде слати послів до далекої Олександрії, до тамтешньої церкви. Стривожений, сердечно вболіваючий через це Епіфаній чував ночами, в молитовному зусиллі даремно намагаючись дізнатися, від кого походить Голос, що зв’язує долоні його? Чи ж не був то — о муко! — голос демона?! Спираючи змучене, зсохле тіло на клячник, молиться безсонний старець.

З гарного свого дому, що стояв на протилежному кінці площі відразу ж біля будиночку каменяра, вдивлявся вперто у світелко блискуче в кімнаті єпископа — Миколай, син Евзебія. Молодий був, негарний і несміливий. Дивовижна несміливість в’язала його з дитинства, як сіть. Уникав людей, яких лякався у тихому своєму серці. Безпечним був би і вільним десь у далекій пустелі, але доля зробила його дідичем великого маєтку, з яким не знав, що почати. По ночах не спав і мучився тяжкою тривогою. Не хотів багатства і не знав, як його роздати. Несміливість склеювала йому губи, коли прагнув розважної поради старшини. Покликати убогих і нехай заберуть? Стерп і скулився всередині на саму думку про те, оголосять його доброчинцем і тріумфально винесуть на площу. Хотілося все покинути і вночі піти з дому, але стримувала думка про жадібного родича, який прийде, займе спустілий дім і твердою рукою затяжить над невільниками. Обдарував їх свободою, вони ж упали йому до ніг, благаючи, щоб дозволив їм залишитися... І плутався безпорадно серед свого непотрібного багатства, над яким не вмів запанувати і скерувати доброчинним потоком між людьми.    

Світанок зблиснув, зарожевлюючи гори. Ранковий повів освіжив змучену голову. Зажурений молодий багач глянув з ганку вниз, де каменяр Симфоріон позіхав, встаючи до праці. Діти спали, голі, скоцюрблені під холодом ночі, схожі на сині трупики. Раптовий біль стиснув серце Миколая.

— Направду, — подумав, — все на світі легше і легше його знести, аніж недоля малих дітей. Можна співчутливим оком огорнути всякий біль і піти своєю дорогою, але не муку дитячу. Чоловік дозрілий знає причини й пояснення свого болю. Чоловік дозрілий — то свідомий борець, якщо сьогодні лежить повалений, то вчора сам міг звалити супротивника. Хто відгадає, яку винагороду готує йому завтрашній день? Але кривда дитини тяжча, ніж світ. Невинні очі, що зайшли сльозами над злом, такі палючі і незабутні, як докір самого Бога. Хто любить Христа, мусить понад усе любити дітей. Завдяки їм дійде до Нього найлегшою дорогою. Біда життю, яке кривдить малих! Щасливий той, хто винагородить дитячу кривду.

Стукіт сандалій, що поспіхом віддалялися, розбудив вночі Пракседу, дочку Симфоріона. Темна постать з глибоко натягнутим каптуром майнула у здивованих очах дівчинки. Перевернулася на другий бік, щоб заснути знову, коли запах близький, приємний, змусив її зірватися на ноги. Інстинктом голодного звіряти почула їжу поблизу. Сягнула рукою — знайшла. Зі здавленим писком здивування штовхнула в худі ребра братів. Напівпритомні зі сну, кинулися на неї, на здобич. Не казали нічого.  В нічному мороку, швидше нюхом і дотиком, ніж зором, розпізнавали, захлинаючись спазмом насолоди, тільки з вигляду їм знайоме м’ясо печене в шафрані, жирних вугрів в олії і коржі, липкі від меду, пахучі від прянощів. Їли жадібно, помуркуючи від розкоші, як звірята, аж доки щелепи їм втомилися, а животики вперше в житті стали повними й тяжкими, розбудили сплячого поблизу батька. Вбогий каменяр, обережною людиною будучи, не вдовольнився самим радісним фактом. наситивши голод, запрагнув дізнатися, звідки спали дари незнані. Але Пракседа не могла нічого розповісти. Збудилася, бо якийсь незнайомець біг через площу.  Почула коржі, бо лежали біля неї. Засвітивши олійний каганець, Симфоріон зібрав обережно решту запасів, щоб сховати їх в кімнаті від ока заздрісних сусідів, і — радість відібрала йому дар мови: от ще лляна одежина якраз для Пракседи, і накидки теплі, верблюжі для хлопців, і мішечок брязкаючий, а в ньому... Ах! ах! а! Притискаючи його обіруч до грудей, нужденник тремтів, як лист. Ніколи вже не будуть голодними!

Став навколішки, б’ючи поклони Творцеві, а також богам, бо ж не знав, хто послав йому цей подарунок. Отож дякував зі сльозами Ісусові та Юпітерові одночасно, Пречистій Діві і Афродиті. Раптом подумав, що — ані хиби! — ограбовано когось в місті, і злодій, сполошений, покинув біля них свою здобич. Адже ж дівчина чула тікаючого. Загорнув обіруч скарб, переносячи його в глибину темної нори, званої домом, суворо наказуючи дітям нікому про пригоду не розповідати, але пильно слухати, коли глашатай про крадіжку оголосить. Але глашатай зовсім не з’явився на площі, на якій двоє риторів змагалося словами від ранкової варти до схилу дня — аж слухачі, закладаючись, котрий довше витримає, подавали їм воду з вином для підкріплення.

Убогий дотепер каменяр не знав, що про це й думати. Не знав також, що вже наступної ночі діти ще біднішого, ніж він, Назарія такий сам скарб біля убогих своїх послань знайшли, і що Назарій, теж обережний, наказав дітям мовчати. А потім багатими пробудилися малі дочки старої Дарії, хворої удови, потім Рустикус і Клеменс, сироти носія-Тимотея. Тоді перестали вже ховатися і розійшлася вістка, що добродійний демон відвідує місто вночі, роздаючи королівські дарунки. Напевно обдарує по черзі всіх мешканців?

З радісним зворушенням думали багаті купці, які скарби таємничий гість приберіг для них, якщо так щедро наділяє злидарів, не вартих навіть і погляду. Хто це? Ангел? Добрий демон? Оскільки не спішився з дарами до багачів, вони готові були його оголосити пекельним духом, чортом, а дарунки спалити. Але знаходили між цими дарами подоби Агнця чи Голубки, майстерно різьблені з каменю чи дерева, тож довелося визнати небесне походження доброчинця. Тимчасом не минало ночі, щоб хтось з убогих з малими дітьми не був обдарований. В місті не говорили ні про що інше, зі страхом, заздрістю, захопленням і благословенням чи очікуванням. Будь що будь, дуже зросло значення міста. Мира досі пишалася тим, що припливав колись сюди Павло з Тарсу, апостол язичників, і приїжджав імператор Адріан, неспокійна душа якого гонила його по всьому світу. Тепер до цих відвідин додалися нові, незрівнянно важливіші.

Ніхто досі не бачив таємничого прибульця. З’являвся там, де його не сподівалися, і — вкинувши всередину дому чи перед порогом вузлик з подарунками — щезав безслідно. Дехто ручався, що бачив світлий край одягу і розпізнав архангела Гавриїла. Інші твердили, що появу Генія супроводжував раптовий вихор, отож чари находили на мешканців, склеюючи їм очі нездоланним сном. Тому товсті перекупки, яких Дух досі оминав, стурбовано кивали головами, запевняючи, що нечиста це, мабуть, сила.

Через загальне збудження майже непомітною, необговореною як би годилося ринковою юрбою,  залишалася інша справа, що не приносила місту честі. Миколай, син Евзебія, від якого доречно було б сподіватися доброзвичайності, ставши спадкоємцем неабиякого маєтку, замкнувся від людей, щоб вести життя ганебне й обурливе. Щодня ввечері (розповідали з жалем невільники) молодий пан тихцем вислизав з дому, щоб повернутися щойно на світанку. Щезав безслідно і даремно намагалися прослідкувати, куди. На вигляд незграбний, ставав хитрим як змій, коли доводилося заплутувати сліди. Раз відпущенику на ім’я Йона вдалося його помітити. В темній накидці і каптурі, щільно насунутому на голову, блукав по найгіршій далекій дільниці міста. Чого там шукав?.. Що гірше, старий визволенець Теобальд, довірений небіжчика Миколаєвого батька, заглянув колись тайкома у домашню скарбницю і з жахом помітив там чималий убуток. Миколай тринькав маєток, який побожний і запобігливий Евзебій зібрав тяжкою працею!  Без сумніву, тратив його на грішні грецькі розваги, суворо засуджені Церквою. 

Старі мужі намагалися схилити святобливого Епіфанія, щоб грішника до себе прикликав і з єпископською повагою наказав виправитися, але старець залишався байдужим до тих намов.

— Чи ж хто його на гріху застав? — питався.

Даремно було пояснювати здитинілому старцеві, що непотрібний вигляд самого гріха там, де є загальна, безсумнівна певність вини. Отож вкінці давні приятелі і товариші небіжчика Евзебія, Марк Анцілла, найбагатший купець міста, запальний Христофор, мореплавець, і лагідний Люцій, господар заїзду в Андріаку, зібралися, щоб напоумити сина приятеля. Досить довго стукали до воріт, доки невільник відчинив і достойників до атріуму запровадив. Маркус штовхнув значущо Христофора в бік, і обидва сумно похитали головами, розглядаючись довкола.  

Колись розкішне помешкання віяло пусткою. На запиленому мармурі табличок віддавна не записувався жоден гість. Лише перед образом Найсвятішої Діви, розміщеним там, де за поганських часів стояв вівтарик домашніх богів, світилася оливна лампадка, як раніше.

На голос кроків повернули голови. Миколай стояв перед ним, схилившись у покірному поклоні. Його несміливе обличчя виражало найсильніше заклопотання, широкі губи непевно усміхалися, а з постаті аж било в очі нечисте сумління. Окинули його суворо пильним поглядом, сідаючи зручно на лаві.

— Миколаю, сину Евзебія, — з повагою промовив Марк Анцілла, — як приятелі побожної пам’яті твого батька ми прийшли запитати, що ти чиниш?

— Гіршиш місто, а ми того стерпіти не можемо, — поривисто перебив Христофор.

— Спасіння душі наражаєш, — зітхнув Люцій, складаючи руки на виступаючому животі.

— Ночі поза домом проводиш, — суворо вів Анцілла, — маєток нікчемно марнуєш. Не для того твій батько старанно його збирав...

— Ганьбишся! таємній розпусті віддаєшся!

— Кажуть вже, що ти від віри святої відступив, безсоромними поганськими обрядами зайнявся...

Миколай заперечливо потрусив головою.

— Хай би то було неправдою... А куди ж ходиш ночами?

—Кажи відразу і щиро...

— Іменем громади вимагаємо!

А коли звинувачений вперто мовчав, тремтячими пальцями мнучи край одягу, в серцях поважних мужів запалав справедливий гнів.

— Горе тобі, нещаснику, бо втрапив ти в пазурі диявольські! — загримів Христофор. — Горе тобі! Мусимо рятувати твою душу, хоч і без твоєї волі, побачиш!

Вийшли обурені, старанно стріпуючи сандалії на порозі. Миколай стояв нерухомо. Визволенець провів їх до дверей.

— Колись тут нас інакше приймали — гнівно сопів до нього Христофор. — В таку спеку ти, Симфоріоне, і краплі вина не подав.

— Не маємо вина в домі, достойний пане, — шепнув визволенець.

— Нема вина? А що ж подаєте до столу?

— Козяче молоко, — зітхнув слуга. — Молодий пан тільки прісні коржі, фіги та молоко вживає, а ми теж, — докінчив жалібно.

— Чуєте, шляхетні приятелі? — за воротами обізвався до товаришів Марк Анцілла. — Вночі маєток розкидає на розпусту, а дома слуг голодом морить.

— То чари поганські! Чари! Фесалійські відьми його збаламутили. Недавно прачки біля гаю, що до узбережжя сходить, бачили цілий хоровод тих чаклунок, як при місяці танцювали...

— Господи спаси! — здригнувся з ляком Люцій.

— На святого Валентія мученика! В гаю?!.. Таж там Миколая й бачили, наче з Андріаку вертався.

— Ти ба!

— Не тільки ради пам’яті достойного Евзебія, але для спокою всього міста, яке з вини одного відступника, може, демони навідують слід сваволю грішника Миколая прикоротити — урочисто заявив Христофор.

Ввійшли до винарні, де знайомі тісним колом оточили Сервілія зеленяра. Доброчинний Геній цієї ночі дім його відвідав. Мала Люцілла встигла побачити, коли зникав, довгий шматок барвистої тканини. Дитина, як то дитина, уперлася, що був то мішок, з квітчастого блавату зшитий, що з нього Геній свої дарунки витрушував. Без сумніву мусив то бути край одягу чи крила.

Але трійця мужів слухала те байдуже. Що там Геній! Досі не був у них та в інших, найзначніших. Куди більше переймалися вони справою Миколая... Обіцяли собі, що пильно наглядатимуть за грішником.

І кількома днями пізніше помітили, як вночі він хильцем пробирався під стінами.

— Миколаю! Миколаю, стій!..

Почувши крик, зірвався тікати. Кинулись за ним. Негайно приєдналися до них сусіди, зваблені криком. Миколай біг, як олень, даремно намагаючись заплутати погоню в павутині вуличок. Натовп з криком і погрозами біг за ним. Запальніші кидали каміння. Прокинулося все місто.

Тим часом старенький єпископ Епіфаній, віддавна нечулий на зовнішні шуми, занурений в роздумах, широко відкрив у темряву невидющі очі. Галас розбудженого міста бив у вікна, не долинаючи до нього. Віддалений на цілі світи від галасливих людей знизу, вслухувався в Голоси таємні, Божі, що доходили з-за краю світу. Звук їх такий був далекий, що сорока років тиші страшної пустелі ледве вистачало, щоб їх почути. Наказ, стільки років очікуваний, прийшов нарешті і звучав як наказ — сильно й непереборно. Приклав долоню до вуха, щоб втишити шум, що наповнював сухий череп як морську мушлю, — і почути зміст наказу. Запрагнув встати і піти, хоч не знав ще, куди. Нікого не було поблизу. Диякони збігли вниз, приваблені криком на площі, отож сам з зусиллям підняв недолуге тіло. Тремтячими руками намацав свою єпископську одіж. Вклав на голову інфулу. Підпираючись палицею-кривулею, спускався по сходах, керований непомильним чуттям.

Голоси співали довкола і в ньому. Тепер він виразно чув, як пташиним хором дзвеніли: «Його признач! Його признач! Його признач і радісно спочинь!» Йшов по темній церковній наві, витягаючи в темряві руки до того, про кого звіщав голос! — Нарешті зможу відпочити!.. Вже передчував вічну весну душі, право визволитися до якої здобуде. Відкине тягар тілесної старості, як прикру зітлілу ганчірку... 

Раптово здригнувся, бо втікач безвладно впав йому до ніг. Защебетали Голоси, роз’яснилося обличчя старця. Безпомильно відчуваючи, що тримає в руках наступника, не питав, ким він був і звідки взявся. Не знав, що одночасно до церкви ввірвався грізний розлючений натовп. Блиск факелів роз’яснив глибоку ніч базиліки. В тому світлі побачили старця, як радісними руками знімав з голови інфулу, що стільки років йому тяжіла, — і вклав на голову втікача. З шиї хрест, з руки пастирську палицю-кривулю. В щасливій гарячці зсував з вузлуватого пальця перстень, тремтячою рукою шукав долоні, на яку мав насунути аметист. А пристроївши, повернув його обличчям до виходу і високо підняв благословляючі долоні над головою вибранця. Не чув гнівного шепоту. Натовп, здивований, не хотів поступатися.  Помилка святобливого старця була аж надто помітною й обурливою. Пошана наказувала, розум наказував відразу ж заперечити. Рішуче кинулись вперед. А тої ж миті напівпритомний від сорому й зворушення Миколай випустив згорточок, який досі судорожно тримав біля грудей. Згорток з шумом впав на землю. Круглі медові коржики, дитяча радість, покотилися по сходах аж під ноги юрбі.

— Мішок Генія! — скрикнула здивовано мала Люцілла, донька зеленяра.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.