Наталена Королева Предок (уривок)
Уривок з повісті "Предок"
Повний текст повісті міститься тут.
Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.
Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.
Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.
Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.
А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні[1] з бджолами.
Долі чекали на мед дівчата з білими липовими відерцями-бутинками[2].
Мов давні, литовські жрекині-вайделятки[3] були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.
Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.
Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі[4], вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено -стрункі горобини «добрим намистом»[5].
Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — «кров’ю поляглих за правду»[6]
Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.
Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.
І знову зеленіє з весною…
А старі покоління напомітно зміняють нові…
І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…
Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.
Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині «мітла татарська» хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.
Давно вже не було й «кари небесної» — «чорної смерти»[7], що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий «поміром» та «повітрям»[8] до хащів, немов звіря лісового заганяючи.
Тихо в Борках.
Відколи «загинув у бою з волохами дідич Адам», а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою[9] в руках «пані дядини».
— «Пані Теофіля — невіста розшафна[10], жона запопадлива» — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.
Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в «науку добру» — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про «страх Божий», як писав про неї Василеві єпископ віленський[11].
Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.
«Вибирання меду» відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.
По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!
Копали «лікувальне коріння».
А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:
— «Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!»
При «пані дядині» — три невідлучні тіні: маленька внучка Тея[12], сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка «служебні духи» старої пані й товаришки Теїних забав.
У біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестами[13] Раїна й Фаїна[14], заквітчані «вовчим хмелем» носять за панею кошики з вінками.
Цілу ніч плели їх «покойові дівчата», мішаючи «семеро квіття до дев’ятьох зел». Бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього «лісового звичаю».
Раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку дуплястого осокора «щоб не злякалась душа дерева». І заспокоює її ласкавими словами:
— Не тікай, душе зелена! Не лякайся вогню доброго, святого, свяченою свічкою розпаленого. Дай нам мед на потребу, віск — на офіру. Мед при нас. Дим — від нас, на ліси, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було, так най буде! Міцне слово моє. Амінь[15].
— Гей-гей!.. Бу-вай-та![16] — раз-по-раз долітає з лісу.
Але пісень збирачки грибів не співають, бо:
— «За піснею не вчуєш небезпеки».
— Гоп-гоп! Чу-ва-є-мо! — відгукуються хлопці та драби[17].
До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок.
— Вивериця!.. Вивірка! Ось! Ось! — радісно простягла ручки Тея.
Але пухнатий віхтик рудою блискавкою зник у листві.
— Це — гості до нас! — засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі. — «На погощення» Божа тваринка посилає!
Підібрала вивірчин дарунок рукою в плетеному «нарукавничку», надягненому «заради гостця».
— А ось чмелик, бабуню!
— Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей! — дивилась приязно на маленького «осіннього» чмелика, що волохатою краплиною звісився з синьої квітки кампанулі, немов дзвонив нею.
Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-«рахкавку», що покликала їх із крислатого дуба.
А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:
— «Лукаві дні» по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…
Підняла було руку на «охоронний рух» і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне «подзвіння»…
— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе «гніздо лебедине»?
І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.
— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.
— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч[18] призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно[19], найліпша рада!..
Звеліла машталірові:
— Сурмити збір!
Старший доїзджаючий із гуртом радісно-втомлених псів під’їздив до пані дядини.
— Що ж там, Хрудоше?
— Та, дай Боже, — зіскочив із коня Хрудош і кинув поводи цюрі[20] -помішникові.
— Все добре, ясна пані! Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе[21] паде!
Усміхнувся ясно:
— Спокій нам пан Бог шле! Звір бо познаває[22], де іскритись[23] може. Тоно[24] борзо вепр ізбестився[25] і коні дикі толочать. Тепера спіткався з півчвартаста[26].
— Невроку. Най на пострах застрілять кілька огирів… Завтра ще тепло буде — рахкавки скрегочуть! -— то най Трещула по жолуддя пошле. Та всіх! Щоб вистачило безрогам хотя до Водохреща. Бо ж виджу: букви[27] в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини сушити…
На пасіку[28] — галявину викочувались вози з грибами.
Тея з радісним вигуком кинулась до збирачів: ще здалеку вгляділа на возі двох високих — мов із криці різьблених — журавлів.
— Піших імили! Від ключа відбились! — сповіщали всі нараз дівчата.
— Томні були веселики![29] Але не старі! Кість мняку мають — висвітлював один із дідів.
— Коли опочинок дати, то навикнуть. А чей же ніт?.. [30]
— От, не журу б імили! — трохи невдоволено промовила пані Теофіля. — Тейо! Не підставляй їм зріниці! Та й ви, дівчата, довгоносим гервісам[31] віри не доймайте!
І оглядала гриби.
— Деморацькій пригадайте, щоб не сплутала, як оноді, ліски з кружаниць під губи[32] дала!
Затрималася біля коней.
— Чи ж то ти, діду, пускав пустопаш[33] на попас? Бач, як муха побила! Так і заюшилися кров’ю! Хрудоше! Підсади но панну на «Бобрика»! — вказала на волохатого, невеличкого, татарського бахмата.
— Йди-йди! Не оскиряйся, — поманила пальцем Тею. — Така вже велика! Ось-ось буде вже сімка! Сором, як малій, поперед бабуні на сідлі тулитись!
І доглянула як унучка, вся зарум’янена з гордощів, умощувалась «сама» на коника.
Жіноцтво теж всідало на вози. Мисливці скидали до них забитих глушців. Хтось кинув зайця.
— То — шкода! Не варт вганяти по хащах! Дики й зайці самі з холодом під замок прийдуть, «горло даватимуть».
— Зима все з’їсть і ще запросить! — озвався дід-«солільник»[34], тримаючи за коралеві голівки тяжких глушців. Важив їх на руці:
— До-о-о-брі! Та ж ліпше їх мати в солі чи в салі, як на вільному вітрі, у лісі!
Хрудош підставив старій пані зложені одна на одну долоні.
Пані сперлася рукою на рамено доїзджачого, другою вхопилась кульбаки, діткнулась одною ногою підставлених рук і «легким черком» — як на її п’ятдесятку — всіла в сідло.
Мимохіть помацала рукою «корделяс»[35] при поясі. Але ж, з коня — нема ліпше над спис!..
— Дай но, Олехно, оштєп!.. Стільки нас — борзо ліс сполошили! То не дивота, як із нерозуму вепр шугне!.. Ну, — оглянула валку, — з Богом, людоньки! Їзда!
[1] Бортня — примітивний вулик.
[2] Бутинка — старе, українське слово.
[3] Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст.
[4] Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок»,, критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь бу ли свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.
[5] «Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві).
[6] Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.
[7] «Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.
[8] Назви, які нарід давав чумі.
[9] Стира — жіночого роду!
[10] Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спе ціяльно вистудіювана авторкою!
[11] Історично. З родинних документів.
[12] Тея — здрібніле: Теофіла.
[13] На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами.
[14] Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіояа.
[15] Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять .на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові..
[16] «Бувайта» — не «бувайте».
[17] Драби — узброені замкові люди: варта, вояки.
[18] Леч — тільки.
[19] Істно — істино.
[20] Цюра — джура.
[21] Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали.
[22] Познаває — пізнає.
[23] Іскритись — укритися.
[24] Тоно — тільки.
[25] Ізбестився — здичавів.
[26] Півчвартаста — 350. Все це — старі вирази.
[27] Буква — плід, насіння букове.
[28] Пасіка — галявина, а не в сьогоднішньому значенні.
[29] Журавлів на Волині називали: «веселики» — щоб «жури не накликати» словом «журавель».
[30] Журавлі дуже легко звикали до людей, ішли як їх кликати, дозволяли себе гладити; ніт — старий вираз замість «ні».
[31] Ґервіс, ґерва — литовське слово, яким на Литві називали журавлів.
[32] Кружалиці — покраяні до сушення яблука й грушки; губи — гриби.
[33] Пустопаш — без догляду; бахмат — татарської породи кінь: невеликий та волохатий
[34] Солільник — що «засолював», консервував у солі.
[35] Корделяс — дика, ловецький ніж; оштєп — спис (литовські слова); їзда! — їдемо! — старе українське слово.
- Увійдіть щоб залишати відгуки
- 2133 перегляди
При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.
English
Polski
Українська