Наталена Королева. Автобіографія

I

Народилася я 3 березня 1888 року в Бурґосі в Еспанії (Стара Кастилія). Мама моя померла п’ять годин по моєму народженні, так що бачила я тільки її портрет та малу мініятюру, яку батько завжди носив, навіть коли й оженився подруге, приблизно 12 чи 14 років по маминій смерті.

Мама моя була чисто еспанської крови. Звалася Марія-Клара Фернандес де Кордоба. Рід її споріднений зі св. Домініком.

Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотів мене ані бачити. Тож перші чотири роки мого життя я провела в бабуні, матері мого батька, Теофілі Дунін-Борковської, родженої Довмонтович. Була литвинка. Вона мене привезла (з мамкою) на Волинь.

З матірного боку я мала лише вуйка, маминого брата, еспанського священика, та тіточку, його сестру, Інес, яка ще була в кляшторному пансіонаті. Було їй усього 10 років, коли я народилась.

Не було мені ще й п’яти років, як умерла бабуня Теофіля. Вуйко Евгеніо приїхав за мною і знов привіз мене до Еспанії. Але в себе залишити не міг. Він ніколи не мав жодної господині ані жіночої прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансіонату, який би схотів мене прийняти. Ніхто не хотів, бо до пансіонатів приймали лише від 10 років.

Батько був невідомо де – на Цейлоні, в Індії, в Єгипті. Бо був він членом Французької Академії наук (ентомолог) і бував у наукових подорожах.

Нарешті вуйко Евгеніо знайшов десь у Піренеях кляштор, який мене прийняв із тим, аби я там виросла, а як буде мені 10 років, вступила до їхньої школи.

Коли мені було 11 років, мене взяла до себе тіточка Інес, яка вийшла заміж. Але не довго жила. І знов я осталася без жіночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Евгеніо мав бути одним із ватиканських бібліотекарів (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удівець по тіточці Інес, увесь занурився в студії старих анналів.

Училася я то в Еспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають (за освітою я археолог). Але не вмію шити, вишивати, в'язати... Варити навчилася, як вийшла заміж за Василя Королева в чехах. Навчила мене цього старенька сестра Бехинського пароха, бо ми жили тоді в Бехині.

До Чехії я втрапила з моєю мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехії ніколи не була, бо була з роду Отто з Лосів, що був страчений по Білогорській битві 1620 р. Від того часу галузь із того роду, з якого вона, Людмила з Лосів, походила, жила на еміграції в Парижі. Але не забували, що вони – чехи.

Вона навчила мене чеської мови, історії, літератури. По скінченні першої світової війни року 1919-го мачуха схотіла повернутися до вільної Чехії як репатріянтка. Мене записала як “свою доньку”. Вона дітей не мала, і до мене ставилась, як до рідної.

Але по дорозі вона вмерла, і я мусила їхати до Чехії як репатріянтка. З двірця я поїхала до міністерства і висвітлила, як зі мною стоїть справа. Мені дуже ласкаво відповіли, що “коли чешка була не рідна мати, то, най і не рідна, Чехія буде батьківщиною”. І видали мені документи як чеській репатріянтці. Дали мені й тимчасову працю в міністерстві, як перекладачці.

У Празі я познайомилась із доктором Василем Королевим. Він умовив мене перейти за перекладачку до Української місії.

В. Королів почав учити мене “на українську письменницю”. Мали ми і добрі, і тяжкі дні. Але більше біди. По-українськи я чимало написала й видрукувала.

Грудня 11-го 1941 року В. Королів помер. І я лише за пів року довідалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941 року він поїхав до Праги. Чому? Не сказав мені. А я дуже не випитувала, бо знала, що він там має у друкарні книжки і ті листівки, що з них я Вам послала дві. Сказав тільки, що лишиться в Празі день чи два, бо був дуже побожний і хотів перед Різдвом сповідатися.

Повернувся 11 грудня ввечері. І подзвонив. Я відчиняю. Сказав тільки: “Слава Ісусу Христу!” – і впав мертвий... Без агонії, без страждань... Тільки двічі затремтіли повіки...

Я побігла до сусідів, щоб помогли перенести на ліжко. Сусід відійшов уже на працю. Тож прийшла сусідка та син сусідів Войтех, тоді ще студент. Він дуже любив мого дружину, а дружина – його, бо ми тут довго жили. Тепер буде 20 років, як я тут живу.

Войтех поміг перенести тіло на ліжко, а сам побіг по лікаря.

На другий день приїхали дві сестри-монашки. Це лікар-москаль телефонував сам до Праги, до церкви, що В. Королів умер, і потрібно священика для похорону. Сестри заопікувалися похороном.

На Щедрий вечір до мене з’явилися німці з трусом. Нічого не знайшли, але ще були разів три чи чотири, доки не переконались, що я нічого справді не маю і не знаю.

А за пів року зустрінула я в Празі скульптора-чеха, нашого знайомого. Він мені розповів, що зустрів був мого дружину саме в день його смерти, 11 грудня 1941 року. І здивувався, що той такий блідий і зворушений. На те дружина йому сказав, що його викликали до Ґестапо. Воно його тепер пустило, але він певний, що “за тиждень або два його заберуть до концентраку”. Чому?

Нам давно не було з чого жити: з Подєбрадської Академії дружина відійшов за два чи три роки, як там викладав, і “пенсій” жодних ми не мали, крім моєї, як інвалідові, сестрі Червоного Хреста за першої світової війни, то дружина згадав, що він – академічний маляр і малював переважно на Закарпатті (доки було можна) в костелах та монастирях.

Там він дуже заприятелював із василіянами, особливо з ігуменом о. Мироном Калинцем. Цей о. Калинець і замовив був листівки, що я Вам із них дві послала. Але о. Калинця німці саме арештували (так і вмер у концентраку), а що він бував у нас, а мій дружина у нього, то, певно, тому й причепились і до дружини...

Це все так вплинуло на мого дружину, д-ра В. Королева, що йому розірвалося серце – не хотіло йти до німецьких концентраційних таборів.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.