Ніч - Мальвіна

Уривок з четвертої частини роману Докії Гуменної "Діти Чумацького шляху".

Повний текст можна читати і скачувати тут

 

V

— Я не знаю, звідки в мене тоді красномовність бралася, чому воно так раптом поза моєю волею пливло широкою рікою. Я була, як одержима, те, що я переповідаю тепер — бліде, каша. Мені нічого було втрачати, я хотіла, щоб мене знищили, я сама шукала доказів, чому я не маю жити. Вони повинні мені показати, для чого жити, а для такого «соціалізму» жити — не хочу я!

Дівчина змовкла. Для неї не було важливо те, що сказав їй Калінін, вона й тепер переживала своє. Він не мав чого сказати їй?

— Він взагалі поводився зо мною, як із підлітком.

— І пустив вас після цього всього? — допитувався Тарас.

— Ще й чаєм із кремлівськими тістечками напоїв! Сказав їхати додому, вчитися, бо я ще дуже молода. От я й їду…

Себто за кілька день приїду до університету…

— Що то вас там чекає? — торкнуло Тараса співчуття до цієї одчайдушної.

— Ах… Я все поставила на карту! Що буде!

— Ні, вона не знесе своєї голови! — подумав Тарас. — Занадто б’є в ній жива думка, занадто пристрасно ставиться вона до суспільних явищ. Такі довго не протягнуть. А може…

Це якась нова порода нашої інтелігенції, вона не має нічого спільного з нашою флегматичною роздумливістю. Вона чіпка, вона почуває свої права, вона озброїлася всіма найновішими зброями…

Гаряча хвиля вдарила в душу, в серце Тарасові. Ось вона, постає молода Україна з руїни й розгрому! Хоч стято голову тій інтелігенції, яку зродила куркульська верства, — не загинула Україна, вона на зміну посилає молоді покоління.

Ця нова когорта бере на свої плечі ті завдання, яких не встигли здійснити їх попередники, і вона з новою силою пре їх угору.

Чого не виконали вони, підхоплюють ось ці, бо чи ж не одні в них думи, й прагнення, і змагання?

Ця чужа, недавно ще незнана, дівчина зробилась йому безмірно дорогою.

Чи не один душевний лад, чи не один ланцюг безсмертя лучить маму, його й цю дівчину? Тепер вона бере на свої плечі долю України, як несвідомо несла на своїх мама. Не з народницького сентименту, не як фахові революціонери, а тому, що це її кровне життя, це її дійсність, право й обов’язок. Не загинула Україна, не загинула!

Нема марних жертв.

Тарас почував себе так, неначе він знайшов ось навік утрачене. Дивна річ, чи то від того, що він слухав безпорадні, одчайдушні зойки зневіреної юнацької душі? Ні, щось інше підносило його, в цьому треба було розглянутися.

— Скажіть мені, товаришко, я буду продовжувати роль Калініна, — скажіть мені, хіба то вже все так чорно, як вам здається? Ось у Москві відбуваються всесоюзні олімпіади, процвітає національне мистецтво…

— Так, процвітає.., — похмуро відповіла дівчина. Хизуються національною, створеною до них, екзотикою, а в національній політиці витравляють усе національне. Подивіться, як виглядають наші селяни, де їх етнографічні вбрання, що ними пишається Сталін на олімпіадах? Спідниця вище колін, лейбик…

— А хіба класова боротьба з куркульством не позитивне явище? Куркульство чинило шалений опір всім заходам радянської воно ліквідоване як клас, — хіба це не велетенський крок класового суспільства?

Дівчина аж скипіла.

— Мене на воніти бере, коли я чую оцей струхлявілий катехізис політграмоти! Та невже так і не судилося мені зустріти людину з живою своєю мовою? Може ж, мене скоро розстріляють?

— З живою своєю мовою?.. — Тарас уже не стримує свого захоплення.

— Певно. І не своєю, а такою, якої вчить історія. Кожна велика нація ставала великою лише після того, як якась суспільна верства протягом двох-трьох поколінь нагромаджувала добра, а потім видала з себе інтелігенцію. Чи то буде феодально-поміщицька, чи духівницька, чи буржуазна, чи, може, буде робітнича… Україна століттями щедро роздавала свою інтелігенцію сусідам, аж у двадцятому столітті спромоглася.

Кілька поколінь нагромаджувало добра і ця куркульська верства, як ви презирливо кажете, видала свою масову інтелігенцію. Як ви можете вважати тих, що день і ніч гарували тяжко, аби діти вивчились на лікарів, інженерів, учителів, за від’ємне явище нашої історії?

Дівчина ображено замовкла.

Її духовний зір бачив світ по-своєму. Хоч співрозмовник її переважно мовчав, вона вгадувала в ньому щось більше за співчуття — однодумність. Вже одне те, що її поривало говорити до цього мовчазного похмурого чоловіка з густими чорними бровами, які навіть у цій пітьмі вирізнялися на його обличчі, говорили за щось. Такий був у них колись учитель…

А він така папуга, як усі!

Тарас не почував у собі великих сил до словесного герцю, а від останніх її слів уста його склалися в терпку посмішку.

На його шкурі виписана оця схоластика політграмоти.

— Бачите… і я так думаю, як ви, але спитав вас, щоб перевірити себе. Усю мою рідню, далеку й близьку, багатших і бідніших, розмело по всьому світі. Може, це в мені невиправданий жаль говорить?..

Дівчина похопилася.

— Тільки ви не подумайте часом, що я — якась реакціонерка! Я хочу тільки знати, чого нас хтось нацьковує одних на одних, а водночас під вивіскою соціалістичних формул запроваджується жорстоке чуже панування. Але без соціалізму не можу я жити, мені його треба, як води. Або хай як хоче зветься, аби тільки був новий лад життя… а не якась обмана… І щоб той новий лад був зроблений нашими, українськими руками.

Так, всі вони без нового ладу не можуть бути. І він, і Оксана, що згинається під тягарем двох служб, не має коли собі їсти зварити. І мама. Для маминої вдачі мусив бути новий лад. А так… Ця дійсність насправді фашистська — під брехливими гаслами. Бо він, споконвічний володар цієї землі, гине, а господарює й висмоктує її — завойовник, колонізатор. Тарас стоїть жебраком — під їдальнею АРА, під дверима редакцій, а…

— … Я — син цієї землі, вона насичена потом і кров’ю моїх дідів та прадідів, — мов до себе кінчав він уголос думку, почату без слів. А не мав куди взяти маму і ми допустили, щоб вона вмерла…

— Ваша мама? — вражено перепитала дівчина. — Давно?

— Учора поховав.

Дівчина зашелестіла:

— То в вас таке горе, а я лізу до вас із своєю балаканиною? Простіть мене, простіть! Я до вас тому так, що ви такий суворий, такий твердий стояли.

«Твердий»… Від цих невмілих щирих слів співчуття Тарасові покотилися сльози. Він ще не плакав досі, а в цю хвилину зробилося йому так шкода себе, маминого змарнованого віку, свого… Всіх їх…

Сльози втрати, пекучого жалю, що вже не побачить більше матері, жалю до когось, зринули, так довго закипаючі в ньому. Він стояв, ридав і приказував:

— Як маю бути парією, то краще ворогом!

Не звертав уваги на дівчину, яка не тямила, що сталося.

— Не плачте, не треба плакати, я вам щось скажу, жебоніла вона. — Ви не сердьтеся, що я вас папугою назвала, то я не вас… а тих, що присипляють Україну і хотять її, окраденую, збудити. Я знаю, Україна переживає великі зрушення, я розумію, що, як і у всіх економічно розвинених країнах світу, в ній мусять бути й революційні злами, і перебудови, й нові відносини, але так брутально усе з коренем ламати?.. Та нічого, Україна все те перебуде…

Тарас майже не слухав, він сприймав усе через туман своєї туги.

А дівчина жебоніла:

— Нічого, й за Володимира ми те саме пережили, коли нам силою накинули щось нове, чуже. А от ми пережили, перемололи, нове увібрали, а суть наша лишилася незмінною.

Які були прегарні звичаї, такі й тепер. Володимирова віра мусила до них пристосовуватися, а Зелені свята, Коляда, Маковій, Купайло, обжинки, гаївки все одно…

— Моя матір, — крізь туман своєї туги казав Тарас, — моя мама донесла до мене святість вогню…

Дівчина раділа, що Тарас уже вертався до життя. Вона, не перестаючи, говорила, чи то від внутрішньої потреби, чи щоб відтягти Тарасові думки, його розрадити.

— Ми повсякденно відтворюємо релігію наших предків. Прадавня релігія вогню… А хіба весілля не такий самий релігійний об ряд»? А хто його в силі вивести? Я щоліта на селі…

Тарас слухав її, заспокоювався, він із стратосфери вертався в людську земну атмосферу з теплом, із дружнім співчуттям, із хвилюванням. З цією дівчиною споріднювали його пристрасть і запал думки. Дівчина навіть почала розпитувати його про мамину релігію вогню. Вона це мусить знати, бо…

Вона жадібно слухала й ширшали її зіниці. Вони любили одне, вони звучали.

! так безупинно впадали з одної теми в другу, охоплені радістю поділеної думки. Говорили про минуле, а вимальовувалися обриси майбутньої України. Сталін не знає ще сам, яку могутню зброю вклав він у руки селянина-колгоспника разом із індустріалізацією степу. Вона обернеться проти фашистів-загарбників усяких — відкритих і завуальованих під облудну систему. Гаразд, на руїнах старого зродиться нове, але таки українське. Хочемо бути всі вільними козаками, а панів-загарбників не хочемо!

І тоді люди дивуватимуться, чому колись людині стільки речей було потрібно, чому людина стала рабом речей і для цього поневолювала собі подібних… Як тепер, розкопуючи інші епохи, не знаємо призначення деяких речей, так і колись будуть..,

А може, навпаки, — дійде до того, що майбутні люди дивуватимуться, як це можна вважати за рівноправних інших людей, іншого стану. Адже ж дивно тепер було о вважати коня чи вола повноправними з нами створіннями, а колись же то були боги й побратими людські…

Несамовитий літ думок поривав їх обох, світанок застав їх у несказанно блаженному екстазі, бо ще не зустрічав він і не зустрічала вона, щоб так хвилювало їх одне й те ж…

 

 

VI

Сходило сонце.

Вони не помітили, як минула ніч. Їх єднало вже те переговорене, а ще більше — недоговорене.

До кінця розтала Тарасова замкненість у блаженстві поділеної думки. Після того як розповів він про материну смерть і свої провини перед нею, стало йому безмірно легше.

Світ став неозорний, несходимий від того, що така щира, велика душа розкрилася перед ним. Він був уже не самотній. Безсмертя України і мами — у цьому об’єднуючому їх усіх світовідчуванні, гамі думок, стремлінь, почуттів, гону до майбутнього. Тарас і ця дівчина — те, що й мама, цвіт цих полів і чорнозему.

Сходило сонце, вони говорили про Україну, про її невгадані шляхи розвою. Перед ними бігли неозори степів і лісів, перелісків, в дівчини сяяли щасливо очі.

— Цієї ночі повік не забуду!

Степ займався рожевими спалахами. Дівчина вже замовкла і мрійливими розширеними очима дивилася просто себе у вікно. Вона не помічала й Тараса, що стояв і так само безцільно блукав очима по тих рожевих спалахах сонця у степу, повитому сизими туманами. Вони не помічали, що вагон уже прокидався.

Перед ними пропливала мила Україна. Вони їхали по своєму степу. Тільки тут було вже життя, а скільки ще буде…

І …  тут Тарас стрепенувся. А він же мало не прогавив! Ось іще одна станція й він востаннє побачить мамин хутір, святу руїну, попрощається навік із тим періодом життя, що в нього була матір.

Поїзд мчав, Тарас шукав очима те єдине деревце, либонь, вишню.

Руїна була, але деревця не було. Зникло, не було його!

Стерся і цей останній слід колись квітучого, повного гомінко-повнокровного життя Осташенківського хутора.

— Чи ми не переїхали, Мальвіно? — запитав заспаний голос десь у другому купе.

Ніхто не обізвався.

— А яка станція мас бути?

— Дрижиполе!

— Ой, та нам же сходити, — зовсім інше скричав той самий жіночий голос у другому купе. — Мальвіно, ти спиш?

Обізвалася дівчина, що всю ніч говорила з Тарасом.

— Ні, не сплю! Збирайся!

— Мальвіною тебе зовуть? Яке гарне ім’я!

— Я його ненавиджу! Чому мене не назвали Ївгою або Маланкою?.. Ненавиджу ці штучні солоденькі міщанські імена… — буркнула дівчина, спускаючись додолу.

Вона дістала свою валізку й сіла на лаві, поруч Тараса.

Мала сходити. Десь із другого купе вилізла та подруга, що проспала всю ніч.

— Ми також скоро приїдемо до міста… — сказала Мальвіна. — Я до родичів заїду, а за тиждень… певно, зустрінемося.

Після такої ночі, після тих жарких розмов, коли вона віддала себе в його руки своєю одчайдушною відвертістю, незручним вважав Тарас запитати її, де й коли вони зустрінуться. Та й вона сказала «зустрінемося», а потім додала: «Може, якось випадково»… Вони не хотіли тепер, по дню, розкривати своїх імен — нащо? Вони й так знали, що така зустріч буває раз у житті. Вони з усієї сили вдарили по всіх струнах одне одному й зазвучали радісно.

У цю чарівну ніч вони були дужчі за прес дійсності, вони літали, скинувши пута й окови держави, що давила на кожну людину й на них. Тепер настав день і протверезив їх.

Поїзд притримав ходу. Мальвіна прощалася. Тарас допомагав дівчатам сходити, подавав легенькі студентські валізочки й махав рукою.

— Не забувайте ж цієї гарної ночі! Я не забуду ніколи! Вона була для мене великим святом! — подаючи з землі руку в вікно вагона, сказала вона. — Як захочете мене знайти, шукайте в університеті на історичному факультеті Мальвіну Дуб’ягу…

Поїзд у цей час шарпнув. Мальвіна Дуб’яга! О, Господи!

Дівчина ще щось крикнула. Але поїзд уже пішов швидше, вітер свиснув повз вуха.

Тарас крикнув:

— То ви — ота Мальвінка, ота маленька дівчинка з марієцької комуни? Дочка Якова Дуб’яги?

Але дівчина, мабуть, цих слів не почула.

І довго стояв Тарас, і вгадував, що сказала Мальвіна, а він не дочув. Може, вона його впізнала також?

А блакитно-імлистий степ вже був повний ніжним, з перламутровими вібраціями рожевим сяйвом грядущого ранку.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.