Ольга Кобилянська. Природа

ПРИРОДА

Новела

 

Вона мала поверх двадцять років і була висока.

Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує оцей нещасний народ, був і в неї основою характеру. Її очі, великі, трохи нерухомі і вогкі, були сумні і тоді, коли уста усміхалися. За сі очі звали її «руською мадонною». Вирісши на самоті і майже серед пишного блиску, вона не знала ні життя, нічого з його мрачних боків. Знала його тільки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.

Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лінива, як її народ, була не дуже охоча до праці і жила, мов ті сторонські рослини в тепліннях, що їм хіба лиш у сні привиджуються бурі, які лютують знадвору. І багато, багато снилося їй.

Її фантазія розвинулася у такий буйний цвіт, що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливості, то все ж таки кпила собі з чистого «плекання чувств і думок».

Над усе любила природу.

Снувалась по горах, без товариства, без зброї. Цілу гірську околицю містечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кімнатку, а одна з найкращих і найдикіших партій була цілісіньке літо ціллю її прогульок.

Її по природі сильна істота домагалася чогось більше, як «кімнатної красоти» та супокійного розпещеного життя. Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любиться пишні, багаті красками картини та оп’яняючу музику, і так само вона собі її уявляла. Іноді опановувала її невиразна жадоба чувства побіди; але через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжена, її сила спала й ниділа і переходила в хоробливу, безпричинну тугу.

Ось яка вона була.

Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давити.

Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданні чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла її душа, отворена для незвісно якогось щось...

В лісі лежала вона, витягнувшись на моху, і між вершками ялиць шукала неба.

Се було гарно.

Інколи слідила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала і немов чорна точка висів у воздухах.

Жадно ловила звуки від води і перетворювала їх у сміх. Може, голос потоку, що паде по скалі і камінню, не похожий на полутихий сміх? Коли вслухатися...

Іншим разом заглиблялася зовсім у шум лісу і, закривши лице руками, уявляла собі, що лежить на березі моря.

Се так, певно, шумлять морські хвилі, як смерековий ліс, цілком так само... хіба, може, лиш голосніше трохи...

Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: неспокійна й повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси,— та вгасити її не вміли.

Так снила вона і про фіорди там, горі, на півночі... Сям-там чути було в лісі сумну думку гуцула, що все справляло їй превелике вдоволення.

У вертепах, серед стрімких скель, почувся відгук. І вона уявляла собі його великим птахом, як коли б він у безтямнім леті бився о тверді стіни скали і врешті, утомлений, падав на землю. Після того наставала тишина...

Іноді вона плакала з суму.

Над ялицями лютувала буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими. Тим гордіше здіймали вони на другий ранок свої вершки й купали їх у золотому сонячному промінні. За все те вони мали право здійматись аж до хмари й бути гордими.

І вона любила силу, а проте!..

Одного разу привели до її батька гірського коня на огляд.

Був то пишний, стрункий жеребець, чорний, як вугілля, з каблукуватою шиєю, великими ніздрями й вистаючими іскристими очима; буйний хвіст досягав майже землі.

Стояла при вікні і придивлялась, як він з дикості ставав дуба й не давався вкоськати. Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковій канцелярії, держав звірюку і з усієї сили старався всилувати, щоби стояла тихо, бо бажали і зі споду оглянути копита,

Воно — бачилось — не велося йому.

Нагло заволоділа нею охота усмирити звірюку. Її очі спалахнули, й задрижали ніжні ніздрі. Заворушилось у ній щось таке, що нагадувало охоту до діла й вигнало надвір.

Так, як стояла в кімнаті, простоволоса, вибігла на подвір’я. Та коли опинилася зо п’ять кроків перед звіром, і він саме тоді почав ставати дуба, вона так налякалася, що під нею задрижали коліна, й вона поблідла.

Кілька мінут опісля лежала обезсилена в фотелі і її гарні, бліді, перстенями прикрашені руки лежали обімлілі на лоні і здіймалися важко й нерухомо від чорної сукні коронкової.

Ба! Що їй було? То було смішне спалахнення, невчасне заворушення плебейських інстинктів, котрі через її розніжене життя не мали будучності.

Вона осмішилася перед слугами.

Її губи скривилися в іронію над самою собою.

Чи природа справді нездавима?

Її бабка по батькові власне була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають незамітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають.

Та її мати була знатна дама, з вишуканими рухами і строгими звичаями, а її краса не була тільки случайна. Вона була вироблена й була «послідок праці поколінь»... У неї рішуче була материна вдача; коли ж би в неї мали бути відгуки бабчиних заворушень, то се могли бути тільки дисонанси...

Їй, впрочім, не так-то дуже ходило про коня.

Вона хотіла зирнути й на чоловіка, що стояв коло нього. Раз їй спало на гадку намалювати його. В нього були чисто слов’янські черти взагалі, та в нім було щось питоменне. Щось притягуюче, силуюче, щось таке, що збудило її увагу. Звичайно бачила його тільки, як ішов поперед її вікно, себто до її батька. Та вона хотіла б раз побачити очі і його уста зблизька...

Тільки раз — потім уже малювала б напам’ять.

Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап’ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу. Та се тривало не довго. Вона корчилася і ставала лінива. Очікування мучило й розстроювало її. В такі хвилі вона зверталася до природи.

Там набиралася сили й терпеливості. Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізла на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу, придивлялася зблизька вірлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі...

Особливо ж любила осінь.

Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.

Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудних мешканців, гуцулів. Знала всі тайни лісу.

У вересні тягнеться від дерева до дерева павутиння, майже безконечно, і світиться на сонці; а в лісі тихо-тихо... Потоки дзюрчать поважно і швидко, і вода їх холодна, а над їх берегами не цвітуть уже цвіти.

У долині воно трохи інакше.

Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на всьому лежить легкий сум.

Се меланхолія всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах...

 

***

Було після бурі.

Сонце хилилося до заходу. Небо було хмарне і тільки на заході ясно-червоняве.

Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба гостро темно-голубою краскою.

На одній із тих, порослих лісом, гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох.

Навкруги тишина; тільки в незаглядних лісах шуміло, мов придушені морські хвилі...

Останнє проміння заходячого сонця продиралося місцями в гущавину лісу, тремтіло хвильку на галуззях, мов золоті тіні, і потім у лісі стало зовсім темно.

Двері від хати отворилися, і вийшов, трохи зігнувшись, молодий гуцул із сокирою, закиненою недбало на плечі, та й поглянув, задуманий, у далечінь.

Високий, гибкий і кріпко збудований, як усі його одноплемінники, мав він лице чудно гарне. Воно було мрачно задумане, навколо уст ніжне і в верхній частині слов’янське, то є трохи широке, та се красі не вадило.

Його чорне волосся було, як є звичай, підстрижене до брів і закривало чоло.

Його одяг підносив красоту його тіла.

Червоні холошні й біла як сніг сорочка з вишиваним ковніром і рукавами, з-під котрих видко було кріпкі, жилуваті рамена. Груди, шия й руки були окрашені срібними й мосяжними ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремінь обвішаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя.

Поглянув уважно наперед себе в вертеп, з котрого добувалися біляві мряки, що, немов подерті, вкривали вершки дерев.

Аби дивився і слідив, скільки хотів,— те, про що він думав, не виринало з сеї зеленої глибіні. Закривало за закри- валом неслося поволі понад пропасть, і потім і остатнє сонячне проміння сховалося за гори...

Він з досади плюнув крізь зуби, подався до поваленої коло хати великої смереки і, кріпко розмахнувшися, затяв у неї сокиру. Та й сам сів на смереку, підпер рамена о коліна й закрив обличчя руками...

Якась нечиста сила заволоділа ним.

І ся нечиста сила то — вона, прекрасна, червоноволоса відьма, що здибав її в лісі... Відьма?.. Таж він сказав був їй, що вона похожа на образ матері божої, що висить у церкві, а проте!.. А проте вона не мати божа...

В матері божої не червоне волосся, мати божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; мати божа свята, а вона... ах!!

Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.

Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями, і поперед очі ходять іскри...

Вона не мати божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!

Як він її любить, як тужить за нею! Він хорий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має! Чому він її не здибає ніде? Чому?..

Почалося воно так сумно, а скінчилося так пишно...

Було так.

Насамперед побережник заскаржив його там, у місті, перед панами за «переступ лісового права», за те, що самовільно втяв смереку (оцю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й відсидіти сорок вісім годин,— кажуть,— за образу урядників.

Живо стоїть воно все перед його душею.

Не помогла нічого його оборона, чому він се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де вліті сидів із матір’ю й дозирав стада своїх овець та коней. Йому вийшли були сажневі дрова й конче треба було якихось дров, то й утяв те дерево... однісіньке в тому пралісі...

Звісно, він осердився, коли пани супокійно й безсердечно відкинули його виправдання й дозволили відповідати лиш на те, що його питалися. Потім він хотів заплатити і два рази тільку кару, аби лише його не задержували. Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець і коней, і не може розірватися, а ще менше все те гонити в ріку напоювати. Вона не годна вже їхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всі коні. Вона стара вже жінка й тільки варить йому їсти та пряде. Вони повинні б се розуміти!..

Пани тільки усміхнулись один до одного. Коли він повторив свою просьбу, та ще завзято і, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця чорт.

Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клітки... таким, що розказ цісарський стоптав ногами... котрий незабавом і в бога не буде вірити... бо має сотки овець і коней...

Він зі злості заскреготів зубами.

Навіть цісаря вмішали! І господа бога! А хто ж то їздив щонеділі до церкви, як не він? А щодо цісаря то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут діється... Через одне-однісіньке дерево... Жебраки... всі ті пани... Раби, що служать... Вони хотіли його... одинака, найбагатшого гуцула... зогидити...

Все се сказав усім до очей та й відсидів своїх сорок вісім годин...

Їжі, що йому давали, він не рухав...

Най си її держать для себе,— думав,— то від неї вони такі тонкі, як веретена, та бліді, та погані.

Але по тому його таки пустили... Господи!..

Та се не була головна річ, і про се він навіть зовсім не хотів думати.

По всім тім пробіг він місто бойовим кроком, де було гаряче й порошно й кишіла купа людей, і коли ступив на першу дорогу додому, і звичайний лісовий холод обхопив його, то вся його лютість на тих «у долині» щезла. Він уже не потребував квапитися; ніхто такий не йшов за ним, аби міг присилувати його завернутися!..

Ліворуч гірської дороги, котрою він йшов, зіяла поросла лісом пропасть, праворуч тяглася скалиста лісова гора, стрімка та висока, мов стіна. Кількасот кроків наперед нього лежав на самому краю пропасті великий камінь, що дикої весняної ночі урвався був зі скалистої лісової гори та й лежав собі — немов місце відпочинку для вандрівників.

Там він сів собі на хвильку закурити люльку.

Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, підіймалася вгору дівчина. Вхопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула.

Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз. Її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав’язані, а лице й шия були розкриті, Лице біле, як перлова матиця... і гарне... а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!..

Мовчки видивилися вони на себе хвилинку...

— Дай тобі, боже, здоров’я, пані! — сказав нарешті несміливо й випрямився.

— Дай і тобі, боже! — відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома... Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й підіймалася далі по стрімкій гірській дорозі.

Він пішов за нею.

Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах. Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.

«Боже, червоне волосся,— подумав він.— Як відьма... такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі... вони всі чорні. Як-то вони десь тужать за мною!.. Таж то вже місяць як пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!»

Він засміявся свавільно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.

— Куди ти йдеш? — запитався і зрівнявся з нею.

— У ліс.

Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а по тому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно а напівзадумчиво, та й запитався:

— Ти з долини, з міста?

— Аякже.

— Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх непотрібно.

— Чому би не мешкати й вам у великих домах? — спитала.

— Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!

— Оце місто в долині дуже мале,— запримітила вона,, повчаючи,— є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

— Пані!

— Не кажи мені «пані»; я не віддана.

— У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

— Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!

Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.

— Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона ввесь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.

— Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!

— Треба тобі розуміти справу, чоловіче,— сказала поважно.

— Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там- тоті в долині! — відповів.

— Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки — серце, їх гадки — голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

— Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурдутовці! Таж бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

— Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин,— сказала.

— Ого! — заперечив.

— Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

— Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося бога за ноги? Є ще й святі... Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

— Іноді воно так; але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

— Що я знаю? — сказав.— Яким кого бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як бог схоче, то таки мушу вмерти!

— Певне; на те нема ради.

— А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?

Поглянув на неї злорадно.

— Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

— Саме так, як я дівчата в селі,—виговорив гордо й більше мовби сам до себе.— І я багач: наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

— Чого ти все смієшся?

— Я не сміюся з тебе.

Він заспокоївся.

— Се правда,— сказав,— як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.

— А з мене ти б также сміявся? — запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдиви-лася в його лице.

— З тебе?

Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнув-ся, злегка червоніючись.

— Е! Воно так не йде,— сказав.

— Чому ні?

— Не знаю... але ти така... така...

— Яка я? — запитала поважно.

— Така... я не знаю... така, як образ матері божої в нашій церкві...

Вона знов засміялася;, не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли...

Мовчки йшли якийсь час далі.

Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.

Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй — сама не знала, чому — нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою...»

В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба — відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім — сміливий.

Стала йти помаліше.

Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці він поміркував, що вона втомлена.

— Ти втомилася,— сказав,— не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.

— Правда,— відповіла втомлена.

Він раптом почав іти зовсім помалу.

— Ти так красно говориш по-нашому,— почав оп’ять.

— Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.

Притиснула обидві руки до висків.

Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.

Обоє спустили очі.

Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?

Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки... Тихо, одностайно шумів ліс.

Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.

— Ти боїшся? — запитав змішано.

— Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

— То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

— Не знаю... Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

— Чому воно так?

— Не знаю... не знаю... по правді...

— Що ти тут робиш?

— Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки... Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить... Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить... а, чуй?

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно... ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

— Не бійся... таж я тут у лісі... Не оглядайся назад себе.., то недобре...— сказав чудно здивованим тоном.

Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.

— Незабаром зайде сонце за гори,— перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

— Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

— А! В тебе дзигарок? Золотий. Покажи-ко мені!

Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

— Се ходить, якби мало душу,— сказав.— Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити... Боже, боже... Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзигарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

— Ти не знаєш, хто я?

— Ні.

— Але ж ти мене видів... нагадай собі!

— Я тебе ніколи не видів!

— Нагадай собі.

— Але ж кажу тобі!

— Но... як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката... й силував його, аби стояв тихо... то я вийшла... Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

— Не знаю...— сказав протяжно й зачудовано.— Але я тебе не видів... хтось був вийшов... се знаю... але то був хтось у чорній сукні... твого лиця не нагадую собі.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.