Марія Кунцевічова. Ключі

 

Пані Даниїлова в брамі варшавського дому часто до мене зверталася з питанням: буде війна чи ні?

Вона мала другого чоловіка, молодшого від неї, і його хлопець молодший від її синів любив керувати ними. Чоловік, сторож з біблійним ім’ям Даниїл, був занадто порядний, щоб могти бути добрим. Протягом довгих років, кожного разу, коли я забувала ключ від ліфта (я часто його забувала), вона спинялася за мною на сходах, щоб повторювати погані слова Даниїла і питати “чому?”

Наші бесіди випливали з дружби. Я любила її очі, а вона може якісь рухи моїх рук.

Кам’яниця була величезна. Я ніде поза Варшавою не бачила таких домів з нескінченною кількістю подвір’їв. Фасад „fin de siècle”, балкони оперті на орлиних крилах, на даху – німфи. Дім – лабіринт, сповнений западин, заглибин, смітників, пасажів – місць найменш сприятливих для існування орлів та німф.

Мешканець, який народився в такій житловій державі, може ніколи не покидати її меж. Вигодуваний молоком домашньої молочниці, він ходить до початкової школи на третьому подвір’ї, щоб після її закінчення вернутися на друге, де гімназія та ліцей постараються про його атестат зрілості. Квіткарка своїми букетами вабить його до заручин; видавнича фірма – навпаки – заохочує до вченої самотності. Сусідки всіх розмірів та відтінків усміхаються починаючи з підвалів аж до горищ – достатньо хвилини забуття і ти вже як голова сім’ї осідаєш у власній квартирі. Ресторан сприяє коротким знайомствам, перукар працює над вродою, аптекар допомагає медикаментами, лікарі, ворожки піклуються про майбутнє мешканців, а власник складу трун скромно опускає очі в очікуванні похорону.

Тяжку мала роботу пані Даниїлова. Даниїл мав слабке здоров’я, мусив багато спати, сторожку їм дали далеко від брами і – повертаючись вечорами – як же часто через кругле віконце я бачила жінку, що йде з кінця подвір’я непевним кроком, часто позіхаючи. Не раз стояла я перед брамою майже непритомна з вражень від вистави, фільму чи розмови, і тоді, в світлі лампи ця жінка підносила на мене свій погляд, безтямний через клопоти. Я їй втискала в руку гроші, вона дякувала і питала:

- Ключ від ліфта є?

Те, що я вічно губила якісь речі, засмучувало її, я гарячково шукала той ключ, а вона чекала з материнською поблажливістю – вона, настільки молодша від мене.

Наша кухарка, селянка, обожнювала Варшаву.

– Жити то тільки в Варшаві – говорила. – М'ясо продають без кісток, костел навпроти, вода тече з крану. Треба бути – як та сторожиха – очманілою кішкою без жодного поняття, щоби лити сльози в Варшаві.

Знайомі казали:

– Ваша сторожиха виглядає так, як ніби кожного хотіла питати про таємницю творіння.

Траплялися періоди, коли вона ходила напудрена, з завитками на шиї, що дуже спотворювало її візантійське лице – періоди щастя. Даниїл зрідка стомлювався порядністю. Тоді починав пити. Могла дозволяти дітям дурощі. У них розв’язувалися язики, вони билися і мирилися без жодної причини. В такі часи вони уникала мого погляду, я зауважувала синці на її руках – від ударів та потисків.

Вона не питала мене ні про що.

Врешті прийшла пора, коли наші зустрічі стали нечастими. Я зрадила пані Даниїлову, бо зрадила Варшаву. В цьому місті я купила першу в моєму житті плитку шоколаду в магазині Веделя, якого пильнували дві Негритянки з бронзи, що тримали роги достатку. В Варшаві я навчилася читати, помічати голуба під хмарою в Алеях Уяздовських, в псевдоготичному червоному домі з нішами, в яких – стоячи – спали рицарі, жили королівни з моїх казок. В костелі сестер Візиток, де амвон у формі апостольського човна пливе на хвилі схожій до овечого руна, я була дружкою на весіллі брата.

Дім-лабіринт з темними закутками, якого стерегли орли, німфи та пан Даниїл, в цьому домі я жила двадцять років, виглядаючи в сутінках на освічену зірками та неоновими рекламами вулицю Вспульну, названу так на пам'ять не відомо вже якій спільноті.

Тисячі світлих, сірих і чорних годин минуло в стінах дому, який рознесли німецькі бомби. Автобус, трамваї Зеро, Пе, Зетка, радіо сусідів, скрегіт ліфта, танго дворових оркестрів – це відгомони такі рідні, як биття власного серця. Шухляди були повні фотографій, листів, рукописів. Завжди книжкам бракувало місця, бо шафи переповнювали зіпсуті іграшки, старомодні капелюхи, пам’ятки від забутих вже осіб.

Одного дня, після повернення з подорожі, моя квартира здалася мені гробом. Одним з тих міщанських гробів, завалених вінками. Письмовий стіл батька, який дотепер я не відважилася звільнити з квитанцій, пожовтілих брошур, закручених мотузків та тестаментів в чернетках – цей стіл і досі займав половину кімнати мого сина. Ампірні комоди, старосвітська скриня, мовчазний роками рояль, рослини подаровані друзями, що стали ворогами – все дихало смертю.

Я вибігла на балкон. Щоб вирватися з приміщення, затруєного минулим, я подумала, що буде добре кинути погляд у перспективу вулиці: Новий Світ.

Я задивилася на неї. Вона шуміла внизу – освітлена – між Алеями і Краківським Передмістям. Верхня лінія більшої частини її фасадів була в стилі Царства Конгресового. Старий був той Новий Світ! Ціле століття він ніс на собі. Охрещено його “новим” в епосі, коли він вів до перехрестя, до приміського району карусель, до кави з пінкою, яку подавали в альтанці, до недільних проспектів і до катеринок про “Циганку, що над хвилями Ебро сиділа”. Модні вітрини, блискучий олень, що скаче над хвилинами годинника реклами мила Шліхт, клаксони таксі – ніщо тепер не допомагало на меланхолію Нового Світу Варшави.

Отож Варшава також здалася мені гробом. Невдячна і нетерпелива, я забажала втечі. І саме так почався Казімєж.

Казімєж не знаходиться на пустині і не є no man's land. Навпаки, є збіговиськом художників, містечком повним руїн та спогадів. Але там усе – і замок, і митці – тоне в такому широкому горизонті, що виглядає пустим; в такому чистому повітрі, що смакує як нове. Нам завжди з пані Даниїловою бракувало на сходах тої широчіні і того нового смаку. Але її туга ніколи не штовхнула її до втечі, а сльози були лише туманом на очах, втомлених дивитися на безглуздя.

Ні. Сьогодні я не можу писати про Казімєж…

Сьогодні вечір святого Сильвестра…

У Варшаві відбувалася після нього бальна ніч. Перед ресторанами хлопці продавали великі кольорові кульки для п’яних відвідувачів. Пам’ятаю, я одного разу принесла таку кульку додому, ввійшла навшпиньки до кімнати сина і прив’язала її узголів’ї ліжка.

Вранці збудив мене плач. Синочок, залитий слізьми, стояв переді мною, мнучи в руках шматок вчорашньої новорічної кульки. Перестав ревіти і запитав:

– Хто це приніс кульку?

Я хотіла розвеселити його, тому почала вигадувати:

– Ніхто її не приносив. Кулька сама прилетіла за наказом феї Сильвестрини.

– Як же вона потрапила на четвертий поверх? Хто їй відкрив вікно або двері?

– Чи треба дверей кульці, яку послала фея? Фея сказала “фокус-покус” і кулька проникла через шпарку в стелі.

Коли я це вигадувала, ключі від замка і ліфта висунулися з-під подушки. Хлопець схопив їх і крикнув:

- Неправда, неправда! Ти принесла кульку. Відкрила ключами.

Ось ці ключі. Лежать переді мною під вікном, що виходить на паризьку вулиці в районі Монпарнас.

Найбільший ключ відкриває сходову клітку, по якій вогонь зійшов з горища до підвалу і не залишив після себе ані одної сходинки.

Цей другий відкриває ліфт. Його порослий деревами каркас впускає всередину лише вітри, дощ і байдужі погляди.

Третій відкриває помешкання. Двадцять зраджених років живе в ньому без даху.

Всі мої ключі є ключами від пустки.

Пані Даниїлова, Ви жаліли мене кожен раз, як я губила ключі, пожалійте мене знову, бо я загубила свій дім. Навіть якщо б я повернулася до Варшави на кульці феї Сильвестрини, то і так не зможу відкрити жодної з кімнат!

Вірна охороннице, вже не на порозі брами, але на порозі епох, ти за нас усіх – розсіяних, нетерплячих – кращий покій відкриєш варшав’янам.

 

Переклала Ірина Фрис

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.