Пам'яті Софії Яблонської

 

У 10-ліття

(Взято з журналу «Наше життя» за лютий 1981 року)

Софія ЯблонськаЧи це справді 10 років, як не стало між нами Софії Яблонської? Одного лютневого ранку виїхала вона зі свого острова до Парижу і десь більш, як на половині дороги, її мале авто придавив великий вантажник. Так закінчилось життя тієї, що внесла стільки нового в наше життя і нашу літературу.

Так воно сталося. Немов навмисне вибрала вона собі такий спосіб, щоб відійти. Бо й не могла вона вмерти від хвороби у себе в ліжку чи десь у шпиталі. Ні, такого не могло бути!

Бо й справді, звідкіля взялась вона? Чи в нормальних умовинах могла б вона заіснувати у нашому галицькому суспільстві? Може й так, а може й ні. Треба було Першої світової війни, що викинула її родину до Ростова над Доном, треба було збірного повороту в трудні умовини галицького села. Вся її родина навчилася промишляти. Але нікому не впало на думку виїхати заграницю, як це зробила Софія. В її молодій уяві Париж зарисувався як міст до щастя. Чи він оправдав себе, не знаємо. Але звідтіля простелилася їй дорога до Марокко, а потім на Далекий Схід. Коли їй прийшла думка писати, не знаємо. Але вже в Маракеші її тягнуло до того, а в Індокитаю – тим більше. І так постало «Чар Марокко», «Далекі обрії» та інші її книжки.

Пригадую собі її перший приїзд до Львова. Це була тендітна чорнявка з усіма прикметами світової дами. Це могло бути в 1933 році. Вона відвідала нас у «Новій Хаті», де появився її «Чар Марокко». Пригадую собі її блискучі чорні очі, що рідко коли-небудь спочивали. Вона цікавилась усім, що могло їй принести користь. Але не забувала нічого, що лежало на дорозі її письменницького шляху. Привезла з собою рукопис нового твору, що його хотіла публікувати. Я подивляла її зручність у взаєминах із людьми.

А в другий її приїзд було все йнакше. Вона приїхала з чоловіком-французом і зайшла до кооперативи «Українське Народнє Мистецтво» при вулиці Косцюшка. Щось немов відлетіло з її чару. Вона стала більш реальною, тим більше, що вже зарисувалось материнство в її постаті. Розглядала речі в нашій кооперативі, що могли б їй придатися. Про її творчість ми не говорили, бо вона вже домовилась із «Ділом» про видання дальших її творів. Поїхала з чоловіком у Карпати, щоб йому показати красу наших гір.

Вибух Другої світової війни перервав наш зв’язок. Довгі роки ми не знали нічого про себе. Зайняті своїм горем ми забули про Софію Яблонську. Врешті коли ми опинились за морем, почули одного дня, що Софія живе у Франції. З хвилиною, коли Індокитай уже не належав до Франції, вона зі своєю родиною прибула додому. Окрім чоловіка, в неї було трьох синів.

Ми тут підбудовували своє існування, а вона у Франції розв’язувала завдання материнства. Аж коли останній син пішов із хати, чоловік помер, тоді Софія знов стала тією, «що шукає». Найперше свого дому. Знайшла острів, що був висунений в море, і там побудувалась. А потім стала шукати своїх.

В Сарселі її прийняли дуже привітно. Вона розказала про свої пляни, які стосувались французького видання її книжок. Її підтримали в тому, порадили перекладача. Але зайнятись тим не могли. Та вона знайшла іншу спільничку до того діла. Марта Калитовська погодилась їй допомогти.

І так вони замешкали на острові. Марта Калитовська і її шукання краси, немов це було б її життєвим завданням. Треба було квітів? Треба було трави? Там треба підкопати, а там треба вирівняти.

Все це Марта розуміла й підтримувала. А в довгі зимові вечори можна взятись і за літературу. І так постала їх приязнь, що перетривала смерть.

Сьогодні на острові живе Марта. Все залишилось там так, як було за Софії. На весні ростуть квіти й кущі, влітку приїжджають сини Софії із своїми дітьми.  А восени й зимою йде літературна праця. Марта накреслила собі плян й здійснює його поволі. Вже появилась книжка оповідань українською мовою і друга книжка французькою мовою. Вийшла книжка про батька Софії. Підготовляються дальші видання в такому порядку, як це назначила ще Софія. Не так уже мало, коли врахувати, що проминуло десять літ.

Так, десять літ. Це доволі довгий шмат часу, в якому можна б забути письменницю. Але вона не дає нам себе забути. Всі ми, що її знали і подивляли, раді тому, що хтось дбає про її прославу. Навіть коли б не появлялись її твори в новому виді, вона залишилась у нашій пам’яті, як рідкісна квітка, що зацвіла на чужому грунті.

Л.Б.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.