Наталена Королева. Спогади: типи старого Києва

НАШ НЕ НАШ

(Пам'яті Іллі Репина)

 

Коли я уперше побачила „Іллю Юхимовича”, то мене, як і всіх моїх колеґ-академістів, наповнили „посвятні гордощі”, що „віднині я — учениця „самого” Репина!..

Бо ж Репин був для учнів петербурзької Мистецької акаде­мії – „ідол” і „пророк у малярстві”.

Нема пророка понад Магомета. Нема малярства поза Репиним.

Тому існував „репинський мазок” пензлем, „репинське пись­мо” — тобто спосіб малювання, навіть „репинське полотно”. І ко­ли инший академічний професор хтів якогось учня „шпигнути під ребро”, то навмисне говорив дуже ущіпливо:

– Ви б брали, принаймні, „піврепинське полотно”. З „репинським” навряд чи дасте собі ради.

Ще тяжче було почути похвалу своїй праці від самого Репина. В найліпшому випадку можна було дочекатися такої фрази:

– Гм... „Многа харошава”... а все ж таки переробіть ще раз... Спочатку...

Бо ж Іллі Юхимовичу не можна було догодити. Перше, що він як і Габрієль д’Аннунціо, сам одверто вважав себе за ґенія; а друге, що його настрій змінявся так же раптовно, як настрій гістеричної жінки. Зіритувати його могла кожна окрема волосинка в пеналі й кожен тремтячий промінчик півмертвого петербурзького сонця. А тоді по класі літали не тільки „крилаті”, „размосковські” слова, але ж часом і наші учнівські палети. У всякім разі далеко більше крику й галасу, як можна було сподіватися від такого маленького на зріст дідка...

Але найгірше перепадало студенткам. Не одна чула від нього „щиру раду”: „Не псувати здоров'я в тяжкому повітрі майстерні, а швидче виходити заміж”.

– Але ж я хочу працювать, Ілля Юхимовичу! — сперечалась якась кандидатка на малярку.

– Гм... То працюйте, — відказував він. — „Тєрпєніє і труд всьо пєрєтрут”, — каже приказка, навіть і талант, коли він у ко­го, — додавав від себе.

І був у нас на Репина тільки один батіжок: назвати його не „Ілля Юхимович”, а „пане професоре”. На це була незмінна ре­пліка:

– Професором може бути всякий, навіть X (називав прізвище другого нашого професора, якого ненавидів), але Ілля Юхимович — „едінствєнний”!..

А отже, цей „олімпієць”, що не помічав індивідів у сірій масі своїх учнів, не кажучи вже про учениць, одного разу узяв мене під свою оборону.

Одним із патентованих способів петербурзької Академії вбива­ти в учнях бажання до праці були так звані „композиції на зага­дані теми”. „Агар у пустині”, „Поява Христа Маґдалені”, „Смерть доньки Ігаїра”... То сількись, що ніхто з учнів жодної пустині не бачив, що не міг уявити собі природи, оточення, не мав жодної можливости найняти собі моделі. На все був готовий трафарет і кра­діж фрагментів у „славних майстрів”. Хто ж хотів можливо чесне вийти з ситуації, той наймав за Агар „модельку Варю”, що, хоча була біла, м'яка й безфоремна, як пшенична галушка, але ж позу­вала на борг і сміялася навіть в неопаленій майстерні, де замерзав одягнений маляр...

Отже одного разу нам загадано для вистави „Благовіщення”. Всі ми знали, що саме для цього потрібно: пальми, домок у Назареті з портиком у коринтському стилі, біла туніка, синя або роже­ва стола, рука св. Діви — на серці, лілеї у янгола і т. д. Я накреслила один-другий шкіц, і раптом взяла мене така досада, що я зро­била образ без моделі, з пам'яти, так, як хтіла душа. На тлі се­лянського плоту, звичайнісінького, нашого, на якого кілках наст­ромлено перевернені глечики, кілька струнких мальв та побожно схилені голови велетенських соняшників. На передньому плані — Мадонна у вишиваній сорочці, в плахті, з намистом на шиї, підпер­шись рукою, дивиться в небо, де лине голуб-вістун. Образ був скромний, без жодної крикливости, але ж галасу викликав стільки, що мене вирішили вигнати з Академії за „блюзнірство” та „блазенські ідеї”, причому навіть у „Своді законів” знайшлася відповідна „стаття”. Коротко кажучи, мої справи стояли дуже кепсько.

І от цілком несподівано, раптом проти всіх поставився з неаби­яким завзяттям по моєму боці Ілля Юхимович. Сперечався, вою­вав, згадував, як аргумент різних славних майстрів, що малювали Мадонну в оточенні і свого часу, в одежі своєї національности, не вбачаючи в цьому жодного блюзнірства. Вкінці хоч мого образу на виставу й не пустили з огляду на таке заступництво, инші при­крості мене обминули.

А я так і не могла тоді вгадати, яка була причина маестрового завзяття. Пояснювала собі, як і инші, результатом тогочасного його настрою. І тільки вже через багато років, аж на еміграції зрозуміла його незвичайний запал, коли покійний Є. Чикаленко розповідав мені докладно свої стосунки з Репиним, про що в коротких словах він згадує і в своїх спогадах.

Отже, хоч і не пощастило Чикаленкові навернути великого маляра на український шлях, що був такий вузенький, порівнюючи з просторами („Какой простор!”) московськими, але ж часом рідна стихія, може, й проти волі примушувала й Репина хоч деколи повертати „додому”, до рідного струмочка... Прекрасні Репинські образи. Чудова — „Бояриня Морозова”, могутній — „Іван Грозний”. Барви, експресія, мистецька „правда” — поза критикою. Але ж, чи не найбільше своєї „душі” вклав великий маляр у жартовливе по­лотно — „Запорожці пишуть листа Магометові ІV-му”. Бо ж саме тут дав він таку гаму психологічних переживань, показав стільки питомого українського гумору, виявив таке розуміння близьких йо­му походженням типів, ще в його творі виявилась уся його власна вдача — і з широким „Репинським мазком”, і з „ризикованим”, може, але справді запорізьким дотепом, і з лицарською відвагою у боротьбі за свою справу.

Прекрасні Репинські портрети. Майже всі, без виїмку. Але хто бачив образ-портрет Василя Тарновського (старшого), що в геть­манському вбранні, спершись на гармату, ніби бачить перед собою всю минулу славу України, — той не забуде цього портрету-символу. А той факт, що Ілля Репин пов'язав своє славне наймен­ня з іменем нашого ґенія, давши, хоча й не з своєї ініціятиви, а на замовлення Київської „Старої Громади” чудовий портрет Кобзаря, навіки зливає його з рідною стихією.

І. Репин не визнавав себе за українця, чи — певніше — не при­знавався до українців офіціяльно. Однак він і не вирікався свого народу. І нам, учням своїм, не раз казав він, що є „козак”, що по­ходить „з роду козацького”, десь із Чернігівщини. Захоплювався згадками про „рідний степ”, за яким часто тужив. Приятелював із проф. Д. Яворницькнм, Д. Мордовцем, В. Тарновським та иншими тогочасними явними й потайними „мазепинцями”...

То ж на його ще свіжу могилу годиться нам кинути квіточку хрещатого барвінку з українських рук.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.