Роман Федорів про Наталену Королеву

(Невеличка вступна заувага — приведена нижче стаття є одною з перших публікацій про Наталену Королеву в «материковій» Україні — якщо не рахувати спорадичних згадок у передмовах та післямовах до творів інших письменників. Можна б сказати, що цей майже 30-річної давності текст сам по собі вже виглядає таким, що має переважно бібліографічну вартість. Тим не менше, деякі насущні проблеми «Королевознавства» Роман Федорів, тодішній головний редактор журналу «Жовтень», окреслив цілком точно, вони й досі залишаються актуальними. Що ж до того, чи потрібна читачам Наталена взагалі і її екзотично-релігійні твори зокрема, то на це найкраще можуть відповісти самі читачі. Можу хіба відмітити вплив прогресу: 30 років тому Наталенині книжки самотужки копіювали, сьогодні ми її виставляємо  в мережу. Сподіваюся, її б це втішило).

 

КОРОЛЕВА, ЩО ХОДИЛА В ІНШІ СВІТИ...

Наталена КоролеваСьогодні, у час перебудови, твердо переконуємося: це неправда, що письменник, ім’я якого з огляду на обставини на довгі десятиріччя викреслювали з історії літератури, випадає з духовного життя народу, то неправда, що через нашу забудькуватість, безбатченківське збайдужіння призабуті начебто книжки, давно ніким не друковані, не живуть у людських серцях. Художні твори, якщо вони по-справжньому талановиті, схожі на пшеничні зерна, знайдені археологами у стародавніх похованнях,— і через тисячу років зеренце спроможне скільчитися, пустити пагінець і вигнати колос.

Як ми мало знаємо про потаємну і водночас потужну силу мистецтва, про силу слова...

Візьмемо для прикладу творчість Наталени Королевої, письменниці добре знаної у 30-х роках у Галичині. Здавалося б, про Королеву пам’ятають хіба що люди похилого віку та ще, може, окремі бібліомани, яким пощастило роздобути її книжки. Так принаймні ми розмірковували в редакції «Жовтня», коли вирішили вивчити творчість цієї непересічної письменниці і надрукувати в журналі на перший початок бодай кілька легенд із її Старокиївського циклу.

І сталося диво: заледве наші плани стали відомі читачам журналу, як у редакцію посипалися листи, пролунали нетерплячі телефонні дзвінки: «Невже це правда, що повернеться до читача Наталена Королева?»

Писали й телефонували люди молоді й старі, жінки і чоловіки, а одного разу забігло до редакції зовсім юне дівчисько, десятикласниця однієї з львівських шкіл, яка хотіла «на власні вуха» почути про «воскресіння Королевої», улюбленої її письменниці, «яка вчить розуміння добра, самопожертви і милосердя».

Дівчина так і сказала: «Письменниця учить мене...» (Гай-гай, як багато сучасних майстрів пера хотіло б почути таку високу оцінку своєї творчості).

Я дивився на юне смагляве дівча й, правду кажучи, дивувався: невже на неї, цілком сучасну молоду людину, закомплексовану, здавалось би, модними ганчірками, дискотеками, молодіжним цинізмом, надто практичними поглядами на життя, має вплив Наталена Королева, яка давно померла, а її книжки порозгублювалися у вирі подій? До того ж Королева і в тридцяті роки не могла похвалитися масовим читачем, як тепер прийнято говорити, її читали переважно в інтелігентських колах; такої гучної популярності серед молоді, як, скажімо, мали Юліан Опільський, Андрій Чайковський чи й навіть слабший від них Вячеслав Будзиновський, Королевій, дарма, що вона друкувалася дуже інтенсивно, й не снилося; вона тоді не могла й мріяти, що колись, через півстоліття юна читачка скаже: «Проза Королевої сучасна, інтелектуальна, якщо хочете — європейська. Її твори, щоправда, не належать до «легкої лектури», зате вчать мислити».

— А ще, читаючи Королеву, цікаво й не без користі для себе спостерігати, як вона будує, ускладнює фразу, вивіряє, підганяє слово до слова, домагаючись тільки їй притаманної тональності,— захоплювалася далі юна співбесідниця. Врешті спохопилася і вже майже по-дитячому недовірливо перепитала. — Ні, направду, будете друкувати Королеву? Якщо будете, то напевно теж її любите?

Дівчина випурхнула з редакційного кабінету, а я заходжувався вивчати читацькі листи; були серед них і гнівні: «Що, невже правда, що збираєтеся друкувати Королеву, яка, до вашого відома, писала також твори на релігійну тематику?»

 

* * *

Якщо зайшла мова про любов та про гнів, то здалось би для об’єктивності нагадати, що, наприклад, Ірина Вільде теж не була великою прихильницею Наталени Королеви — однієї з багатьох жінок-письменниць, які працювали у тридцяті роки в Галичині, Буковині і Закарпатті. З пієтетом Дарина Дмитрівна згадувала свою вчительку, духовну матір Ольгу Кобилянську. Любила розповідати безліч історій, захоплюючих і трагічних, про Іванну Блажкевич — мужню народну вчительку і поетесу. Хвалила дитячі твори Марійки Підгірянки. Якось на засіданні редколегії «Жовтня», довголітнім членом якої була, ставила питання про потребу друкувати твори історичної повістярки Катрі Гриневичевої. На її погляд цікавою письменницею була Дарія Ярославська, яка перед початком польсько-німецької війни видала в «Бібліотеці «Діла» повість «Полин під ногами».

— А Наталена Королева? — спитав я мимохіть, пригадавши, що Наталена Андріанівна так само, як і Вільде, стала лауреатом премії Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові. — Ви її напевно знали особисто?

— Не один раз бачила, коли вона приїжджала до Львова з Праги, а я — із Коломиї, але щирого приятелювання між нами не зав’язалося: я була набагато молодша. Це одна обставина. По-друге, ми стояли на різних творчих платформах, бо з різних соціальних середовищ походили. Я — з родини народних вчителів, вона ж була, як не говоріть, графська донька. Я вважала, що українська література завойовує собі місце під зорями правдивими творами з народного життя... і її, цю болючу й правдиву літературу, творили Франко, Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська. Наталену ж Королеву прихильні їй критики прославляли за те, що вибирає теми спеціально неукраїнські, що вона, бачите, виводить наше письменство, завдяки тематиці своїх творів на європейські обшири...

— А взагалі, — продовжувала Дарина Дмитрівна,— вона справляла враження надто гонорової... і, може, за цей гонор я її не сприймала. Хоч мушу віддати їй належне: це була направду високоосвічена жінка, яка достеменно знала те, про що писала, і писала, повинна вам сказати, талановито, оригінально. Крім того, Королева вчинила своєрідний подвиг: вона з роду не була українкою, тільки у зрілі роки по-справжньому вивчила українську мову і почала нею писати свої твори. Це щось значить чи ні? Королева говорила, що українська мова зачарувала її своїми глибинами, первісними пластами. Це дуже гарно сказано і мудро. Ми, письменники, часом не вміємо докопуватися до глибин рідного слова й ковзаємо на поверхні.

Розмова з Дариною Дмитрівною відбувалася на початку сімдесятих років, я занотував її для пам’яті, як і багато інших зустрічей із Вільде,  щоб не загубилися думки, оцінки письменниці про літературний рух у Галичині тридцятих років. (До речі, Вільде збиралася написати на цю тему велику статтю, можливо, що вона залишилася в її архіві). І звідки тоді я міг знати, що буквально кілька років тому (1 липня 1966 року) Наталена Королева померла в містечку Мельник поблизу Праги; мабуть, не знала про цю смерть і сама Вільде. І ніхто теж не знає, що Наталена Андріанівна перед смертю шукала зв’язків з Україною, писала своїм випадковим кореспондентам до Києва листи, пересилала їм свої рукописи, сподіваючись, що колись будуть надруковані «вдома і без фальсифікацій».

Вона тоді, певно, запитувала саму себе: «Невже Україні не потрібна моя творчість?»

 

* * *

Її біографія справді дещо незвична. Батько граф Андріан Дунін-Борковський походив із польсько-литовського роду, (його мати — Теофіла Довмонтович — мала біля Луцька на Волині великий маєток), однак на Волині граф майже не жив, його вічно носило по світах, за свідченням самої Королевої він був французьким громадянином і до того ж членом Французької Академії наук. Біографи Дуніна-Борковського пишуть, що, мовляв, він «схилявся до українства», «сповідував відому ідею повороту спольщених шляхетських родів до українства» і начебто завдяки батькові, який учив, що «годилось би працювати для того народу, серед якого живеш», Наталена пройнялася долею України. Чи так воно було насправді?

Мати її Марія-Клара вела родовід із старовинного розгалуженого дерева іспанських грандів Лячерда де Кастро і Медіна Челі, чим, до речі, Наталена Андріанівна немало пишалася і в роки розквіту свого таланту підписувала журнальні публікації милим родовим прізвищем «Лячерда».

Свого часу критики сперечалися: де народилася Королева? В Іспанії, у селі Сан-Педро-де-Корденья біля Бургаса, чи в нашому ж Луцьку? Відома тільки дата народження — 3 березня 1888 року. Сама Наталена Андріанівна рішуче відмовлялася від українського походження і саморучно свідчила, що побачила світ на іспанській землі. Вона нудьгувала за Іспанією: «Я звикла до давніх іспанських звичаїв і традицій... То мені милі згадки мого дитинства...» — писала вона до Києва.

А все ж, якщо уважно розглянутися по її біографії, то ніяких «іспанських звичаїв і традицій» Королева не могла запам’ятати, бо молодесенька її мати відразу після пологів померла і батько був змушений відвезти немовля до бабуні Теофіли Довмонтович у село Великі Борки на Волині. Тут дівчина перебувала до п’ятирічного віку, після смерті старої графині Наталена Дунін-Борковська вирушає «для науки і виховання» до монастиря Нотр-Дам де Сіон у Французьких Піренеях. Петро Ісаїв — редактор клерикальних «Дзвонів» у Львові, де дуже часто друкувала свої твори Королева, прагнучи всіляко підхвалювати свою авторку і навмисне підкреслюючи її боголюбство, писав, що дівчина повинна була стати черницею, щоб виїхати до Індії, маючи на меті місіонерство...

За монастирськими стінами Наталена відсиділа одинадцять років, що не могло не вплинути на її світогляд, тому нема чого дивуватися, що письменниця усе життя вірила у свій постулат: «У пустелі, де ніщо не росте, душа, однак, виростає».

Під «пустелею» розуміла самотність, самозаглиблення і самовдосконалення.

З автобіографічної повісті «Без коріння» та інших творів дізнаємося, що дівчина не дала чернечої обітниці. Вона опиняється у Києві в інституті шляхетних дівчат, де познайомилася з Миколою Лисенком, який подарував їй невелику п’єсу «Зоря з місяцем», далі закінчує Археологічний інститут у Петрограді, там здобуває наукову ступінь доктора «з ділянки литовської старовини», студіює історію Єгипту, Персії, Греції, відвідує класи в Академії мистецтв.

Так принаймні пише про себе Наталена Королева; варто позаздрити різнобічності її інтересів: антична історія, археологія, живопис (мала дві персональні художні виставки — в Петербурзі та Варшаві), нарешті, театр і музика. Пізніше, на схилі літ, письменниця згадувала, що «мачуха (батько вдруге оженився — Р. Ф.) не хотіла, щоб я студіювала, але щоб вийшла заміж «за добру партію», тобто родина прагнула, щоб дівчина не випадала з кола інтересів аристократичних кіл; перед нею малювали захоплюючі плани закордонних поїздок, балів, зваблювали європейськими театрами та музеями.

Молода аристократка, яка почерпнула демократичний дух із студентського середовища, збунтувалась проти родинного диктату і... вступила до Михайлівського французького театру. Пізніше, правда, в автобіографічних матеріалах письменниця чомусь цей театр не називає, зате твердить, що «заробляла собі співом в опері (Париж, Неаполь)...», де нібито виконувала партію Кармен. Артистична кар’єра Наталени не сподобалася мачусі і батькові, а тим паче женихові, і дівчина починає плавбу по житті самостійно. На жаль, ні сама письменниця, ні її біографи (П. Ісаїв, С. Россоха, недавно померлий український дослідник у Празі О. Зілинський) точно не датують усіх подій і перипетій її життя. Приблизно відомо, що вона мандрувала по Вірменії (є у неї оповідання на вірменську тему «На бездоріжжі»), брала участь в археологічних розкопках в Єгипті, Греції, Італії. Орест Зілинський у передмові до збірки її історичних повістей, що вийшла у Пряшеві (ЧССР) через кілька тижнів після смерті письменниці, уточнює окремі деталі: Королева розкопувала Помпеї, там же в Італії навчалася співу. Інший дослідник її творчості в 1942 році писав, що «Петербурзький Археологічний інститут видав друком дві її наукові праці: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у Скитії за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах«, а крім «докторату археології» у Києві вона здобула диплом доктора філософії.

Коли вибухла перша світова війна, Наталена Андріанівна як сестра милосердя вирушає на фронт у складі російської армії. Була три рази поранена, внаслідок чого «випало з пам’яті» багато мов (а начебто знала їх аж 16), також «призабула» малярство та музику.

1919 року Наталена Андріанівна опинилася у Празі на посаді перекладача в дипломатичній місії буржуазної Української Народної Республіки, тут знайомиться з українським письменником Василем Королевим-Старим і стає його дружиною.

Описую усю цю незвичну одіссею і ловлю себе на думці, що... сумніваюся: надто вже романтична в Наталени Королевої біографія. А не може статися, що іспанські гранди, студіювання у Петербурзі та Парижі, гастролювання в італійських та французьких театрах, бунт проти аристократичного «способу життя», врешті, археологічні розкопки в Єгипті та в Італії, перебування на фронті, нагородження орденом й інші «захоплюючі» факти, які я почерпнув з її власних писань та статей прихильних до неї біографів, лише плід буйної фантазії талановитого майстра слова? Адже у своєму розпорядженні маємо фактично лише загальні відомості, сказати б, белетристичну інформацію. Нема ні дат, ні імен учених, які керували експедиціями, нема ніяких точних відомостей про її кар’єру співачки. Існує легенда, що вона мала дві персональні художні виставки, однак ніхто її полотен не бачив, мистецтвознавці нічого про них не писали. Де вони, мистецькі ці полотна, поділися? Та й чи були насправді?

Розумію, що мої сумніви теж бездоказові, інтуїтивні; хочу сподіватися, що настане час, коли літературознавці документально підтвердять кожен факт із життя цієї незвичайної жінки. Так, усе ж таки незвичайної! Коли вчитуєшся у її твори, то переконуєшся, що маєш справу із справді високоосвіченою авторкою. Наприклад, без глибокого студіювання життя і вірувань скіфів, грецьких колоністів на Північному Причорномор’ї, без знання першопочатків слов’янської праісторії не можна було б написати два томи оригінальних «Старокиївських легенд». Самої фантазії тут замало, потрібні були подробиці, проникливе вивчення духовного світу наших предків.

 

* * *

Сталося так, що з творчістю Наталени Королевої я знайомий давно, і часто, зустрічаючись із читачами, поряд з іншими, призабутими письменниками добрим словом згадував також її ім’я; мені здавалося, що таким чином я не давав загубитися, стертися з людської пам’яті її творчості; був час, коли я наївно вірив, бо так нас учили, що викреслений з історії літератури письменник не має шансів жити поміж людьми. Треба було набратися життєвого та літературного досвіду, щоб переконатися: мистецтво, література — це не лише стовбур, гілля, листя, квіт і навіть не плід, мистецтво слова насамперед сильне своїм стожилим кореневищем, яке розгалужується, шириться, множиться і розростається углиб.

Пригадую, кілька років тому я мав зустріч із читачами у Дрогобичі, у Будинку культури. Тоді ж, захопившись зацікавленістю слухачів, я поділився думками, що нашим видавництвам, журналам необхідно, бо настав такий переломний час, видрукувати твори письменників, які дотепер із різних причин були «проскрибовані»: одним пришивали «національний романтизм», другим — відступ від соціальних проблем, третіх просто зачисляли до буржуазних націоналістів. Зрозуміло, що з огляду на історичні умови, виховання, життєве середовище творчий шлях Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Катрі Гриневичевої чи Наталени Королевої не стелилися рівно та гладенько, були манівці і зигзаги. Але чому, чесно сказавши про окремі помилки, не залучити до скарбниці нашої культури все те краще, демократичне, що «забуті майстри» створили?

Після вечора до мене підійшов високий сивий чоловік, який назвався Василем Івановичем Балабухою — бухгалтером на пенсії.

— Слухайте,— запротестував він,— хто вам сказав, що Володимир Винниченко чи Богдан Лепкий «забуті» серед читацької публіки? Ну так, їх не видають, про них нічого не пишуть, та це аж ніяк не означає, що померли їхні твори, що вони й сьогодні не мають впливу на людські душі. А втім,— додав мій співбесідник,— що говорити про цих двох добре відомих письменників. Не стерлося ім’я навіть такої «елітарної», сказати б, письменниці, як Наталена Королева.

— Ім’я, безперечно, не стерлося, але брак її книжок в особистих та публічних бібліотеках не може не збіднювати, як ви кажете, народну душу,— почав було я, але Василь Іванович перебив:

— Люди якось дають собі раду,— усміхнувся Балабуха. — Якщо маєте трохи часу, то заскочу додому, тут недалеко, і дещо вам покажу...

Яке було моє здивування, коли Василь Іванович приніс два гарно оправлені томики «Старокиївських легенд», виданих у Празі 1942 року і... передрукованих на «Ері» в наш час. Збережені були навіть художні заставки, виконані чоловіком письменниці Василем Королевим-Старим.

— Щоправда, дорого коштує,— признався відставний бухгалтер. — Двадцять п’ять каербе. Та коли хочеш мати Королеву вдома, то плати, не скупися...

Я розглядав продукцію «самвидаву» і пригадував, що недавно мені приносили в редакцію «Майстра і Маргариту» Булгакова в такому ж виконанні.

Воістину, хіба знаємо, як росте під землею, занурюється у глибини, множиться і могутніє дубове коріння?

І може, це щастя, що потайний цей могутній ріст ще не осягнули, не вивчили, не зафіксували наші запопадливі чиновники від літератури. Бо хто знає, чи їм не заважало б це коріння? І хто знає, чи не гострили б вони на нього свої безжальні сокири?..

 

* * *

Важко сьогодні сказати, якою навспражки мовою починала писати Наталена Королева: французькою, іспанською, польською? Дехто твердить (О. Зілинський), що літературну працю вона почала шістнадцятирічною дівчиною в одному з французьких журналів. Згодом, як пише П. Ісаїв, у Варшаві видала під псевдонімом К. Валевської першу книжечку легенд польською мовою. Узагалі ж, ще у тридцятих роках, критики бідкалися, що «наш читач нічого не знає про іншомовну творчість Королевої».

Власне українська творчість Королевої почалася 1919 року, коли у віденському часописі «Воля» було видруковане її перше оповідання «Спокуса», яке пізніше увійшло до збірки «Інакший світ» (1936). 1935 року у Львові побачили світ дві її книжки: євангельські оповідання «Во дні они» та історична повість «1313». Згодом появилася повість «Без коріння», збірка «екзотичних оповідань» (визначення письменниці) «Інакший світ», повісті «Сон тіні» та «Предок». Після довгої перерви були надруковані «Старокиївські легенди».

Дарма що письменницею постійно опікувався Петро Ісаїв із «Дзвонів», вона не мала улюбленого журналу і з успіхом друкувалася у багатьох галицьких, закарпатських та буковинських виданнях, не гребувала ні коломийськими жіночими часописами, ні дитячими «Світ дитини» і «Наш приятель». Це з одного боку свідчить про відсутність певної платформи, а з другого — жилося їй — у містечку Мельнику в Чехословаччині — не вельми солодко, треба було пером заробляти кожну крону.

І коли сьогодні гортаєш численні галицькі видання — журнали, тижневики, газети, яких у тридцяті роки лише у Львові нараховувалося майже вісімдесят назв, крім того, виходила українська періодика в Коломиї, Рогатині, Станіславі (Івано-Франківськ), Стрию, Луцьку, Золочеві, Жовкві (Нестеров) і в багатьох із них натрапляєш на твори Наталени Королевої, то мимоволі думаєш, що вона не мала рації, коли 19 грудня 1963 року писала до Києва молодому тоді науковцеві Федору Погребеннику, що, мовляв, українці (мала на увазі галичан) її не люблять і з усіх сил прагнуть навернути її у свою віру. «Українці,— писала вона,— вважали мене й досі вважають за польку, осоружну їм і несимпатичну». «Патентовані українські патріоти» (це її слова) та отці василіани вимагали перейти з римо-католицької у греко-католицьку віру...

Безперечно, «патентовані патріоти» та отці василіани своїх грошей вартували, та гадаю, що річ тут не в «любові» чи «осоружності», не мала особливого значення і релігія, просто Королева почувалася білою вороною серед пишучої братії, трохи егоцентричною, трохи по-монастирському замкненою (адже «у пустелі росте душа»), а головне — далекою від народного життя творчістю. Вона боялася «політики», міжпартійних сварок; вона втікала у свій світ, у світ глибокої давнини, міфологічних образів і біблійських сказань. Тут їй було затишно, до неї не долітали ніякі соціальні збурення, а до того ж була переконана, що її твори (саме такі!) були потрібні українському письменству та українському читачеві. Хто ж сказав, що письменник не має права «ходити в інші світи» і своїм пером цей загадковий далекий світ наближати до сучасності, до теперішньої людини, і хай вона, людина, вчиться добра, справедливості, самопожертви. Хто сказав, що треба писати тільки про князів та гетьманів, а не, скажімо, про винахідника пороху Бертольда Шварца? Очевидно, що якраз певна екзотичність, несподіваність тематики творів Наталени Королевої, а окрім того, високе художнє вирішення сприяли тому, що їх охоче друкували в різних виданнях. Про «любов» видавців і редакторів говорити не доводиться: кожний дбав про тиражі свого журналу.

А все ж найчастіше друкувалася в «Дзвонах»; саме тут із номера в номер появлялися розділи з її повістей «Без коріння», «Предок» та інші твори, які мали переважно автобіографічний характер. Зрідка Королева надсилала сюди біблейські історії... надсилала мовби відчіпного. Вона знала, що «Дзвони» платять непоганий гонорар, а це мало для неї немаловажне значення.

Прив’язаність письменниці до «Дзвонів» не варто, очевидно, виправдовувати самим лише заробітком, треба також пам’ятати, що роки, проведені в монастирі, залишили в її душі помітний слід. До того ж редактор «Дзвонів» підливав оливи до вогню і з усіх сил вихваляв релігійну тематику її новел і деяких легенд, мовляв, появилося «нове слово в українській літературі». Крім того, редакція також публічно підігрівала її аристократизм, «іспанське походження від грандів», і це Наталені Андріанівні не могло не подобатися. Аристократичний егоцентризм, якщо можна так сказати, був у неї настільки розвинутий, що коли вже згадуваний Федір Погребенник прислав їй до Мельника книжку про Ольгу Кобилянську, то Королева відповіла, що «Ольги Кобилянської ніколи не тільки не знала, але й не читала. Чому? Бо чула, що вона дуже воює за жіночі права. Але ж я ніколи не жила ані в Галичині, ані в Буковині, то мені положення там жінки було цілком незнане й незрозуміле! Я ж бо ціле своє життя жила і працювала (яко археолог) якщо не в Європі, то в Єгипті, Персії... Отже, дистансія «огромного» розміру! Що ж до «жіночих прав», то для мене цілком ясно, що жінка їх має і мусить мати...»

Як просто й прямолінійно вона судила...

Навіть на схилі літ донька графа Дуніна-Борковського пам’ятала про «дистансію» і не могла стримати своїх амбіцій, мовляв, про які жіночі права можна говорити і писати, коли жінка їх має і повинна мати. Складається враження, що Королева навіть «перейнявшись українством», до кінця не осягнула всіх болей і страждань нашого народу, а найбільше — жіноцтва.

Чи варто її за це осуджувати?

 

 

* * *

Нема тут ані змоги, ані потреби бодай коротко розглядати твори Наталени Королевої, які можна й конче треба перевидати в наш час, серед них повісті «Предок», «Сон тіні», низку оповідань та легенд. Однак на історичному творі «1313» варто зупинитися.

Повість, тільки-но появившись друком, відразу привернула увагу критики. У багатьох часописах («Мета», «Жіноча доля», «Нова хата», «Неділя», «Новий час») рецензенти в один голос відзначали високий ідейний та мистецький рівень твору, пророкували йому велике майбутнє. У «Новій хаті» (1936, № 2), наприклад, писалося, що не тільки повість «1313», а й інші твори письменниці «можуть бути зрозумілі й цікаві не лише нам, а й Європі». Зате рецензент «Діла» М. Рудницький закидав Королеві «філософські розмисли», відсутність напруженого сюжету тощо.

На жаль, ми не знаємо, як реагувала письменниця на «домашню» галицьку критику, але сьогодні, вчитавшись у повість і проникнувши в її складний світ, розумієш Королеву, яка й не мала на гадці конструювати складні й захоплюючі сюжетні ходи (що тоді було модним у галицькому історичному повістярстві), її насамперед цікавила проблема: як із доброї начебто спонуки індивідуума поступово розростається гординя. Її Константин-Бертольд Шварц, син старого рицаря Анклітцена, попервах викликає симпатію: він не цікавиться великопанськими забаганками, банкетами і ловами, всі свої дні й ночі віддає науці, пошукам і дослідам. Згодом змушений був таємно покинути родовий замок — пішов супроти волі грізного батька, якому не подобалися синові експерименти.

Монастирська обитель у Фрейбурзі, куди врешті потрапляє юнак, виявилася ідеальним місцем для наукових дослідів. Вельможа Константин стає братом Бертольдом, він повністю віддається науці, слава про його лабораторію покотилася світом, і ніхто не знає, що Бертольд для здійснення наукових задумів фактично вступає у спілку з нечистою силою; і ніхто не здогадується, що брат Бертольд у монастирській лабораторії шукає власне ж зла, яке, починаючи з 1313 року й по сьогоднішній день (і по страшний день Чорнобиля!) усе розростається і загрожує людству цілковитим знищенням. Монах Бертольд, як відомо, винайшов порох, його ім’я навіки увійшло в історію науки, його винахід, як писав О. Зілинський у післямові до «1313» (Пряшів, 1966) був «початком зламу в історії європейської культури», і Наталена Королева добре розуміла важливість і відповідальність цього зламу, тому й вибрала собі героєм Бертольда Шварца. Письменниця, однак, не ідеалізує його, вона не може простити вченому, який випустив із глека джина, бо хто знає, що завтра джин вчинить із світом? Чи подібно, як кляштор під Фрейбургом, де працював Бертольд, одного дня світ не розколеться на друзки?

 

* * *

Критика неоднозначно ставилася до її оповідань та легенд на релігійні теми. Не будемо брати до уваги панегірики на її честь на сторінках «Дзвонів», що було само собою зрозуміло. Зате М. Рудницький гостро засуджував Королеву за її спроби утвердити на українському грунті біблейські теми; щоправда, він не торкався питання, чи взагалі українському читачеві знадібні «святочні євангельські читання» в умовах тяжкого соціального та національного гніту; критик сумнівався (і це вже було прогресивним і злободенним), чи є сенс Королевій писати на євангельські теми, коли вони й без неї достатньо розроблені в західноєвропейській літературі. Критик ставив питання руба: чи є потреба висівати чуже зерно в український грунт? Пізніше С. Россоха писав, обороняючи Королеву, що вона начебто творила свої релігійні новели відмінно від інших, що її переважно цікавив філософський та археологічний аспекти...

Сьогодні можемо підтримати думку М. Рудницького: справді, чи аж так актуальними для суспільства були сентиментальні оповідання про святих великомучеників, перших християн, хоч вони й «філософічно забарвлені»? Чи не була це солодка отрута в роки, коли жандарм у синьому мундирі бив тебе в обличчя тільки за те, що ти називав себе українцем...

Перечитуючи її «екзотичні» оповідання, бачиш, що чимало з них застаріло, з роками й десятиліттями вони стали схожі на фотографії ікон, які виготовляють для базарного розпродажу спритні ділки: на ці іконки навіть віруючі не мають охоти молитися. І водночас у новелістичній спадщині Наталени Королевої є речі, котрі сьогодні й завтра будуть гідні уваги видавців і читачів.

Знаєте, про що думаю, чим хочу закінчити розмову про Наталену Королеву? Хочу уявити її передсмертну годину. Хочу знати (запитую самого себе і запитую вас): чи не каялася Наталена Андріанівна, графська донька, людина чужої віри і чужої крові, що котрогось дня необачно взяла в руки перо й почала служити українському слову?

Роман ФЕДОРІВ

м. Львів

 

(Публікація взята з журналу «Жовтень», Львів, № 7 за 1988 рік)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.