Наталя Королева. Сторінка з книги

Сторінка з книги[1]

 

Сталось це давно... Й недавно... Або – сказати певніше – ще не сталось, лише почалось давно й продовжується по десь. Немов якісь окремі розділи з довшого оповідання, чи образки з розріжнених чисел журналу, що ілюструють ріжні шматочки однієї й тієї ж повісти. Важко по них розповісти всю повість. А ще тяжче, що нема в ній початку.

То ж, шукаючи того початку, мушу кілька разів повертати далеко назад.

***

Зазнавши всіляких пригод революції, діставши нову й контузію в громадській вже війні, я з невилікуваним запаленням легенів у нетоплених вагонах знову добилася до Середньої Европи. Побувала в добре знаних мені раніш місцевостях, але тепер побачила їх цілком іншими. Не так — може — змінила їх військова руїна та загальний занепад, як змінився на них мій власний погляд, бо моє особисте життя пішло тепер новим шляхом: нині не була вже я знудженою глоб-тротеркою для европейських реставраторів та готелієрів; тепер я була емігранткою, тобто людиною, що мусить виробити собі існування в конку­ренції з тубільським населенням. Треба розповідати, що це не було легко?...

В другому році перебування на чужині мій чоловік почав довго прощатися в передпокою з лікарями, котрі мене оглянули й виходили з нашої хати. З попереднього досвіду я вже добре знала, що це має означати. І, коли чоловік вертався до покою з безжурним обличчям і так переконуюче запевнював мене в добрих лікарських прогнозах, я мала міцні підстави сама собі поставити певну і безпомилкову прогнозу. Одначе перебувши так довго під сталою небезпекою смерти, саме тепер у мене більш, як коли, не було бажання покидати цей світ. Війна та революція вибили мене з байдужої колії попереднього бездіяльного існування, нагода схотіла, щоб моє індивідуальне життя нараз стало мені вельми цінним, все старе, яким я так нудилась, зникло, мов тяжка змора, і я опиналась в цікавій течії життєвого моря, поміж новими ідеями та новими інтересами. Тому нині я не легковажила “добрими висновками” лікарських оглядин, посвідченнями Рентгена за заспокоюючими запевненнями мого чоловіка. І не тільки не здивувалась, а зраділа, коли в нашій скромній хатині з’явились курортні мапи, проспекти санаторій, путеводники та пляни. Що-правда ці друки навівали на мене сум попередніх згадок: я бо бачила раніш стільки курортів як комісіонер медикальної фірми, а от же — ніякий з них не справдив покладаних на нього сподіванок. Та ж я тоді не йняла ніякої віри ні їхньому сцілющому повітрю, ні їхнім лічивим водам, ні їхнім доцільним режімам. За те ж тепер я пристану на все без суперечок і вагань! Тільки бажала я одного, щоб курорт був якнайменш популярний, без голосної слави, бо я не хотіла бачити фешенебельної публики, між якою можна було б здибати давніх знайомих, котрі б нагадали мені минуле. Чоловік радо пристав на мої бажання і вони не тільки відповідали станові його каси, але ж він мав ще й свою спасенну думку, про котру я до­відалась аж далеко потім, коли вже для мене проминула небез­пека: він вирішив гоїти мене не тільки гірським повітрям та дієтами, але теж і ліком, про котрий раніш я ніколи й не чула — працею...

І от, одного весняного дня ми опинились в маленькому місточку на гірськім плято, де кожний найменший детайль був ли­ше гармонійною рисочкою в артистичному загальному малюнку природи. Повітря — прозоре й блакитне — таке чисте, що хоч не вмивайся тижнями, було напоєне лічивою силою. Прохідки в укритих запашним, віковічним бором скелях, в щілинах яких біло-рожевими килимками розкидано купи європейських диких орхідей, — викликали апетит, як у передісторичної лю­дини. Глухий відгомін великомійської цивілізації потопав цілковито в творчому селянському характері місцевого люду. Крім невеликого, неотесаного каменя, що з ініціятиви старого поліс­мена бовванів серед мальовничої площі й мав представляти собою пам’ятник поляглим в недавніх боях, ніщо не нагадувало про минулу війну. Примітивний готельчик для купки курсантів та маленька, чиста, мов іграшка, вілля, устаткована наївними мебля­ми старо-народнього стилю, — були напів-порожні. Ні орхестр, ні нудних розваг, ні претенсійних туалєт не було в цій джерельній Долині. Невибагливі гості, зі всього задоволені, як і ми, – зі смерком йшли в ліжко, а вже вдосвіта були на ногах. Взагалі: не було це подібне до ніякого курорт кую на яких колись доводилось мені мучитись.

Та й у курортній віллі ми пробули дуже недовго. Швидко трапилась щаслива нагода винайняти окрему старовинну хатинку посеред величезного саду, що звисав над журливий потік, котрий бурмотів глибоко піл нашою оселею в мальовничих кручах. Пів-садиби охоплював той потік, з другого ж боку, на пригорку елегійно гомоніли старезні туї цвинтаря. Й лише з одного кутка часами доносилось лагідне, дитяче мекання кумедних ціпеняток та бадьорий, незмінно оптимістичний покрик голосистого півня. Ці істоти належали нашим єдиним сусідам: бабусі й дідусеві, немов би вийнятим з дитячої казки.

Незабаром і на нашім обійсті появились звірята. Був це приблудний веселий котик з хвостиком, мов ялинка, незмінно поставленим вгору; кирпатий пес, що рідко гавкав, але невтомно хропів на всю оселю; згідні на все кремові качечки й білі, як літаючі хризантеми, кучеряві голуби. Спочатку я опікувалась лише котиком. Потім непомітно під мій догляд перейшли буркотливі голуби, далі – Катечки й пес, ще далі – квітки, потім – частинно город, потім – порядок в хаті, нарешті – кухня з незнаними раніш її секретами. А поза всім іншим в часи дозвілля почав принаджувати мене й мій писальний столик, власноручно зроблений чоловіком… “так, на всякий випадок”…

Втікав день по дню, місяць за місяцем.

Й не счулися ми, як минуло два повних роки. Вже давно про мої температури та кольки в боці не було й згадки. Але ж, що більше наливалося крови в мої жили, то менше лишалося змісту в наших кешенях. Еміграційне життя не мало виглядів швидкого закінчення. З колишнім світом не було жадного зв’язку. Знайомі та приятелі розгубились десь за потоком та цвинтарем, а в наш тихій „хутір під чужими зорями” почали заглядати сіренькі злидні. Чоловік все довше сидів за писанням листів, витяг пожовклі мапи держави, в якій ми закотвили, й – зрештою — мусів із сумом в серці відмовитись від радощів Робінзонівського існування, щоб шукати заробітку десь у велико­му місті. Я лишилась на господарстві сама.

В хвилини туги чи тривоги я брала улюблену книгу Святого Отця, шукаючи в ній утіхи та науки, як зносити прикрости життя. І якось впало мені на думку, що може й комусь іншому, хто перебуває в подібному стані, могла б та книга мудра стати розрадою. Але ж в нашій мові майже нема таких книжок: отже, слід би її перекласти. І я сіла за працю.

Праця показалась важкою й складною. За останні бурхливі роки я рідко мала нагоду здибуватись з латиною, старий томик був закапаний воском зі свічки якогось побожного читача, що переді мною шукав в ньому втіхи, на філософічну витончену мову мистця-автора нелегко було знайти відповідні українські слова й звороти, особливо ж мені, котра не присвячувала раніш цьому своєї уваги. Але я не капітулювала. Ніч-що-ніч сиділа я за писанням і, коли була вже зроблена більша половина праці, я з великою прикрістю зауважила, що в книжці, колись купленій як рідкість у антикваря, бракує однієї сторінки[2].

Що ж робити?... жаль кинути, коли вже стільки зроблено. Але ж знайти, бодай і у великому місті в теперішній добі побожну латинську книжку з XV-го століття, – річ нелегка. До того ж я не мала найменшої можливості в ближчому часі покинути хоча і на один день своє господарство, котре потребувало мого “хазяйського ока”, що “скотинку тучить” кожної хвилини.

З сумними думками, що навряд чи колись потім доведеться мені вернутись знову до цієї розпочатої праці, яку безперечно відсунуть у безвість буденні турботи, – я стояла біля вікна, в якому неначе в рямцях, відтулювався далекий краєвид з білими шляхами, оздобленими золотою крайкою почервонілих на осінь дерев, на жовті хмари, підрум’янені зі споду западаючим сонцем, на потік, повно налитий темною, як добре мокко, прудкою володою. Під вікном сокорила задоволена з ситого хробака курка, їй потихеньку потакували качечки, підводячи на мене свої очі-намистинки, а здалеку мягко котився басовий храп нашого ветхого бульдога. В хатинці була повна тиша, бо я стояла нерухомо, а котик мирно спав на канапці.

Зненацька я вчула, як на моє плече обережно лягла чиясь рука. Я обернулась — і закамяніла: переді мною стояв мій покійний дядько Евген.

Що таке?... Звідки і як?... Дядько ж помер саме перед моїм виїздом за кордон!

Безмежно здивована я мов пірнула в солодке почуття великої радости. Нікого з цілої своєї рідні я не любила так щиро, як небіжчика. Він був пан-отцем, жив самітно, занурений в свої книги, любив мене й в тяжкі хвилини, яких не бракувало мені в тодішньому житті, раз-у-раз і незмінно бував мені моральною міцною підтримкою. Тобто, це була справді чи не найближча мені людина, духовий зв’язок з якою в мене ніколи не перери­вався. Навіть от і тепер, навіть і його смерть все ж таки не роз­лучила нас остаточно!

Я повернулася від вікна до любого гостя, а він трохи при­сунувся до писального столу. Поклав руку на купу списаних мною листочків і з лагідним докором похитав своєю сивою голо­вою. Здавалося, ніби він говорить: — „Недобре міркуєш. Не ки­дай початої праці!” Неначе й справді він так сказав, хоч і зда­лось мені, що губи його не поворухнулись і взагалі не промовив він ніякого слова. Я поки я видобула з себе мову, в хатині вже не було нікого: привид зник, немов утопився в стіні, але ще на один мент я бачила його білу руку, котрою він ніби вказував на друге вікно покою.

Мені нагло стало дуже легко на душі. Я підійшла до вікна, куди показав дядько пальцем, – й мій погляд впав на червоні бані францішканського кляштору, які горіли під сонцем.

Та ж, справді!... Маю ось, при руці кляштор, де повинна ж бути бібліотека, а в ній напевно є ця книга!

Думка була така гостра, що я вже накинула хустку – негайно йти туди, та згадала, що по заході сонця ченці не приймуть світських людей, – і я відсунула свою візиту францішканцям на завтрашній день.



[1] Фрагмент з більшої повісти “Золоте Серце”, з якої деякі інші частини були друковані в “Ж. Д.” і “Л. Н. В.” та яку перекладається тепер на чесь­ку нову.

[2] Книжка, про яку говорить авторка, це „Наслідування Христа” Томи Кемпійсьного, яка появилася в її перекладі на укр. мову в видавництві 00 Василіян в Жовкві 1923 р.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.