Марія Домбровська. Панна Вінчевська

ПАННА ВІНЧЕВСЬКА

(переклала Олена Медущенко)

 

В середині червня, перед самим від’їздом у відпустку, Наталія Штумська, не покладаючись на своїх помічниць, вирішила сама перевірити роботу солдатської читальні, що містилась на території старої фортеці.

Ця читальня не була безпосередньо під її орудою. Наталія працювала в центральному правлінні Товариства культурної опіки над солдатами, а клуб і читальня фортеці підлягали місцевій філії товариства.

Однак з якогось часу стали надходити сигнали, що працівниця, котрій довірено цей заклад, не справляється зі своїми обов’язками. Наталія не раз зверталася в цій справі до місцевої філії, але там завжди були зайняті — влаштовували званий сніданок, вечірній чай, полкове свято або польовий молебень з нагоди вручення прапора. Коли вона туди приходила, біля стола голови філії неодмінно стояв якийсь майор або капітан і обоє в гарячковому збудженні пригадували, що вони ще про щось забули, чогось не замовили, когось не запросили. Офіцер схвильовано вигукував: «Може, ще встигнемо!» — і хапав телефонну трубку, а голова, вродлива, чарівна дама, хвора на серце, скориставшися з перерви, нахилялася до Наталії і неголосно, щоб не заважати викрикам у телефон, які, здавалося, викликали в неї святобливе почуття, благала відкласти поки що дражливу справу про так звану фортечну читальню.

— Повірте мені, — казала вона, — ми тут просто падаємо з ніг, стільки роботи. Якщо займемося ще й фортецею, то вже не впораємось. Та й наш інспектор бібліотек зараз взятися за це ніяк не зможе, бо й так, бідолашна, тягне за трьох. Зате потім, одразу ж після свята двадцять восьмого полку, ми наведемо там порядок.

Але після того свята одразу конче треба було влаштовувати інше, за ним наспіло відкриття аж трьох нових клубів, і от, так і не дочекавшись втручання місцевого начальства, Наталія одного дня прокинулася з переконанням, що мусить утрутитися сама, обминаючи, так би мовити, відповідні службові інстанції.

Відтоді, як тільки випадала вільна хвилина, вона забігала до фортечної читальні, щоб постежити за ходом роботи. Вона помітила багато похибок, а кожна зустріч з бібліотекаркою залишала по собі прикре, гнітюче й заразом трохи комічне враження, в якому поки що важко було розібратись.

Бібліотекарка звалася Регіна Вінчевська. Професійної підготовки вона не мала, зате, як запевняли, була громадська активістка й навіть «заслужена», тож вважалося, що вона повинна справитись.

Побувавши багато разів у фортеці й вислухавши од Вінчевської безліч пояснень, які лише викликали сумніви, Наталі я одного дня попередила її, що завтра прийде з самого ранку, щоб разом з нею провести інвентаризацію книжок, а також перевірити читацькі формуляри і журнал обліку відвідувачів. Видачу книжок порадила на два дні припинити.

Другого дня Наталія встала рано і о восьмій п’ятнадцять сіла в трамвай, щоб о дев’ятій, як домовилися по телефону, бути на місці.

Вночі пройшла гроза з дощем, після якої помітно похолодало. На перехресті, де була трамвайна зупинка, гуляв і вив, вириваючись із-за рогу, навальний вітер. На обложеному хмарами бурому небі лише де-не-де блідо просвічували ясніші смуги. Посвіжілі будинки вирізьблювались на ньому виразно й строго. Тротуари досі були мокрі.

У трамваї думки Наталії безупинно кружляли навколо Регіни Вінчевської. Пригадалися деякі її наївні й навіть дурнуваті відповіді, і Наталія з острахом подумала, що внаслідок розпочатої перевірки, можливо, доведеться звільнити негодящу працівницю. Вона не знала, чи стане в неї на це духу. Наталія почувалася добре тільки тоді, коли могла хвалити, і у всякій боротьбі завжди ладна була визнати правоту супротивника.

Наталія збудилася з задуми, відчувши, що її стисли. Спочатку у вагоні було вільно, але на кожній зупинці людей прибувало. Біля самого її обличчя були чужі сукні й пальта, і Наталія притиснулась ближче до вікна й стала дивитись, як невиразний, ламаний відбиток трамвая пропливає у вітринах все менших крамничок із все крикливішими вивісками. Спиною, плечима, коліньми вона відчувала, як проштовхуються пасажири, виходячи і входячи у вагон.

Через якийсь час штовханина помітно ослабла. Трамвай виїхав за місто. Обабіч вулиці зазеленіли газони й миршаві кущі нового парку, а далі, за ними, показалися теж зелені, округлі форти й пологі вали давньої фортеці. Нарешті трамвай доїхав до кінцевої зупинки. Вагоновод з гуркотом відкрутив ключ і вийшов, несучи його в руках.

Останні пасажири зіскакували з приступок. У порожньому вагоні маленька дівчинка вдавала, що їй не хочеться виходити. Мати кликала: «Та йди ж, не капризуй», — а вона вперто відверталась і, сміючись, дивилась у вікно.

Щоб дістатися до фортеці, треба було перейти віадук, прокладений над залізничними коліями. Віадук був старий, і дерево на ньому вже почорніло, але східці було заново окуто бляхою і кілька струхлявілих дощок замінено новими.

Наталія зраділа, побачивши ці зміни. Проходячи тут останнього разу, вона поремствувала, що ніхто не додумається привести віадук у пристойніший стан. І от прийшла пора, про це подбали.

«Видно, всьому свій час. Може, настане час і цієї Вінчевської, і даремно я намагаюсь прискорити його прихід», — думала вона, поглядаючи на блискучі штабки під ногами.

Внизу коліями повільно котився поїзд. Він щойно рушив. Чути було неквапне постукування коліс і важке чахкання паровоза. Двоє хлопчаків, розштовхуючи перехожих, бігли до поруччя, щоб подивитися на поїзд. Праворуч од віадука в густій траві лежав солдат і читав згорнуту вчетверо газету. По другий бік двоє засмальцьованих робітників протискувалися крізь щілину між поруччям сходів і парканом, що відгороджував залізничне полотно від вулиці. Вони хотіли пройти через колії навпростець, не піднімаючись на віадук. Поруччя ходило ходором під їхнім натиском, нарешті робітники таки пролізли.

Наталія ввійшла в обсаджену високими деревами алею, що вела до фортечної брами.

Тут вітер був не такий рвучкий, дерева тільки злегка колихалися й безперервно, одноманітно шуміли.

Зразу поза брамою, в маленькому склепистому приміщенні, видавали перепустки. Сержант з безліччю стрічечок на грудях сидів над величезною розграфленою книгою. Він саме виписував перепустку тітці в напнутій на плечі картатій хустці.

— Як звати? — спитав її.

— Прізвище? — звернувся потім до Наталії.

Вона назвалася, сказала адресу й почала шукати в сумочці посвідчення особи, яке звичайно вимагали показати. Але цього разу сержант посвідчення не зажадав. Та й взагалі, він коли вимагав його, а коли ні. Так само було і з солдатом, що стояв біля входу на міст, перекинутий через рів. Іноді він казав пред’явити перепустку тільки при виході з фортеці, а іноді й при вході.

На дні рову росла мирна картопля й інша городина. В кутку біля самої брами величезний кущ бузини сягав білими тарілочками суцвіть аж до поруччя мосту.

Минувши другу, внутрішню браму, по занедбаному, вибоїстому бруку Наталія пішла до клубу. Серце в неї колотилося. З дедалі більшою досадою думала вона про неминучу сутичку з бібліотекаркою.

У клуб заходили по дошках, похило покладених від порога до тротуару. Дошки були трухляві й розтріскані, а від порога лишився тільки вичовганий, пощерблений уламок. Це жалюгідне видовище збудило в Наталії якесь войовниче почуття.

Зате простора сходова клітка настроювала миролюбніше. Вона сяяла чистотою. Великі, кольору бичачої крові двері до приміщення були відчинені навстіж. У читальню можна було пройти або через кімнату бібліотекарки, яка тут і жила, або через зал для глядачів і сцену. Наталія обрала другий шлях і, йдучи залом, знову відчула в собі сили боротися за читальню.

Зал прикрашали біло-червоні паперові прапорці з пошарпаними краями та портрети державних діячів, обличчям яких доморослі художники надали похмурого й переляканого виразу. Стеля в цьому осередку культурних розваг протікала, і після нічної грози на підлозі стояла калюжа.

Коли Наталія по приставленій лаві піднялася на сцену, поміст над порожнечею задуднів під її ногами. Благенькі лаштунки були пофарбовані в рожевий колір з жахливим квітчастим бордюрчиком. Збоку, під грубою мальованою драпіровкою, стояло піаніно.

Зі сцени треба було зійти страшенно крутими східцями до дверей, за якими містилася читальня.

Цю простору кімнату перегородили надвоє тонкою переділкою, яка до стелі не доходила. Проріз у переділці, що заміняв двері, був заставлений столом, де лежали, очевидно, щойно приготовані розгорнені теки систематичного каталога, інвентарна книга читальні й мілкі картонові коробки з читацькими формулярами. На вікні стояли скриньки з алфавітним каталогом. Вглибині видніла плоска ясенева шафа одвічного конторсько-архівного зразка. Бібліотекарки не було.

Наталія підійшла до столу, зазирнула за переділку й побачила другу шафу, поставлену під прямим кутом до першої, так що вийшла ніби маленька кімнатка. Дверцята в обох шафах були широко відчинені, всі книжки на полицях лежали навкіс. Наталію здивувало, що їх так мало. Вона провела рукою по формулярах, щоб дізнатися, скільки в бібліотеці читачів. Але останньою виявилася картка під номером десятим. Формуляри не були розставлені по порядку, а вкинуті в коробки мішма, як попало.

Між столом і прорізом у дерев’яній стінці Наталія пройшла всередину, зняла пальто й капелюшок і повісила їх на защіпку прочиненого вікна, за яким видно було зелений фортечний вал і ближче — великі квітучі акації. Їх шарпав вітер, і, коли гілки згиналися дужче, крізь них проглядало похмуре небо. Наталія якусь мить не могла відірвати очей від цього звихреного дрібного листячка й цвіту, легенькі грона якого різко метлялись од вітру. Вона мимоволі дивувалась, яка велика сила опору криється в цих ніжних, тендітних кетягах.

«Отак і в людині, — порівняла несвідомо Наталія і раптом знетерпеливилась. — Але ж тут немає ні душі», — подумала з досадою.

Вона очікувально оглянулась на двері; в ту ж мить за ними хтось забренькав по клавішах, і голос, що підстроювався під альт, заспівав:

Не нині, то завтра,

Не нині, то завтра,

Дівчино, ти будеш моя…

Наталія рішуче відчинила двері на сцену і вглибині за піаніно побачила Вінчевську. Її бура собака Лінда лежала поряд, поклавши на лапи гостру морду.

Вінчевська зірвалася з місця й вистрибом підбігла до Наталії.

— Як, ви тут? — скрикнула вона. — Ви вже прийшли? Неймовірно. Як? Кудою? Яким побитом? Адже ми з Ліндою виходили вас зустрічати. І розминулися? Це неможливо.

— Як бачите, прийшла, хоч це й здається вам таким неймовірним, — сказала Наталія, відчуваючи, що блідне від роздратування, викликаного таким прийомом.

Вінчевська ще довго чудувалась, як могло статися, що вони розминулись.

— Це не має значення, — мовила Наталія, відпихаючи собаку, яка зненацька лизнула її в обличчя. — Іди геть, — пролепетала розгублено, знімаючи собачі лапи зі своїх плечей.

— Вона вас пізнала! Вона вас пізнала! — закричала Вінчевська. — Ліндо! Не танцюй! Ви тільки гляньте — вона танцює з радощів!

Справді, собака, крутячись на місці й ритмічно подзявкуючи, виконувала щось схоже на танок. Потім спинилась і нашорошила вуха, ніби перевіряючи, яке справила враження.

Наталію розбирав сміх. Вона відвернулась до вікна, щоб бібліотекарка не прийняла на себе її доброзичливої веселості.

— Берімося до роботи, — сказала Наталія, не обертаючись. — Ми й так сьогодні не закінчимо.

— Берімося! — охоче відгукнулася Вінчевська.

І, метушливо готуючись до роботи, почала розповідати:

— Я при кожній нагоді беру Лінду з собою. Боюся, щоб занадто не засиджувалася. Вона, знаєте, при надії, — похвалилася сором’язливо.

Наталія вже опанувала себе й сіла за стіл.

— Ради бога, — сказала голосно, крижаним тоном, — годі про собаку.

— Господи, — здивувалася бібліотекарка, — ви говорите зі мною, як з малою дитиною.

 

 

 * * *

Панна Вінчевська була малесенька й рухлива, мов павучок. Її не те щоб помітно криві, але й не зовсім рівні ноги були такі худі й тонкі, що, здавалося, от-от підігнуться й зламаються. Обличчя в неї було смугляве, вузьке й довгасте, висхле, мов тріска. В роті бракувало верхніх і нижніх передніх зубів, і в усмішці оголювались ясна, схожі на м’якуш розчавленої полуниці. Матове, чорне як смола волосся ніби придушувало цю миршаву постать, на якій лежала печать дочасного гарячкового в’янення. Чорні очі обпікали, мов краплі розтопленого сургучу.

Перед початком роботи Вінчевська ще кілька разів бігала то у свою кімнату, то в зал, а невтомна собака всюди супроводила її.

Наталія розпочала з перевірки книжок, які стояли на полицях. Вона називала інвентарний номер, а Вінчевська, стоячи біля шафи, перевіряла, чи є книжка під таким номером і яка її назва. Наталія помітила, що з читанням назв не все гаразд. Вінчевська запиналась на іменах найславетніших класиків літератури, перекручувала назви шедеврів, знати які — така ж неодмінна риса кожної культурної людини, як звичка вмиватися й зачісуватися. При цьому, здавалось, вона зовсім не помічала ні своїх Помилок, ні збентежених і здивованих поглядів Наталії. Вона жваво бігала від однієї полиці до другої, вискакувала на табуретку, що заміняла драбину, і, переносячи її з місця на місце, лякала нею свою собаку.

— Принеси м’ячик, — наказувала їй, тупаючи ногою. — Ну, принеси! Ах ти, маточко!

Собака важко підплигувала, гавкала, а потім знов танцювала, крутячись на місці.

— Подивіться на неї! Подивіться! — нетямилася з радості бібліотекарка. — Ах ти, моя героїне, — додавала, значливо позираючи на Наталію. — Аякже, аякже, — провадила далі, поплескуючи Лінду книжкою, яку тримала в руці, — ми ж одержали медаль за геройство на ринковій площі в Катовицях.

Наталія вже знала історію собаки Лінди. Лише двічі побувавши в центральному правлінні, Вінчевська встигла кілька разів розповісти, як Лінда пробігла у велику спеку тридцять кілометрів, щоб дати знати сілезьким партизанам, що її хазяйку заарештовано, як потім привела їх до дверей в’язниці і як усе завершилося нагородженням обох героїнь на центральній площі в Катовицях.

Але Наталія не вважала, що з допомогою цього героїчного міфа можна керувати бібліотекою. Їй було соромно, і вона злостилась на себе, що просто не знає, як нейтралізувати доблесну собаку і це колишнє геройство, що тяжить над усім, мов камінь. Так і не добрала способу.

— Я це вже чула, — сухо озвалася вона на згадку про Катовиці.

— Боже мій! — образилася, враз посмутнівши, Вінчевська. — Я не розумію… ви знов говорите зі мною так, ніби маєте мене за ніщо.

Замість відповіді Наталія назвала номер книжки, а трохи згодом якомога спокійніше сказала:

— Я серджуся, бо ви так читаєте назви, ніби вперше чуєте про ці книжки й авторів.

— Вперше? — перепитала Вінчевська таким тоном, яким, взявшись у боки, сваряться прості жінки. — О боже! Вперше! Мені просто дивно таке від вас чути.

І зробила таку міну, ніби не розуміла, що їй закидають, і тільки невиразно передчувала якусь небезпеку. У виразі її обличчя і в цьому вдаваному обуренні був обережний розмисел і хитра, майже звірина настороженість.

«Недоумкувата вона, чи що?» — питала себе Наталія.

Але Вінчевська, видно, таки втямила, про що йдеться, і виявила це в приступний їй спосіб. Беручи в руки чергову книжку, вона несподівано сказала:

— Недавно я порекомендувала її Юзьвікові. Це наш найкращий читач. Як він мені дякував! «Ви, каже, таки вмієте нам порадити».

Наталія промовчала.

Незабаром, коли дійшли до наукового відділу, Вінчевська ще раз спробувала свій новий метод. Перевіряючи якийсь номер, по короткій паузі прочитала назву: «Розвідки про органічну матерію на земній кулі» — написав Юзеф Сапальський».

— О, це дуже до речі! — вигукнула вона. — Я саме хотіла відкласти цю книжку для себе. Давно вже збиралась її прочитати.

Наталія пильно видивилась на неї.

— Ах, ви хотіли прочитати цю книжку? А чи не краще почати з Міцкевича?

Вінчевська якусь хвилю мовчала, блукаючи очима по кутках, ніби не могла визначити розмір небезпеки, яка їй загрожує. Нарешті відповіла у своїй манері:

— Господи боже! Як можна таке казати? Щоб я та не знала Міцкевича!

— Швидше! — квапила Наталія. — Перейдемо до книжок, яких немає на полицях.

— Ну, це вже дрібниця, — зраділа Вінчевська. — Найважливіше ми вже зробили, і, бачите, все в порядку.

Наталія запалила сигарету, уважно розглядаючи чудну бібліотекарку.

— Ви прикидаєтесь, чи справді не знаєте, що тут найважливіше? — спитала вона.

— О боже мій! Знову… — засмутилася Вінчевська. — Як це прикидаюсь? Та я зроду не прикидалася. І чудово все знаю, — додала не зовсім упевнено.

— І ви справді не помітили, що на полицях стоїть тільки третина книжок?

— Ну то й що? — відповіла бібліотекарка, до якої знову повернулася самовпевненість. — Решта на руках.

— На руках? — недовірливо всміхнулася Наталія, бо щодо цих книжок мала найгірші передчуття. — Подивимось, у кого вони на руках. Візьміть, будь ласка, читацькі формуляри.

На обличчі Вінчевської майнув переляк. Очевидно, вона хотіла виграти час і тому стала намовляти Наталію піти попоїсти. Виявилося, що вже друга година.

— Я могла б замовити вам обід з ресторану, — сказала Вінчевська, — але не знаю, чи він буде добрий. А в чайній нашого полку дуже хороші ковбаси. Щодня привозять свіжі. Звісно, я сама можу й не їсти. Людина, власне, живе працею.

Наталія неприязно мовчала. Вона не мала ані найменшого бажання вступати в будь-які, навіть короткочасні й випадкові, неофіційні стосунки з Вінчевською. Але потім передумала. Може, якщо вони перекусять і відпочинуть разом, легше буде зрозуміти, що це за людина.

І вони пішли.

Дорогою до чайної одного з полків, розквартированих у фортеці, Наталія майже весь час мовчала, зате бібліотекарка зробилася ще балакучішою.

Невдовзі виявилося, що ця коротка перерва стала годиною тріумфу панни Вінчевської, яка тепер мала перевагу над Наталією, бо знала дорогу, знала, де і що є, й могла її напучувати.

— Обережніше, будь ласка, — вигукувала вона, — там яма! Сюди, сюди. Так ближче. Мабуть, вас дивує, що тут таке безлюддя? Солдати зараз на стрільбищах. О, щоб керувати клубом, треба все знати!

— Ах, — зітхала за мить, — якби така прохолодна погода протрималася ще трохи, поки в моєї Лінди тяжкі дні. Вівчарки взагалі погано зносять спеку, а надто коли родять. А вона вже з дня на день, з дня на день…

Собака справді була груба і обважніла. Незважаючи на це, вона весело бігала довкола, заглядала в двори й зарості, зупинялася чуйно посеред вулиці, забігала далеко вперед і, ластячись, верталася до ноги.

— Вчора мені здавалося, що от-от… — базікала Вінчевська, — але я підрахувала, коли в неї був жених, і виходить, що аж через два тижні. О, дивіться, дивіться! — закричала вона зненацька. — Це Ліндин жених!

І, спинивши Наталію, розпаленіла, показувала на прегарного вовкодава в наморднику, який байдужно проминув свою так звану наречену, нестримно женучи до якоїсь раніш наміченої мети.

— Значить, цуценята будуть породисті, — мимохіть зауважила Наталія.

— Авжеж. А ви як думали?

У дворі, оточеному чотирикутником казарм, на лаві перед вартівнею сиділо кілька солдатів, а один стояв віддалік і сурмив збір, повертаючись по черзі на всі чотири сторони світу. Його болотяного кольору гімнастерка стовбурчилася ззаду з-під ременя рясними складками.

У чайній такий самий солдат стояв, недбало спершись на прилавок, за яким поралася буфетниця в поплямленому білому халаті. За шибками вітринок обабіч прилавка видно було сир, шоколад і сигарети. На підвіконні біля батареї порожніх пляшок і банки з присипаними цукром суницями спав кіт.

— Прошу сюди, тут буде краще, — покликала Вінчевська, і вони пройшли в другу кімнату.

Тут теж було майже порожньо. За одним із столиків, боком до нього, самотньо сидів якийсь капрал. Спершись одним ліктем на стільницю, а другим — на спинку стільця, він розглядав свої сплетені пальці. На його столику нічого не стояло. Незабаром капрал підвівся, потягнувся і попрямував до виходу. Біля дверей спинився на хвильку й запалив сигарету.

Наталія замовила хліб і чай. А Вінчевська принесла собі два пиріжки, дві сардельки та порцію гірчиці, собаці сто грамів обрізків.

— Про що пак я вам розповідала, коли ми йшли сюди? — спитала вона, намазуючи сардельку гірчицею й заїдаючи її пиріжком. Так і не згадавши, завела мову про інше. — Може, ви боїтеся, що масло несвіже? О, я зразу відчула б, — заспокоїла вона Наталію. — Я стала страшенно чутлива до їлкого жиру, відколи німці держали мене на самому маргарині й чорній каві. — Голос її затремтів. — Сімнадцять днів на чорній каві. Ви можете це собі уявити?

І знову потекла розповідь про героїчну просвітницьку діяльність, про те, як до Катовиць вступили німці, про ув’язнення і так далі. Коли дійшло до того місця, де Лінда привела солдатів, які роззброїли німецький ар’єргард і вибили двері в’язниці, голос у Вінчевської урвався, і вона розплакалась.

— Ось, — мовила вона, втираючи сльози і порпаючись у сумочці. — Це моя фотографія тих часів, зразу після звільнення. Дивіться, який у мене вигляд. Тінь, мара, а не людина. А це Лінда.

Наталія мовчки розглядала фотокартку, а Вінчевська правила далі:

— Коли б ви тільки знали, як мене любили там, у Катовицях! Нізащо не хотіли відпускати, але я, дурна, вперлась і приїхала сюди. А нащо приїхала, сама не знаю. Дістанеться мені тут, і по заслузі. Мене ж із самого початку остерігали, що тут мене загризуть. І загризуть. Жінки загризуть, — додала значливо, все більше сміліючи. Витерла сльози зі своїх палаючих очей і знов заговорила: — А мені байдуже. Я собі працюю й ні на що не зважаю. І як стомлююсь. Спочатку треба розібратись, а потім судити. Ось подивіться, взяти хоч би ці квіти на вікні. Все це я. Якби не мій вплив, тут нічого б не було. Я й сама не знаю, чому в мене такий вплив. Офіційно до цієї чайної я не маю ніякого стосунку, але спитайте в буфетниці, вона вам скаже, як я тут у все входжу. Недавно, наприклад, прийшов новий командир і хотів звільнити буфетницю. А я не дала. Пане полковнику, кажу, з людьми так робити не можна, спершу треба перевірити. Ви мене ще не знаєте, може, я сяка чи така, але несправедливості не терплю. Тим-то мене всюди поважають. Тільки той, хто судить з зовнішнього вигляду, може подумати, що я легковажна. Новий командир теж спочатку і так і так на мене, а потім, коли побачив, то каже: «Я думав, у вас тільки розваги на умі, а ви тут он скільки зробили». А я йому: «Пане полковнику, хто пережив стільки, як я, той мусить серйозно ставитись до життя».

Вона замовкла і доїла свої пиріжки. Лінда вешталась по чайній, залазила під столики й нишпорила по кутках. Наталія допивала чай. У першій кімнаті буфетниця говорила солдатові:

— Страх як люблю слухати, коли грають щось сумне. Така вже я — не люблю веселої музики, і край.

Незабаром Вінчевська знов заторохтіла:

— Мені хочеться, щоб ви коли-небудь прийшли до нас на вечір. Я влаштовую такі вечори, що один капрал, теж наш читач, сказав мені: «Пані завідувачко, відколи я побував у вашому клубі, я зовсім не ходжу до міста». А ви знаєте, яка це мука — влаштувати такий вечір? Раз до мене в зал привели одну таку, розумієте, ну, словом, потіпаху. Але я не розгубилася. Зразу взяла й порозклеювала написи: «Не чин прикрашає людину!», «Шануйте свій відпочинок!», «Не поганьте свого клубу!» І, звісна річ, до неї: «Геть звідси!» Того, що її привів, хотіли випровадити, але я сказала: «Ні, панове! Це вона винна, бо жінка мусить шанувати свою гідність».

При цій мові очі її світились, як два трухляки, на худому обличчі горіли багрові рум'янці. Вона ковтнула слину й верзла далі:

— О, ви не знаєте, як важко з солдатами! А найгірший був оркестр… В оркестрі всі були такі зіпсовані… Якби я за них не взялася, не знаю, що б з ними було. А тепер? Найкращі читачі, найпорядніші хлопці… І хоч коли попрошу, завжди охоче згоджуються грати. Чи кіно, чи танці, мені про музику клопотатися вже не треба… — хвалилася Вінчевська, ніби поспішаючи виказати все, поки вони ще в чайній.

Наталія сперлася підборіддям на долоні й не зводила очей з бібліотекарки.

«Але ж щирість перед таким створінням абсолютно безсила, — думала вона. — Хіба це поможе, коли я скажу їй, що думаю про її вигадки? А що я, власне, думаю? Сама не знаю».

А Вінчевська, трохи помовчавши, нахилилася над столом і по-змовницькому, півголосом сказала:

— Я пишу п’єсу. З певною метою. На бібліотечну тему, щоб заохотити до читання. Приступну. Нічого не можу з собою зробити, — докинула, зітхнувши. — Така вже в мене артистична натура. Але це й не дивно. Адже я походжу з артистичної родини…

Тут Наталія не витримала.

— Ходімо, — сказала вона, — час вертатися до роботи.

— Ходімо, — енергійно підхопила бібліотекарка.

Неясно було, як вона витлумачила тривале мовчання Наталії. По дорозі назад Вінчевська трималася по-товариському, ніби зустрілася із Штумською для приємної дружньої розмови.

— Ах! — вигукнула вона, розглядаючи чорний з білим Наталіїн костюм. — Як чудово дібрані кольори! Мені це страшенно подобається. Треба подумати, щоб і собі пошити щось таке. А то я зовсім обносилась.

Наталія скоса зиркнула на неї й помітила, що з обличчя Вінчевської зник насторожений вираз. Вона була спокійна і, здавалось, уже ввійшла в нову роль.

Наталія відчула, що блідне від гніву.

— Ви б краще думали про загублені книжки, — кинула вона роздратовано.

Вінчевська звела чорні брови.

— О боже! — зойкнула ображено, ніби наразившись на кричущу нетактовність. — Ви знов за своє. Чому загублені?..

Дальша перевірка показала, що становище значно гірше, ніж підозрювала Наталія. Багато часу пішло на те, щоб укласти як слід поплутані читацькі формуляри. Коли Наталія висловила здивування, що їх не було впорядковано до її приходу, Вінчевська відповіла:

— Ах, якихось кілька карток попали не туди, а ви вже зразу так… Я це вмить виправлю.

Але, звичайно, не зуміла, відразу все знов переплутала. Наталії довелося зробити це самій.

Вінчевська тим часом намагалася підтримати товариські стосунки, що на них, як їй, мабуть, здавалося, заслужила своїми звіряннями в чайній.

— Що ви робите, — спитала вона Наталію, — що у вас так гарно укладене волосся? Ах, якби в мене так трималося без завивки. Я ж не маю часу їздити до міста в перукарню, от і виглядаю, мов опудало. Хоч, признатись по правді, я людина без претензій. — І, змінивши тон, защебетала до собаки: — Моя матінко, бідолашечко, героїне ти моя! Принеси, принеси м’ячик!

Собака забігала по кімнаті й замість м’ячика принесла з кутка великий сірий камінь, з грюком упустивши його на підлогу.

Наталія обернулася на стук, а Вінчевська, сміючись, пояснила:

— У неї був м’ячик, але вона його згризла. Довелося принести їй камінь. А ви знаєте, що вона відгукується на цифри? Коли солдати роблять перекличку, вона оглядається й за кожним разом гавкає. Ну, Ліндо! Раз! Два! Три! Чотири! Бачите, як підплигує й повискує. Скажіть, а правда ж, вона майже як людина, бо пішла на самопожертву?.. Тоді, в Катовицях. Щоб собака пробігла тридцять кілометрів по такій жароті, аби врятувати людину… І це моя Лінда, яка не зносить спеки…

Наталія глянула так холодно й пронизливо, що Вінчевська осіклась.

Чи не вперше в житті Наталію поривало грюкнути кулаком об стіл і вилаятись. Вона завжди вважала, що тільки страх породжує в людині жорстокість. З дитинства вона панічно боялася павуків і щипавок. І коли помічала поблизу ці створіння, а втекти не могла, була змушена давити їх, заплющившись і пітніючи від огиди й жаху. Тепер вона впевнилася, що облудна глупота теж розпалює жорстокість.

Стримуючись з останніх сил, Наталія заявила Вінчевській, що, як показала перевірка, всі без винятку книжки, яких немає на місці, або неправильно відмічені в формулярах, або не здані вчасно, або ж давно повернуті й пропали безслідно.

— Так уже й «безслідно», — огризнулася, трохи розгубившись, Вінчевська.

— Якщо книжка з одного формуляра викреслена і в інший не записана, а на полиці її немає, звідки ж мені знати, де загубився її слід?

— Ах, боже, — обурилась бібліотекарка. — Я ж вам кажу: на руках, а ви — де та де.

Перегодя, трохи охоловши, вже спокійнішим тоном Наталія спробувала пояснити Вінчевській, що при такій системі роботи, а точніше, при повній безсистемності, ця злощасна солдатська читальня дуже швидко буде спустошена. Тоді Вінчевська почала відверто й завзято сперечатися. Вона запевняла, що якраз навпаки: тепер справи йдуть далеко краще, бо ніхто не уявляє, що тут діялося раніше. При такому завантаженні працею можна раз-другий помилитися, це, здається, неважко зрозуміти. До того ж майже все, за що гнівається пані Штумська, без сумніву, зробила попередня бібліотекарка.

— От ви кажете, що книжки вчасно не здані. А оця, наприклад? Справді, є запис, що її видано в січні. Але ж рік не вказано? Це напевно було півтора року тому. Зрештою, це видно по почерку. О, це ж не мій почерк. У мене нахил у цей бік, а в неї — в другий. Зразу видно.

— А це теж не ваш почерк? І це? І це? — питала Наталія, показуючи їй рядки, де чиєюсь рукою біля січневої дати було виведено цифри поточного року.

Вінчевська уважно придивилася до карток.

— Так, цього я не заперечую. Хоча… число написане ніби моєю рукою, а місяць уже не моєю. Але я сперечатись не буду. Хто там? — крикнула вона раптом, прислухаючись. — Пробачте, я мушу подивитись.

І вибігла разом із собакою. Скоро обидві повернулися.

— Нікого нема! — оголосила Вінчевська. — А мені здалося, хтось стукав.

Незабаром, коли Наталія схилилася над своїми нотатками, бібліотекарка повторила свій маневр.

— Одну хвилинку. Я мушу глянути, чи не прийшов часом наш лектор. Я повідомила його, що лекцію відкладено, але хтозна, може, він все-таки прийшов. Сюди всі так люблять приходити, часто, буває, нічого не проводиться, а вони приходять і сидять.

Коли Вінчевська зникла, Наталія розглянулася довкола, випросталась, зітхнула, провела рукою по обличчю.

Освітлення в кімнаті змінилося — стало тепліше, яскравіше. Наталія машинально глянула у вікно. Надворі розгодинювалося. Саме в цей час акації були залиті сонцем, неначе хтось умочив їх у золотисту маслинову олію. Вітер стихав, і дерева на хвильку застигали нерухомо. Та налітав новий порив, і вони здригалися й хитались.

Вінчевська повернулась і повідомила, що якийсь Міхал погано замів лекційний зал.

— Кажуть, солдати вміють робити все, — невдоволено мовила вона, — але як слід замести підлогу мокрою щіткою ніхто з них не потрапить.

Грюкнули надвірні двері. Незабаром у залі для глядачів почулися кроки. Стихли на мить, потім загупали по сцені. Лунко стукнула кришка піаніно, і майже зразу залунали вправні пасажі етюда.

— Чуєте?! — вигукнула Вінчевська. — Цезарій прийшов вправлятися! Це один з тих оркестрантів, — додала порозумілим шепотом. — У консерваторії вчиться. Ах, якби він заграв нам що-небудь гарне.

Вона прочинила двері на сцену.

— Цезарію! — гукнула владно. — Заграйте що-небудь гарне!

Однак Цезарій і далі невблаганно грав вправи.

Вінчевська мрійливо промовила:

— Я теж була в консерваторії.

— Прошу вас, відповідайте тільки на мої запитання, — несподівано вибухнула Наталія.

— Господи боже! — жахнулася Регіна Вінчевська. — Зі мною зроду ніхто ще так не говорив. Ви ставитесь до мене, мов до дівчиська. Я знаю, що не показую на свій вік, але мені скоро сорок.

— А поводитесь так, наче вам чотири роки.

Вінчевська зненацька розплакалась.

— Що ж це таке… Ви мене просто принижуєте.

— Ви самі себе принижуєте, — сказала Наталія, засоромившись і водночас насилу зберігаючи самовладання. — Лише однієї з тих помилок, яких ви наробили без ліку, було б досить, щоб довести вашу некваліфікованість, а ви ще й викручуєтесь і не бажаєте їх визнавати.

Проблиск надії промайнув на зляканому обличчі Регіни Вінчевської.

— Визнавати? — оживившись, скрикнула вона. — От цього вже ніхто мені не закине. Щоб я та не визнала своєї помилки? От тільки декотрі не хочуть розібратись. Якби ви схотіли розібратися, то побачили б, що помилки, звісно, є, але не такі…

— Як же це я повинна розібратися? — необачно запитала Наталія.

Бібліотекарка бадьоро тріпнула головою і поспішила пояснити:

— Бачте, мені здається, що ви не з того почали. Я, вами бувши, почала б з того, що передовсім виписала б на окремому аркуші…

Наталія не стала слухати, що виписала б на окремому аркуші Вінчевська. Вона вмить збагнула, що випустила на волю жахливе й непереможне страховище — логіку нерозумної людини, ту логіку, котра вибиває з рук будь-яку зброю, сама орудуючи лиш однією, але обезвладнюючою — вмінням пригорщами сипати пісок межи очі. Наталія відчула, що коли зараз не покладе краю просторікуванню Вінчевської, то вже ніколи не дасть їй ради. Тому придушила в зародку вагання і, не впізнаючи власного голосу, твердо наказала:

— Я вас не питаю. Замовкніть.

Аж до восьмої години вечора вони працювали мовчки; в тиші лунали тільки короткі запитання Наталії і сухі, підкреслено чемні відповіді Вінчевської.

 

 

* * *

Ця повна образи тиша не прискорила роботи, але Наталія вважала, що так краще, і жалкувала, що не домоглася цього раніше.

«Виявляється, досить було на неї як слід гримнути».

Але цей окрик лишив по собі неприємний осад, неначе в ній виявилося раптом щось ганебне. Наталії почало здаватися, що вся її доброта й зичливість до людей були фальшиві, раз вона здатна так кричати. Вона виправдувалася перед собою, що не можна ж бути з усіма м’якою як віск. Кожна людина до одних привітна, а до інших — ні. Річ у тім, за яких обставин вона буває така чи така.

Однак Наталія почувала, що її весь час щось гризе, і не могла втриматися, щоб не позирати крадькома на Вінчевську, а чого, й сама не розуміла.

А Вінчевська, яка досить довго утримувалась від балачок, тихенько озвалася:

— Пробачте, я хотіла ще запитати, а то забуду… Треба записувати обов’язково чорнилом, чи можна чорнильним олівцем?

Наталія глянула на неї без гніву.

— Байдуже, аби тільки взагалі записували, — відповіла якомога лагідніше. І раптом з досадою усвідомила, що почуття душевного дискомфорту, яке мучило її, було ніщо інше, як побоювання, чи не занадто вона образила Вінчевську.

А та, ніби вловивши зміну в настрої Наталії, підняла палець і, прислухаючись, сказала:

— О, півні співають. Ах, якби вже була погода. Може, й буде.

Тон Наталії знову став сухіший.

— Чотириста дев’яносто сім? — спитала вона і, діставши відповідь: «Формуляр двадцять три», взяла названу картку й побачила, що книжка під номером чотириста дев’яносто сьомим була записана, а потім викреслена. Читач її повернув, і вона повинна бути на місці.

Але її, певна річ, не було; Наталія перевірила за інвентарним списком, що це за книжка.

«Еден, — прочитала вона. — «Маленький Йоганнес».

І згадала, як читала її колись гарячого дня, лежачи на траві під кущем квітучого бульденежу. В ній воскресли пахощі, барви й музика тих давно-предавно минулих канікул.

Той примірник «Маленького Йоганнеса» теж пропав.

Насилу відірвавшись від цих спогадів, Наталія назвала наступний номер, за ним — інші.

Одна з книжок була видана рік тому й досі не повернута. Біля дати видачі рукою колишньої бібліотекарки було написано: «Застрелився».

Наталія знов перевірила, якої книжки не повернуто з такої жахливої причини. Це був «Хазяїн і собака» Томаса Манна.

З подивом і сумом Наталія подумала, що приблизно в той самий час, коли цей нещасний брав книжку в бібліотеці, вона теж узяла «Хазяїна й собаку» в одної знайомої. Читала, лежачи у гамаку в чудовому заміському садку своїх родичів. Потім дала «на один день» комусь із приятелів і лише зараз раптом згадала, що так і не забрала в них цієї книжки.

В міру того, як перевірка формулярів посувалася вперед, гнів Наталії все більше згасав, а мовчазна й ніби ще менша, ніж досі, «бібліотекарка» видалась їй створінням надзвичайно жалюгідним.

Наталії зовсім неважко було пояснити її зітхання й відповіді тоненьким голоском як каяття і визнання своїх помилок.

«А для мене важливе тільки одне: ставлення до зла, — думала вона. — Зло само по собі — це пусте».

І все більше їй було жаль Вінчевської.

«Чого, власне, варті речі, книжки порівняно з долею маленької людини, — міркувала Наталія. — А що ж вона має, ця вбога катовицька героїня? Собаку та ілюзію, що вона оточена чоловіками, молодими чоловіками, яким чогось від неї потрібно. І якщо хтось із них — може, отой Міхал, який не вміє замітати, або ж Цезарій, який не схотів заграти щось гарне, — простягне руки не до книжки, а до неї самої, то, боже милостивий, чи варто дивуватися, коли ця втіха буде їй дорожча над усі книгозбірні світу. Або якщо, навпаки, вона, бідолашна, даремно жадає, щоб сталося те, без чого життя не є життям…»

Ах, Наталія добре, надто добре знала, чого варті ці втіхи.

Схотілося сказати Вінчевській якісь слова розради. Схотілося мало не попросити в неї пробачення за свою різкість. Схотілося благати її виявити хоч крихту доброї волі, хоч краплину уваги.

Гнів Наталії почасти вгамувало й те, що тепер вона бачила перед собою конкретне завдання, ясно розуміла, що тут треба виправити й змінити, які дати розпорядження. Гніватися можна тільки поки критикуєш. Коли сама берешся до роботи, почуваєш у собі мало не божественну силу, не боїшся працювати з найгіршим і най дурнішим, віриш, що всіх спроможна зробити хорошими й розумними.

Про цю свою віру Наталія поривалася сказати Вінчевській, коли скінчили роботу. Не знала тільки, як би це висловити.

Пов’язуючи шию хустинкою, промовила холодно й офіційно:

— Я приходитиму сюди. Коли скінчимо переоблік, я виїду, а вам дам роботу на ціле літо. Я не розголошуватиму, що тут застала. Але якщо до осені все не буде в порядку, ви не залишитесь тут жодного дня. До того часу ви матимете справу тільки зі мною. Не як з працівницею правління, а зі мною особисто. Зі мною.

І Наталія зашарілася з сорому, почувши, як пихато прозвучало це «зі мною».

Вона вже хотіла вийти, але Регіна Вінчевська заступила їй дорогу.

— Ви про мене не скажете? — спитала уривчастим голосом. — Не скаржтеся на мене там… От поба… побачите, все буде гаразд. Я все зроблю… Все знайду… Відкуплю…

При цьому вона борсалась, мов муха, що пристала до липучки, але ще подзизкує.

Наталія посварилась на неї пальцем. Тоді Вінчевська вхопила цю руку, потім другу й стала палко цілувати, притискаючи їх до своїх грудей. Груди в неї були плоскі й тверді, як дошка, і страшенно гарячі. Наталія почервоніла.

— Годі, — кинула вона і посварилася знов, уже з порога.

Вінчевська побігла за нею разом із собакою.

Коли проходили через сцену, солдат, що грав вправи, устав і вклонився, а відтак знову сів і, не перестаючи грати, оглядався, аж поки Наталія, бібліотекарка й собака вийшли із залу.

Провівши Штумську до сходів, Вінчевська з собакою повернулися додому.

Далі Наталія пішла сама.

Вулиця була безлюдна, глуха, на бруку поміж камінням ріс бур’ян. Не побачивши нікого поблизу, Наталія щось голосно замугикала. Якось незрозуміло махнула рукою і навіть пробігла кілька кроків з прискоком, мов дівчинка.

— Що я роблю, — шепнула, мало не пирскаючи сміхом, і, тільки вступивши на міст через фортечний рів, постаралася стримати ці прояви непогамовної радості.

Тоді лише вона зрозуміла, чому так тішиться. Її тішило, що Вінчевська не образилася, що поцілувала її в руку, що виявила каяття і готовність виправитися. Та й навколишній світ був сповнений радістю. Вітер стих. Небо було незаймано чисте, ніби його ще ніколи не вкривав саван хмар. Легкий холодок без вітру не дошкуляв. Зелень у рові й на валах цитаделі була вже в тіні. Тільки верховіття найвищих дерев ще купалося в рум’янім сяйві. Здаля долинав мелодійний гомін міста, що мінилося тілесними, рожевими та фіолетовими барвами.

Околицею, перетинаючи панораму міста, їхав вогнисто-червоний трамвай, віддзеркалюючи своїми шибками золоте світло заходу.

— Вечір, неначе з дитинства, — прошепотіла захоплено Наталія. І, ніби заново обдарована жадібною вразливістю дитячих літ, зупинилася на мості, щоб утопити невситимий зір у свіжу зелень рову. Зненацька її знов обсіли сумніви.

«Як же я дозволила так себе задурити, — мало не вголос мовила вона. — Та це ж був класичний викрут дрібних шахраїв і нікчем, від яких за версту тхне глупотою. Не обійшлося навіть, як звичайно в таких випадках, без історичної легенди. Ні, ні, — подумала вона, — мій гнів був святий, мій гнів був святий».

Їй схотілося заново роздмухати, розпалити його. Але проти її волі не святий гнів, а непрохане гаряче співчуття розгорялося в її серці.

«Завтра напевно розкриються такі речі, що я знову розлютуюся, — втішала себе Наталія. — Тоді я скажу, що хотіла її залишити, але бачу, що це неможливо. І відразу доповім у правління про наслідки перевірки й запропоную звільнити цю Вінчевську.

Замилює очі, ну то й що?.. — ворушилося десь у глибині свідомості всупереч цьому рішенню. — Адже є тварини, які відлякують нападників, виділяючи неприємний запах. Хіба ж можна їх за це звинувачувати? Вони мусять захищатися, бо хочуть жити. І по-своєму мають рацію й право на існування».

Наталію часто переслідувала думка, що зла не можна ані викоренити, ані повністю виправити. Воно покривається і врівноважується добром, яке так само щедро розсіяне по світу. Але це не встигає сподіятися на очах одного покоління, і тим, котрі бачать засів і плоди зла, не судилося бачити цього справедливого врівноваження.

Ну, бачать чи ні, а перед бідною людиною немає іншого шляху, як сіяти добро або зло. Але що буде добром, а що злом стосовно Вінчевської?

«Взяти її в шори, примусити тяжко, на повну силу працювати, якось збити, до лиха, ці розсипані клепки. Не дати їй дихнути. Просто не дати дихнути, поки все стане як перемите. Чи добре це буде, а чи зле, — інакше я не зможу», — думала Наталія, немов у гарячці.

І прагнення здійснити цей замір охопило її на мить з нестримною силою майже любовного пориву.

Та враз вона уявила собі, чим усе це кінчиться. Читальня сяк-так увійде в колію, до Вінчевської повернеться самовпевненість, і отоді-то вона образиться за сьогоднішній день. У Товаристві опіки здійметься галас, що Наталія самочинно, обминаючи інстанції, порядкує в читальні, як у себе дома, — і Вінчевська створить собі нову легенду.

«Ба, нічого не вдієш, — з забобонним почуттям подумала Наталія. — Так велить священний закон суспільства. Адже він на те й існує, щоб захищати маленьких і слабких. І так, напевно, й повинно бути».

Поринувши в задуму, Наталія незчулась, як минула браму.

— Перепустка! — крикнув навздогін їй солдат.

Вона вернулась і, віддаючи перепустку в простягнену засмаглу руку, мовила:

— Ох, будь ласка.

Вийшовши з фортеці, побачила свій трамвай, який щохвилини міг відійти. Вона наддала кроку, потім побігла.

Вскочила у вагон вже на ходу. Трамвай рвонув, Наталія поточилась і, важко дихаючи, опустилася на перше-ліпше місце.

Навпроти сидів чоловік у робітничій блузі. Голова його важко звісилась. На колінах лежав букет білих левкоїв.

«Куди ж він везе ці квіти? — подумала Наталія. — Як мені шкода його. Чому мені всіх так шкода?»

На повороті до міста за вікнами вагона ще якусь мить видно було над пасмом фіолетового туману величезне рум’яне кружало сонця.

Кондуктор торкнув Наталію за плече.

— Квиточок, пані?

 

1929

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.