Марія Домбровська. Листи Елізи Ожешко

 

Листи великих письменників можуть інколи бути підсвідомим витвором мистецтва, не гіршим за інші їхні твори, що офіційно належать до літератури. Такими є, наприклад, листи Флобера чи Словацького. Інколи вони є вражаючим описом епохи чи портретами самих письменників як людей певного місця й часу. Чи спричиняються вони тоді до кращого розуміння їх творів? З художньої точки зору – думаю, що ні. Твори мистецтва можна повністю відчути, зрозуміти та оцінити навіть тоді, коли ми нічого не знаємо про їх творців. Наприклад – скульптура й архітектура античності, готичні собори, великі народні епоси. Божественна Комедія, Дон Кіхот, Гамлет, Девід Копперфільд, Війна і мир чи Соки землі обійшли весь читаючий світ, перш ніж стали відомими їхні автори, чи, принаймні, більшість їх авторів. Деталі, що містяться в листах і щоденниках, можуть кинути світло на походження і формування різних художніх мотивів. Це заспокоює нашу розумову і емоційну цікавість, збагачує наше загальне знання і, як все, що її збагачує, - є потрібним і корисним. Однак підсилення художнього переживання ці речі не викликають, часом навіть утруднюють спілкування з твором, засмічуючи його побічними асоціаціями, часто пліткарської природи.

Натомість той безпосередній образ епохи, який міститься в листах видатних письменників, має безцінне значення. Бо великий письменник буває зазвичай не тільки творцем краси одвічної вартості. Буває і представницькою постаттю свого часу, або навіть – також одвічних і повторюваних в кожному часі – суспільних і моральних духовних основ. З цієї причини його життя, пригоди, страждання і радості є для народу, а часом і для світу, джерелом знання про самого себе і перевіркою оцінки власної духовної історії.  Джерелом не менш важливим, ніж всі інші документи минулого.

 Перший том листів Ожешко приносить нам речі надзвичайно цікаві з цієї точки зору, тим більше, що видані вони як «двоголосся», містить також листи письменників такого рівня, як Крашевський, Єж, Свєнтоховський, Реймонт, Конопніцка,  Балуцький, Кремінський. Листи Ожешко, звичайно, не можуть бути позбавлені краси. Але як письменницю, що вслуховується і вглядається в таємниці життя чи зайнята проблемами поставання витворів мистецтва, бачимо її відносно небагато. Натомість вона виступає в усій повноті як патріотка, мислителька і суспільна діячка. Такий самий характер має більшість друкованих тут листів до Ожешко, за винятком хіба що листів Конопніцкої, дещо більше наповнених артистичними роздумами, і листів Реймонта, які досить сильно не дотягують до загалом високого в цій збірці рівня кореспонденції. З думок, які снуються в «Двоголоссі» на тему особистого життя чи життя Польщі, мене насамперед вразили дві. Вони стосуються речей, які, здавалося б, зв’язані тільки з тогочасними умовами праці і побуту наших письменників, але виявляються надзвичайно актуальними і в теперішніх умовах.

Одним з них є – відчуте, видно, як життєва необхідність – підкреслення внутрішньої духовної незалежності письменників, їх протиставлення натиску засліплених і крайніх фанатизмів упередження чи доктрини. В Ожешко багато таких думок, а крім неї це становище чудово окреслює Крашевський. «Європа, - каже він, - побоюючись соціалізму, нав’язує собі регрес. З одного боку, під маскою розумного консерватизму чи достойного патріотизму втискається середньовічний феодалізм і відсталість, з іншого – під маскою прогресу нав’язуються доктрини, що навряд чи заслуговують на це ім’я, фантазії хворих умів, шаленство. Втримати спадщину здорової цивілізації, яку ми мали, і не дати полонити себе фанатизмові регресу... це насправді дуже велике завдання».

Друга вражаюча гадка – про неминучу самотність, що випливає з незалежності духу. Що більше, не тільки про самотність і нерозуміння, але про життя серед ворожості і неприязні оточення. Це висловлює Свєнтоховський, пишучи до Ожешко:

«...неможливо добитися якогось не граного і не співаного повсюдно тону на власну міру, бо це викликає гострий дисонанс, що не так істотно, але й злі верески на предмет достойний».

Цією постійною турботою про «дотягнення тону» до належної, високої міри було переповнене життя Ожешко і тим постійним «злим вереском на предмет достойний», затихаючим лише для того, щоб поступитися мовчанню відштовхуючої неприязні – вона була оточена протягом більшості своїх днів. Так, принаймні, випливає з листів цього тому, густо перетканих згадками про ту сумну дійсність.

«Я дала, - пише вона в одному з них, - своєму народові кілька добрих речей, але вони наче в прірву впали, ніхто не обізвався».

Ожешко не раз задається питанням, що викликає вороже чи байдуже ставлення суспільства до її праці. І завжди головну причину вбачає у своєму «служінню третій правді», тій, яка не біжить сліпо ні направо, ні наліво, але спрямована вглибину і вгору. В тому, що її життєве кредо звучить «...між двома крайніми фракціями знаходиться третя... Вона злагіднює почуття, заспокоює думки, зменшує схильність до виконання акробатичних стрибків в минуле та майбутнє».

Духовне обличчя Ожешко безсумнівно містить також елементи перехідного характеру, притаманного її часам. До них належить віра в безумовну моральну вартість так званого прогресу, позитивістський раціоналізм, і, на більш «домашньому» відтинку – віра в можливість і корисність асиміляції єврейських мас. Але суть її природи становили не ті чи інші, хоч би й найкращі гасла віку, але та справжня височінь духу, яка жадає умиротворення людських суперечностей з допомогою доброї волі й любові. Пишучи про конкурс «Кур’єру Польського» за темою «Що є найважливішою вадою нашого народу», Ожешко каже, що «одна стаття твердила про брак любові і – на мою думку – влучила в ціль... Інші вади є похідними, а ця – первинною... В нас ніхто ніщо і нікого не любить сильно, постійно і до глибини душі». В іншому листі висловлюється так: «В моїй натурі є якась складова, котрій огидні незгода, ворожнеча, погорда, котра ненавидить ненависть і прагне братерства, поблажливості, гармонії»... 

Трагедією письменників, які так відчувають, є те, що прагнучи підтверджувати і схвалювати, вони змушені постійно говорити «ні». Постійно мусять протистояти світу, бо світ шукає суперечки. В світовій завірюсі, служачи ідеї згоди, воюється найтрагічніше – бо доводиться протистояти обом воюючим сторонам. Згідно з цією духовною позицією, Ожешко бореться як проти фанатизму ненависті «ультрамонтаністів», так і проти нищівного фанатизму радикальних «течій зі сходу». Бачить і оголює як фанатизм конфесійний, так і – подібно непримиренний – фанатизм невіруючих, матеріалістів та раціоналістів. Достатньо, однак, того, що вона не воює під знаком жодної партії, що надихає її тільки любов до вільного, творчого людства, щоб одні оголосили її «угодовцем», інші – комуністкою.

«Я теж є підозрілою, - пише вона, - свідчить про це той саван мовчання, яким покрито мої книжково-видавничі починання. Дехто поважний і віри гідний попереджав мене, щоб я була обережною, бо обстановка така, що найменша дрібниця може бути фатально витлумачена. Найкращі мої друзі, за гострим виразом одного з них, «мусять за мене відгавкуватися». За що? Чому? Хіба ж я знаю?... Що робити з таким становищем? Зі сльозами схилити голову перед тією великою недолею, терпеливо зносити породжену нею несправедливість, вірно любити, працювати і, може, ... переконати?»

Про ставлення до своїх достойних книжково-видавничих починань, які мали бути твердинею правдиво творчої польськості на кресах, але проти яких воювали ті, що вважали себе за бастіони польськості на цих землях, Ожешко писала: «Поширюються про нас найогидніші звістки. Спершу запевняли, що ми куплені урядом і діємо з метою русифікації, тепер, після виходу першої нашої книжки, ми вже не прибічники уряду, а соціалісти, що замахнулися на порядок і громадський мир. Треба філософськи обтерти з обличчя ті бризки болота й отрути і йти далі... Довідавшись, що два місяці тому я була прибічницею уряду, а тепер соціалісткою, я сміялася від всієї душі. Однак визнаю, що, коли ці наклепи і маячня знищать моє видавництво, не сміятимусь». Ці наклепи і маячня, які не перебирали засобами, а при кінці таємничі доноси, вбили книгарню і благородну видавничу діяльність Ожешко, а її саму віддали під нагляд поліції та на п’ять років ув’язнили в Гродні, на сім – в межах повіту.

Перш, ніж це сталося, Ожешко писала після видання книжки Хмельовського «Нарис літератури»: - «Не критикують її, але на неї виють, а за одним заходом – і на її видавця». З приводу своєї власної брошури «Про євреїв та єврейське питання» казала: «...Знаю, що розпочнеться після її виходу. Або лайка і прокляття зрадниці й відступниці, або могильне мовчання». І чого ж іншого могла сподіватися? Адже мала відвагу заявити, що тодішні криваві антиєврейські заворушення – це не акт, що стосується виключно євреїв, а перший прояв не розбірливого в засобах здобування впливу моральної і суспільної реакції. «- Євреї, - писала до Єжа, - це добре лише на початок, pour se faire la main, pour essayer (проба руки),  нічого більше». Мала відвагу сказати, що «щодо єврейських провин... то це переслідування зробили євреїв такими, якими вони є, отож переслідування їх не виправлять». А в такому випадку і з огляду на таку громадську думку певна частина поляків воліє краще відмовитися від всієї польської культури і відхреститися від її найбільших творців, ніж згодитися з тим, що вони думають про методи боротьби, зрозумілі тільки між дикунами.

Після закриття поліцією її книгарні Ожешко сповіщає Єжові: «З Варшави тільки Мейєт і Хмельовський зважилися написати до мене. Інші, навіть ті, що часто писали, замовкли. Я наче відтята від світу живих і найменшого поняття не маю, чи те, що мене спіткало, справило якесь враження і яке саме. Взагалі не можу похвалитися надмірною симпатією моїх співвітчизників».

Ця ізоляція ще більше вразила велику письменницю, коли вона поїхала до Кракова. «...граф Тарновський – писала до Єжа, - звинувачує нас, Свєнтоховського, Конопніцку і мене ні в чому іншому, як у політичному угодовстві і зраді вітчизни. Здається, що це думка більшості краківської інтелігенції, бо я там перебувала цілий тиждень, а, крім Балуцького і Белціковського, жоден з братів по перу не зволив мене відвідати чи приязню потиснути руку. Що більше, коло Белціковський запропонував, щоб Літературне Коло зробило для мене прийом, такий, як минулої зими для Деотими, виникла гостра суперечка і проект був скасований. Я не сподівалася і не вимагала нічого, тож не була розчарована, але казала б неправду, якби твердила, що так різко виявлена неприязнь до мене співвітчизників та колег не була для мене великим, великим смутком».

Нічого дивного, що Ожешко, пригощувана такими почуттями, врешті запрагнула: «сховатися десь в тихому сільському закутку, далеко від світу, і, працюючи зі всіх сил, тільки тою працею в’язатися з людьми, якнайменше їх бачачи».

Що такі відносини стосувалися не тільки Ожешко, свідчить її лист до Єжа в справі проекту урядження у Варшаві його ювілею.

«Справа Вашого ювілею, - писала, - хоч це й негарно звучить, доводить мене до сказу. Ви є ізгоєм, ділите долю Юзефа Супінського, до вшанування якого ніхто з розсудливих людей Варшави не міг схилити. Нема на те ради. Є там люди, які б охочіше Вас спалили, ніж вшанували, а ще більше тих, які належно Вас шанують, але бояться перших».

Так воно було, так буває й тепер. А однак і та справа має інше обличчя, іншу сторону медалі. Те, що зустріло Ожешко, зустрічає завжди і всюди письменників, що мають крім таланту якусь моральну основу і якийсь погляд на світ, а, отже, майже всіх письменників високого класу. Нелегко вибачають переростання середнього рівня на цьому світі. Загальні оплески здобувають такі, що як Сенкевич, прослизають над трагізмом завдання, для яких все є найкращим в цьому найкращому зі світів і для яких, як для того ж Сенкевича, навіть релігія є більш чи менш емоційним орнаментом. Поминаючи численні, аж від прачасів приклади несправедливості або ненависті по відношенню до великих духом представників людства, досить їх знайдемо в останньому столітті. Адже духовну незалежність Конрада, що так мало вдавався в поточні справи, соціалісти осудили як службу капіталістам, а його дивну, трагічну й плутану долю народовці назвали зрадою вітчизни.

Додаймо, що й самі великі письменники теж бували несправедливими щодо інших чудових творців. Досить згадати стосунки Словацького і Міцкевича. І Ожешко кривдила Конрада, з яким обійшлася просто немилосердно. Судження Реймонта про Жеромського, що було вміщене у «Двоголоссі», хоч краще пасувало б до бульварної газетки, майже не варто згадувати.

Треба зауважити, що письменник більше страждає від випадків несправедливості чи неприязні загалу, ніж тішиться з проявів визнання й любові. Ті останні відчуває як природній стан об’єднання з людьми, а перші – як стан своєрідної душевної хвороби, що затруює життя.

 Зрештою, самотність Ожешко чи інших подібних на неї творців, часто буває життєвою і зовнішньою. В глибшому, дещо метафізичному значенні, вони самотніми не є і не можуть бути. Завжди почуваються з’єднаними з тим, що в людськості і у всесвіті є найкращим і найвищим і що тільки через дивну помилку життя буває нерозпізнане чи відштовхнуте.  Тому вони й можуть жити – попри, здавалося б, тяжко витримувані наклепи і зневаги. Що б там не було, залишається лише кріпитися словами, які часто повторювала Ожешко: «– Fais ce que dois, advient ce que pourra. (роби, що належить, що буде, те буде)». І словами, що наказують «вірно любити, працювати».   

Але і в життєвому значенні самотність Ожешко не була цілковитою. Не бракувало їй приятелів та поклонників, а непересічна художня цінність її витворів привертала, напевно, серця і фантазію навіть ідейних супротивників. Її любили і читали дійсно широкі маси, як міської інтелігенції, так і в кращих сільських дворах та двориках, тих, які зуміли повністю оцінити вивільнення тієї землевласниці від станового духу шляхетщини.

Яким буде стосунок народу до Ожешко – це покаже прийом нового видання її творів, здійснюваного фірмою Гебетнера і Вольфа під редакцією Аврелія Дрогошевського і Л.Б.Свідерського. Що кількість людей, яких дратуватиме її демократична, гуманна і наскрізь християнська духовна постава, не зменшилася, а неабияк зросла – це певне. Що однак серед моральної завірюхи, в якій все, що було одвічною цнотою і правістю, називається злочином, а зло й насильство піднесені до рангу заслуги, що в таких умовах потиху зростає число людей, які прагнуть чистоти і духовної краси, - це теж безсумнівний факт. А тієї непідозрілої краси в найкращих творах Ожешко знаходимо невичерпне джерело, з якого замало, замало пилося досі в Польщі. При тому, поряд зі зблазненим і надміру витонченим гроном читачів з т.зв. еліти сягає тепер до скарбниці культури новий читач, ще не отруєний викривленими поняттями епохи – селянин і робітник. Ця сфера напевне буде понад усім вразливою на моральні і суспільні елементи творів Ожешко, а в міру втягнення в читання сприйме, напевне, їх небуденну артистичну вартість.

Видання творів Ожешко видається мені великою заслугою для польської культури ще з одної причини. Воно привертає нашій пам’яті постать і форму, вирослі з найкращих традицій народного духу, сьогодні такого замуленого міфами зі сходу й заходу, що намагаються дегуманізувати людське життя. З цих манівців по чужих дорогах слід нам повернутися до Польщі. До тої справжньої Польщі, від якої ми вічно відрікаємося, хоча тільки з вибору між її традиціями ми могли б виснувати вартості, що врятували б нас від перетворення на духовну колонію Німеччини чи Росії. Джерела тої щиропольської культури скромні і непримітні порівняно з тими, якими пишаються цивілізаційно передові країни. Але, кажучи словами листа Конопніцкої до Ожешко, «таким є кожне джерело» - і, якщо тільки його не засипати, може стати могутньою рікою. Нехай би твори Ожешко стали початком катарсису, що очистить нас від чужих злих впливів, томи цих творів – верстовими каменями дороги до Польщі, а їх джерельний рідний вміст – живлющою водою для народу, що йде в невідоме завтра.

 
“Сигнали”, 1937, № 29. ст. 4–5.

(Переклала Н. Михайлівська)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.