Михайло Рудницький "Уляна Кравченко"

 

(Зі збірки «Письменники зблизька»)

 

У Перемишлі

З новим 1928 роком пошта принесла побажання з короткою допискою: «Коли Вам буде стелитись дорога на Перемишль, не забудьте зайти на розмову. У Кравченко».

Товариш з дитячих літ — перемишльський учитель хотів показати мені особливості історичного міста і «могутню» австрійську фортецю, яка постарілась більше, як посивілі від війни люди, продірявлені будинки та тротуари, витоптані сотнями тисяч військових і цивільних ніг.

— Немає чого показувати. Тільки Сян  — вічно молодий. Не знаю, чи є ще щось у нашому місті... — виправдовувався мій гід.

— Не щось, а хтось.

Він здивувався, почувши прізвище Уляни Кравченко.

— Знаю... писала колись вірші. А сьогодні навіть газети ніколи про неї не згадають.

У зауваженні була колючка докору. Про що тільки не галасувала щоденна преса, щоб розважити читача! Скільки нових імен появлялося на всіх узбіччях галицького Парнас!..

Я намагався якось виправдати те, що інтелігентний перемишльський громадянин не знав навіть, що поряд з ним живе українська письменниця і що професійний оглядач поточної літератури (себто я) теж «забув на смерть» про неї.

Вдалось переконати приятеля, що письменниця не має, напевно, жодних секретів і буде рада побачити в своїй хаті ще одного гостя.

В той час нам чомусь здавалося, що шістдесят вісім років для людини  — це вже старезна старість. Ледве ми обмінялись першими привітаннями, як поетеса метнулась у сусідню кімнату, вагалась, чим нас краще почастувати  — чаєм чи горілкою. Помітила, як гості пильно придивлялись до неї.

— Ви, певно, гадали, коли одержали мою листівку, що я хочу помучити вас якимсь рукописом. А мені здається, що я взагалі ніколи не писала. Найбільший мій учитель, який розпалив у моєму серці вогонь і розбудив іскру фантазії кожним своїм твором  — відбирав у мене відвагу писати. Коли читаю, скільки нових письменників появилося тепер у нашій літературі, не вірю, що минуло неповне півстоліття, як я почала свої перші спроби...

Це не були слова трафаретної скромності, наче форма салонної чемності, схожої на традиційну японську усмішку. Уляна Кравченко, переїхавши з села в місто, відчувала, що «стала черепахою, яка весь час ховає голову, щоб хтось ненароком не наступив на неї».

Чорнило та перо на столі об’єктивно заперечували можливість, що вони призначені тільки для листів. Учителька-пенсіонерка визнала, що вона зберегла старий альбом, де іноді записує «якісь безладні думки».

— Я колись назвала їх афоризмами і лише багато років пізніше зрозуміла, що для афоризмів треба мати філософську голову і руку точильника. Звичка  — нічого не вдієш. Інші жінки в моєму віці піклуються внуками, розкладають пасьянси або ходять по сусідах збирати плітки.

Мій приятель попрохав пробачення, що мусить бути на означений час в школі. Ми не повірили йому, одначе зрозуміли, що він утікав, щоб не бути свідком якоїсь довіреної розмови.

— Ви не вірите пошті, — звернувся я до письменниці. — А журналісти так багато пишуть щоденно, що не мають звички відповідати на листи.

— А ви не вірите мені, що я не маю наміру обдарувати вас якимсь новим, ненадрукованим твором. Тільки іноді думаю про те, чи не варт було б перед смертю залишити на письмі якісь спогади. Навіть коли вони вийдуть не зовсім літературними  — може, для дослідників діяльності Франка щось у них знайдеться цікаве.

Письменниця примусила мене замислитись над цим особливим жанром літератури, який, як і досі, залишається поза її межами.

— Скажу вам щиро, вельмишановна Юліє Юліївно (в той час деякі галичани вже вдавалися до цієї чудової стародавньої форми звертання, коли їх млоїло від безлічі різних титулів і насильно прищеплених «пані»), що спогадів у нас з’являється щораз більше. Одні хотять відтворити великі події, яких вони були свідками, інші хотять переконати читача, що пережили особисто щось небуденне, а насправді читач не вірить ні в се, ні в те, бо сам чимало бачив і пережив. Може, він навіть переконаний, що, якби тільки захотів, то сам вшкварив би краще. Цікаві спогади про Франка опублікував його друг Мочульський. Не читали? Зверніть увагу, як нелегко зв’язувати спогади про письменника з спробою роз’яснити найтяжчі хвилини його життя, коли не все вголос можна сказати.

Уляна Кравченко насторожилась.

— Ви забуваєте про одне: про вік автора спогадів. Коли ви пишете свій заповіт  — ви можете сміливо визнати всі свої гріхи. А про заслуги  — хай пишуть інші. Мені нічого соромитись; кохати велику людину  — не сором. Іноді, може, це смішно. Одначе навіть натхненниці геніїв залишаються в історії літератури ще меншими фактами, ніж дати появи їх творів  — правда? Не знаю, чи я була щасливою, чи дуже нещасливою внаслідок того, що дуже швидко «зорієнтувалась» у ситуації. Для Франка на першому місці завжди стояла його праця, і він ніколи не жертвував би нею для жінки, хоч би вона могла дорівнювати йому талантом. І я мала настільки здорового розуму  — а може тільки жіночого інстинкту, — що це вчасно збагнула.

Ліричний поет сповідається у своїх переживаннях і звикає до займенника «я». Читачі поезій Уляни Кравченко не мали ніколи сумнівів у тому, що в своїх віршах вона говорить про себе. І на цей раз у розмові з людиною, не дуже їй близькою, вона не шукала такої форми, щоб говорити про Франка тільки як про письменника.

— Може, воно і має якийсь сенс, чому наші критики так мало пишуть про особисте життя Франка, — неначе завагалась, чи варт порушувати цю тему, — та я не критик, а особа, яка уважно стежила за якоюсь частиною його життя, наскільки мені дозволяли на це обставини. Дещо, очевидно, ідеалізувала, не все у свій час знала, сама мусила дати собі раду з різними питаннями. Бо чи міг би мені хто відповісти на такі питання: чому Франко одружився, чи почував себе щасливим, чи він допомагав мені тому, що я мала талант, чи тільки з симпатії, а, може, лише із співчуття... Без відповіді на ці питання я не могла спокійно працювати. З власного досвіду я дійшла до висновку, що Франко ледве чи зробить перший крок назустріч жінці, навіть тоді, коли зверне на неї увагу і присвятить їй якусь поезію. З другого боку, хоч йому і приємно, що жінка перша розкриє перед ним своє серце  — він не примириться з думкою, що може попасти в тенета її принад. Я мала з ним тільки те спільне, що не знайшла щастя в подружньому житті і що вміла таке щастя замінити працею, працею для народу. Кожний, відповідно до своїх здібностей, приносить користь більшій або меншій кількості своїх ближніх...

Поетеса говорила спокійно і тільки інколи мимохіть наголошувала на якомусь слові, ніби пригадавши, що з ним зв’язане якесь конкретне переживання, може, призабуте.

— Отже, ви не дуже заохочуєте мене продовжувати свій щоденник? Він  — я сама це знаю  — буде наскрізь ліричним. Через те хутко застаріється, як я і мої вірші.

— Ні, навпаки! Все те, що ви напишете, може бути дуже цінним документом даної доби. Навіть найвидатніші твори літератури не мають більшої цінності, ніж ті, що наступні покоління звертаються до них, як до історичних документів, щоб дізнатись про життя наших предків.

— Я не маю таких високих «аспірацій». І добре розумію, що ви присвячуєте найбільше уваги нинішній літературі  — шукаєте за молодими талантами. На ваш погляд — правда? — твори, яких ніхто не читає, треба покласти у бібліографічний реєстр і передати в архів під опіку мишей... Не кажіть «ні», а обіцяйте відвідати мене ще раз. Ви повинні приїхати до нас з доповіддю.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.