Виняток з книжки “Моє царство небесне” німецького письменника П. Розеґера (Peter Rosegger) /пер. Дарії Віконської/

Перший день! Перший день нового життя. “Воскресіння тіла”, – каже Релігія. “Переміна матерії”, – кажуть дослідники природи.

Наколи в осени опадає листя з дерев, товкують це як примір марности усього існуючого; як примір, що все мусить умирати. Це кепський примір, бо по кількох місяцях дерево дістає нове листя й розпочинається нова весна, зовсім подібна до попередніх. По сотці весен та осеней дерево вкінці западається, одначе з його спорохнявілого пня ростуть молоді гони назустріч новому життю. І людину кладуть у гріб, як батька, а як дитина вона наново народжується.

Вправді можна казати, що все вмирає, але також, що все призначене на життя. Бо скільки денно вмирає, стільки бачимо й такого, що народжується. А як колись куля земна буде стара й безсильна, вона трохи відпічне, опісля переміниться і стане силою та частиною якогось нового живого устрою.

Ніхто не може заперечити, що матерія наново відживає та воскресає. Але я сміло вірю в воскресіння одиниці! Чи то батько живе в синові, чи то одиниця, лише позірно вмираючи, віднаходить свідомість свого власного “я” в який інший, незнаний спосіб: вірю, що можливо ця свідомість власного “я” може бути перервана, але не підлягає нищенню.

І хоча особиста свідомість знає лише про свою теперішність і не є в силі пригадувати собі давніше, минуле, я одначе вірю, що з одного життя до другого тягнеться зв'язок причин та наслідків і впливає рішаючо на Існування та якісь свідомости власного “я”. Отже дуже можливо, що в якомусь пізнішому життю одиниця відчуває і понесе на собі наслідки попереднього.

Якщо якесь сотворіння ублагороднює себе в цім життю, воно і переходить до другого вже у вищім стані; якщо воно себе упідлює тут, воно народиться опісля в нижчім ґатунку. Ця віра мабуть не дуже потішаючи для таких, що упідлюють себе, але вона чудово підбадьорює тих, що стараються стати ліпшими й чистішими, бо вони йдуть назустріч великого життя: зближуються до царства Божого. І на цій дорозі до Бога, животворна, прекрасна природа уділяє безконечні дари та сипле рожі на тернистий шлях, на шлях побіди.

Вічне життя!

Але, друже мій – кажуть мені – подумай про вічного жида! Ціле прокляття людства втілене в цій людині, що не може вмирати! Не вмирати, тягнути страшний ланцюг злощасних споминів в перемученім тілі по розтраченім земськім життю і не вміти умирати, це було б дійсно прокляття. Але вмирати і воскреснути, смертю поправити минулі часи і знестись щораз вище з кожним новим життям та стати щасливішим – це наша божеська доля.

А Ти, брате мій, такий змучений. Ти рад би заснути на віки і нічого не знати про безсмертність! Дивись, так не треба, кладись тілом своїм і добре всамперед відпочинь, опісля набереш відваги на новий лет до неба. Я ж добре бачу, що Ти багато натерпівся, що Ти є ранений тай недужий; отже тішся, що скоро прийде відпочинок. І завтра настане під сіяючим сонцем новий день. І завтра стане нова людина з серцем молодим та спрагненим щастя.

Скажеш – ніяк Тобі подумати, що Ти будеш. Мені ніяк подумати, що Тебе не стане. Бо Ти є. Ти є і це найкращий доказ, що Ти був і будеш.

Воно якось вийшло б неправдоподібно, що поміж безконечним минулим, а вічною будучністю Ти лише нині станув на коротку хвилину. Перше Тебе не було, потім не буде, а якраз тепер цих кілька літ? Якраз тепер! Якже так?

Виринати лише на мить з моря вічності, аби трохи жити і поза тим без дальшого призначіння – це справді могло б декого заохочувати до того, аби в поспіху такого принагідного життя дати волю усім своїм примхам, щоб опісля щезнути раз на все, без відвічальности. Тоді не велика річ – безлично гратись із собою та з другими, ризикувати без ризика, здурити себе або знищити, чим гірше, тим забавніше.

Але так воно не є. Хоча б людина сама собі відібрала життя, вона щораз наново відживатиме і чим гірше вона поступає у своїм життю, тим страшнішу будучність вона собі приготовляє.

Будь добрим, то і щасливим будеш. Ти не можеш втікати від себе. Смерть, в якій Ти може задумав сховати себе, є лише сховком на короткий час. Скоро вона Тебе видасть на ново, щоб розпочинати нове життя. Не втечеш від свого призначіння і, наколи Ти бутний, то так довго страдатимеш, поки не дійдеш до пізнання правди; а тоді так довго боротимешся, поки не осягнеш остаточної ціли: стати гіднішим любови Бога.

Дитино людська, яка Ти таємнича, безсмертна істота! Лише не забувай, що разом з Тобою також усі інші істоти кружляють у хороводі безсмертности.

Чого би Ти не нищила рукою, чого б не потоптала ногою або зіпсула злорадним серцем, вір вченим, які кажуть, що атоми є непропащі; вір містикам, що кажуть: смерть не лише позбавить тіло душі, але радше визволяє душу з тіла; вір словам об’явлення, що всі живі сотворіння є безсмертні.

Жий у приязні зі звірятами. Вони мусять доперва виробитися, подібно як і Ти, хоча вони нині находяться кілька ступенів нижче від Тебе. Уважай, щоби, дико ударяючи батогом терпеливого коня, Ти сам не упав нижче звірини!

Старайся пізнавати суть широкого світа, бо щораз наново стрічатимешся з ним у своїм леті через вічність і щораз більше зближатимемося усі, аж остаточне довершення злучить нас усіх в одну блаженну істоту. 

Хто ж, на цю думку не заплаче з радости! Що ми не пропали, не можемо пропасти! Що ми всі в Бога: одні – блукаючі, несмілі, обхоплені сумнівами біля Його ніч; а другі – кохаючі, віруючі та повні надії біля Його грудей.

І так злучую я початок та кінець святого об’явлення в радісній заяві: вірю в Бога і у вічне життя. Амінь.

 

(Переклала з німецького Дарія Віконська)

/ Жіноча доля, Коломия 1932. Ч. 15. С. 3–4 /

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.