Польща на роздоріжжі (Марія Домбровська. Роздоріжжя)

 

Фаустин Теа-Гавінські

 

Польща на роздоріжжі

Марія Домбровська. Роздоріжжя. Дослідження на тему сільських проблем. Видавництво Я. Мортковича 1937.

Коли селянські депутати скаржилися в галицькому сеймі на несправедливі закони і вимагали повернення ґрунтів, пасовищ і лісів, пани – як свідчить Фельдман – перекричали промовців, виголошували про святе право власності, а князь Сангушко заявив, що біда мусить бути, бо це є кара від Бога на людей.

Питання цієї “кари Божої” по відношенні до селян, а саме – проблему села, що тягнеться постійною кривдою за нашою історією, підняла Марія Домбровська в соціальному дослідженні “Роздоріжжя”. Відправною точкою стала запекла кампанія консервативної преси, підтримана органами націоналістично-міщанських сфер, проти земельної реформи та книги: “Ідея Польщі” Грабського і “Боротьба за нову Польщу” Мілковського, згідно яких Польщу і надалі пронизує шляхетський дух, що гальмує належний і єдино можливий її розвиток – спрямований в напрямку держави, заснованої на дрібній і середній земельній власності.

Авторка надає справі ширший історичний контекст і старанно шукаючи з посиланням на Барановського, Корзона, Смолку, Свентоховського та інших дослідників, а також базуючись на порівняльній статистиці та найновіших публікаціях – перешкод на дорозі навіть найнеобхідніших суспільно-економічних реформ у Польщі в минулому і в теперішньому, ставить питання у двох ракурсах: вертикальному – “Вчора” в історичному ракурсі сільської справи і горизонтальному – “Сьогодні”, що представляє широку картину сучасного стану й досі невирішеної проблеми.

Характерним є тісний зв’язок вчорашнього дня із сьогоднішнім: елементи окремих основ вертикального розрізу, історичного розвитку справи повторюються на всій поверхні горизонтального розрізу. Отож становий егоїзм шляхти-поміщиків, ототожнення добра народу і держави з прибутками свого класу, розуміння “святого права власності” виключно в плані своїх власних маєтків, творення “класових” організацій з метою “гострого та рішучого захисту стану володіння” задовго перед зорганізуванням селян і робітників, улесливість до кожної влади, яка гарантує необмежене прав володіння, постійні закиди “зрадництва” у таких злочинах, як “більшовизм”, “жидокомуна”, “масонські інтриги” кожному, хто б відважився щиро виступити на захист пригноблених класів та запропонувати будь-який проект зцілення стосунків за рахунок заможних верств населення; захист шляхетської власності був завжди захистом культури та цивілізації – намагання піднести на вищий рівень селян – завжди поверненням до варварства, диявольським намаганням накликати революцію; багато говорилося про земельну реформу, лицемірно вдаючи її захисників, однак ніколи не дозволено її здійснити, навіть якщо держава чи деякі достойники хотіли цього. Правдивого освітлення набирає вирішальний сьогодні аргумент захисту країни (лише “поміщицькі двори здатні прохарчувати армію”), – любов до батьківщини, кров ще непролита, запевнена “вчора” староствами та привілеями, “сьогодні” гарантією стану володіння, тоді як армії сільськогосподарських держав (Чехословаччина, Данія, Ірландія) забезпечують своє постачання виключно продукцією дрібної та середньої власності. Повчальним парадоксом є факт, що верства, яка завзято бореться за матеріалістичне розуміння життя та історії, віками і сьогодні керується у всьому майже виключно матеріальним інтересом; що намагаючись переконати публічність у фальшивому твердженні про нерентабельність малих господарств, які мають виникнути в Польщі внаслідок земельної реформи, пропагує велике колективне господарство, “рентабельне”, бо “прийшли такі часи, що подальше скупчення надто великої власності або прибутків в одних руках вже неможливе; світ роздумує лише над найкращими формами усуспільнення благ”.

Домбровська бачить такі самі кольори і тіні на обох розрізах проблеми, повну облуду, аналізуючи безсумнівно негативну історичну роль поміщиків у розвитку суспільних відносин у Польщі, обдумує сумну спадщину, передану нам в цій сфері неподільними володарями минулого, застерігає громадську думку, людей, яким не є байдужим майбутнє Польщі, перед новими намаганнями відродити вплив історичного банкрута на формування внутрішніх відносин у державі – тим більше, що в клеєнні розбитої пасторалі керування у польському житті допомагають йому – на жаль – владні елементи, передусім, міщанські сфери і не обізнана в цьому питанні частина інтелігенції.

Виступив тут не політик, не публіцист, що професійно займається суспільними справами; у вирішальній хвилині промовила письменниця з великим авторитетом, яку ніхто не звинуватить у необ’єктивності; тим більше, що вона говорить – “ми”, беручи таким відповідальність за гріхи власних прадідів. Основну тезу про необхідність перетворення Польщі на сільську державу і надання найширших можливостей позитивного вияву творчої енергії сільських мас у всіх сферах життя здійснює авторка з винятковою сумлінністю. Виникає надзвичайне переконання, що це найсумлінніша книга написана останнім часом: голос сумління, зворушеного правдивою громадянською турботою, повністю безкорисливий. Для кожного хто “проти” авторка намагається знайти будь-яке, навіть найменше “за”. Навіть тоді, коли на останніх сторінках дослідження, позначених епічним спокоєм оскарження, яке має принести позитивні висновки, а не лише осудити, поміщики програють всі можливі козирі, авторка протягує оскарженому останню карту до виграшу – “гуманність” – “заглиблення в себе і пошук в найкращих цінностях свого духу відправного пункту до життя, яке повинно стати зовсім іншим і базуватися на інших підставах, ніж дотепер”.

Пропозиція останньої можливої карти банкрутові є жестом Домбровської-митця, вже не судді. Так, як визнання історичної слушності аргументів за земельну реформу без викупу, а потім відмова від неї в ім’я “не відплати злом за зло”. Реальне життя вимагає обмежень та спрощень, часто далеких від художнього бачення світу. Але Домбровська прекрасно відчуває глухий рокіт ритму історії: застерігає перед суспільною реакцією (якої спонтанного походу частиною є кампанія проти земельної реформи) як лікарством на можливу небезпеку комунізму. Перед усіма реформами давньої Речі Посполитої на користь пригноблених класів прикривалися подібним страховищем; ми за це заплатили суспільно-економічною відсталістю, затримкою економічного та культурного розвитку по відношенні до Європи, гордіїв вузлом питань державного життя.

Застерігає, що хто вибирає утиск і реакцію, той вибирає фермент і революцію. “За ярмо утисків Франція заплатила Великою Революцією, в Іспанії ще сьогодні помста історії збирає страшну данину”. (Додаймо селянські війни в Німеччині, Угорщині, російську революцію…). “Ми до цього часу ухилялися від цієї помсти історії”.

 

Сигнали, 1937, № 29, с. 6.

 

Переклала Ірина Фрис

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.