Наталя Кобринська. Судильниці

СУДИЛЬНИЦІ

За народними казками й оповіданнями

 

Посвята Михайлові Драгоманову

на честь його 30-літньої

письменської праці

 

Вечоріло. Сонце вже прощалося послідніми променями й поволі западало, лишаючи за собою широку смугу червоної хмари, котра щораз більше блідла й темніла. На широкім почорнілім овиді стали продиратись, гейби з-за густої заслони, блідонькі звізди, що, чим густійша темрява покривала землю, тим яснійшим споглядали на неї оком.

Серед змагаючоїся темряви майже зовсім щезала бляшана баня дерев’яної церкви, що ще недавно сіяла від блиску заходячого сонця, темніли білі стіни сільських низьких хат та й десь пропадали густі садки невеликого підгірського сільця. Живий гамір людей, худобини й домашнього дробу затихав, вулиці пустіли, сільце враз із сонцем засипало та лиш десь-не-десь коло якої хати рушалось ще денним житям.

Два подорожні йшли поволі дорогою, оглядаючись на всі боки, чи би не вдалось їм де в селі переночувати.

— Може, до цієї хати завернім,— сказав один до другого, показуючи на велику хату й хороше обійстя порядного газдівства.

 — Най буде,— відповів другий,— коби лиш кого поспитати, чи приймуть?

Увійшли на загороду, з хати вийшов ще молодий годний газда.

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава!

— Не могли би-сьте, газдо, нас переночувати? — про-сяться подорожні.

— Та я не бороню,— каже газда,— коби-м лиш мав де вас примістити, бо у мене жінка, бачите, на тих днях, — кожда година рахована.

— Та ми де-небудь, хоч би й на обійстю; тепер літо — не замерзнемо.

Господар завів їх під оборіг та й розповів, що се йому бог уже був дав троє дітей, та ні одно не перебуло четвертого року.

— Може, вас бог хоч тим потішить,— кажуть подорожні.

Газда подякував і пішов до хати, лишаючи подорожніх під оборогом.

Голубе серебристо-мрачне світло облило ціле село, облило хатину й оборіг, де спали подорожні. Бляхова баня церковці засіяла новим блиском, а невелика смуга потока гралася з чарівним світлом місяця, захоплювала один бік города й бігла десь далеко у поле.

Запах зеленої трави розлягався довкола, синявий блиск дрижав від своєї сили й гейби кивав високим журавлем, що дивився в глибоку, недалеко від хати обцимбровану криницю. З хати розносився крик молодого жіночого голосу.

На місяць набігла легка хмарка, котра як би від него відривалась, і подорожні узріли дві срібносиві птахи, що без шуму махали широкими крилами й сіли над вікном хати.

— А що? — питає одна птаха другої, а голос її звучав як би хто десь далеко у полі грав у сопівку.

— Ще не вродилось,— каже друга таким самим голосом.

— А що би було, якби вродилось в сю годину?

— Хто-будь вродився б у ту годину,— каже перша,— то жив би дуже довго та мав незміренне багатство.

Птахи як прилетіли, так і без шуму відлетіли.

За якийсь час знов щось замаячіло в повітрі, ніби легка тінь, і птахи знов сіли на вікно.

— А що? — питає одна.

— Ще нічого.

— А що б було, якби в сю годину вродилось?

— Як хлопець, то був би великий злодій, а як дівчина, то великого наробила б своїй матері стиду,— сказала перша, і знов обі птахи збили крилами.

Коли третій раз прилетіли, дитина вже вродилась.

— Що то за година? — питає одна другої.

— Така година, що буде лиш три роки довше жити від попередніх дітей та й найде смерть в тій о, тут на подвір’ї, керниці.

Подорожні то чули. Встають вони рано та й розповідають газді, що так і так, що прилітали якісь птахи вночі та й казали, що й тота їх дитина буде жити лише три роки довше від тамтих і в тій о, тут на подвір’ї, керниці найде собі смерть.

Газду якби хто ножем підрізав.

Росте дитина один рік, другий, але він ніякої втіхи не має. Керницю засипав камінями, забив дошками, а дитину пильнують обоє, як ока в голові.

Коли дитині було вже сім літ, вони раз озирнулись, а дитини десь нема; біжать до керниці, а дитина лежить на керниці, вони до дитини, а дитина нежива.

Як казали птахи, що та керниця буде смертю їх дитині, так і сталося: в таку вже вродилась годину.

 

* * *

Пускали урльопників додому. Іде собі один урльопник до свого села, а то вам така спека, що хорони господи! Сонце гейби сказилось, не було кутика, не було одної щілини, де би воно не забігло своїм пекучим промінєм. Пекло вгорі у голову, з долини пекло розпаленим камінєм, а за кождим кроком здибався порох, засиплював очі, ліз до рота й летів до ніздрів.

Жовнір спльовував, обтирав піт з чола і кляв, що влізлося.

Вечером дістався до села, зайшов до одної хати та й впросився на ніч.

Купив у газдині квасного молока, з’їв, протягнувся на лавиці та й заснув.

Спить він собі, аж чує через стіну: в другій хаті зойки, крик, біганина, а то, вибачайте, жінка розходилась родити дитину.

— Отом си[1]   знайшов нічліг — хай чорт пірве! — закляв жовнір та й обернувся на другий бік.

З вікна било проникаючим блиском. Він отворив очі, місяць світить так, як уднину, а якісь дві сиві птахи літають попід вікна.

— А що? — питає одна як би легким шумом листя на деревині.— Ще не вродилось?

— Ні ще! — відповіла друга.

— А що се за година була?

— То була така година, що як хто в ту годину родиться, то не має щастя на землі.

Птахи відлетіли, але зараз вернули назад.

— Пст! Пст! — сказала знов одна.— Уже родиться.

— А що там?

— Дівчина.

— А що її тепер чекає?

— Її доля — то той жовнір, що спить під вікном.

У тій хвилині дався чути плач щойно вродженої дитини.

Жовнір хотів заснути, але вже не міг, сів на лавицю і протер очі.

З птахів ані сліду не було, лиш у вікно світив місяць, возився блідою тіню по землі й ніби насміхався з жовніра, що вже стілько світа звидів, а його доля ледве що видобулась на сей світ.

Злість розібрала його: що той крикливий «бенькарт» мав бути його жінкою!

— Чого смієшся? — буркнув на місяць, що цікаво йому приглядався.— Віриш птахам? О, не діждете ви того!

Коли все вже утихомирилось і всі заснули, жовнір встав, потиху увійшов, де була поліжниця, ухопив дитину і виніс надвір.

Господарство було статне, ціле обійстя обгороджене високим міцним плотом. Жовнір не нагадувався довго, встромив дитину на кіл та й пішов.

Час за часом іде, гей вода пливе, а людям приходиться усяке переживати. Та інакше й не може бути, уже сам бог так дає: то погоду, то громи, то тепло, то зимно.

На небі показалась велика червона звізда з довгим, як мітла, хвостом. Людям лячно стало. «Се не на добре», говорили вони між собою. Та ще стане яке-таке псисько, піднесе голову та й виє, як би його хто наймив, а людям від того псячого співу ще страшнійше ставало. Прийшлося — чують, що королі посварилися та й виповіли війну.

Зачалася бранка, стали стягати не лиш молодих, але і старих вояків. Довго вони своїм військом боронились, довго перемагав один другого, нарешті помирились. Вояків їм уже непотрібно було та й знов їх порозпускали додому. Не всі могли вернути, багато їх в війні полягло, багато лишилося покалічених, а були й такі, що бог їх від усього злого оборонив та ще з грішми вертали до своїх.

Від того часу, як жовнір ночував у газди, де вродилась була мала дівчинка, минуло вже з яких шіснайцять літ.

Раз сидить собі той газда у коршмі, аж то приходить якийсь підбулий вояк. Зложилась компанія, вояк розповідав про війну, про вояцьку славу та й бідуванє.

Газді вподобався жовнір, жаль було розходитись та й став його намовляти, щоб до нього зайшов.

— Мені все одно,— каже жовнір,— тілько вже часу минулося, то най ще й так минається.

Приходить до хати, а напроти них виходить газдиня та й така вам ладна дівчина, що жовнір аж облизався. Сусіди посходились, а жовнір і горілку п’є, і до дівчини залицяється. Дівчина стидається, закривається рукавом, сусіди приповідають, пляшка по пляшці — та так до півночі завелось. Господар просить жовніра на ніч. Жовнір переночував, перебув ще одну днину, другу, та бо і третя днина минає, а жовнір і думки не має відходити. З бесіди газда довідався, що жовнір має великі гроші, дівчина йому вподобалась, слово по слову, вони зговорились, та й стали ладитись на весілє.

Раз по весілі сидять вони всі при вечері, говорять то одне, то друге, газда став розповідати, як се тоді, коли його дочка вродилась, ночував якийсь жовнір, та такі збитки зробив, що встромив дитину на кіл. Щастя, що дитина на пелінку якось зачепилась та й на колу повисла. Жовнір, як то вчув, так остовпів.

— Таж то я був, люди добрі! — каже він.— Я сам, як мене видите.

Та й став розповідати, як тоді він спав, як прилетіли птахи, що говорили, і як він був на них розсердився.

Та все-таки своєї долі не минув: так вже мало бути й так сталося. В яку вже хто годину вродиться, така його доля.

 

* * *

Зима. Сидить собі старенька бабуся у маленькій на край села хатині, сидить собі, але зима потискує, а то нічим в печі затопити, ні теплої страви хлипнути. Нема що робити, треба між люди йти. Обвилась в що мала, взяла костур в руки та й попленталась селом. Мала вона вже таких, що не забували на стару бабусю, та все-таки найліпше любила ходити до дочки своєї сестри, багатої бездітної молодиці. Ся її голіруч не пустила: дасть то одне, то друге, та й заєдно просить, щоб бабуся молилась, щоб їй бог дав хоч одну дитину.

Нарешті бог її помилував і зайшла в тяжу[2], тож і бабусі не одне ліпше дісталось, як уперед.

Якраз тоді, коли бабуся із своїм костуром в руках до неї дотюпала, розпочались роди — мука вам така, що хорони господи! На такий час і бабуня придалась та й і на ніч залишилась. Уже було пізненько, але бабуся не спить,  сидить у кутику та й молиться, щоб бог поміг щасливо душу розв’язати.

Надворі так видно, як уднину. Місяць повільним кроком походжував поміж звізди, що всміхались до нього, ніби дівчата до молодого хлопця, поморгуючи ясними очима, а сніг блищав тисячами іскор, ніби сріблом шита мережка в пречудові звіздки та колісця.

Щось тихо зашуміло, гейби сніг зсунувся з даху. Бабуся глянула, а ту дві великі білі птахи з срібними по крилах краями.

— А що? Вже вродилось? —запитала одна, як би вітер подув.

— Якраз в тоту хвилину.

— Смутна година: не мали дотепер дітей, а й ліпше, аби зовсім не мали, бо та дитина — то їх смерть.

Заки бабуся вийшла з зачудованя, птахів вже не було.

Бабусі серце краялося, коли дивилась на втіху батька й матері, та довго важилась, чи сказати їм те, що чула, чи ні?

Коли сказала, то радість їх потухла та ніколи уже не вернула.

Росте хлопчина, такий вам красний та й слухняний, ніколи з нього ніяка пустота не виходить, ні злого слова не чути, а родителям ніякої радості нема. Зачали його посилати до школи; він ходить, учиться над усі діти та все дивується, чому то його батько й мати не такі, як у других дітей: ніколи чогось не засміються, не втішаться.

Коли вже був великий, то став на родителів налягати, що тому має бути за причина, що він аби що робив, аби як добре справувався, не може їх розвеселити? Тато не хотів сказати, але мати не могла опертись одинакові та й сказала: що так і так, така й така річ, що він в таку годину вродився, що має бути причиною смерті батька й матері, бо так говорили птахи під вікном, коли він родився, та що одна старенька бабуся, котра уже давно не живе, чула те все на власні вуха.

Учувши те, син також дуже засмутився та й гірко заплакав. Довго він ходив ще сумнійший від своїх родителів, а врешті каже:

— Знаєте що? Коли то вже має так бути, що я маю бути причиною вашої смерті, то ліпше розійдімся: дайте мені, що маєте дати, а я собі піду світ за очі.

Рада в раду і врешті пристали на його волю: спродали що могли, дали синові гроші, а собі лишили лиш стілько, щоб було чим доклепати житя. Попрощались, та й він собі пішов.

Молодий, хороший та до того ще грошений, скоро дав собі раду в світі. За якийсь час оженився, чим іще більше свій маєток прибільшив, та добре розгаздувався. Живе він, як пан, має, що душа забажає, має добру вірну жінку та лиш одно його болить, що ніколи не узрить ні тата, ні мами, а до того жінка все його розпитує: що він за оден, звідки, чи він сирота, чи має родителів та й де вони? Як зачала його нуждати, тягнути слово по слову, так за якийсь час дізналася те все, що хотіла.

Він був стрілець та й ходив в ліс на полюваня. Коли раз його довший час не було дома, жінка написала ніби від нього лист до його родичів, розповіла, де він є, що робить, як йому ведеться, та й запросила, щоби до нього приїхали.

Родителі, звичайно, як родителі, втішились так, що аж забули про своє нещастя, та й вибрались до сина в гостину.

Приїжджають — його нема, лиш сама невістка. Невістка до ніг їм припадає, по рукам цілує, гостить чим може, та й раз по раз виглядає, чи не йде чоловік додому, та й тішиться, що се йому таку велику втіху зробить. Прийшлося увечір, його ще нема, вона постелила обоїм родителям на постелі, де спала з чоловіком, а сама положилася у другій ізбі.

Уночі — стук! стук!

Іде чоловік, але жінка міцно заснула, нічого не чує, лиш заспана наймичка встала отворити двері. Він, нічого не питаючись, іде до хати, місяць світить у вікно,— глип! — а коло його жінки спить якийсь хлоп. Кров застигла в його жилах, люта гадюка обвилась коло самого серця, зуби зціпенились, він дрожачою рукою ухопив за стрільбу й цілив — уперед в мужчину, а потому в лежачу побіч нього жінку. На той гук вибігла жінка й заломила руки.

— Що ти наробив? — заголосила вона на ввесь голос.— Таж то твій батько та твоя мати.

Стрілець повалився на стілець, як би неживий. В таку годину родився, що мав бути причиною смерті батька й матері, і так сталося.

 


[1] Отом си — ото я собі

[2] Зайти в тяжу — завагітніти

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.