А. Сапковський - Край світу

Край світу

 

I

 

Горицвіт обережно спустився зі східців корчми, несучи дві посудини, через вінця яких перетікала піна. Лаючись упівголоса, протиснувся через групку цікавської дітвори, що товклася довкола. Навкіс перейшов через подвір’я, обминаючи коров’ячі коржі.

Довкола виставленого на майдані стола, при якому відьмин розмовляв зі старостою, зібралося кільканадцять поселян. Поет поставив кухлі на стіл, сів сам. Негайно ж зорієнтувався, що за час його короткої відсутності розмова не просунулася вперед ні на п’ядь.

— Я відьмин, пане старосто, — не знати вже котрий раз повторив Геральт, обтираючи пивну піну з губ. — Нічим не торгую, не вербую до війська і не вмію лікувати від сапу. Я відьмин.

— Професія така, — невідомо вже котрий раз пояснив Горицвіт. — Відьмин, зрозуміло? Вбиває стриг і упирів. Всяке паскудство винищує. Робота в нього така, за гроші. Розумієте, старосто?

— Ага! — чоло старости, зоране глибокими борознами тяжкого процесу мислення, розгладилося. — Відьмин! Так би й відразу.

— От-от, — підтвердив Геральт. — Відразу ж і питаю: чи знайдеться тут в околиці якась робота для мене?

— Аааааааа — на обличчі старости знову з’явився вираз процесу мислення. — Робота? Себто ті... Ну... Живогризи? Питаєте, чи суть тут живогризи?

Відьмин усміхнувся і кивнув головою, тручи нігтем мізинця сверблячу від куряви повіку.

— Суть, — підтвердив староста через якийсь час. — О, тамкай дивіться, видите ті гори? Тамкай ельфи мешкають, там їх царство-господарство. Палаци їхнії, кажу вам, цілі зі щирого золота. Ого, пане! Ельфи, кажу вам. Страх. Хто туди не йшов, то назад не вертався.

— Я так і думав, — холодно відповів Геральт. — Тому я туди і не вибираюся.

Горицвіт безсоромно зареготав. Староста, як Геральт і очікував, довго мислив.

— Ага, — сказав врешті. — Айно так. Але в нас інші живогризи суть. Видно, з ельфійського краю лізуть. О, пане, є їх до трясці. Зчислити трудно. А найгірша то Мора буде. правда, людиска?

«Людиска» пожвавішали і облягли стіл з усіх боків.

— Мора! — сказав один. — Так, так, добре староста каже. Бліда дівиця, по хатах ходить перед світанком, а діти через те мруть!

— І Куць, — докинув інший, вояка з місцевої вартівні. — Коням гриви заплітає по стайнях.

— І кажани! Кажани суть.

— І віли! Короста від них обсипає!

Наступні кілька хвилин були зайняті інтенсивним переліком потвор, які вже уїлися місцевим мешканцям своїми негідними вчинками або самим лише фактом існування. Геральт і Горицвіт довідалися про Злидні та мамунів, через яких достойні мужі не можуть втрапити додому, особливо на п’яну голову, про літавицю, що літає і коровам молоко спиває, про бігаючу по лісі голову на павучих ніжках, про хобольдів у червоних шапочках і про грізну щуку, яка вириває бабам білля з рук при пранні, а того й дивись, візьметься за самих баб. Не обійшлося, як звичайно, без інформації про те, що стара Нарадкова літає вночі на помелі, а вдень плоди цупить, що мірошник підмішує до борошна мелені жолуді, а певний Дуда назвав королівського управителя злодієм і сволоцюгою.

Геральт спокійно вислухав, підтакуючи з вдаваним інтересом, задав кілька питань, головним чином про дороги і топографію терену, після чого встав і кивнув Горицвітові.

— Ну що ж, бувайте, добрі люди. Невдовзі повернуся, то й побачимо, що можна буде зробити.

Обоє мовчки їхали вздовж хат і плотів, супроводжувані собачим гавканням і дитячим вереском.

— Геральте, — озвався врешті Горицвіт, вставши в стременах і зриваючи дорідне яблуко з гілки, що виступала за огорожу саду. — Ти всю дорогу нарікав, наче тепер тобі чим далі, тим важче знайти заняття. А з того, що я тут почув, випливає — до зими тут працюватимеш і то без відпочинку. Ти б трохи грошей заробив, я мав би теми для балад. Поясни мені, чому ми звідси від’їжджаємо?

— Я б тут, Горицвіте, ані шеляга не заробив.

— Чому?

— Бо в тому, що вони говорили, не було жодного правдивого слова.

— Ти про що?

— Жодне зі створінь, про яке тут говорили, не існує.

— Мабуть, жартуєш! — Горицвіт виплюнув зернятко і кинув огризком у лататого пса, особливо завзятого на кінські бабки. — Ні, це неможливо. Я до цих людей придивлявся, а я на людях знаюся. Вони не брехали.

— Ні, — згодився відьмин. — Не брехали. Вони глибоко у все це вірили. Що не змінює факту...

Поет якийсь час мовчав.

— Жодна з цих потвор... Жодна? Не може бути! Щось із названого ними мусить існувати. Хоч щось. Зізнайся.

— Зізнаюсь. Одне напевно є.

— Отож! Що?

— Кажани.

Виїхали за останні паркани, на гостинець серед жовтих від ріпаку загонів і ланів збіжжя, яке хвилями ходило під вітром. Дорогою назустріч їм тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, спер лютню об коліно і вибринькував на струнах тужні мелодії, помахуючи рукою підтиканим дівчатам, які йшли узбіччями з граблями на міцних плечах і підсміювалися.

— Геральте! — сказав він раптом. — Та ж потвори існують. Може, не стільки їх, як раніше, може, не за кожним деревом причаїлися, але ж таки є. Існують. То нащо люди додатково вигадують ще й неіснуючих? Ти не задумувався над причиною цього?

— Задумувався, славний поете. Навіть знаю ту причину.

— Ну-ну?

— Люди, — Геральт відвернув голову, — люблять вигадувати жахи і жахіття. Через це самі собі видаються менш жахливими. Коли топляться в горілці, ошукують, крадуть, б’ють дружину посторонками, морять голодом стареньку бабцю, товчуть сокирою зловленого в пастку лиса чи обтикають стрілами останнього вцілілого єдинорога, то й тоді люблять думати, що є і щось жахливіше від них — хоча б Мора в хаті перед світанком. Тоді їм якось відлягає від серця і легше жити.

— Я запам’ятав, — сказав Горицвіт, помовчавши хвилину. — Підберу рими і складу про це баладу.

— Склади. Тільки на аплодисменти не розраховуй.

Їхали повільно, але невдовзі втратили з очей останні хатини селища. Потім перетнули лінію зарослих лісом узгір’їв.

— Ха! — Горицвіт стримав коня, розглянувся. — Подивися, Геральте. Як гарно! Ідилія, чорт забирай. Око тішиться!

Територія за узгір’ями плавно опадала до рівних, плоских полів, порізаних різноколірною рослинною мозаїкою. Посередині, круглі і правильні, як листок конюшини, склилися плеса трьох озер, оточених темними смугами вільхових заростів. На горизонті вимальовувалася імлиста синя лінія гір, що височіли над чорною безформною  плямою лісу.

— Їдьмо, Горицвіте.

Гостинець вів просто до озер вздовж греблі і схованих у вільшанику ставів, повних крякаючих качок, крижнів, чирянок, чапель і пірникоз. Численність пернатих дивувала —  всюди були помітні сліди людської діяльності: греблі доглянуті, обкладені фашиною, спусти для води зміцнені  камінням і балками. Водозливи при ставках, зовсім не перегнилі, весело цюркали потічками. В надозерних очеретах видно було човни й помости, а з плес стирчали жердини розставлених неводів і верш.

Горицвіт озирнувся.

— Хтось їде за нами! — сказав він схвильовано. — На возі!

— Дивовижа, — зіронізував відьмин, не оглядаючись. — А я думав, що тут на кажанах їздять.

— Знаєш, що я тобі скажу? — відбуркнув трубадур. — Чим ближче до краю світу, тим ти дотепніший. Аж страх подумати, до чого воно дійде!

Їхали не поспішаючи, а оскільки запряжений парою рябих коней драбинчастий віз був порожнім, то швидко їх наздогнав.

— Тпррру — візник стримав коней саме за ними. Був у кожуху, одягненому просто на голе тіло, а волоссям обріс аж по брови.  — Славлю богів, милостивці!

— І ми, — відповів Горицвіт, обізнаний зі звичаями, — їх славимо.

— Якщо хочемо, — буркнув про себе відьмин.

— Я Кропивкою звуся, — сповістив візник. — Приглядався, як ви зі старостою з Верхнього Посаду розмовляли. Знаю, що ви відьмином суть.

Геральт випустив віжки, дозволив кобилі попирхати на придорожню кропиву.

— Чув я, — провадив далі мужчина в кожуху, — які вам староста баляндраси плів.  Бачив я вашу міну і не див мені було. Давно я таких смалених дубів і груш на вербі не чував.

Горицвіт засміявся. Геральт пильно придивлявся до чоловіка, нічого не кажучи. Мужчина, званий Кропивкою, кашлянув.

— А не хотіли б ви взятися за справжню, порядну роботу, пане відьмине? Суть тут дещо для вас.

— А що таке?

Кропивка не опустив погляду.

— Нащо про інтереси на гостинцю розмовляти? До мене їдьмо, в Нижній Посад. Там і поговоримо. Ви ж і так туди їдете.

— Чому ви так вирішили?

— Тому, що тут іншої дороги нема, а ваші коні в той бік мордою, а не хвостом повернені.

Горицвіт знову засміявся.

— Що на це скажеш, Геральте?

— Нічого, — відповів відьмин. — Нащо про інтереси при гостинцю розмовляти. То в дорогу, мостивий Кропивко!

— Приторочуйте коней до драбини і сідайте на віз, — запропонував селянин. — Зручніше буде. Чого зад на кульбаці бити?

— Свята правда.

Видряпалися на віз. Відьмин з насолодою простягнувся на соломі. Горицвіт, видно, переживаючи за свій елегантний зелений кубрак, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, віз заторохтів по зміцненій балками греблі..

Переїхали через міст над каналом, зарослим лататтям і  ряскою, проминули смугу скошених лугів. Далі, скільки оком сягнути, тягнулися оброблені поля.

— Аж вірити не хочеться, що то край світу, кінець цивілізації, — промовив Горицвіт. — Та ти подивися тільки, Геральте! Жито як золото, а в тій кукурудзі вершник з конем сховається. Або ріпа, глянь, яка велицюзна.

— Ти що, в хліборобстві тямиш?

— Ми, поети, у всьому мусимо тямити, — зверхньо промовив Горицвіт. — Інакше скомпрометуємося, віршуючи. Вчитися треба, друже, вчитися. Від хліборобства залежить доля світу. Хліборобство годує, одягає, від холоду захищає, спонукає до розваг і підтримує мистецтво.

— З розвагами і мистецтвом ти дещо пересадив.

— А горілку з чого гонять?

— Розумію.

— Замало розумієш. Вчися. Подивися на ці фіолетові квіти — то люпин.

— Як по правді, то це вика, — втрутився Кропивка. — Ви люпину не бачили чи як? Але в одному ви-те, пане, вцілили. Все тут родиться на славу і росте, аж любо. Тому й кажуть: Долина Квітів. Тим-то наші діди тут і осіли, ельфів попереду звідси витуривши.

— Долина Квітів або Доль Блатанна, — Горицвіт штовхнув ліктем розтягнутого на соломі відьмина. — Чув? Ельфів витуривши, але стару ельфійську назву не змінивши. Брак фантазії. А як вам тут живеться з ельфами, господарю? Вони ж коло вас у горах, за межею.

— Не ліземо одні до одних. Вони собі, ми собі.

— Найкращий вихід, — вирішив поет. — Правда, Геральте?

Відьмин не відповів.

 

II

— Дякую за частування, — Геральт облизав кістяну ложку і вклав її до пустої миски. — Стократ дякую, пане-господарю. А тепер, коли дозволите, перейдемо до справи.

— Айно, май добре, — згодився Кропивка. — Як, Дхуне?

Дхун, старший Нижнього Посаду, велетень з понурим поглядом, кивнув дівчатам, ті поспіхом зібрали посуд зі столу і залишили світлицю, на виразний жаль Горицвіта, який від початку гостини шкірив до них зуби і смішив невигадливими жартами.

— Слухаю, — промовив Геральт, дивлячись у вікно, з-за якого долинав стукіт сокир і звук пиляння. На подвір’ї кипіла якась робота при дереві, гострий запах живиці чути було аж у кімнаті. — Кажіть, чим можу прислужитися?

Кропивка глянув на Дхуна. Старший осади кивнув головою, відкашлявся.

— Айно, то так, — сказав він. — Суть тут одне поле...

Геральт під столом дав копняка Горицвіту, котрий вже готувався до злобного коментаря.

— Поле, — тяг далі Дхун. — Так кажу, Кропивко? Довгий час лежало те поле відлогом, але заорали-сьмо його і тепер садимо тамка коноплі, хміль і льон. Кусень поля, кажу вам. Аж по сам бір сягає.

— І що? — не витримав поет. — Що там з тим полем?

— Айно, — Дхун підняв голову, почухався за вухом. — Дідько там товчеться.

— Що? — пирснув Горицвіт. — Хто товчеться?

— Таж кажу. Дідько.

— Який дідько?

— А який має бути? Дідько та й годі.

— Дідьків немає!

— Не втручайся, Горицвіте, — промовив Геральт спокійним голосом. — А ви кажіть далі, мостивий Дхуне.

— Та ж кажу: дідько.

— Це я вже знаю, — Геральт, коли хотів, міг бути напрочуд терплячим. — Розкажіть, як виглядає, звідки взявся, в чому вам заважає. По черзі, якщо ваша ласка.

— Айно, — Дхун підняв ґудзувату долоню і почав лічити, з великим зусиллям відгинаючи пальці. — По черзі, їй-же, мудрий з вас-те чоловік. Айно, так. Виглядає він, пане, як дідько, викапаний дідько. Звідки взявся? Айно нізвідки. Стук, грюк, шасть, прасть і видимо: дідько. А заважати, то, по правді, не дуже й заважає. Буває навіть, що помагає.

— Допомагає? — зареготав Горицвіт, намагаючись витягнути муху з пива. — Дідько?

— Не втручайся, Горицвіте. Кажіть далі, пане Дхуне. Як же вам допомагає цей, як ви казали...

— Дідько, — з притиском вимовив кметь. — Айно, помагає так: грунт удобрює, груддя розпушує, кротів гонить, птахів страшить, ріпу й буряки доглядає. Та й гусениць, що в капусті водяться, з’їдає. Але й капусту теж, по правді, з’їдає. Йому лиш би жерти. От, як то дідько!

Горицвіт знову зареготав, після чого пштрикнув пальцями і вистрілив змоченою пивом  мухою в кота, що спав біля печі. Кіт відкрив одне око і докірливо глянув на барда.

— Однак же, — спокійно сказав відьмин, — ви готові мені заплатити, щоб позбутися того дідька, так? Іншими словами, не хочете його в околиці?

— А хто ж би, — понуро глянув Дхун, — хотів дідька на вітцівщині? Це наша земля, з діда-прадіда, з королівського пожалування і дідькові до неї зась! Плювали ми на його поміч, що в нас, своїх рук нема? А то, пане відьмине, не дідько, а злісний бидляк і в голові в нього, даруйте на слові, насрано так, що витримати тяжко. Не знати зранку, що йому ввечір стрілить. То, пане, в криницю напаскудить, то за дівкою гонить, страшить, грозиться, що як піймає, то грати буде. Краде, пане, худобу і припаси. Нищить і псує, капостить, на греблі риє, ями копає як ондатра чи бобер якийсь, вода з одного ставу цілком витекла і коропи поснули. В стогу люльку палив, курчий син, все сіно пустив з димом...

— Зрозуміло, — перебив Геральт. — То все-таки заважає?

— Ні, — покрутив головою Дхун. — Не заважає. От, батярує.

Горицвіт відвернувся до вікна, ледь стримуючи сміх. Відьмин мовчав.

— Та що тут казати, — обізвався мовчазний досі Кропивка. — Відьмин ви-те чи ні? То й зробіть з тим дідьком лад. Ви роботи глядали у Верхньому Посаді, сам-ім чув. От вам і робота. Заплатимо май добре, як годиться. Але зважте: не хочемо, щоб ви дідька вбивали. Що ні, то ні.

 Відьмин підняв голову і паскудно усміхнувся.

— Цікаво, — сказав він. — Не щодня таке трапляється.

— Що? — зморщився Дхун

— Нещоденна умова. Звідки таке милосердя?

— Не літь вбивати, — Дхун ще більше зморщився, — бо в сесій Долині...

— Не літь та й годі, — урвав Кропивка. — Зловіть тільки його, пане, або ж виженіть за сьому гору. А ми при заплаті вас не скривдимо.

Відьмин мовчав і далі усміхався.

— Ну що, по руках? — спитав Дхун.

— Я б хотів спершу до нього придивитися, до того вашого дідька.

Кметі перезирнулися.

— Ваше право, — промовив Кропивка, після чого встав. — І ваша воля. Дідько вночі по всій околиці гуляє, але за дня десь у коноплях сидить. Або між старими вербами на багниську. Там можете до нього придивлятися. Ми вас не підганяємо. Хочете відпочити, — відпочивайте, скільки треба. Ні вигоди, ні їжі не поскупимо, як гостинність каже. Бувайте.

— Геральте, — Горицвіт зірвався з ослінчика, виглянув на подвір’я, на селян, що віддалялися від хати. — Щось я нічого не розумію. І дня не минуло, відколи ми розмовляли про уявних потвор, а тут ти раптом наймаєшся дідьків ловити. Та ж про те, що дідьки — це вигадки, міфічні створіння, знає кожен, окрім найтемніших селюків. Звідки такий несподіваний запал? Закладуся, знаючи тебе трохи, що ти не принизився до забезпечення нам у такий спосіб нічлігу, харчу і обпирання?

— Дійсно, — скривився Геральт. — Виглядає так, що ти мене вже трохи знаєш, музико.

 — Тоді не розумію.

— А що тут розуміти?

— Дідьків немає! — гукнув поет, остаточно розбудивши кота. — Немає! Дідьки не існують, до дідька!

— Правда, — всміхнувся Геральт. — Але я, Горицвіте, ніколи не міг встояти перед спокусою подивитися на щось таке, чого не існує.

III

— Одне зрозуміло, — мугикнув відьмин, оглядаючи сплутані конопляні джунглі, що розкинулися перед ним. — Цей дідько аж ніяк не дурень.

— Чому ти так вважаєш? — зацікавився Горицвіт. — Тому, що він сидить у непрохідних хащах? На це й зайцю розуму досить.

— Йдеться про особливі властивості конопель. Таке величезне поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклять тут не спрацьовує. Б’юся об заклад, що це не випадково.  Батяр відчуває ауру і знає, що тут він у безпеці.

Горицвіт відкашлявся, поправив штани.

— Мені цікаво, — сказав він, чухаючи чоло під капелюшком, — як ти за це візьмешся, Геральте. Я ж тебе ніколи за роботою не бачив. Припускаю, що ти дещо знаєш про лов дідьків.  Я намагаюся згадати деякі старовинні балади. Була одна така, про бабу й дідька, непристойна, але кумедна. Баба, слухай,...

— Відчепися, Горицвіте, зі своєю бабою.

— Як хочеш. Я ж тільки хотів допомогти, нічого більше. Не варто легковажити старовинними пісеньками, в них нагромаджений досвід поколінь. Є ще балада про парубка на ім’я Йолопп, який...

— Перестань молоти язиком. Час братися за працю. Заробляти на харч і обпирання.

— Що ти хочеш зробити?

— Понишпорю трохи в коноплях.

— Оригінально, — пирснув трубадур. — Хоча невишукано.

— А як би ти за це взявся?

— З розумом, — напиндючився Горицвіт. — Спритно. Хоча б з облавою. Я б вигнав дідька з хащів, а в чистому полі догнав би його верхи і піймав на аркан. Що ти про це думаєш?

— Доволі цікава концепція. Не виключена, що могла б і вдатися, якщо б ти захотів стати учасником, бо для такої операції потрібно щонайменше двох. Але поки що ми не полюємо. Поки що я хочу зорієнтуватися, що воно таке, той дідько. Тому хочу поникати в коноплях.

— Гей! — щойно помітив бард. — Ти не взяв меча!

— А нащо? Я теж знаю балади про дідьків. І баба, і парубок на ім’я Йолопп обійшлися без меча.

— Гммм.. — Горицвіт розглянувся. — А мусимо пхатися в саму середину цих хащів?

— Ти не мусиш. Можеш повернутися в село і там чекати на мене.

— О, ні, — запротестував поет. — Щоб я пропустив таку нагоду? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я питав, чи необхідно пертися через коноплі, якщо там є стежка.

— І справді, — Геральт заслонив очі долонею. — Є стежка. Скористаємося нею.

— А якщо це дідькова стежка?

— Тим краще — не треба буде довго ходити.

— Знаєш, Геральте, — тарахкотів бард, крокуючи за відьмином вузькою, нерівною стежкою серед конопель. — Я завжди думав, що «дідько» — це така метафора, вигадана, щоб легше було лаятися. «Щоб тебе тристенний дідько мучив», «дідько його забери», «йди до дідька». Ми так кажемо загальницею. Половинчики, коли бачать над’їжджаючих гостей, кажуть: «Знову когось дідьки несуть». Краснолюди лаються  «Duwel hoael», коли щось їм не виходить, а кепський товар називають: «Duweisheyss». У Старшій мові є така приказка: «A d'yaebl aep ars», що означає…

— Я знаю, що це означає. Перестань теревенити, Горицвіте.

Горицвіт замовк, зняв оздоблений чаплиним пером капелюшок, обвіявся ним  і витер спітніле чоло. В гущавині панувала тяжка, волога, задушлива спека, ще й підсилена густим запахом цвітучих трав і бур’янів. Стежка легко повертала, а відразу ж за поворотом закінчувалася невеликою полянкою, витоптаною серед рослин.

— Подивися, Горицвіте.

В самому центрі полянки лежав великий плоский камінь, на якому стояло кілька глиняних мисочок. Між мисочками кидалася в очі випалена майже до кінця лойова свічка. Геральт бачив приклеєні до коржиків розтопленого лою зерна кукурудзи і бобу, а також інші, нерозпізнані точніше зернятка й насінини.

— Я так і думав, — пробуркотів. — Приносять йому жертви.

— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — І дідьку недогарок світять. Але годують його, бачу, зернятами, наче чижика якогось. Зараза, що це за холерний хлів, все аж липне від меду й дьогтю. Що...

Дальші слова барда заглушило грізне і гучне бекання. В коноплях щось зашелестіло і затупало, після чого з гущавини з’явилося найдивніше створіння, яке Геральтові доводилося бачити.

Створіння мало трохи більше сажня зросту, витрішкуваті очі, козячі роги й бороду. При вигляді губ, рухливих, розділених і м’яких, на думку теж спадала жуюча коза. Нижня частина тіла створіння аж по роздвоєні ратиці  була покрита довгою, густою темно-рудою шерстю. Ще дивогляд міг похвалитися довгим, закінченим пензлеподібною китичкою хвостом, яким енергійно замітав.

— Ук! Ук! — гукнула почвара, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, бо сколю рогами, ук, ук!

— Чи тебе хтось копав колись в зад, козлику? — не витримав Горицвіт.

— Ук! Ук! Бееее! — забекав козел. Важко було зрозуміти, що це мало означати: підтвердження, заперечення чи мистецтво заради мистецтва.

— Замовчи, Горицвіте, — грізно сказав відьмин. — Ні слова.

— Блеблеблебеееее! — люто забулькотіла дивна істота, причому її верхня губа широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби. — Ук! Ук! Ук! Блееубееееублеуубеее!

— Повністю згоден, — кивнув головою Горицвіт. — Катеринка і дзвоник твої, повертатимешся додому — забирай.

— Перестань, холера б тебе..., — прошипів Геральт. — Ти все псуєш. Залиш при собі свої дурні жарти...

— Жарти! — гучно ревнув козлорогий і підстрибнув. — Жарти, беее, беее! Нові жартівники прийшли, що? Залізні кульки принесли? Я вам покажу залізні кульки, ви, поганці, ук, ук, ук! Жартів вам захотілося, бееее? От вам ваші жарти! От вам ваші кульки! От!

Істота підстрибнула і різко махнула рукою. Горицвіт заячав і сів на стежці, тримаючись за чоло. Істота забекала, замахнулася знову. Коло Геральтового вуха щось свиснуло.

— От вам ваші кульки! Бееее!

Залізна кулька діаметром в палець лупнула відьминові в плече, наступна влучила Горицвітові в коліно. Поет брудно вилаявся і кинувся навтьоки. Геральт без зволікання побіг слідом, а кульки свистіли в нього над головою.

— Ук! Ук! Бееее! — вереснув козлорогий, підстрибуючи. — Я вам покажу кульки! Жартівники срані!

Кулька засвистіла в повітрі. Горицвіт вилаявся ще брудніше і вхопився за потилицю. Геральт кинувся вбік, між коноплі, але не уник пострілу, який поцілив йому в лопатку. Треба визнати, що дідько метав кульки страшенно влучно і мав їх, схоже, невичерпний запас. Відьмин, петляючи в хащах, ще встиг почути тріумфальне бекання переможного дідька, а відразу ж по тому — свист чергової кульки, прокляття і тупання ніг Горицвіта, який тікав стежкою.

А потім запала тиша.

 

IV

 

— Ну, знаєш, Геральте, — Горицвіт приклав до чола охолоджену у відрі підкову. — Цього я не сподівався. Така рогата козлоборода почвара, такий волохатий цап, а погнав тебе, як бабака. А я дістав по лобі. Подивися, яка ґуля!

— Ти її вже вшосте показуєш. Вона від цього цікавішою не стає.

— Але ж ти знаєш, що сказати! А я думав, що при тобі буду в безпеці.

— Я не просив, щоб ти ліз за мною в коноплі. Просив, натомість, щоб ти тримав язика за зубами. Не послухав — терпи. Тільки, будь ласкав, мовчки, бо саме йдуть.

До світлиці ввійшли Кропивка і кремезний Дхун. За ним дріботіла сивенька бабуся, зігнута в три погибелі. Поводирем у бабусі було вкрай худюще ясноволосе дівча-підліток.

— Мостивий Дхуне, мостивий Кропивко, — розпочав відьмин без вступу. — Перш, ніж вирушити, я питав, чи ви намагалися щось самостійно вчинити проти вашого дідька. Ви відповіли, що ні. Я маю підстави припускати, що було інакше. Чекаю пояснень.

Поселяни пошепталися між собою, після чого Дхун покашляв у кулак і зробив крок вперед.

— Добре кажете, пане. Даруйте нам. Збрехали-сьмо, бо сором нас пік. Хотіли ми самі дідька перехитрити, так, щоб пішов він од нас геть...

— Як саме?

— В нас у Долині, — повільно промовив Дхун, — вже й раніше усілякі страховища з’являлися. Літаючі шаркані, земні в’юни, вурдалаки, упирі, велицюзні павуки і змії. А ми завжди способу на цю нечисту силу в нашій книзі шукали.

— В якій книзі?

— Покажіть книго, бабко. Книгу, кажу! Книгу! А, грець мене поб’є і кров залиє! Глуха, сли пень. Лілє, скажи бабці, щоб книгу показала.

Ясноволоса дівчина вирвала велику книгу з гачкуватих пальців старої і подала її відьминові.

— В книзі тій, — тягнув Дхун, — котру в нашому роді маємо від найдавніших часів, суть способи на всякі потвори, чари і прасунки, які на світі були, суть альбо будуть.

Геральт обернув у долонях тяжкий, товстий, оброслий жирною курявою томище. Дівчина все ще стояла перед ним, мнучи долонями фартушок. Вона була старшою, ніж йому видалося відразу, — вводила в оману її тендітна постать, така відмінна від міцної статури інших дівчат з селища, її ровесниць.

Відьмин поклав книгу на столі і перегорнув тяжку дерев’яну обкладинку.

— Ану подивися, Горицвіте.

— Перші Руни, — оцінив бард, заглядаючи йому через плече і все ще притискаючи підкову до чола. — Найстарше письмо, використовуване до появи сучасного алфавіту. Базується на ельфійських рунах і краснолюдських ідеограмах. Кумедний синтаксис, але так колись говорили. Цікаві гравюри та ілюстрації. Такі речі, Геральте, нечасто трапляються. А якщо трапляються, то в храмових бібліотеках, а не в селах на краю світу. На всіх богів, звідки це у вас, кохані поселяни? Ви ж не будете запевняти, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Перші Руни? Вмієш читати які-небудь руни?

— Щооооо?

Світловолоса дівчина наблизилася до бабки і щось їй шепнула просто у вухо.

— Читати? — старенька показала в усмішці беззубі ясна. — Я? Ні, золотенький. Я тим умінням не  владаю.

— Поясніть мені, — холодно промовив Геральт, повернувшись до Дхуна і Кропивки, — як же ви користаєте з книжки, не вміючи читати руни?

— Найстарша бабка завжди знає, що в книзі пише, — понуро вимовив Дхун. — А того, що знає, вчить якусь молоду, коли вже їй в землю пора. Самі бачите, що нашій бабці вже пора. Отож бабка пригорнула Лілє і вчить її. Але поки що бабка краще знає.

— Стара відьма і молода відьма, — впівголоса сказав Горицвіт.

— Якщо я правильно зрозумів, — недовірливо перепитав Геральт, — бабка знає всю книгу напам’ять? Чи так? Бабцю?

— Всю ні, та де там, — відповіла бабка, знову за посередництвом Лілє, — лишень те, що при картинці пише.

— Ага, — Геральт навмання відкрив книгу. Картинка на надірваній сторінці зображала плямисту свиню з рогами в формі ліри. — Похваліться тоді, бабуню. Що тут написано?

Бабка зацямкала, придивилася до гравюри і заплющила очі.

— Тур рогатий альбо таврус, — продекламувала вона. — Неуками зюбром званий хибно. Роги має і бодає ними...

— Досить. Дуже добре, справді, — відьмин перегорнув кілька липких сторінок. — А тут?

— Хмарники і планетники різні суть. Тії дощ лиють, тамтії вітер сіють, овії перунами мечуть. Як прагнеш урожай від них охоронити, візьми ніж залізний, новий, лайна мишачого лоти три, смальцю сивої чаплі...

— Добре, браво. Гммм... А тут? Що тут таке?

Гравюра представляла розчухране страховище на коні, з величезними очиськами і ще більшими зубами. В правій руці страховище тримало показний меч, в лівій — мішок з грішми.

— Відьмак, — зашамкотіла бабка. — Відьмином ще називаний. Прикликати його небезпечно вельми, одначе треба, бо як на потвору люб нечисть ніщо не поможе, то відьмак поможе. Пильнувати треба...

— Досить, —  перебив Геральт. — Досить, бабцю. Дякую.

— Ні, ні, — запротестував Горицвіт зі злобною усмішкою. — Як там далі? Дуже цікава ця книга! Кажіть, бабцю, кажіть.

— Ееее... Пильнувати треба, щоби відьмака не дотикати, бо від того зашолудивіти можна. А дівок від нього ховати, бо відьмак похітливий суть понад міру вшеляку.

— Викапаний відьмак! — засміявся поет, а Лілє, як здалося Геральту, ледь помітно усміхнулася.

— ... хоча відьмак вельми похітливий і до золота ласий, — мимрила бабка, мружачи очі, — не давати оному більше як: за утопця срібний гріш або півторак. За котолака: срібних грошів два. За вампіра: срібних грошів чотири.

— От часи були, — мугикнув відьмин. — Спасибі, бабко. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова і що тая книга про дідька оповідає. Тим разом більше я б хотів почути, цікаво мені, який спосіб ви проти нього ужили.

— Обережно, Геральте, — захихотів Горицвіт. — Починаєш впадати в той жаргон. Це заразна манера.

Бабка, ледь стримуючи дрижання рук, перегорнула кілька сторінок. Відьмин і поет схилилися над столом. Справді, на гравюрі фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і злісно усміхнений.

— Дідько люб диявол, — продекламувала бабка. — Також рокитою чи сільваном званий. Проти німини, себто худоби і домашнього птаства, шкідник великий і надокучливий. Як хочеш з поля його вигнати, тако учини...

— Ну, ну, — обізвався Горицвіт.

— Візьми горіхів одну пригорщу, — тягнула далі бабка, водячи пальцем по пергаменті. — Візьми такоже кульок залізних пригорщу другу. Меду  кадовбик, дьогтю другий. Мила сірого бочівку, тварогу другу. Коли диявол сидить, піди нічною порою. А їсти почни горіхи. Враз диявол, котрий лакомий є, прибіжить і спитає, чи добре. Ти ж йому дай кульки залізні...

— А щоб вам грець, — обурився Горицвіт. — Щоб вас покорчило і покрутило...

— Тихо, — сказав Геральт. — Ну. бабусю, далі.

—... зубів надламавши, диявол, обачивши, як мед їсиш, такоже меду запрагне. Дай оному дьогтю, а сам тварог їж. Почуєш скоро, як дияволу всередині бурчить і корчить, але виду не показуй, якби й нічого. А схоче диявол тварогу, дай оному мила. Після мила напевно диявол не здержить...

— І дійшли ви до мила? — перебив Геральт з кам’яним обличчям, обернувшись в бік Дхуна і Кропивки.

— Та де там, — застогнав Кропивка. — Лишень до кульок. Ох, пане, завдав він нам бобу, коли кульку куснув.

— А хто ж вам казав, — розлютився Горицвіт, — давати йому стільки кульок? Пише в книжці, щоб тільки пригорщу. А ви йому мішок оних кульок дали! Ви ж його амуніцією на два роки, вважай, спорядили, дурні ви!

— Обережно, — усміхнувся відьмин. — Впадаєш у жаргон. Це заразно.

— Дякую.

Геральт різко підняв голову, подивився в очі дівчини, що стояла біля бабки. Лілє не відвела погляду. Очі мала світлі і несамовито блакитні.

— Чому ви приносили дідькові в жертву зерно? — запитав він гостро. — Адже видно, що він — типове травоїдне.

Лілє не відповіла.

— Дівчино, я тобі задав питання. Не бійся, від розмови зі мною не шолудивіють.

— Не питайте її, пане, ні про що, — обізвався Кропивка з виразним неспокоєм у голосі. — Лілє... Вона... Вона дивна. Вона вам не відповість, не змушуйте її.

Геральт далі дивився в очі Лілє, а Лілє далі не відводила погляду. Він почув дрижання, що бігло по спині, виповзало на карк.

— Чому ви не пішли на дідька з дрючками і вилами? — підняв він голос. — Чому не розставили тенет? Якби ви тільки захотіли, його козлина голова вже б стирчала на кілку, як опудало від ворон. Ви попереджали мене, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти їм заборонила, Лілє, правда?

Дхун встав з лави. Головою він сягав майже до стелі.

— Вийди, дівко, — буркнув. — Забирай бабку і йдіть звідси.

— Хто вона, мостивий Дхуне? — продовжив відьмин, коли за бабкою і Лілє зачинилися двері. — Хто ця дівчина? Чому ви шануєте її більше, ніж ту кляту книгу?

— Нич вам до того, — Дхун глянув на відьмина і в цьому погляді не було приязні. — Ви мудрих жон у себе в містах переслідуйте, в себе вогнища розкладайте. В нас не було такого і не буде.

— Ви мене не зрозуміли, — холодно промовив відьмин.

— Я й не силувався, — відбуркнув Дхун.

— Це я помітив, — процідив Геральт, теж не намагаючись вдавати сердечності. — Але прошу вас, мостивий Дхуне, зрозуміти одну важливу річ. Нас все ще не зв’язує жодна умова, я все ще не маю ніяких зобов’язань перед вами. Ви не маєте підстав думати, що купили собі відьмина, який за срібний гріш-півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або вам заборонено. Отож ні, мостивий Дхуне. Ви ще відьмина не купили і не думаю, щоб це вам вдалося. Не з вашою нехіттю до розуміння.

Дхун мовчав, міряючи Геральта похмурим поглядом. Кропивка відкашлявся, покрутився на лаві, шурхаючи постолами по долівці, потім раптом випростувався.

— Пане відьмине, — сказав він. — Не сердьтеся. Скажемо вам, що і як. Дхуне?

Староста кивнув головою на знак згоди, сів.

— Як їхали-сьмо сюди, то-сте виділи, як тут все росте і які тут врожаї удаються. Таке тут росте, що де-інде знайти трудно чи й зовсім нема. У нас розсада і насінне зерно  — річ великая; і данину тим платимо, і продаємо, і вимінюємо...

— А що це має спільного з дідьком?

— Має. Дідько раніше тільки бешкетував і дурні фіглі собі строїв, аж тут почав зерно красти, і то побагато. Ми спершу носили-сьмо йому потроху на камінь в коноплях, думали, нажереться і вспокоїться. Та й що: крав далі, аж тріщало. А коли почали-сьмо запаси від нього ховати по гамазеях і шопах, на три спусти замкнених, то ошалів, пане, рикав, бекав, «ук-ук» гукав, а коли він «ук-ук», то ліпше дати ногам знати. Грозив, що...

— Піймає й виграє, — втрутився Горицвіт, зухвало усміхаючись.

— Це теж, — притакнув Кропивка. — Та й про червоного півня згадував. Довго розказувати, як не міг красти, то зажадав данини. Наказав собі зерно й інше добро цілими міхами носити. Отоді ми розізлилися і хотіли йому хвостатий зад перетріпати. Але...

Кметь кашлянув, опустив голову.

— Не треба крутити, — раптом обізвався Дхун. — Зле-сьмо відьмина оцінили. Кажи все, Кропивко.

— Бабка заборонила дідька бити, — швидко сказав Кропивка, — але знаєм, що то Лілє, бо бабка... Бабка тільки те повторює, що їй Лілє каже. А ми... Самі знаєте, пане відьмине. Ми слухаємося.

— Я помітив, — Геральт скривив губи, вдаючи усмішку. — Бабка вміє тільки бородою трясти і мимрити текст, якого сама не розуміє. А на дівчину ви так витріщаєтеся, ніби на статую богині, в очі їй не дивитеся, але намагаєтеся вгадати її побажання. І виконуєте ці побажання, як накази. Хто вона така, ця ваша Лілє?

 — Таж ви вгадали, пане, віщунка. Мудра, значить. Але не кажіть нікому. Просимо вас. Коли б так до управителя дійшло, або, охорони боги, до намісника...

— Не турбуйтеся, — серйозно промовив Геральт. — Знаю, в чому справа, і не видам вас.

По селах траплялися дивні жінки й дівчата, звані віщунками чи Мудрими. Мудрі не вельми були у ласках вельмож, що збирали данину і тягли зиск з хліборобства. Натомість самі хлібороби просили поради віщунок майже в кожній справі, бо довіряли їм сліпо і беззастережно. Рішення, які приймалися на основі таких порад, часто абсолютно суперечили політиці великих землевласників та владик. Геральт  чув про радикальні й незрозумілі випадки — про вирізування цілих племінних стад, припинення сівби чи жнив, а навіть про міграцію цілих поселень.  Отож власть імущі викорінювали «забобони», часто не розбираючи засобів. Тому селяни швидко навчилися ховати Мудрих. Але слухати їх порад не перестали. Бо, як випливало з досвіду, одне було безсумнівним, — в далекосяжній перспективі завжди виявлялося, що Мудрі мали рацію.

— Лілє не дозволила нам дідька забити, — продовжував Кропивка. — Наказала зробити так, як книжка пише. Вже мали-смо клопоти з управителем. Коли менше звичайного зерна в данину віддали, губу відкрив, кричав, лютував. Про дідька ми й не заїкалися, бо управитель грізний і страх мало знається на жартах. А тоді й ви навинулися. Питав-ім Лілє, чи можна вас... найняти...

— І що?

— Сказала через бабку, що мусить передше на вас глянути.

— І глянула.

— Глянула. І признала вас, знаємо, вміємо розібрати, що Лілє признає, а що — ні.

— Вона ж до мене й слова не сказала.

— Вона ні до кого, крім бабки, ніколи слова не сказала. Але, коли б вас не признала, нізащо б до світлиці не зайшла.

— Гммм... — задумався Геральт. — Цікаво. Віщунка, яка, замість того, щоб віщувати, мовчить. Звідки вона у вас взялася?

— Не знаємо, пане відьмине, — відповів Дхун. — Але з бабкою, як то старші люди тямлять, так само було. Запопередня бабка теж пригорнула маломовну дівку, таку, що з’явилася не знати звідки. А та дівка — то власне наша теперішня бабка. Дід мій казав, що бабка в такий спосіб відроджується. От, як місяць на небі, —  відроджується і щоразу новою є. Не смійтеся...

— Я не сміюся, — покрутив головою Геральт. — Забагато я бачив, щоб сміятися з таких речей. І не думаю совати носа у ваші справи, мостивий Дхуне. Я питався тільки тому, що хотів встановити зв’язок між Лілє і дідьком. Ви й самі, мабуть, зрозуміли, що такий зв’язок існує. Тож коли вам потрібна ваша віщунка, то можу вам дати єдину пораду щодо дідька: мусите його полюбити.

— Знаєте, пане, — сказав Кропивка, — тут не про в самому лиш дідьку причина. Лілє нікого не дозволяє скривдити. Жодне створіння.

— Очевидно, — втрутився Горицвіт. — Сільські віщунки походять з того самого кореня, що й друїди. А такий друїд, коли з нього ґедзь кров ссе, то він йому ще й смачного побажає.

— Точнісінько, — ледь всміхнувся Кропивка. — Улучили-сте, як є. Так само було в нас з вепрами, що грядки рили. І що? Вигляньте вікном: грядки як писанки. Знайшовся спосіб, Лілє навіть не знає, який. Чого очі не бачать, за тим і серце не болить. Розумієте?

— Розумію, — кивнув Геральт. — Аякже. Але нічого з цього не вийде. Лілє чи ні, а ваш дідько — то сільван. Надзвичайно рідкісна, але розумна істота. Я його не вб’ю, кодекс забороняє.

— Якщо він розумний, — обізвався Дхун, — то промовте йому до розуму.

— А так, — підхопив Кропивка. — Якщо дідько має розум, то й краде зерно з розумом. То ви, пане відьмине, довідайтесь, про що йому ходить. Таж він того зерна не жере, даймо на те — не стільки. То нащо йому зерно? Нам на злість? Чого він хоче? Довідайтесь і виженіть його з околиці якимсь відьминським способом. Зробите теє?

— Спробую, — відважився Геральт. — Але...

— Але що?

— Ваша книга, мої любі, застаріла. Здогадуєтеся, про що я?

— Так по правді, — буркнув Дхун, — то не вельми...

— Я поясню. Отож, мостивий Дхуне, мостивий Кропивко, якщо ви розраховували, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш чи півторак, то це була холерно груба помилка.

 

V

— Гей!

 З гущавини донісся шелест, гнівне «ук-ук» і потріскування тичок.

— Гей!  — повторив відьмин, передбачливо сховавшись. — Покажися, рокито.

— Ти сам рокита.

— То як? Дідько?

— Ти сам дідько, — козлорогий висунув голову з конопель, шкірячи зуби. — Чого тобі?

— Давай поговоримо.

— Ти що, смієшся? Думаєш, я не знаю, хто ти такий? Тебе найняли, щоб ти мене звідси викурив, так?

— Точнісько, — байдуже підтвердив Геральт. — От про це я й хотів поговорити. А раптом домовимося?

— Ще чого, — забекав дідько. — На дурничку, що? Без зусиль? Пробуй таке з кимсь іншим. Життя, чоловіче, — це боротьба. Перемагає кращий. Якщо хочеш виграти в мене, доведи, що ти кращий. Змагання замість розмов! Переможець диктує умови. Пропоную перегони, звідси до старої верби на греблі.

— Я не знаю, де гребля і де стара верба.

— Коли б ти знав, то я б перегонів і не пропонував. Люблю змагання, але не люблю програвати.

— Я помітив. Ні, не будемо переганятися. Сьогодні спека.

— Жаль. То, може, позмагаємося якось інакше? — дідько вищирив жовті зуби і підняв з землі чималий камінь. — Знаєш гру «Хто голосніше гукне»? Я гукаю першим. Заплющ очі.

— В мене є інша пропозиція.

— Я весь увага.

— Ти заберешся звідси сам, без змагань, перегонів і гукання. Сам, без примусу.

— Запхни цю пропозицію a d'yeabl aep arse — проявив дідько знайомство зі Старшою Мовою. — Не заберуся. Мені тут подобається.

— Ти занадто тут набешкетував. Переборщив з жартами.

— Dliweisheyss тобі до моїх жартів. — Сільван, як виявилося, і по-краснолюдському вмів. — А твоя пропозиція стільки ж варта, скільки й Dliweisheyss. Я нікуди не заберуся, хіба як переможеш мене в якійсь грі. Дати тобі шанс? Пограємося в загадки, якщо ти не любиш спортивних ігор. Я тобі загадаю загадку, як відгадаєш — ти виграв, а я забираюся. Якщо тобі не вдасться, то я залишаюся, а ти забираєшся. Напруж кебету, бо загадка нелегка.

Перш ніж Геральт встиг запротестувати, диявол забекав, потупав ратицями, шмагнув землю хвостом і продекламував:

 

Рожеві листочки, повненькі стручки,

А росте у глинці, що біля ріки,

На довгенькій ніжці у цяточки цвіт,

Як хто його любить, той, напевно, кіт.

 

— Ну, що це таке? Відгадуй.

— Поняття не маю, — байдуже зізнався відьмин, навіть не намагаючись задуматися. — Може, валер’яна?

— Ні. Ти програв.

— А яка відгадка? Що любить ... гм... у цяточки кіт?

— Капусту.

— Слухай, — буркнув Геральт. — Ти починаєш діяти мені на нерви.

— Я попереджував, — зареготав дідько, — що загадка нелегка. Нічого не поробиш. Я виграв і залишаюся. А ти забираєшся. Холодно прощаюся з вашою милістю.

— Ще хвилинку, — відьмин непомітно засунув руку до кишені. — А моя загадка? Чи я не маю права на реванш?

— Ні, — запротестував дідько. — А чого б це? Раптом я не відгадаю? Ти що, за дурня мене маєш?

— Ні, — покрутив головою Геральт. — Маю тебе за злісного, нахабного бевзя. Зараз ми побавимося в нову, зовсім тобі незнайому гру.

— Ха! Все-таки! І що то за гра?

— Гра називається, — повільно промовив відьмин, — «не роби іншому того, що тобі немило». Очі закривати не обов’язково.

Геральт зігнувся в блискавичному замаху, сталева кулька завбільшки в палець свиснула в повітрі і з тріском врізала дідька просто межи роги. Дивогляд впав навзнак, як блискавкою вражений. Геральт довгим щучим стрибком кинувся між тики і вхопив його за волохату ногу. Сільван забекав і забрикав, відьмин прикрив голову передпліччям, але все одно у вухах йому задзвеніло, бо дідько, попри мізерну статуру, брикався з силою розлюченого мула. Геральт спробував вхопити дригаючу ратицю, але не встиг. Козлорогий затріпався, замолотив по землі руками і копнув його знову, просто в чоло. Відьмин вилаявся, відчуваючи, як дідькова нога вислизає йому з пальців. Обидва, розлучившись, покотилися в різні боки, з грюкотом перевертаючи тики і плутаючись в конопляних стеблах.

Дідько зірвався перший і кинувся в наступ, схиливши рогату голову. Але Геральт вже впевнено стояв на ногах і легко ухилився від атаки, вхопив дивогляда за ріг, сильно шарпнув, звалив на землю й притиснув колінами. Дідько забекав і плюнув йому просто в вічі, причому так, що не посоромився б і верблюд з надміром слини. Відьмин рефлективно відступив, не випускаючи, однак, дідьчих рогів. Сільван, намагаючись дригнути головою, брикнув обома копитами одночасно і, що найдивніше, обома улучив. Геральт грубо вилаявся, але тримав далі. Підхопив дідька з землі, притис до тичок, що вже аж тріщали, і зі всіх сил копнув у волохате коліно,  після чого схилився і плюнув йому просто в вухо. Дідько завив і заклацав тупими зубами.

— Не роби іншому... — видихнув відьмин, — ... що тобі немило. Граєм далі?

— Блеблеблееее!!! — дідько булькотів, вив і завзято плював, але Геральт міцно тримав його за роги і хилив голову до землі, завдяки чому плювки влучали у власні дідькові ратиці, що дерли землю і піднімали хмари куряви й хабаззя.

Наступні кілька хвилин пройшли у інтенсивному борюканні, шамотанні та обміні прокляттями й копняками. Геральт якщо й міг з чогось тішитися, то хіба з того, що ніхто його не бачить, бо сцена виглядала воістину дурнувато.

Розгін чергового копняка розірвав обох супротивників і кинув ними в різні боки, в гущу конопель. Дідько знову випередив відьмина — зірвався і кинувся навтьоки, помітно кульгаючи. Геральт, тяжко дихаючи і витираючи обличчя, погнався за ним. Обоє передерлися через коноплі, вбігли в хмільник. Відьмин почув тупання галопуючого коня. Звук, на який чекав.

— Я тут, Горицвіте! — закричав він. — Тут, в хмільнику!

Раптом він побачив груди коня відразу ж перед собою, а в наступну мить на нього наїхали. Він відбився від коня, як від скелі, і впав навзнак, від удару об землю йому потемніло в очах. Попри це, зумів відкотитися вбік, за хмелеві тички, уникаючи копит. Спритно зірвався, але тут наїхав на нього інший вершник, знову збивши з ніг. А потім раптом хтось звалився на нього, притиснувши до землі.

А потім був блиск і пронизливий біль у потилиці.

І темрява.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.