Марія Кунцевічова. Корона Квітів

 

Розвиднялось, дерева спалахнули у перших променях сонця, вантажник закрив за нами дверцята від вагону, другі ж самі подались під тиском плечей і валіз – швидкісний потяг, ледь передихнувши в Пулавах, рушив далі, а ми вторгнулися з нашою Короною Квітів до спекотного купе. Потяг прямував з Волині через Львів і люди, котрі разом перебивались усю ніч, гуртом кинули на нас однаковий погляд, наче убоге плем’я воєнних загарбників. Ми тільки-но вийшли з саду і з дому, в роті ще тримався свіжий смак помідорів, тільки-но зрізали масу троянд, на яких ще блистіла роса, дівчата були бадьорі після сну, у хлопців волосся було гладко зачесане мокрим гребінцем. Ми стали між лавками і закрили очі. Опухлі, повідтискувані щоки, скуйовджені гриви, розхристані сорочки, яєчна шкарлупа, темні липкі пляшки… Ні за що не хотілося на це дивитись. Хотілось відвернути голови і вийти. Мабуть, ніхто не мав права вимагати, щоб сповнений пахощами літній світ переламувався з міською осінню саме тут, в цьому засміченому насінням вагоні.

Аделя очима шукала кого б вилаяти; строго роздимаючи ніздрі, полювала на винного. Зузя скрутилась в клубок майже плачучи; хлопці – з властивим їм умінням ізолювання – втупили погляди у вікно і посвистували. А Данута не могла вередувати: вона піклувалась про Корону Квітів. Потрібно було довезти до міста Корону Квітів у всій її небаченій красі. Данута не знала, що з пляжу, з річки, з лісу писати до помираючої бабці, коли з віконця халупи побачила Корону Квітів – величезну блакитну гірлянду чи скоріш похилу лозу оброслу дзвіночками, котрі здавались наповнені ефіром. Тоді відразу додумалась, що цю рослину треба показати бабці. Що бабця не може померти, доки не побачить Корону Квітів. Тому Данута швидко розпихнула натовп, дісталась до лавок і поставила горщик біля столика коло вікна. Не можна було в жодний інший спосіб помістити прекрасну лозу, аби вона не зламалась. Перша особа з краю напружила лікоть, чоловік без комірця огризнувся: «Може ще клітку з канарейкою? Може золоті рибки?»

У цей час дитина, згорнута в клубочок на лавці, опершись головою на коліна матері, заспівала. «Це крізь сон. Тримайте, бо дитя може впасти», - порадили. Увага переключилась від нас: за хвилинку ми навіть сіли з Аделею, не кривдячи нікого. Данута порадила: «Пильнуйте квітку!» - і пішла до хлопців. Зузя вже залишилась під опікою якогось незнайомого молодика.

Потяг мчав, волосся дитини, котра щойно співала, тепер підлітало в повітрі на протязі. Загадковим для мене здавалось обличчя матері, надто трагічне, поморщене, як на селянських малюнках Мадонн біля хреста. Проте в борознах не текли сльози. Очі були сухі, широко відкриті, шкіра стисло обтягувала правильні риси обличчя, лише біля вуст і на чолі лежали ці глибокі складки. Обличчя скидалось на об’єкт, котрий довго обмивали хвилі. Жінка притримувала голову дитини, дивлячись крізь мене кудись у далечінь. Я провела поглядом маленьке тільце: на ногах, взутих у добротні черевички, також спочивала рука. М’язиста, чоловіча. Згодом я придивилась до батька. З вусами на сторч та світло-карими очима, невеликий, засмаглий, років десь п’ятдесяти, виглядав на задоволену життям людину.

Потяг загальмували перед станцією. Корона Квітів похитнулася, ми обидві з Аделею підскочили, щоб не дати їй впасти; одночасно з обох сторін купе простягнулись руки. Хтось крикнув: «Зламається. Треба її сперти до стіни». На щастя, вона не зламалась, лише два-три дзвіночки пригнічено впали. Чоловік з вусиками нагнувся до підлоги і подав одну квіточку. «Шкода – сказав – яке воно, о… чистий шовк». Всі дивились на Корону Квітів із захопленням і начебто з просьбою про поблажливість. Ще хвилину тому дама з гострими ліктями порпалась у саквояжі, якийсь товстун потрушував лопатками, в які йому впиналися шлейки, елегантний чоловік шмаркався у парфумовану, але чорну хустинку, брюнетка жадібно пила із заліпленої склянки, штовханина, кожен напружував м’язи і всю злість, щоб якнайефективніше притиснути сусіда. Зараз упокорені завмерли, задивляючись на блакитну гірлянду. Корона Квітів тремтіла, розсіюючи ефір із синіх келихів. «Як довго воно цвіте? – питались. – Яка у нього назва? Де воно росте?» Мати сплячої дівчинки мовчала.

Почався рух з рушниками в сторону туалету. Топтання по ногах, стягування валіз, хаотичний, нервовий ранок. Згорнута клубочком дитина раз, другий постогнала і сіла. «Ах, Боже, – підвівся батько – Люська не хоче спати? А до Варшави далеко.» Він зігнув шию, шептав, пригортав доньку до себе. Мати розправила спідницю на місці, з якого поступився тягар, але незмінний погляд ні на секунду не відірвався від невидимої цілі і не звернувся до малої. Дівчинка встала, зробила декілька кроків і оперлась на моєму коліні. Я усміхнулась, чекаючи, поки вона сама помітить помилку. Дівчинка глянула мені в очі. Я поладила її… «Тітонька дасть намисто?» - заговорила. Мене здивували її зіниці, великі, білуваті, розплилі в райдужній оболонці. І ціле очне яблуко, несамовито рухоме, раз за разом утікало під повіку, як у зіпсованої ляльки. Я почала розуміти… і оніміла.

Тим часом малі пальці нетерпеливо щипали мою сукню, оббігли мене від стегна до плечей наче десятеро маленьких істот; я відчувала себе обплетеною сіткою неспокійних, слідчих, електризуючих дотиків. Натрапивши на шию, дівчинка відкинула голову назад. Уста розтулились, ніс поморщився, очі втекли під чоло, зосереджений вираз обличчя на межі з екстазом перетворив пухку дівчинку в упиря пам’яті. Вона просунула долоні до мого підборіддя і відірвалась як попечена. Крикнула:

- Це не те намисто. Де тітка?

Батько схопив її, підняв і посадив на колінах сидячої поруч брюнетки.

- Ти тільки з тим намистом не набридай – пробурчав. – Капризниця…  Закохалась, тіткою називає. А як вона все відразу запам’ятала! Раз лише доторкнеться і все-все пам’ятає. Він пробіг по сусідах начебто суворим поглядом, сяючим від придушеної чутливості. Брюнетка розстібнула своє намисто і мала відразу ж затиснула його в кулаку.

- Одна намистинка довга, друга кругла. Друга – кругла. Це гарно, – зазначила дівчинка. Зістрибнула з колін моєї сусідки, зачепилась за чийсь кошик, відразу схилилась і почала обмацувати. – Кошик, – ствердила. – А чому лише одна ручка? Чи це не кошик? – Ляснула рукою по лавці. – Я тут стану, тут – вирішила. Чоловік в підтяжках допоміг; вона стала і виконала руками обережний рух, схожий на плавальний або оборонний. Знайшла блок, який підтримував поличку. – Що це таке? Що це?

Батько дивився на свою дитину, зморщену від зусиль осягнути світ лише чотирма видами відчуттів, як на вперте пустотливе кошеня. «Нехай грається, – говорив його погляд. – Навіть усе життя може так гратися. Чи ж мене не вистачить на те, щоб дитина гралася?» Мала тупнула з нетерпінням і їй злетів черевичок. Відразу хтось подав його; дівчинка сіла і почала з сопінням зав’язувати шнурівку. Пальці, такі прудкі до ковзання по предметах, з равликовою швидкістю формували бантик. Вийшов вузол. Дівчинка вигукнула:

- Мамо! Один бантик чи два? Мамо!!

Жінка з поморщеним обличчям і цього разу навіть не ворухнулась. Втуплена у вікно, мовила стишеним голосом:

- Два чи не два, яка різниця; мусить бути так, як є.

Але донька сердилась, її світле волосся спадало на черевик.

- Мамо, мамо, два чи один? Чи ти взагалі чуєш, коли я говорю?

Жінка підтвердила:

- Я чую. Облиш! Мусить бути так, як є. – Дивлячись понад головами присутніх, вона взяла дитину під пахву, підняла і поставила на підлозі. Після чого знову потонула в придорожніх краєвидах.

- Мамо, мамо – дитина затріпотіла долонями – де ти, мамо?

Вона не відповіла. Її не було. Мабуть, більше не могло бути. Вона здійснювала лише основні рухи, ті, котрі створювали видимість людини. Здобувши цю видимість, відходила до нелюдського буття, де безсилим можна не мати сили, а тим, хто у розпачі – не мати душі.

Трепетна долоня натрапила нарешті на Корону Квітів. Зупинилась –втуплена –  над пухнастим стрижнем; клубок пам’яті розтулив рот, напружив пухкі риси, вивернув, загнав углиб черепа незрячі оченята. Нічого!... нічого… Такої згадки в пам’яті немає. Дівчинка жахнулась; її пальці прийняли форму кігтів.

Я опустила повіки, коли ж з кількох сторін водночас крикнули: «Не чіпай, цього не можна торкатись!» В проході зчинився рух, я почула голос Данути: «Через п’ять хвилин Варшава»  – і гострий дискант дитини: «Чому не чіпати? Що це таке?» Данута підійшла і сягнула за горщиком. Блакитні дзвіночки задзвеніли блакитністю; піднімаючи їх догори, Данута сказала: «Це – Корона Квітів. Прошу мене пропустити, я вже її забираю, хочу бути ближче до виходу.» Вона відсунула малу. Чоловік з підтяжками сховав ноги під лавку, брюнетка забрала свій кошик… Витончений кетяг плив наче пасмо туману над смітником. Я хотіла податись за Данутою. Раптом мене затримав ривок. Дрібні кігті тягнули мене назад. «Пані, – зашепотіла дівчинка, – для чого потрібна Корона Квітів? Для чого?» Зіниці вже підпливали під чоло, очі як дві олов’яні печатки закривали це обличчя, зморшка уваги зшивала брови. Я не знала, що відповісти. Аделя зітхнула. Але Данута, котра не помітила тих олов’яних очей, кинула через плече: «Корона Квітів потрібна лише для того, щоб дивитись на неї. Лише дивитись.»

Потяг заскреготав, зупинився. Я кинулась услід Аделі, хлопці схопили нашу валізу. Зузя плила в натовпі, її охороняли плечі чужого молодика. Я вискочила з вагону. Данута була вже далеко. Вона спішила з Короною Квітів, щоб встигнути, перш ніж бабця перестане бачити світ.

Переклала Марта Тупис

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.