Налковська - лауреатка державної нагороди (Із статті Михайла Рудницького „Три нагороди, одна смерть")

Zofja Nałkowska: „Granica”, Powieść. Nakł. Gebethnera i Wolffa. 

Польську державну нагороду за 1935 р. дістала Софія Налковська. Після Ілаковичівної та Домбровської – третя з черги жінка дістає це відзначення. Мужчини, які рішають у такій справі, дають доказ великої „галянтности”.

У цьогорічній нагороді дивує нас те, що вибір упав на члена Академії. Члени Академії – державної установи, що сама розділяє всякі літературні премії та почести, повинні б стояти поза гуртом кандидатів. А тут між цьогорічними кандидатами на державну нагороду бачили ми ще інших членів Академії Польської Літератури, товаришів Налковської. Члени ці, правда, не дістають постійної платні і мусять приватно заробляти пером, хоч мають на своїх плечах такі обов’язки, як перечитування рукописів на конкурси. Одно ненормальне явище тягне за собою друге.

Софія Налковська видала цього року більшу повість і твір цей мусів заважити на її кандидатурі.

„Межа” оповідає про життя молодого талановитого мужчини, що кінчить траґічно „коротку і гарну карієру” через випадкову знайомість з бідною дівчиною, яка в ньому закохується. Перипетії цього кохання і другого, що веде до подружжя Зенона Зємбєвича, не мають рис небувалої історії, ні романтичної, ні сензаційної. Після „Історії одного гріха” Жеромського настроєної на високий патетичний тон з домішкою криміналістики, маємо історію одного гріха яко мога буденну з буденною обстановою. Зємбєвич не відчуває своєї провини так сильно як герой Толстого „Відродження” і хотів би сплатити свій обов’язок матеріальною жертвою. Його траґічний кінець можемо розуміти як кару або непорозуміння – як один із сліпих припадків життя; щодо цього авторка залишає нам свобідний вибір. У грі життєвих пристрастей, яким піддаємось треба знати межу, до якої вільно йти, відчувати її чи передбачувати.

Поза історією головних дієвих осіб, що мучаться коханням, у  коротких хвилинах зазнаючи його насолоди, маємо глибоку аналізу душі жінок, що старіються. Саме ці місця в повісті – найкращі, найбільше передумані. Хвилинами маємо вражіння, що в цьому напрямку поведе авторка все оповідання. З погляду композиції повість виграла б на силі, якби деякі розділи з описами сконів другорядних осіб виділити з неї.

Не можемо уявити собі такої повісти в нас, у Галичині. Счинився би гам: як можна так брутально торкатись „таких” питань! А вже щодо репрезентативної нагороди – де-де!

Михайло Рудницький

Назустріч” / 1936, число 2, с. 4. /

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.