Наталена Королева Спогади про О.Олеся

 

Силует

(З записної книжки)

Мало я знала О.Олеся. Бачила його лише кілька разів. І сьогодні встає в моїй пам’яті образ, напівстертий часом – але не забуттям! – силует.

В якому це було році? Не згадаю… Здається, 1923…

… Якось ми обідали з дружиною в ресторації в Празі. Бо ми вже давно в ній не мешкали, й тепер вже не я, а дружина «вчив» мене літературній праці й українській мові. Раптом підійшов до нас огрядний, не дуже молодий пан із світлою борідкою й зі словами:

— От не сподівався зустрітися з вами, товаришу! – почав обійматися та цілуватися «козацьким звичаєм» з дружиною.

Був це Олесь.

Коли дружина представив його мені, сказавши:

— Славний наш поет, Олесь!

Олесь засміявся й замахав руками:

— От такої! Поет! Та ще славний! Звичайний рифмоплет, по хто з українців не пише віршів? Просто: «не рак, не риба, Олесь Кандиба!».

Розмова була весела, пересипана сміхом, жартами, експромтами […]

Така була моя перша зустріч з Олесем – здоровим, дужим, повним життя і енергії. А головне того «смаку до життя», яке є головною пружиною життя.

Жарти, дотепи сипалися з його уст, як іскри з багаття, що горить повним вогнем.

Але ми рідко приїздили до Праги. Тож рідко здибувалися з Олесем. І щоразу, як я його бачила, здавалося мені, що дивлюся на згасаючий день, що все темніє, все смутніє… Про «іскри» веселощів не було вже й згадки… Олесь більш мовчав, часами зітхав…

Я згадала, що з ним повторюється звичайне явище, яке я спостерігала в українських емігрантів…

Перший час такий емігрант радіє, тішиться, як дитина з нової забавки. Все його тішить, все його цікавить, бо все – цілком нове, відмінне від того, до чого він був звик…

Крім цього, кожний український емігрант чомусь переконаний, що все це «нове» - тільки тимчасове. Що «швидко» він знов «поверне додому», до того життя, до якого він звик… і яке там не змінилось. Чому? Як це станеться? Цього він собі не уявляє. Не має на це ані жодних підстав, ані планів. Але вірить – певно вірить! – що це станеться, не може не статися…

Таж час минає … й нічого не міняється! Чудесна сила не переносить його на ту – вимріяну! – Україну. Навколо – чужі люди, чужа мова, чужі звичаї й… цілком інша праця, ніж та, що він робив дома… Часами тяжка і… неприємна. Емігрант починає сумувати, стає байдужим до всього! І впадає до апатії…

Або заривається до свого малесенького «комашинника», до свого «куточка». Чи то Подєбрадська Академія, чи університет, чи інша інституція, у якій він працює чи працював.

Живе тільки цим «своїм», малесеньким «світом», його дрібними подіями, плітками, згадками…

І немає більшої, пекучішої образи для такої людини, як коли хто скаже йому, що поза межами цього його «світу» є ще якесь життя… та ще й більше життя, цікавіше!..

Не знаю, чи мав Олесь такий свій «світок».

Казали, що мав він ідеально добру жінку, яка піклувалася ним, як мати дитиною… Чи вистачить цього, аби наповнити життя чоловіка, та ще поета?.. Не думаю так. Гадаю, що родинне життя є хвильками відпочинку, милого, може, навіть і необхідного… Але щоб було «метою» цілого життя? Та ще життя чоловіка, мужа? Коли не кожній жінці це може видаватися «повним життям». Хоча жінки – довгим «тренінгом», приправою протягом століть! – були «приучені» до того, що їхня доля тісно замкнена у межах хатнього господарства, у турботах про родину…

Отож, щоразу, як я знов бачила Олеся, видавався він мені сумнішим, товстішим, байдужішим до всього. Обличчя було опухле – як у втопленого, голос хрипкий […]

Останній раз, як я бачила Олеся, голос його переходив у хрипке шепотіння. Постава втратила всяку «лінію».

— Помру, товаришу! – хрипів він до чоловіка. Не знаю чому, але він ніколи інакше не називав мого дружину, як «товаришем» (Може, тому, що і мій дружина був ветеринар, як Олесь?) Інші українці так до нього не озивалися. Дружина пробував відтягти його від цієї теми, але Олесь її вперто тримався.

Най мені вибачать за порівняння, але Олесь мені нагадував за ту добу свого життя такого бика, що звуть їх в Іспанії «abanto».

Це – досить рідке явище – такі тварини, що не кидаються до одчайдушного скаженого бою з еспадою. Але чекають зрезиґновано, спустивши голову, на перший, смертельний удар…

Таким мені здавався й Олесь.

Він відчував, що неминуча хвиля – близько. І нічого не можна на це порадити. І чекав. Зрезиґновано і покірливо.

Але після його смерті я випадково довідалася: Олесь вирішив, що помре, бо мав «видину» - галюцинацію […] А потім ця «видина» ще повторилася йому у сні.

Здалося йому, що іде він, самітній, вночі вулицями Праги.

Раптом з пітьми виступає висока, струнка постава жінки, одягненої у чорне. Вона подає Олесеві китицю червоних троянд, здіймає зі своєї голови лавровий вінок й кладе його Олесеві на голову. Потім зачинає рости, витягуватись вгору, перетворюється у чорний димовий стовп… А Олесь чує, що летить у чорну безодню…

Так, аж до самої останньої хвилі лишився вірним собі справжній поет! Бо ж і остання його хвороблива галюцинація прибрала поетичний образ – символічний, ніби образ Музи, що прийшла увінчати й увільнити поета».

 

(Ці спогади були надруковані у книжці Олександр Олесь, «Твори», Київ, 1971, Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». В примітці до них сказано: «Свої спогади Н.Королева надіслала листом до Києва на прохання доктора філологічних наук Бабишкіна О.К. Подаємо скорочено»)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.