Надія Кибальчич. З моїх спогадів

Повний текст "З моїх спогадів" Надії Кибальчич у нашій бібліотечці

 

Майже посеред саду була досить глибока яма, в котрій ріс великий та буйний кущ бучини. Казали, що колись давно то був льох на бджоли. Мені не дозволялося близько підходити до неї, то я й сама боялася, щоби   не впасти і не покалічитись. Проте мене та яма дуже цікавила. Мені здавалося, що якби ту яму розкопати то можна найти якусь стародавню річ. Я ж тоді тільки й мріяла, що про археологію. Одного разу, копаючи поблизу, я найшла якісь черепки і була певна, що вони рештки стародавньої посудини. З мене сміялися і казали, що там не так давно був смітник.

 

Але я все-таки намагалася складати до купи ті черепки, чи не вийде яка посудина, а тим часом уявляла собі тих людей, що колись нею користувалися.

Може, її зроблено ще в ті часи, коли були козаки. Тут, кажуть, за їхніх часів було невеличке селище. У степу, не дуже далеко від нашого двора, була могила, котра називалася сторожовою. На тій могилі день і ніч стояла варта і дивилася, чи не йдуть татари. Коли вона загляджувала їх, то запалювала смоляні барила, що завсіди стояли напоготові на сторожовій. Люди, побачивши той вогонь, забирали своє майно і тікали в очерети. Коли татари, пограбувавши що можна, ішли геть, вони верталися назад до своїх півзруйнованих, а часом і зовсім спалених осель.

Ох, як, мабуть, страшно було людям, коли вони бачили той червоний огонь на сторожовій! Як вони плакали та метушились, покидаючи свої оселі!

А може, сю посудину зроблено ще давніше? Ті люди, що жили ще раніше від козаків, здавались мені мовби не справжніми людьми, а нібито трошки русалками та лісовиками. Певне, тоді тут не було ні селищ, ні садів, самі тільки ліси та степи. Болото було не болото, а могутня, широка та глибока ріка. У степу росла трава куди вища від людини, вся перевита пахучим червоним горошком, рожевою та білою березкою, вся уквітчана васильками, материнкою та іншими запашними квітами.

Ліси були такі густі, що там було аж темно, а стовбури дерева здавалися величезними стрункими колонами. Там родило багато усяких ягід, і пташки співали з ранку до вечора. У лісі водилися дикі звірі, але мені чогось здавалося, ніби люди, що жили в ті часи, вміли боронитися і перемагати їх. Ті люди були зручні, дужі та сміливі, і змагання з дикими звірами надавало лісовому життю якоїсь принади.

Певне, ті люди ходили в довгих білих сорочках, а дівчата завсіди були заквітчані і замість намиста носили разки червоних ягідок та горішків.

Я іноді так захоплювалась тим уявленим життям, що надівала довгу білу сорочку, набирала горіхів, ягід та хліба і сідала під берестками біля самої діброви. Біля себе, як збрую, клала сапку і сиділа там від обіду аж до вечера.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.