Мирослава Сендзіковська. Світязянки

Мирослава Сендзіковська

Світязянки

З „Science Fiction” номер 21 – грудень 2002

Відьма у помірно злому настрої вийшла перед хату.

— Марш! — гримнула на чорного кота, що намагався лащитися їй до ніг. — Миші гарцюють зранку до вечора, а він байдикує, — сварливо буркнула вслід коту-втікачу. Зручно розсілася на дерев’яній лавці і неприхильним поглядом окинула скупаний у призахідному сонці сільський краєвид.

Луг аж сяяв зеленню, що гасла у лісовому затінку, в хащах вилискувало око ставка, а з недалекого болітця долинало кумкання жаб. Хтось міг би сказати — як же тут гарно! — але відьма не проявляла нахилу до таких уваг.

— Малгосю! — вереснула, відвертаючись до привідкритого вікна. — Обід готовий?

Двері розчинилися і на порозі стала присадкувата дівчина з виряченими очима і прищавим обличчям, одягнена в сорочку поло та куценьку спідничину.

— Я готувати не вмію, — сказала бунтівничо.

— Любчика зварити не вмієш, лилика не піймаєш, навіть підлоги замести тобі не вдалося! Ти ще гірша за того кота. І чого вас у школах учать? — певне, лише, як нападати на самотніх відьом-пенсіонерок!

Малгося заридала.

— Ви не маєте права вражати мої почуття! — захлипала. — В мене через такі образливі слова може сформуватися комплекс неповноцінності!

Відьма закипіла від гніву. Кілька днів тому, коли вона була на зльоті довколишніх чарівниць, Ясь із Малгосею вдерлися до її хати, зламавши замок, усеньку ніч весело розважалися, а вранці Ясь пішов собі, забувши про Малгосю, але не забувши забрати останні заощадження відьми, призначені на чорну годину. Сонце високо стояло на небі, коли юна злочинниця плутано виправдовувалася перед обікраденою відьмою.

— Ми заблукали в лісі, а тоді побачили вашу хату. І Ясь сказав, що вполюємо її…

— Вам зайців у лісі мало? — засичала відьма. — Вепрів мало? Курей у курниках мало? Ви мусили полювати на хату?

— Бо Ясь поет! — облилася слізьми Малгося. — Все, що він робить, незвичайне. І так дуже мене кохає, — додала без зв’язку зі справою.

— Кохає! То чого тебе покинув?

— Правда, як це незвичайно і загадково? — пожвавішала Малгося. — Думки поета і для нього самого загадкові. Бо спливають просто звідти, — значуще звела очі вгору. Відьма теж глянула вгору і побачила прикрашену павутинням стелю та працьовитого павучка-самітника.

— Ага, — сказала з непроникним обличчям.

— Він повернеться по мене! — плаксиво запевнила Малгося. — Раптом з’явиться в нього така думка: час повернутися по моє вархолятко[1]

— По кого-кого…?

— По вархолятко. Так він мене називає, — Малгося ревно посміхнулася. — Тому я мушу чекати…

— Де? — спитала охоплена раптовою підозрою відьма. — Де ти мусиш чекати?

— Тут!

— Не може бути й мови! Чекай собі на болоті або у курнику в Павлякової!

— Мушу тут, бо інакше він мене не знайде. Він поет і не дуже добре орієнтується на місцевості. На болоті загубиться, на подвір’ї Павлякової впаде до криниці! Він без мене як мала дитина! — шморгнула носом Малгося, а відьма подумала — дівуля ще не видихала домашнє вино, яке вони разом із поетом уполювали в креденсі. Протверезівши, прийде до тями.

Впродовж наступних днів виявилося, що Малгося не збирається ні тверезіти, ні приходити до тями. Залишалася у стані сп’яніння і або хтось їй таємно постачав алкоголь, або такою вже народилася.

Відьма з гаснучою надією в серці помістила у місцевій газеті оголошення:

Ясю! Віддай, що вкрав, бо не побачиш Малгосі.

Відьма.

Поет негайно ж відповів, що познайомився з надзвичайною дівчиною, в якої смерть ув очах і підтверджена шизофренія. З огляду на вищезгадане, він не надто зацікавлений Малгосею.

Відьма познайомилася зі змістом листа і вручила його Малгосі, що в стані звичайного душевного розладу блукала кімнатою.

— Це неможливо! — скрикнуло дівча.

— А все-таки, — рефлективно зауважила відьма.

— Вона його знищить! — бідкалася Малгося. — Це ж явна деструкція.

— Вже й деструкція! Знайшов собі іншу. Та й дарма. Ти теж пошукай собі якогось милого хлопця…

— Нізащо! Вірно його чекатиму, доки вирветься з пазурів деструкції і згадає своє вархолятко, — але відьмі вже обридли ці нісенітниці. Прогнала Малгосю і засунула двері. Вночі її розбудило пронизливе ридання. Подумала — дух вуйка Леона! — й обережно виглянула у вікно. Це не був дух вуйка Леона. На подвір’ї сиділа Малгося, при сяйві місяця плела вінки і виспівувала на тему коханого, що відійшов у синю далечінь.

Відьма сіла на ліжку. Смерть ув очах і підтверджена шизофренія, — подумала з гіркотою. — Наче цій чогось бракує! Тоді впустила співачку до хати зі суворою умовою припинити концерт.

З приводу останніх подій настрій відьми вагався між дуже поганим, поганим і помірно поганим. Малгосю не можна було привчити до жодної корисної праці. Навіть обіду зварити не могла!

— Чим же ти годувала Яся? — спитала відьма. — Травою і корінцями?

— Піццою, — шморгнула носом Малгося.

— То й зроби піццу!

— Але з магазину!

Відьма вже була розтулила рота, щоб сказати щось неприємне, аж раптом помітила якийсь рух у золотистому тумані, що сповивав сільську дорогу. З боку інтернату, стіни якого біліли відразу ж за дорогою, йшли три чарівні світязянки: Роксана, Евеліна та Камілла. Вони вже не раз залишали у відьми свої кишенькові, переважно купуючи снодійні закляття, що мали приспати якогось Клімка, вихователя з інтернату.

— До баняків! — прошипіла відьма в бік витріщеної Малгосі, а тоді змусила обличчя до приязної усмішки.

— Вітаю, любенькі, в моїй скромній хаті, — сказала тонким голоском. — Що привело вас сюди у цю… гм… гарну днину?

— Це найбільше мене привело, — сказала Роксана, вродлива світязянка зі сірими очима та лагідним личком. Зваблива посмішка заграла на її вустах і відразу ж щезла, немов сполоханий метелик.

— Правда, пані відьмо, — притакнула Евеліна з рум’янцем на ніжних щоках, тужно зводячи тоненькі брови.

Камілла вирішила, що не мусить нічого додавати, отож лише блискала чорними очима і накручувала на палець кінець довгої коси.

— Клопіт із хлопцем, — вгадала відьма, приховуючи нудьгу. — Усі хлопці негідники. Був у мене один такий, тьху, поет! Отой ваш також поет?

— Ні, — жваво заперечила Роксана, а тоді додала, що, на її думку, він відчуває певну нехіть до писаного слова, а поезія вже й геть йому духовно чужа.

— Однаково поганець, — відьма не вникала в подробиці. — Що накоїв цього разу?

— Якщо почати з самого початку… — Роксана набрала повітря.

— Шкода часу, — перебила відьма. — Починай від середини.

Світязянки перезирнулися, мовчки радячись.

— Розкажи про озеро, — підказала Евеліна. Роксана затулила долонями обличчя, тоді пересунула долоні на волосся і зважилася сказати:

— Розповім. Міхал, — так цей хлопець зветься, — часто ходить над озеро.

— З якоюсь рудою, — здогадалася відьма.

— Чого з рудою? Зі мною ходить.

— А. Тягне тебе над озеро, до відлюдного місця і зазіхає!

Світязянки обмінялися стривоженими поглядами, а тоді дружно запевнили, що не зазіхає — хай що б це означало, — а місце зовсім не відлюдне, бо, попри заборони вихователів, туди ходить сміливіша молодь з інтернату.

— Не зазіхає! Приховує наміри! Від такого усього можна сподіватися! То що ж робить той дурисвіт?

— Спершу роздягається.

— Так прилюдно? — здивувалася відьма. Світязянки знову злякано перезирнулися.

— Роздягається перед купанням, — пояснила Роксана. — Тоді стрибає у воду…

— І ганяється за русалками, — похмуро здогадалася відьма. — Я ж казала, що розпусник.

Дівчата пошепотілися між собою і заявили, що, хоча вони повністю згоджуються з останньою частиною твердження мудрої відьми, усе ж в частині першій трапилася певна неточність: у цьому озері русалок немає.

— Невже наяди…?

Засмучені дівчата розвели руками

— Немає там нічого, за чим можна ганятися? — похмуро вгадала відьма.

— Саме так! — скрикнула Роксана. — Хіба ж це не підозріло?

Відьмі теж уся справа здалася вельми підозрілою.

— Ходить такий і у вус не дує, — рефлексивно сказала, — роздягається, складає вірші, а тут зненацька як не ограбує самотню відьму-пенсіонерку. Тьху, щоб не зурочити!

Роксана глянула трохи здивовано, але, не вникаючи в деталі, запевнила:

— Я те саме хотіла сказати: він мене зраджує! Чую серцем, що зраджує.

— Дуже можливо, — згодилася відьма. — А з ким?

— Хіба істотно, з ким? — втрутилася Малгося, яка підслуховувала під вікном. — Я б мого Яся нізащо не зрадила! Ніколи й нізащо! А він мене теж!

— До баняків! — вереснула відьма. — Кинув її, а вона його чекає, — пояснила відьма.

— Я б не чекала, — з блиском в очах скрикнула Роксана.

— Роксана не чекала б, вона дуже ревнива, — підтвердила Евеліна.

— Страх яка ревнива, — додала Камілла. — Я, наприклад, не ревную мого Мартіна, бо йому довіряю і ми все розповідаємо одне одному.

— Але ж Міхал не хоче розповідати, — зойкнула Роксана. — Як же я можу довіряти йому, якщо він не хоче сказати, з ким мене зраджує?

— Такий слова правди не скаже, — зловісно промовила відьма. — І здатний на найгірше!

— О, так, пам’ятаєте ту пиятику в інтернаті?

— Заманив вас до своєї кімнати і підпоїв алкогольними напитками? — обурено здогадалася відьма.

— Таак, — вагаючись, сказала Роксана. — Тобто, майже так, бо — як зізналася, — це вони принесли алкогольні напитки, щоб підпоїти Міхала і здобути інформацію про обставини скоєної зради.

— Вельми мудро, — похвалила відьма. — І що ж, заговорив?

— Дуже можливо, — після короткої наради заявили світязянки. Та, леле, нічого не пам’ятають, бо алкогольний напиток, як виявилося, мав дуже сильну дію.

— То все-таки підпоїв, — зловісно прорекла відьма. — А ти, сердешна, — покрученим пальцем тицьнула в Роксану, — напевне прокинулася в обіймах того розпусника.

Дівчата швидко роз’яснили дрібне непорозуміння. Не Роксана, а Евеліна прокинулася в обіймах, однак не Міхала, лишень пана Клімка.

— Вихователя…? — обурилася відьма. — Як на мене, це огидно.

Евеліна підтвердила, що й для неї це було надзвичайно травматичним.

— Прокидаюся, а тут над собою чую сопіння. Бо пан Клімек засапався, зносячи мене з другого поверху вниз, до нашої кімнати.

— Огидно, — неуважно повторила відьма. — А тому хлопцеві все минулося безкарно?

— За кару мусив розчищати стадіон від снігу. Це було взимку.

— Так йому й треба. А чого ж ви, любенькі, хочете від мене?

— А є у вас еліксир правди? — спитала Роксана.

— Все в мене є, — хитро відповіла відьма. — Однак еліксир слід споживати негайно.

Очевидячки, вона жодного такого еліксиру не мала, але вважала, що за допомогою підфарбованої води та власної мудрості, опертої на багатому досвіді, без зусиль витягне з простого сільського хлопця будь-яку інформацію.

— Пошліть його завтра зранку до мене під якимсь приводом.

— Коралики! — скрикнула Роксана. — Скажу, що залишила у вас.

Зсунула з руки кольоровий браслет.

— Плата наперед, донечки, — з добродушною посмішкою промовила відьма.

Світязянки сягнули до кишень штанів і спільно скинулися. Потім пішли собі сільською дорогою, позолоченою сонцем.

Назавтра вдосвітку хтось енергійно постукав у двері.

— Що тобі? — буркнула заспана відьма. Виглянула крізь вікно. До дверей добивався зграбний юнак, одягнений у широкий коричневий светр і сині джинси.

— Що за фігура, — пробурмотіла до себе відьма, а її заспані думки встигли отямитися настільки, щоб здійснити вступні приблизні вимірювання печі й черіні..

— Що ж це ви так на світанку, шляхетний пане, — тоненько мовила крізь шпарину у вікні. — Дозволь, хай щось на себе накину.

— Я мав прийти зранку, то й прийшов, — коротко відповів юнак. — Моя дівчина забула тут учора браслет.

— Є, є коралики! В мене нічого не загубиться! — засапала відьма, блискавично виконуючи ранкові омивання. За мить вийшла перед хату.

— Ось браслетик. Є, а де ж би подівся? Але… — відьма намагалася сховати браслет за спину, проте юнак без церегелів забрав у неї коралики.

— Це вони, — сказав, уважно глянувши. Відвернувся, щоб іти.

— Не так швидко! — гукнула відьма. — Не міг би ти на хвилинку зайти до хати…

— Ні.

— Лише на хвилинку, бо… еее, — неуважно бурмотіла відьма, тим часом як її думки далі була зайняті вимірюванням і переглядом печі.

— Ні.

— А чому?

— Бо я не воджуся зі старими підступними відьмами, — вичерпно пояснив юнак. Відвернувся, а тоді відьма у розпачі вхопила його за плече. Але відразу ж пустила. М’язи під розтягненим светром були тверді, наче камінь.

— Навіть не намагайся торкатися мене, — перестеріг юнак.

— Я… теє… комашка сиділа на светрику, я хотіла скинути.

Зненацька двері розчинилися і з хати вискочила розкуйовджена Малгося  зі скромним клуночком під пахвою.

— Можна піти з тобою? — затуркотіла, мов горличка.

— Дорога для всіх, — байдуже відповів юнак.

І пішов собі. А Малгося потрюхала за ним услід.

— Ти ж мала чекати свого поета?

— Не знаю жодного поета! — відкрикнула Малгося.

 

* * *

У раннє пообіддя три чарівні світязянки прибігли до відьминої хати.

— Здемаскувався!  — гукнула Роксана. — Передчуття мене не обмануло! Ходить з такою одною!

— Ми самі бачили, — хутко підтвердили Евеліна з Каміллою. — Ходить з такою товстою дівулею з виряченими очима.

— Коли б не ви, далі б мене ошукував, — зітхнула Роксана.

— Поганець, — буркнула відьма. Нічого більше додати не змогла, бо до хати вступив наступний гість.

То був худорлявий блондинчик з гітарою, перевішеною через плечі. Кинув гаманця на стіл і коротко спитав:

— Де моє вархолятко?

— Хто? — відьма вже заходилась перераховувати свої заощадження.

— Де Малгося? — емоційно гукнув Ясь. — Я мав її забрати взамін за ваші нещасні копійки! Ви мені обіцяли повернути дівчину!

— Повернути дівчину! — гукнула вкрай розлючена відьма. — Мала ноги, то пішла!

Ясь скинув зі столу скляну кулю

— Я хочу дівчину!

— Тільки без таких вибриків! Хочеш дівчину? Ось стоять три, вибирай собі одну. Та чи інша, жодної різниці.

Світязянки з писком утекли. Поет зайнявся руйнацією креденсу.

— Де моє вархолятко? Єдине, неповторне, спонтанічне! — шаленів поет.

Відьма вискочила за поріг.

— Рятуйте! Поліція!

— Невже я багато хочу від життя? — питав поет, ганяючи відьму довкола хати. ­ — Хочу лише моє єдине неповторне спонтанічне вархолятко! Невже це означає, що я надто багато вимагаю від світу?

— Так. Ні. Звідки мені знати, — тяжко дихала перелякана відьма.

На щастя, дух вуйка Леона, що саме примарювався поблизу, приєднався до подій і оглушив поета його власною гітарою.

* * *

Тим часом єдине, неповторне, спонтанічне вархолятко своєю вірністю так дійняло Міхала, що пригнічений юнак прийшов по допомогу до відьми. Але це вже геть інша історія.

Мирослава Сендзіковська

 


[1] Від warchlak (пол.) — у мисливській говірці «поросятко».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.