Михайло Рудницький. Ольга Кобилянська

 

Характер

Ніхто з друзів Кобилянської не згадував про її зовнішній вигляд. «Духовне» настільки переважало у розмові з нею, що не раз воно зливалося з враженням від героїнь її творів. Ольга Кобилянська не з тих жінок, які кожного ранку хоч би на мить мусять глипнути на себе в дзеркало, перевіряючи, чи не вигулькнув якийсь натяк на зморшку.

З роками її обличчя втрачало риси неспокійної настороженості, проникливішим став вираз очей. Під час розмови з друзями у дні своєї молодості, серед білого дня вона вміла враз розкрити повіки, наче спросоння. В її здивуванні іноді, було, майне тінь остраху, як у сполоханої сарни. Після цього вона могла зашарітись майже дитячим рум’янцем.

— Я ніколи не забуду, — говорила вона якось Маковеєві, — слів одного професора-чужинця, який посмів у моїй присутності сказати, що всі зовнішньо непривабливі жінки шукають компенсації в науці або літературі. Я нагадала йому про Марка Вовчка — нашу геніальну красуню. Тоді він цинічно заявив, що не бачив її ніколи, навіть не чув про неї.

А редактор «Буковини», невгамовний у своєму гуморі, з бритвою на язиці, Ярослав Весоловський не вагався сказати Кобилянській своєрідний комплімент:

— Ви — справжня письменниця. Ви не обміняли б свою професію навіть на вроду.

— Духовної краси не треба обмінювати на вроду. А сказати жінці, що вона тільки письменниця — це більш-менш те саме, що заявити мужчині — ви тільки мужчина.

І журналіст, який завжди готовий був кинути їдку репліку, розгубився, зрозумівши промовлене нею.

А коли він спитав її, чому вона намагається зображати своїх героїнь привабливо вродливими, а не такими непомітними, як величезна більшість жіноцтва, вона хльоснула визивно:

— З усіх істот на землі найкращою є жінка. Як же не змальовувати ту її незрівнянну красу? Та чи ви помічали будь-коли, що вона існує...

В її голосі звучали глибокі грудні акорди, то знову легкий граціозний тон, коли вона раділа. М’якими рухами, майже нечутно, вона пересувалась по своїй кімнаті. Мабуть, від того, що забагато годин сиділа щоденно за столом, вона ніби не випростовувалась на весь зріст.

Її друзі, які наввипередки хотіли їй допомагати, не могли пояснити, чи вона справді потребувала їхньої допомоги. Найскладніші питання вона вирішувала самотужки і миттю; зате у найзвичайніших справах виявляла дитячу безпорадність.

— Чи личить іти на іменини в чорній сукні?

— Чому українська граматика вимагає ставити так багато розділових знаків?

— Нащо видумувати щодень нові страви, коли на другий день і так про них забуваєш?

Повторюючи ці питання, сама сміялась:

— Правда, яка я наївна?

Коли Я.Весоловський повернув їй рукопис оповідання, заявляючи, що не має часу переписати його власноручно, щоб виправити мову, правопис і синтаксис, вона стримала сльози від обурення:

— Ви повинні б зрозуміти, пане редакторе, що рідної мови у школі нам не викладали, а коли мене потягло несподівано до пера, я стала вивчати її самотужки.

— Я вас не критикую. Навіть деякі великі письменники не завжди були в добрій згоді з законами мови. Але поки ви станете великою, мусите знати й оце маленьке — граматику.

— Ви цинік! І ще смієте мене запевняти, що хотіли б написати про мене окрему книжку!..

Журналіст мав насправді намір призбирати різні подробиці з життя молодої письменниці і змалювати її портрет. Чим більше він глузував, тим дужче захоплювався Кобилянською. Свої розповіді про неї він щедро розсипав у товаристві, доводячи, що її твори кожний може прочитати сам, а те, як вона думає, обурюється і захоплюється, знає тільки він.

— Коли і не знаю, то буду знати! — запевняв скептиків.

Одного разу Кобилянська зайшла до редакції «Буковини» за порадою. Вона не знала, який гонорар можна одержати за повість чи роман. Чула, що за твори платять або загальну ціну, або залежно від розмірів рукопису, іноді навіть дають якийсь завдаток. Засмутилась від звістки, що редакції українських газет взагалі не мають чим платити авторам, а видавці книжок вважають себе «патріотами», ризикуючи капіталом.

— Отже, ви даєте мені милостиню? — сказала вона, не то ображена, не то приголомшена.

Весоловський умів найгірший настрій розсіяти своїм жартівливим тоном:

— Як ми можемо давати комусь милостиню, коли ми самі жебраки? Одержуючи від вас рукопис, ми не знаємо, як вам за нього віддячити, і тоді шукаємо грошовитого громадянина, який не знає, що зробити зі своїми золотими монетами.

Коли до неї приходили гості, вона іноді забувала, що їх треба пригостити чаєм, і скрикувала:

— Яка ж я погана господиня! Ще колись поставлю перед своїми гістьми чорнило замість кави!

На часте прохання прочитати щось нове із своїх творів вона виправдовувалась:

— Мені треба б мати при собі видатного артиста, щоб, читаючи, згладив усі ті слабкі місця, які мене саму вражають.

Чуючи про чуже нещастя, вона хотіла як стій бігти з допомогою, але й розгублювалась:

— Мені легше дати собі раду з власним лихом, ніж дивитись на чуже.

Одного разу — тоді їй було десь років тридцять — до неї цілим натовпом вдерлись знайомі, пропонуючи поїхати далеко в ліс. Вона сиділа за столом, заглибившись у свої папери, і не хотіла й чути про прогулянку. Сильвестр Яричевський, атлет і поет, узяв її на руки, прохаючи, щоб її одягли силоміць, як личить на таку мандрівку, і посадовили у повіз. Вона в люті захищалась кулаками і побила атлета. В лісі відчула докори сумління, а потім кинулась Яричевському на шию:

— Ви не гнівайтесь за мій темперамент! Але я не знала, що ви такий симпатичний ведмідь. І навіть не підозрівала, що свіже повітря та зелень можуть розбудити фантазію..

— Яка ж там фантазія! — глузував Яричевський. — Якби ви замість ведмедя закохались у циркового приборкувача ведмедів — це було б романтично! А так знову повернетесь до своєї мишачої діри.

Кобилянська не любила згадувати про особисті справи, про гроші, про хворобу. Коли у товаристві заходила мова про її твори, вона перестрибувала на зовсім сторонню тему:

— Чи ви читали про новий закон, введений в Данії? Кожна заміжня жінка, яка до тридцяти років не має дітей, має право вимагати розводу.

Присутні не завжди здогадувались, що це вигадки письменниці.

Після надрукування «Землі» Кобилянська одержала листа від якогось незнайомого багатого землевласника, який пропонував їй свою руку і серце. Він висловив переконання, що жінка, яка так глибоко відчуває людські трагедії, вміє і глибоко любити. Кобилянська відповіла. що він помиляється, бо авторка «Землі» вміє і глибоко ненавидіти... особливо тих, хто загарбав селянську землю.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.